Рішення № 94936213, 08.02.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 лютого 2021 року м. Київ № 640/5466/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Каракашьяна С.К., при секретарі судового засідання Мині І.І., за участі представника позивача Бебель О.О., відповідача Іванової Ю.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу:

За позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов ОСОБА_1 , в якому позивач, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просить суд:

«визнати протиправним та нечинним у зв`язку з невідповідністю Конституції України, Законам України та міжнародно-правовим актам рішення, яке викладено у відповіді від 11.02.2020 за № 6440/ПІ-Л-315/13 Міністерства юстиції України та яким визначено, що я, ОСОБА_1 , відповідаю критеріям здійснення очищення влади, передбаченим статтею 3 Закону України «Про очищення влади».

Зобов`язати Міністерство юстиції України утриматися від вчинення певних дій, а саме від внесення відомостей щодо ОСОБА_1 до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", передбаченого ст. 7 Закону України «Про очищення влади», у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не є особою, до якої можуть бути застосовані критерії здійснення очищення влади, передбачені статтею 3 Закону України «Про очищення влади».

Визнати незаконними дії Міністерства юстиції України щодо розміщення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України моїх персональних даних, а саме прізвища, ім`я та по-батькові ОСОБА_1 , даних про моє перебування на посадах прокурора Сумської області, прокурора Кіровоградської області, кількість днів перебування у цих посадах, а також щодо того, що я підпадаю під дію Закону України «Про очищення влади» та стосовно мене мають бути застосовані заборони, встановлені статтею 3 Закону України «Про очищення влади».

Зобов`язати Міністерство юстиції України виключити мої персональні дані, а саме прізвище, ім`я та по-батькові ОСОБА_1 , даних про моє перебування на посадах прокурора Сумської області, прокурора Кіровоградської області, кількість днів перебування у цих посадах, а також щодо того, що я підпадаю під дію Закону України «Про очищення влади» та стосовно мене мають бути застосовані заборони, встановлені статтею 3 Закону України «Про очищення влади», у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не є особою, до якої можуть бути застосовані критерії здійснення очищення влади, передбачені статтею 3 Закону України «Про очищення влади».»

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідачем, на думку позивача, протиправно, розміщено дані позивача як особи, до якої можуть бути застосовані критерії здійснення очищення влади, передбачені статтею З Закону України «Про очищення влади». При цьому, позивач стверджує про неможливість застосування до нього положень вказаного Закону з огляду на те, що позивач участі в узурпації влади не брав.

Відповідачем позовні вимоги заперечуються з огляду на те, що лист відповідача не є його рішенням, а рішень щодо позивача відповідачем не приймалось, будь - яких відомостей щодо позивача відповідач не поширює, а включення відповідача до певних переліків відбувається на підставі даних Офісу Генерального прокурора.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи та не спростовується сторонами, позивач - ОСОБА_1 , з 1996 року працював в органах прокуратури, у період з 16 червня 2010 року по 6 грудня 2011 року обіймав посаду прокурора Сумської області, а з 14 серпня 2012 року по 28 лютого 2014 року- посаду прокурора Кіровоградської області.

На офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України у розділі «Очищення влади України» (режим вільного доступу: https://lustration.minjust.gov.ua/main/work_material/) міститься розділ «Додаткові матеріали Департаменту з питань люстрації».

За адресою https://lustration.minjust.gov.Ua/main/work_material_links/9 «Звіти, перевірки» розміщено, зокрема, «Узагальнення інформації щодо реалізації органами прокуратури України Закону України «Про очищення влади» в частині критеріїв визначених частиною першою та пунктами 1-8 частини другої статті 3 Закону (за посадами та терміном перебування на них) станом на 25.03.2016» та «Додатки №1-3: зведена інформація щодо посад та осіб органах прокуратури України».

На сторінці 4 даного документу в пункті за номером за порядком 152 розміщено дані про те, що ОСОБА_1 працював на відповідних посадах 1147 днів. При цьому, виходячи з загального смислу таблиці слід розуміти, що ця інформація стосується того, що ОСОБА_1 працював 1147 днів на посадах, перебування на яких має необхідність застосування вимог частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади», тобто повинно тягнути за собою звільнення.

Крім того, у документі «Додаток 1. Перелік посад Генеральної прокуратури України та територіальних органів прокуратури, які відповідають ч. 1 та пп. 1 - 8 ч. 2 ст. 3 ЗУ «Про очищення влади» вказано у пунктах номери за порядком 234, 842 та 1013 вказано у графі таблиці «ПІБ» ОСОБА_1 .

Відповідачем наявність зазначеної інформації щодо позивача не спростовувалась.

