Рішення № 94885793, 08.02.2021, Роменський міськрайонний суд Сумської області

Справа № 585/2970/20

Номер провадження 2/585/178/21

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 лютого 2021 року м.Ромни

Роменський міськрайонний суд Сумської області у складі: головуючого судді - Євлах О.О.,

за участі: секретаря судового засідання - Безручко О.П., позивача ОСОБА_1 , представника позивача - Сенча О.О. , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Ромни цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 ,

представник позивача - Сенча Олег Олександрович ,

до

відповідача: ОСОБА_3 ,

третя особа: Управління адміністративних послуг Роменської міської ради Сумської області,

вимоги позивача: про визнання припиненим права користуватися квартирою ,

негайно після закінчення судового розгляду, перебуваючи в нарадчій кімнаті, ухвалив рішення про наступне:

І. Стислий виклад позиції сторін.

1. 19 листопада 2020 року ОСОБА_1 (далі позивач), через свого представника Сенча О.О. , уточнивши позовні вимоги, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання припиненим права користуватися квартирою.

2. Позов обґрунтувала тим, що 20 листопада 2010 року вона уклала шлюб з відповідачем. Створивши сім`ю, вони вирішили проживати у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала їй, її батьку та брату в рівних долях по 1/ 4 частині на підставі свідоцтва про право власності на житло від 20 червня 1996 року. Таким чином, створення сім`ї стало для відповідача підставою для проживання і користування вказаною квартирою. 01.07.2011 року відповідач зареєстрував своє місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 . 15.04.2017 року її батьки і брат подарували їй свої частки у праві власності на вищевказану квартиру. З метою укладення договору дарування усіх мешканців цієї квартири, в тому числі, і відповідача, тимчасово було знято з реєстрації (06.04.2017 р.) та знову зареєстровано (04.05.2017р.). З 2019 року стосунки з чоловіком розладнались і з того часу вони перестали проживати як сім`я. Фактично кожен з них почав жити окремим життям, тобто їх сім`я припинила своє існування. З того часу відповідач періодично на декілька місяців зникав, а потім повертався. Рішенням суду шлюб між ними розірвано. У серпні 2020 року відповідач залишив на її постійні вимоги її квартиру і переїхав проживати в орендоване житло за адресою: АДРЕСА_2 , а також пообіцяв в добровільному порядку знятися з місця реєстрації, однак, на початку жовтня 2020 року без попередження самовільно повернувся і заселився назад в її квартиру. Вважає, що відповідач спочатку вселився у спірну квартиру як член сім`ї власника. Однак, за рік до розірвання шлюбу вони перестали вести спільне господарство і на даний час вони вже давно не проживають однією сім`єю. Тому право відповідача на користування чужим майном, тобто її квартирою, підлягає припиненню на її вимогу, як власника цього майна на підставі ч. 2 ст. 406 ЦК України.

3. Відповідач заперечень проти позову не висловив.

ІІ. Заяви (клопотання) учасників справи.

4. У судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити з підстав, викладених у позові та у заяві про уточнення позовних вимог. Надаючи пояснення позивач наголосила на тому, що поведінка колишнього чоловіка щодо неї агресивна та він має на праві власності частину будинку за іншою адресою.

5. Відповідач про день і час розгляду справи повідомлений через оголошення про виклик до суду на офіційному сайті «Судова влада», оскільки ні за адресою місця реєстрації, ні за повідомленим позивачкою його фактичним місцем проживання, повістки не отримує. Клопотання про відкладення розгляду справи чи про розгляд справи за його обов`язкової участі суду не надав.

Третя особа - представник Управління адміністративних послуг Роменської міської ради Сумської області, в судове засідання не з`явився, подав клопотання про розгляд справи у його відсутності, в якій при вирішенні позову покладався на розсуд суду.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені Судом та зміст спірних правовідносин.

6. Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, а також договором дарування від 15.04.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу Совою С.М., в якому зазначено, що ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , безоплатно передають у власність ОСОБА_1 належні їм (по 1/ 4 частці у кожного) на праві приватної спільної часткової власності 3/ 4 частки у праві власності на квартиру за АДРЕСА_1 (а. с. 7-10,11, 12).

