Рішення № 94881392, 15.02.2021, Кілійський районний суд Одеської області

Справа № 502/1011/20

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2021 року м. Кілія

Кілійський районний суд Одеської області

у складі:

головуючого судді - Масленикова О.А.

за участю секретаря судового засідання - Нанєвої А.В.

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження

за наявними у справі матеріалами

цивільну справу за позовом

ОСОБА_1

до

товариства з обмеженою відповідальністю «Партнер Фінанс»

про

захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору

ВСТАНОВИВ:

24.06.2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Партнер Фінанс», в якому просить визнати недійсним договір позики № 4/64316416 від 10.01.2020 р.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказав, що 10.01.2020 року між ним та відповідачем було укладено договір позики № 4/64316416. Позивач вважає, що при укладенні вищевказаного кредитного договору порушені його права як споживача згідно з нормами Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», Закону України «Про захист персональних даних» зокрема:

- у п. 4.11 спірного договору позивач начебто підтверджує, що отримав в письмовій формі від позикодавця до укладення договору інформацію зазначену в ч. 2 ст. 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Проте фактично працівники ТОВ «Партнер Фінанс» при видачі кредитних коштів не ознайомлюють позичальника з умовами кредитування та всіма ризиками. Не існує будь - якого окремого документу, де викладена інформація передбачена вищезазначеними законами, на якому б стояв підпис позивача про ознайомлення з такою інформацією. Таким чином, кредитор не надав позивачу повної, всебічної, об`єктивної та достовірної інформації, про умови кредиту перед укладенням та під час укладення договору про надання споживчого кредиту;

- відповідачем також був порушений п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», яке полягає в тому, що позивач вважає несправедливими умови п. 5.2 договору, оскільки в ньому встановлено вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції (послуг) у разі невиконання позивачем зобов`язань за договором;

- мають місце порушення відповідачем норм встановлених п.8, 9 ч. 1 ст. 6 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки договір не містить строку договору, порядку його припинення та умов про відповідальність відповідача;

- наявні порушення норм, встановлених абз. 5, 11 п. 2 ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних», адже відповідач не повідомляв позивачу про умови та строки обробки його персональних даних, оскільки з аналізу умов кредитного договору вбачається, що надана позивачем згода на обробку персональних даних позивача є безстроковою та безвідкличною.

Ухвалою судді від 2 жовтня 2020 року відкрито провадження у справі призначено розгляд у порядку спрощеного позовного провадження, про що повідомлені сторони.

Враховуючи, що позивач в позові просив розглядати справу за його відсутності, беручи до уваги, що відповідач належним чином повідомлений про строк подання відзиву та не подав відзив, суд ухвалює заочне рішення по справі, що відповідає положенням ст.280 ЦПК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у зв`язку з розглядом справ в порядку спрощеного провадження за відсутністю всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Перевіривши матеріали справи, враховуючи, що в справі є достатньо доказів для її заочного розгляду, суд вважає, що позов підлягає до часткового задоволення.

Згідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа,- незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Судом із копії наданого спірного договору позивачем встановлено, що 10.01.2020 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Партнер Фінанс» та ОСОБА_1 було укладено договір позики № 4/64316416 у письмовій формі, відповідно до умов якого відповідач надав позивачу грошові кошти у розмірі 4000 грн. /а.с. 6/.

Водночас, позивач просить на підставі Закону України «Про захист прав споживачів» визнати договір, укладений між сторонами 10.01.2020 року недійсним. Згідно з преамбули вказаного Закону цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Зважаючи на те, що позивач посилається на застосування Закону України «Про захист прав споживачів», та умови договору цілі кредиту не визначають, слід вважати, що кредит був взятий для особистих потреб. Доказів протилежного відповідно до принципів змагальності відповідач суду не надав.

Згідно п. 8 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року (далі - Постанова № 9) відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв`язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Проте відповідно до вимог ст. 1047 ЦК України договір було укладено у письмовій формі. Згідно п. 3.2. Договору, підписанням цього Договору позичальник підтверджує, що він отримав від Позикодавця суму позики у повному обсязі у дату підписання цього Договору, а тому Договір є укладений.

Згідно з статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В силу ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, зокрема, ЗУ «Про захист прав споживачів».

Позивач посилається на те, що відповідач перед укладенням та під час укладення договору про надання споживчого кредиту, відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції чинній на момент укладення договору, а також Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не повідомив у письмовій формі про умови надання кредиту.

Проте, на час вчинення спірного правочину 10.01.2020 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» зазнала змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування», який набрав чинності 10.06.2017р., й відповідно стаття 11 Закону України «Про захист прав споживачів» визначила, що цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до положень Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час вчинення спірного правочину, та Закону України «Про споживче кредитування» ненадання споживачу в письмовій формі інформації щодо умов надання кредиту не є підставою для визнання правочину недійсним, лише є підставою для відповідальності для суб`єкта господарювання, встановленої законодавством.

Крім того, відповідно до абз. 1 п. 4.11. Договору вбачається, що позичальник підтверджує, що отримав від позикодавця до укладення цього договору інформацію вказану в ч. 2 ст. 12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг, про що засвідчив своїм підписом у спірному договорі. А тому, суд критично оцінює посилання позивача на те, що відповідач не надав позивачу повної, всебічної, об`єктивної та достовірної інформації, про умови договору перед укладенням та під час укладення договору. Згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Як роз`яснено у п. 20 Постанови № 9 правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на чинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Однак позивач не надав доказів введення в оману, адже підписав договір позики, який за своїм змістом містить всю інформацію, необхідну для здійснення свідомого вибору (п. 4.11 Договору).

