Рішення № 94837002, 12.02.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/12801/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 лютого 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду 20 листопада 2020 року надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити дії.

Ухвалою від 25 листопада 2020 року позов ОСОБА_2 залишено без руху. Встановлено позивачу 5-денний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії ухвали.

09 грудня 2020 року до суду від позивача за вх. №52501/20 надійшла заява про усунення недоліків з належним чином оформленим адміністративним позовом (у 2-х примірниках), в якому позовні вимоги викладені в наступній редакції:

1. Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо не прийняття заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17.09.2020 року;

2. Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до розгляду та розглянути її відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та розділу 2 «Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця і додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту», затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ Україні від 07.09.2011 р. № 649.

Ухвалою від 14 грудня 2020 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 (вх. №52501/20), відкрито провадження у адміністративній справі та визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ОСОБА_1 17.09.2020 року звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою у порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 19.10.2020 року позивач отримав лист від відповідача від 28.09.2020 року у якому було зазначено про те, що повторне звернення позивача не може бути прийняте до розгляду, оскільки воно не підпадає під вимоги ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», проте відповідачем не було прийнято та надано позивачу вмотивоване рішення щодо причин неможливості прийняття його заяви. З огляду на надання позивачем повного пакету документів та зазначенням нових обставин у справі, відповідач повинен був прийняти рішення про прийняття заяви позивача до розгляду та розглянути питання щодо оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо не прийняття заяви позивача, він звернувся до суду з позовною заявою.

04 січня 2021 року за вх.№25/21 від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, в якій відповідач зазначає, що обставини, повідомлені позивачем у зверненні від 17.09.2020 року були у повному обсязі розглянуті відповідачем та судовими інстанціями, будь-які нововиявлені обставини, зазначені у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні. Оскільки клопотання позивача не відповідає вимогам звернення із повторною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем не приймалось рішення щодо відмови позивачу в розгляді заяви. Просив у задоволенні позовних вимог відмовити.

25 січня 2021 року до суду від позивача за вх. №3471/21 надійшла відповідь на відзив, в якій позивач зазначає, що аргументи, наведені відповідачем у відзиві не відповідають обставинам справи.

Дослідивши матеріали справи, ознайомившись з позовною заявою та доданими до неї доказами, відзивом відповідача на позовну заяву та відповіддю на відзив позивача, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступне.

Позивач 24 січня 2019 року звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за №20 (т.1 а.с.42-45).

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №30 від 13 лютого 2019 року відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.190).

Позивач оскаржив зазначений наказ, проте, рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04.06.2019 року по справі № 420/946/19 (т.2 а.с.169-191), яке залишене без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 31.10.2019 року (т.2 а.с.131-146), у задоволенні позовних вимог було відмовлено.

Як вбачається з постанови Верховного Суду від 29.01.2020 року по справі № 815/6418/16 (т.2 а.с.19-28) за наслідками перегляду рішення Одеського окружного адміністративного суду від 04.06.2019 року та постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 30.10.2019 року:

« 22 березня 2018 року посольством Турецької Республіки направлено до Міністерства закордонних справ України клопотання про екстрадицію із проханням тимчасово на 40 діб арештувати ОСОБА_1 , який розшукується на національному рівні відповідно до ордеру на арешт №2016/156 від 21 березня 2016 року, виданого 2-им Вищим кримінальним судом провінції Адана по звинуваченню «умисне вбивство, нанесення тілесних ушкоджень, придбання, носіння і зберігання вогнепальної зброї та бойових приписів без відповідного дозволу», а також екстрадувати вказану особу до Туреччини.

Згідно протоколу затримання, складеного оперуповноваженим ВКП Приморського ВП в місті Одесі ГУ НП в Одеській області від 30 жовтня 2018 року, на підставі вказаного ордеру на арешт №2016/156 від 21 березня 2016 року співробітниками Приморського ВП в місті Одесі ГУ НП в Одеській області був затриманий позивач - ОСОБА_1 .

Ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 1 листопада 2018 року у справі №522/19269/18 задоволено клопотання керівника Одеської місцевої прокуратури №3, застосовано до позивача тимчасовий арешт строком на 40 (сорок) діб до надання запиту про його видачу від компетентних органів Турецької Республіки в Державній установі «Одеська установа виконання покарань №21» Південного міжрегіонального управління з питань виконання покарань та пробації Міністерства юстиції України (далі також «ДУ «Одеський слідчий ізолятор»).

22 грудня 2018 року ОСОБА_1 подав через чергового помічника «ДУ «Одеський слідчий ізолятор» заяву від 20 грудня 2018 року на ім`я начальника ГУ ДМС України в Одеській області, в якій позивач просив визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки за своєю національністю він є курдом і на цій підставі підданий переслідуванням в Туреччині.

Вказана заява направлена ДУ «Одеський слідчий ізолятор» 22 грудня 2018 року до ГУ ДМС України в Одеській області, яка зареєстрована в ГУ ДМС України в Одеській області 10 січня 2019 року за вх. №474/1/5101-19.

У відповідь на зазначену заяву відповідач листом від 10 січня 2019 року №5100.5.1-376/51.3-19 повідомив позивача (за адресою ДУ «Одеський слідчий ізолятор») з посиланням на положення Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» про те, що відповідна заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту подається заявником особисто до міграційного органу.

Прокуратура Одеської області у зв`язку із вирішенням питання про видачу (екстрадицію) до Турецької Республіки позивача для притягнення до кримінальної відповідальності у кримінальній справі №2016/156 за частиною першою статті 81 (умисне вбивство), частиною першої статті 86 (завдання тілесних ушкоджень) Кримінального кодексу Турецької Республіки направила на адресу ГУ ДМС України в Одеській області запит від 28 грудня 2018 року щодо повідомлення - чи не є вказана особа громадянином України, чи не звертався він з приводу отримання політичного притулку або дозволу на постійне проживання, а також із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

На вказаний запит ГУ ДМС України в Одеській області повідомлено Прокуратуру Одеської області листом від 10 січня 2019 року, що надійшло звернення позивача з ДУ «Одеський слідчий ізолятор», однак воно не відповідає вимогам законодавства, а тому розглянуто відповідно до положень Закону України «Про звернення громадян». Також у листі зазначено, що позивач документований посвідкою на постійне проживання в Україні від 13 липня 2017 року.

Крім того, суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що позивач 24 січня 2019 року звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за №20.

У вказаній заяві-анкеті ОСОБА_1 , зокрема, зазначив, що коли він був дитиною, його село спалили, і він з родиною переїхав у Діярбакир, де проживав разом із родичами і дядьком позивача у приватному будинку. Позивач вказав, що в той час поліція дуже часто навідувала його будинок, його родину постійно відвозили на допити, також вони часто отримували листи з погрозами. Крім того, позивач повідомив, що його брата було засуджено на 10 років за те, що він розповсюджував книги партії, членом якої був, а його дядька було випадково вбито поліцією, внаслідок чого родина позивача звернулась до Міжнародного суду з прав людини та «виграла справу». У зв`язку із тим, що на той час родина позивача отримувала листи з погрозами, позивач зазначає, що його родина переїхала у місто Адану. Позивач зазначає, що протягом двох періодів виборів він із сім`єю працювали на виборчих дільницях у якості спостерігачів за виборчими урнами в партії. Приблизно в 2011 році, як вказує позивач, він познайомився з особою, який був проти партії БДП (BDP). Також, позивач повідомив, що особа проживав у районі, де жив його брат, і він почав залякувати позивача, а одного разу збив його автомобілем. Позивач також повідомив, що коли він був на мітингу, до нього додому прийшло 3 або 4 чоловіки з метою з`ясування інформації про його місцезнаходження. Як вказав позивач, ці люди прибули з метою заволодіння тваринами, яких розводила сім`я позивача, однак, робітники, які працювали на родину позивача, їх не віддали. Наступного дня, коли позивач знаходився вдома, до них прибули 4 чи 5 «автівок» із людьми, які скоїли напад на його сім`ю. ОСОБА_1 повідомив, що під час сутички пролунали постріли та його батько впав біля нього, після цього особи, які прибули, почали стрілянину по позивачу і його братам та завдали їм поранень. Позивач повідомив, що за допомогою сусідів він помістив батька до автомобіля і його доставили до лікарні. Після цього, як вказує позивач, у нього почали стріляти, він був поранений і змушений тікати. Потім він переїхав до Іраку в місто Ербіль, де проживав протягом трьох років, а згодом переїхав до України. В Україні він одружився, у нього є син, наявна посвідка на постійне місце проживання. Позивач вказував, що він є курдом, тому не відчуває себе в безпеці у Туреччині. Чоловіки, які здійснили напад на місце праці його родини, як вказав позивач, зараз його розшукують з метою вбивства. Оскільки позивач є курдом, він бажає отримати статус біженця в Україні, тому що в Туреччині є загроза його життю.