6 лютого 2020 року позивач звернувся до відповідача з листом, в якому було постановлено питання застосування до позивача норм Закону України «Про очищення влади».

Листом відповідача 6440/ПІ-Л-315/13 від 11.02.2020р. позивача повідомлено про поширення на нього норм вищевказаного Закону, з огляду на відповідність позивача визначеним критеріям.

Вважаючи зазначений лист рішенням, позивач звернувся до суду.

Щодо наявності у даного листа ознак рішення, суд висловлює наступну правову позицію.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.10.2004 №18-рп/2004, поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Суд зазначає, що обов`язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії, а також відповідних дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов`язків, їх зміни чи припинення.

Разом з тим, лист Міністерства юстиції України від 11.02.2020 за № 6440/ПІ-Л-315/13 лише фіксує певні обставини та не є остаточним документом, зобов`язуючим до вчинення будь-яких дій. Такий лист не породжує певних правових наслідків, його результати не мають обов`язкового характеру для позивача.

Таким чином, оскаржуваний лист не має обов`язкового характеру і не набуває статусу рішення у розумінні статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому позовна вимога про скасування цього рішення не підлягає задоволенню.

Щодо питання протиправності дій відповідача з розміщення інформації, суд висловлює наступну правову позицію.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про очищення влади», відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України від 16 квітня 2014 року №1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за №1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Положення №1704/5), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», а також надання відомостей з нього.

Пункт 9 Положення №1704/5 передбачає, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

Згідно з пунктом 4 Положення №1704/5, держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

Проте, як встановлено в судовому засіданні та не заперечується сторонами, станом на дату розгляду справи інформації щодо позивача до вищезазначеного реєстру не включено.

Натомість, дії зі складання певного переліку осіб та посад, включення до цього переліку даних щодо позивача та посад, на яких позивач працював, за умови, що це відповідає дійсності, судом протиправними не вбачаються. За таких обставин, на думку суду, відсутні підстави для висновків про протиправність дій відповідача.

Разом з тим, за правилами п.п.2, 10 ч.2 ст.245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень, а також обрати інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

При цьому, належним способом захисту порушеного права є лише такий спосіб, який відповідає вимогам матеріального закону і призводить до поновлення прав позивача до такого стану, що існував до порушення права, а якщо відновлення такого стану є неможливим - компенсує позивачу шкоду, завдану неправомірним рішенням.

Таким чином, з огляду на відсутність у діях відповідача такої властивості, як протиправність, суд зважаючи на обставини, що склалися у розглядуваній спірній ситуації, вважає, що належним і достатнім способом захисту порушеного інтересу позивача є зобов`язання відповідача вчинити дії.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 27.03.2019 р. у справі № 826/15117/17.

Щодо порушення прав позивача наявністю розміщеної інформації, суд констатує наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 38 Конституції України).

Статтею 43 Конституції України гарантовано, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Статтею 31 Закону України «Про державну службу» визначено порядок призначення на посаду державної служби та підстави відмови у призначенні на посаду державної служби.

Згідно з ч. 3 ст. 31 Закону України «Про державну службу», на посаду державної служби призначається особа, визначена переможцем конкурсу. Рішення про призначення на посаду державної служби приймається суб`єктом призначення після проведення співбесіди з кандидатом та підписання з ним контракту про проходження державної служби (у разі укладення). Таке рішення приймається не пізніше п`яти календарних днів з дня надходження результатів спеціальної перевірки у випадку та порядку, передбачених законодавством у сфері запобігання корупції.

За змістом ч. 4 ст. 31 Закону України «Про державну службу», у разі встановлення за результатами спеціальної перевірки відомостей про претендента на посаду, які не відповідають встановленим законодавством вимогам для зайняття посади, приймається рішення про відмову у призначенні на посаду державної служби.

Пунктом 8 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про державну службу» визначено, що на державну службу не може вступити особа, яка підпадає під заборону, встановлену Законом України «Про очищення влади».

При цьому, Закон України «Про очищення влади» визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

За визначенням ч. 1 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Механізм проведення перевірки достовірності відомостей, що подаються посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також особами, які претендують на зайняття відповідних посад, щодо застосування заборон, передбачених ч. ч. 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» (далі - перевірка), визначено Порядком проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч. ч. 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 563 (Порядок).

Відповідно до п. 41 Порядку, особа, яка претендує на зайняття посади, передбаченої підпунктами 1-10 пункту 2 цього Порядку (крім особи, яка виявила бажання стати суддею) (далі - особа, яка претендує на зайняття посади), разом з документами, необхідними для її призначення на посаду, подає до відповідного органу заяву за формою згідно з додатком 1.