7. Згідно технічного паспорта на квартиру АДРЕСА_1 , власником вказана ОСОБА_1 ; право власності на 1/ 4 частки - згідно свідоцтва про право власності на житло, виданого органом приватизації Роменського заводу ЗНМ, на 3/ 4 частки - згідно договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Сова С.М. від 15.04.2017 р. (а. с. 18-19).

8. ОСОБА_1 є власником 20/400 та 60/400 часток земельної ділянки загальною площею 0, 0826 га, кадастровий номер 5910700000:05:048:0114, з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, а також договором дарування від 15.04.2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Роменського міського нотаріального округу Совою С.М., в якому зазначено, що ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , безоплатно передають у власність ОСОБА_1 належні їм (по 1/ 4 частці у кожного) на праві приватної спільної часткової власності 3/ 4 частки у праві власності на квартиру за АДРЕСА_1 (а. с. 13, 14, 15-16, 17).

9. Згідно рішення Роменського міськрайонного суду Сумської області від 27.02.2017 р. встановлено факт, що свідоцтво про право власності на житло, яке видане 20 червня 1886 року органом приватизації Роменського заводу замінника незбираного молока та зареєстроване Роменським МБТІ в реєстровій книзі № 2 за реєстровим № 3685, на квартиру АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (а. с. 20-21).

10. Заочним рішенням Роменського міськрайонного суду від 29 квітня 2020 року розірвано шлюб між ОСОБА_3 , 1983 р.н., та ОСОБА_1 , 1986 р.н.; після розірвання шлюбу прізвище дружини - « ОСОБА_8 » (а. с. 22-23).

11. З довідки Управління адміністративним послуг Роменської міської ради від 10.06.2019 року у квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані: ОСОБА_4 , 1952 р.н., ОСОБА_9 , 2011 р.н., ОСОБА_3 , 1983 р.н., ОСОБА_1 , 1986 р.н. (а. с. 24).

12. З копії будинкової книги вбачається, що ОСОБА_3 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , з 04.05.2017 р. (а. с. 25-27).

13. Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснив, що позивач є його троюрідною сестрою. З сестрою вони спілкуються. Йому відомо, що сторони прожили років десять, стосунки у них були не дуже гарні. У 2020 році сторони офіційно розлучилися, але проживати окремо один від одного, почали раніше. У квартирі позивача відповідач проживав періодично до середини літа 2020 року. Раніше відповідач притягувався до адміністративної відповідальності за зберігання наркотиків. Стосунки між сторонами зараз напружені. За час спільного проживання чоловік її ображав, вчиняв сварки. Про це він не один раз з ним говорив. Відповідач погоджувався, що його поведінка не належна, обіцяв, що виправиться. Як йому відомо, з дому відповідача ніхто не виганяв, він пішов сам. Речей відповідача у квартирі не має.

ІV. Норми права.

14. Згідно із частиною першою статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Дані положення кореспондуються в статті 328 ЦК.

Статтями 15, 16 ЦК, статтею 4 ЦПК передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання у ньому, у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно чи тимчасово.

Відповідно до ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до ст. 328 ЦК України таке право власника виникає тоді, коли він набув право власності на підставах, що не заборонені законом, тобто на підставі договору купівлі-продажу.

Пунктами 33, 34 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014 року передбачено, що відповідно до положень ст. 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень прав, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Відповідно до ст.72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини (далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява N 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява N 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява N 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява N 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява N 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява N 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява N 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява N 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява N 3572/06, пункти 42-45).

Разом із тим у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У даному випадку спір виник між власником житлового будинку, яка є одночасно і його користувачем, та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником будинку.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення. ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.

Відповідно до ч. 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

У рішеннях Конституційного Суду України N 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) N 18/183-97 та N 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) N 1-7/2012зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.

Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.

Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі N 353/1096/16-ц (провадження N 14-181цс18).