Водночас, як встановлено органом міграційної служби, судами попередніх інстанцій, позивач розшукується на території Туреччини для притягнення до кримінальної відповідальності за скоєння низки злочинів (вбивство, завдання тілесних ушкоджень). В ході опитування позивач підтвердив власну участь в інциденті зі стріляниною, після інциденту він був єдиною особою з числа сторін конфлікту, хто втік з місця події, а в подальшому виїхав за межі країни його громадянської належності. В ході опитування позивач повідомив, що не має попередніх судимостей як на території Туреччини, так і в інших країнах. Також позивач повідомив про свої побоювання щодо подальшого повернення до Туреччини через загрозу винесення обвинувального вироку і його подальше ув`язнення. Позивач стверджував, що не вважає себе винним в ході інциденту зі стріляниною, оскільки на той момент при ньому не було вогнепальної зброї і він не причетний до завдання вогнепальних поранень членам своєї родини та вбивства одного з нападників.

Додатково позивач повідомив, що з Туреччини до Іраку він виїхав у 2012 році та звертався до УВКБ ООН в місті Ербіль. Причинами виїзду з останньої країни постійного проживання в реєстраційному листку позивача зазначено: «інші; уникнення від кримінальної відповідальності». Також вказано, що особа розшукується компетентними органами Туреччини.

Крім того, органами міграційної служби, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Туреччини, уродженцем міста Діарбакир, за національністю курд, сповідує езидізм, під час проживання на території Туреччини сповідував іслам. Документами, що посвідчують особу позивача, ОСОБА_1 вказав: оригінал національного паспорту, виданого Генеральним Консульством Туреччини в місті Одесі 27 квітня 2016 року строком дії до 26 квітня 2017 року; внутрішній паспортний документ, виданий в місті Ербіль в Іраку, безстроковий. З 28 листопада 2015 року одружений з громадянкою України, має неповнолітнього сина, громадянина України. Позивач до України прибув сам, у Туреччині у нього залишись проживати: мати, батько, три сестри і три брати. Рідною мовою ОСОБА_1 є курдська, вільно володіє турецькою мовою, розуміє англійську і спілкується російською мовою.

Під час анкетування 24 січня 2019 року щодо виїзду з останньої країни постійного проживання позивач повідомив, що в 2015 році він вибув з Іраку (місто Ербіль) до України, авіарейсом Ербіль (Ірак) - Тегеран (Іран) - Єреван (Вірменія) - Одеса (Україна) легально, на підставі паспортного документа. Позивач зазначив, що не звертався за наданням притулку або за наданням статусу біженця в інших країнах, оскільки не було такої потреби. Позивач повідомив, що на території України він перебуває на підставі посвідки на постійне проживання в Україні, виданої ГУ ДМС України в Одеській області 13 липня 2017 року. Також, позивач зазначив, що в Іраку він проживав приблизно 3,5-4 роки і був там власником інтернет-кафе.

За результатами аналізу матеріалів клопотання шукача захисту відповідач встановив, що історія переслідування позивача є необґрунтованою, а його заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У своєму висновку відповідач за аналізом матеріалів справи встановив, що єдиною причиною звернення за міжнародним захистом є бажання позивача уникнути кримінальної відповідальності в країні своєї громадянської належності, на що вказує його звернення із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із значними зволіканнями, непереконливі елементи переслідування на території Туреччини та довготривале перебування позивача на території України з 2015 року без здійснення останнім спроб звернення за міжнародним захистом у визначені законодавством строки.