Відповідальний структурний підрозділ протягом десяти днів з дня надходження заяви особи, яка претендує на зайняття посади, перевіряє достовірність відомостей, зазначених у заяві такої особи, щодо незастосування до неї заборон, передбачених ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», на основі критеріїв, визначених ч. 1, п.п. 1 - 8 ч. 2 та п.п. 1 і 2 ч. 4 ст. 4 цього Закону, про що складає висновок про результати перевірки відомостей про особу, в якому зазначено про невиявлення критеріїв здійснення очищення влади (люстрації), за формою згідно з додатком 21 (п. 42 Порядку).

Виявлення відповідальним структурним підрозділом факту належності особи до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені ч. 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», на основі критеріїв, визначених ч. 1, п.п. 1 - 8 ч. 2 та п.п. 1 і 2 ч. 4 статті 3 зазначеного Закону, є підставою для відмови такій особі у призначенні на посаду, на яку вона претендує (п. 43 Порядку).

Згідно з п. 44 Порядку, керівник органу або керівник державної служби надсилає до Мін`юсту в день виявлення факту, зазначеного в п. 43 цього Порядку, повідомлення про відповідність критеріям здійснення очищення влади (люстрації) за формою згідно з додатком 6 у паперовій формі із засвідченою копією рішення про відмову у призначенні на посаду державної служби або на іншу посаду, зазначену у п. 2 цього Порядку, інформація з яких протягом трьох днів з дня надходження до Мін`юсту вноситься до Реєстру.

Водночас, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Конвенція), Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно зі статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори», чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року, передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Крім того, згідно з рекомендаціями Парламентської асамблеї Ради Європи, викладених у Резолюції № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», ліквідуючи спадщину колишніх комуністичних тоталітарних систем демократична держава, заснована на верховенстві права, повинна застосовувати власні процесуальні засоби. Вона не може застосовувати будь-які інші засоби, оскільки тоді вона буде не кращою, ніж тоталітарний режим, який потрібно ліквідувати. Демократична держава, заснована на верховенстві права, має у своєму розпорядженні достатньо засобів для служіння справі правосуддя і покарання винних, однак вона не може й не повинна піддаватися бажанню помститися замість того, щоб домагатися правосуддя. Замість цього вона повинна дотримуватися прав людини й основоположних свобод, таких як право на справедливий судовий розгляд і право бути почутим, та поширювати їх навіть на тих осіб, які, коли вони були при владі, самі їх не дотримувалися.

Встановлені згадуваною Резолюцією № 1096 підходи знайшли своє відображення у практиці Європейського суду з прав людини, який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, зокрема, у Польщі (рішення від 24 квітня 2007 року у справі «Матиєк проти Польщі», від 17 липня 2007 року у справі «Бобек проти Польщі», від 15 січня 2008 року у справі «Любох проти Польщі»), а також Словаччині (рішення від 14 лютого 2006 року у справі «Турек проти Словаччини»).

У згаданих рішеннях Європейський суд з прав людини наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст. 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (п. 61).

19 червня 2019 року Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) схвалила Остаточний висновок щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») № 788/2014 (Остаточний висновок).

У пункті 18 Остаточного висновку зазначено, що питання люстрації безпосередньо порушується в Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем. Резолюція наголошує, що люстраційні заходи «можуть бути сумісними з демократичною державою, заснованою на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв» (п. 12). Цими критеріями є: провина, саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості та право на судовий перегляд ухваленого рішення; різні функції та цілі люстрації, а саме захист новоствореної демократії, і кримінальне право, тобто покарання осіб, які вважаються винними, повинні дотримуватися; також люстрація повинна мати жорсткі обмеження у часі, як у період її застосування, так і в період, впродовж якого здійснюється перевірка. Більш детально критерії роз`яснені у доповіді, що додається до резолюції 1096 (1996), яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права.

Відповідно до статті 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За сталою практикою Європейського суду з прав людини, поняття приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (п. 25 рішення ЄСПЛ у справі «С. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (п. 61 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (п. 47 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Sidabras and Dhiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Bigaeva проти Греції» від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)).

Більше того, у п.п. 294-300 рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15 та 4 інші, 17 жовтня 2019 року), досліджуючи питання щодо пропорційності звільнення заявників з посад через обіймання певних посад на підставі Закону України «Про очищення влади», Європейський суд з прав людини зауважив наступне:

«Суд зазначає, що застосування до заявників передбачених Законом «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України. Подальші твердження про проступки третього заявника не змінюють цього факту (п. 305).

<...> застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

<...> у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами.».

У підсумку Європейський суд з прав людини дійшов до висновку про те, що необхідність втручання відносно будь-кого із заявників у демократичному суспільстві - не доведено. Отже, суд кваліфікував порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників (п. п. 323, 324 вказаного рішення).