Суд вважає також необґрунтованими посилання позивача на те, що п. 5.2. Договору є несправедливими з огляду на встановлення у ньому вимоги щодо сплати непропорційно великої суми компенсації, а саме понад п`ятдесят відсотків вартості продукції (послуг) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Натомість, відповідно до ст. 18 Закону «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором.

Однак пункт 5.2. та п. 5.3 Договору передбачає, що за порушення Позичальником строків погашення грошових зобов`язань, передбачених Договором, Позикодавець має право вимагати від Позичальника сплатити позикодавцю пеню. У випадку нарахування позикодавцем пені, така пеня нараховується у розмірі 2 % від суми простроченого грошового зобов`язання за кожен день прострочення, включаючи день погашення заборгованості.

Натомість, обґрунтовуючи так свої вимоги, позивач у розрахунок включив також ще 1120 грн., які є платою за Договором (п. 2.1.), і не можуть братись до уваги при оцінці справедливості умов Договору з позиції непропорційно великої суми компенсації, адже вона включає суми, встановлені саме за невиконання зобов`язань за договором, а не будь-яких інших плат, встановлених Договором (п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону № 1023-XII).

Суд вважає необґрунтованими і посилання позивача на відсутність в Договорі строку дії договору та порядку його припинення і зміни, оскільки така позиція спростовується положеннями п. 3.5., п 8.1. Договору, відповідно до позичальник зобов`язаний повернути суми позики у повному обсязі та сплатити плату за договором у строк по 23 січня 2020 р. Крім того, не врегульовані договором умови щодо порядку його припинення чи зміним, регламентуються нормами чинного законодавства України, зокрема положеннями Глави 50 ЦК України та ст. ст. 651-653.

Те ж саме стосується позиції позивача про відсутність в Договорі положень про відповідальність позикодавця, оскільки згідно п. 5.1. Договору, за невиконання або неналежне виконання сторонами своїх обов`язків за цим договором сторони несуть відповідальність передбачену чинним законодавством України.

Окрім цього, позивач посилається на те, що п. 4.11 та п. 6.4 Договору є незаконними та суперечать абз. 5, 11 п. 2 ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних», оскільки відповідач не повідомляв позивачу про умови та строки обробки його персональних даних, та згідно умов кредитного договору надана ним згода на обробку його персональних даних є безстроковою та безвідкличною.

Відповідно до п. 4.11 Договору позичальник підтверджує, що дає безумовну та безвідкличну згоду на безстрокову обробку зберігання та використання його персональних даних без будь-яких обмежень з метою виконання Позикодавцем умов цього Договору та статутної діяльності Позикодавця.

Згідно п. 6.4 Договору, позичальник надає позикодавцю свою однозначну, безумовну та безвідкличну згоду на збір та обробку будь-яких його персональних даних, включаючи, але не обмежуючись, збиранням, реєстрацією, накопиченням, зберіганням, адаптуванням, зміною, поновленням, використанням і поширенням (розповсюдженням, реалізацією, передачею), знеособленням, знищенням відомостей про Позичальника, з метою виконання Позикодавцем умов цього Договору та статутної діяльності Позикодавця, а також чинного законодавства України.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про захист персональних даних» № 2297-VI від 01.06.2010 року, поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу за згодою суб`єкта персональних даних. Поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно з абз. 4 ч. 1 ст. 2 згода суб`єкта персональних даних - добровільне волевиявлення фізичної особи (за умови її поінформованості) щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, висловлене у письмовій формі або у формі, що дає змогу зробити висновок про надання згоди. У сфері електронної комерції згода суб`єкта персональних даних може бути надана під час реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції шляхом проставлення відмітки про надання дозволу на обробку своїх персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки, за умови, що така система не створює можливостей для обробки персональних даних до моменту проставлення відмітки.

Таким чином, зважаючи на підписання позивачем Договору він дав згоду на обробку його персональних даних. Однак така згода надається виключно до сформульованої мети їх обробки, як зазначено у п. 6.4 Договору.

Водночас, згідно п. 11 ч. 2 ст. 8 Закону України «Про захист персональних даних» № 2297-VI від 1 червня 2010 року суб`єкт персональних даних має право відкликати згоду на обробку персональних даних.

А тому положення п. 6.4 Договору про те, що позичальник надає свою саме безвідкличну згоду на обробку його персональних даних суперечать вищенаведеним вимогам Закону. Відповідно за змістом положень ч. 1 ст.203, ч. 1 ст. 215 ЦК України є недійсними. Однак спірний правочин був би вчинений і без включення до нього такого положення, а тому недійсність такого положення не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому.

З огляду на вищевикладене, позов підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст. 89, 133, 141, 258-265, 212, 280-289 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Партнер Фінанс» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору - задовольнити частково.

Договір позики № 4/64316416, укладений 10.01.2020 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Партнер Фінанс» та ОСОБА_1 , визнати недійсним в частині безвідкличної згоди Позичальника на обробку його персональних даних, що визначена у п. 6.4. Договору.

В іншій частині позову ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Партнер Фінанс» про захист прав споживачів та визнання недійсним договору - відмовити.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Партнер Фінанс», ЄДРПОУ 38327699 на користь держави судовий збір у сумі 908 грн.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення.

Згідно ст. 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Кілійського районного суду О. А. Маслеников