Наказом №30 від 13 лютого 2019 року ГУ ДМС України в Одеській області відмовило позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

«Верховний Суд погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що наведені обставини вказують на необґрунтованість імовірних побоювань позивача зазнати переслідувань у країні громадянської належності та на відсутність першочергової потреби саме у міжнародному захисті. Крім того, факт тривалого зволікання зі зверненням за міжнародним захистом ставить під сумнів реальність загрози життю позивача і вказує на те, що це звернення до міграційного органу обумовлене бажанням позивача уникнути притягнення до кримінальної відповідальності в Туреччині».

«Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні свого походження через його участь у діяльності «курдської партії» і його належність до курдської національності з наступних мотивів.

Як встановлено судами першої й апеляційної інстанцій, родичі та члени сім`ї позивача, які, за його ж твердженням, також є курдами, знаходяться наразі у Туреччині. Однак, позивач не повідомляв про їх утиски за ознаками їх приналежності до курдів на сьогодні. Крім того, батько і брати позивача приїжджали до нього в Україну, були присутні на судових засіданнях з питання обрання позивачу запобіжного заходу в місті Одесі. Зазначене свідчить про вільне пересування курдів у країні їхнього громадянства та за її межами.

Тому, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність переслідування й утисків родичів і сім`ї позивача за національною ознакою.».

«Крім того, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що причини, які зазначає позивач, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для уникнення можливої кримінальної відповідальності, оскільки його оголошено у міжнародний розшук.

Разом з тим, як встановлено відповідачем і судами попередніх інстанцій, вчинений позивачем злочин не є політичним, військовим або фінансовим правопорушенням, у разі видачі заявник буде користуватися усіма законними правами, що передбачені національним законодавством і міжнародними конвенціями, ратифікованими Туреччиною, зокрема Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Зазначене додатково підтверджується фактом перебування особи у розшуку каналами Інтерполу за матеріалами екстрадиційної перевірки (червона картка №А - 2639/3-2018).

Також, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що можливість застосування до позивача надмірного або іншого надуманого покарання спростовується його додатковими поясненнями. Відповідно до цих пояснень, після інциденту зі стріляниною правоохоронні органи Туреччини провели ретельне розслідування, в результаті якого обвинувачення з членів родини позивача були зняті. Члени родини позивача, які були учасниками вказаного конфлікту (батько і брати), наразі жодним чином не переслідуються компетентними органами Туреччини.

Крім того, Верховний Суд вважає вірним висновок судів попередніх інстанцій про те, що елемент побоювання позивача зазнати фізичної розправи з боку представників іншої сторони конфлікту є необґрунтованим. Так, за словами позивача, друга сторона конфлікту є злочинним угрупуванням, водночас, позивач не надає додаткової чіткої інформації, а лише зазначає, що особисто знає тільки одну особу з числа нападників.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій вірно визнали обґрунтованим висновок відповідача про те, що з пояснень позивача і матеріалів його особової справи вбачається відсутність побоювань позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а так само відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього постійного проживання через побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини згідно з пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто, подана позивачем заява є очевидно необґрунтованою».

17 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з повторною заявою про звернення за захистом в Україні (т.1 а.с.5-7, т.2 а.с.8-11).

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області на звернення ОСОБА_1 направило лист №Є-1962/6/5101-20/5100.5.1/10146/20 від 28.09.2020 року «Щодо повторного звернення за міжнародним захистом» (т.1 а.с.8), у якому зазначило «Ваше звернення від 17.09.2020 року, що надійшло на адресу Головного управління та зареєстровано 23.09.2020 року за №Є-1962/6/5101-20, уважно розглянуто, за результатами інформуємо про наступне.

Аналіз розгляду Вашої заяви від 17.09.2020 року з`ясовує ідентичність відомостей та матеріалів, що вже містяться в особовій справі та були розглянуті з боку Головного управління та судових інстанцій (Одеській окружний адміністративний суд, П`ятий адміністративний апеляційний суд, Верховний Суд України). Окремо інформуємо, що у відповідності до постанови Верховного Суду України від 29.01.2020 року за судовою справою №420/946/19 (К/9901/32085/19), Вашу скаргу залишено без задоволення.