Таким чином, застосування до осіб заборон, передбачених ч. 3 і ч. 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», може здійснюватися виключно крізь призму приписів ч. 2 статті 1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та з урахуванням відповідних принципів, зокрема, верховенства права, презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності.

Відповідно до статті 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Враховуючи те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, в кожному конкретному випадку має бути доведено, що відповідна особа причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо.

Саме такий висновок було зроблено Верховним Судом у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 826/1137/16. Відповідно до ч. 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Зазначений висновок підтримано Верховним Судом у постанові від 15 липня 2020 року у справі № 813/7910/14, де суд зазначив про неправомірність застосування актів індивідуальної дії у вигляді, поміж іншого, наказів про звільнення в якості люстраційних заходів, проведених без дотримання принципу доведеності індивідуальної вини, і вказує, що такі акти не відповідають критеріям правомірності, наведеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, зокрема, винесені непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а тому є такими, що підлягають скасуванню судом як протиправні (п. п. 43, 44 постанови).

Верховний Суд у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 зазначає:

«Згідно з уже сформованою позицією, зокрема, у постанові від 5 червня 2019 року у справі № 826/7019/16, Верховний Суд дотримувався підходу, що перебування більше року на посаді/посадах, які зазначені в ч. 1 статті 3 Закону № 1682-VII, передбачає безумовне застосування заборон, передбачених ч. 3 статті 1 Закону № 1682-VII.

Судова палата, дослідивши правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 5 червня 2019 року у справі № 826/7019/16, вважає за необхідне відійти від такої правової позиції застосування норм ч. 3 статті 1 та ч. 1 статті 3 Закону № 1682- VII, оскільки при вирішенні цієї категорії справ застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України».

Верховний Суд доходить висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.».

З урахуванням вищенаведеного, вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації, гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду.

Статтею 32 Конституції України встановлено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Положенням статті 32 Конституції України дано офіційне тлумачення згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 20.01.2012 p:

інформацією про особисте та сімейне життя особи є будь-які відомості та/або дані про відносини немайнового та майнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов`язані з особою та членами її сім`ї, за винятком передбаченої законами інформації, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов`язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень;

така інформація про особу є конфіденційною; - збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Конституційний Суд України у названому рішенні зазначив, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, в тому числі інформація про стан здоров`я. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Спеціальним законом, що регулює інформаційні відносини, класифікує інформацію по видах та встановлює режими її поширення є Закон України "Про інформацію".

Так, частиною першою статті 21 Закону України "Про інформацію" встановлено, що інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

Відповідно до частини другої статті 11 Закону України "Про інформацію", не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Частина друга статті 21 Закону України "Про інформацію" передбачає, що конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом. Відносини, пов`язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом.

Таким чином, інформація щодо фізичної особи, є інформацією з обмеженим доступом, а саме конфіденційною інформацією, та може поширюватися за її згодою або в інших випадках визначених законом.

Зокрема, такі випадки визначені статтею 29 Закону України "Про інформацію", інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення.

Частина друга названої статті встановлює, що предметом суспільного інтересу, в тому числі, вважається інформація, яка забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов`язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо.

Положення Закону України щодо захисту права особи на недоторканість особистого життя та випадків поширення без її згоди інформації з обмеженим доступом повністю відповідає нормам міжнародно-правових актів.

Так, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Саме порушення статті 8 Конвенції було встановлено щодо всіх заявників у рішенні ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15 та 4 інші, 17 жовтня 2019 року).

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що наявність інформації, розміщеної на офіційному веб - сайті відповідача порушує права позивача, та є втручанням у його життя. З огляду на викладене вимоги про зобов`язання відповідача вчинити дії підлягають задоволенню.

Дії зі складання певного переліку осіб та посад, включення до цього переліку даних щодо позивача та посад, на яких позивач працював, за умови, що це відповідає дійсності, судом протиправними не вбачаються. За таких обставин, на думку суду, відсутні підстави для висновків про протиправність дій відповідача.

Проте, як зазначено вище, суд дійшов висновку про порушення прав позивача та протиправність поширення інформації щодо позивача, у зв`язку з чим, керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Зобов`язати Міністерство юстиції України (Архітектора Городецького, 13,Київ 1,01001, код ЄДРПОУ00015622) видалити дані щодо перебування ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) на посадах прокурора Сумської області та прокурора Кіровоградської області, кількість днів перебування на зазначених посадах та посилання на застосування щодо позивача заборон, встановлених статтею 3 Закону України "Про очищення влади" з документів, які містяться на веб - сайті Міністерства юстиції України.

3. В решті позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Повний текст рішення складено 16.02.2021.

Суддя С.К. Каракашьян