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі N 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі N 753/481/15-ц (провадження N 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі N 695/2427/16-ц, (провадження N 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі N 523/12186/13-ц (провадження N 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Відповідно до п.26 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету міністрів України від 02.03.2016 року №207 зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення, про зняття з реєстрації місця проживання особи.

V. Оцінка суду.

15. Суд оцінив за власним переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та безпосередньому їх дослідженні, давши їм оцінку в цілому так і кожному окремо враховує всі надані докази і вважає, що існують підстави для задоволення позову.

Судом встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 20.11.2010 року до 29.04.2020 року. Рішенням Роменського міськрайонного суду Сумської області від 29 квітня 2020 року, яке набрало законної сили 02 червня 2020 року, шлюб між ними розірвано. ОСОБА_3 вселився у спірний будинок зі згоди його власника - ОСОБА_1 та проживав у ньому як член її сім`ї, чоловік. Спір з приводу користування житловим приміщенням виник між колишнім подружжя, одному з яких - ОСОБА_1 будинок та земельна ділянка, на якій він розташований, належить на праві особистої приватної власності, а інший з подружжя - ОСОБА_3 , вселився до цього будинку як член сім`ї власника, однак після розірвання шлюбу з ОСОБА_1 припинив користуватись зазначеним приміщенням, що підтверджується показами свідка та поясненнями позивачки. Житлом користується власниця - ОСОБА_1 (позивач по справі) та малолітня дитина (син сторін), який залишився проживати разом із матір`ю.

Таким чином, у цій справі питання про визнання припиненим права користування житлом у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Також необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати спільний з відповідачем син, та захистом права відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування квартирою.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", пункт 60).

Дослідивши надані докази, суд приходить до висновку, що визнання припиненим права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, окрім спірного житлового будинку іншого житла позивач не має, однак змушена забезпечити належні житлові умови не лише для себе, але і для малолітнього сина, який проживає разом з нею, в той час коли, зі слів позивача, відповідачу на праві власності належить частина житла за іншою адресою.

З огляду на зазначене, на думку суду, реєстрація відповідача у житлі, яке належить позивачці, що дає право її колишньому чоловіку в будь-який момент мати доступ до житла, не відповідає статті 8 Конвенції , та порушує її права, як власниці житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Дотримуючись балансу захисту права власності позивачки, з якою після розірвання шлюбу залишився проживати син, суд приходить до висновку, що відповідач, як колишній член її сім`ї, втратив право на користування житлом, оскільки він вже не є членом її сім`ї та проживає в іншому житловому приміщенні.

Таким чином, інтереси позивачки, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном.

При оцінці обставин справи суд керувався висновками викладеними в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.10.2020 року у справі № 447/455/17.

Таким чином, право позивача на користування та розпорядження власним житлом порушене відповідачем і підлягає судовому захисту, і є підстави визнати припиненим право відповідача у користуванні житловим приміщенням.

VІ. Розподіл судових витрат між сторонами.

16. За змістом статті 141 ЦПК судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку із відсутністю прохання про стягнення судових витрат, з огляду на характер спірних правовідносин, понесені позивачем судові витрати, віднести за її рахунок.

З цих підстав,

керуючись статтями 2, 5, 10-13, 18, 141, 258-259, 263 - 265, 268 Цивільного процесуального кодексу України, Суд, -

У Х В А Л И В :

1. Позовні вимоги ОСОБА_1 , адвокат - Сенча Олег Олександрович, до ОСОБА_3 , третя особа: Управління адміністративних послуг Роменської міської ради, про визнання припиненим права на користування квартирою - задовольнити.

2. Визнати припиненим право ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , користуватися квартирою, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

До дня початку функціонування єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Роменський міськрайонний суд Сумської області.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Третя особа: Управління адміністративних послуг Роменської міської ради Сумської області, місцезнаходження: вул. Соборна, 13/71, м. Ромни, Сумської області, код ЄДРПОУ 41325226.

Повний текст рішення складено 12 лютого 2021 року.

СУДДЯ РОМЕНСЬКОГО МІСЬКРАЙОННОГО СУДУ О. О. Євлах