Враховуючи викладене, у відповідності до п.3 ст.17 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка отримала повідомлення суду про підтвердження рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, скасування рішення про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших встановлених Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» законних підстав для перебування в Україні.

Враховуючи викладене, звертаємо Вашу увагу, що повторне клопотання не підпадає під вимоги ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та не може бути прийняте до розгляду в порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».

Вважаючи, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо не прийняття заяви від 17.09.2020 року, позивач звернувся до суду з позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Частиною сьомою статті 7 вказаного Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

За змістом статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.

Частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

При цьому, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

За результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24.01.2019 року №20, позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Таке рішення визнано правомірним згідно з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 04.06.2019 року у справі №420/946/18.

З матеріалів справи вбачається, що позивач 17.09.2020 року повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами розгляду якої відповідачем надіслано лист №Є-1962/6/5101-20/5100.5.1/10146/20 від 28.09.2020 року «Щодо повторного звернення за міжнародним захистом».

За змістом статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.

Також, згідно з пунктом 2.2 та 2.4. розділу ІІ Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається територіальним органом ДМС протягом робочого дня, в який до нього звернулась відповідна особа.

У разі наявності передбачених Законом підстав територіальний орган ДМС ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом (додаток 2). Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС:

видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 3);

під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що однією з підстав для прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наявність чинного рішення про відмову у визнанні особи, що звернулась за захистом, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якщо зазначені умови не змінилися.

При цьому, матеріали справи, як і матеріали особової (міграційної) справи ОСОБА_1 №2019OD0020, не містять ані рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ані рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнятих за результатами розгляду заяви позивача від 17.09.2020 року.

За такого правового врегулювання та обставин справи, суд зазначає, що саме рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є індивідуальним правовим актом у формі наказу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області.

Відсутність же належним чином оформленого рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не зважаючи на факт надіслання відповідачем Єян Рамазан листа №Є-1962/6/5101-20/5100.5.1/10146/20 від 28.09.2020 року «Щодо повторного звернення за міжнародним захистом», свідчить про те, що орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен ухвалити за законом.

З огляду на зазначене суд вважає, що лист відповідача №Є-1962/6/5101-20/5100.5.1/10146/20 від 28.09.2020 року «Щодо повторного звернення за міжнародним захистом» у відповідь на звернення позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за змістом та формою не може вважатися «рішенням про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» у розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а відтак Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області допустило протиправну бездіяльність щодо неприйняття рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 17.09.2020 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З метою ефективного захисту прав позивача, про захист яких він просить, суд на підставі ч.2 ст.9 КАС України вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, самостійно обравши спосіб захисту, який відповідає об`єкту порушеного права, та у спірних правовідносинах є достатнім та необхідним (ефективним).

Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

За викладених обставин, оскільки лист №Є-1962/6/5101-20/5100.5.1/10146/20 від 28.09.2020 року «Щодо повторного звернення за міжнародним захистом» не є рішенням про відмову і в спірному випадку має місце допущення відповідачем саме протиправної бездіяльності, яка полягає у неприйнятті ним відносно позивача жодного з тих рішень, які передбачені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у визначений законом строк, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог шляхом зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 від 17.09.2020 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення з урахуванням висновків, викладених в рішенні суду.

Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

З урахуванням встановлених обставин справи, зокрема того, що відповідачем фактично не розглянуто заяву позивача, та що в даному випадку може існувати декілька варіантів прийняття відповідачем рішення відносно заяви позивача, а саме: рішення щодо прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту чи рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом, суд доходить висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог позивача та про доцільність їх задоволення шляхом:

- визнання протиправною бездіяльність Головного управління Міграційної служби України в Одеській області щодо неприйняття рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 17.09.2020 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 від 17.09.2020 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ Україні від 07.09.2011 року № 649 з урахуванням висновків, викладених в рішенні суду.

Відповідно до ч.ч.1-2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

У своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення пункту 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а пункт 2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів» (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»). «Майном» може бути як «існуюче майно», так і активи, включаючи вимоги, стосовно яких особа може стверджувати, що вона має принаймні «легітимні сподівання» на реалізацію майнового права (пункт 83 рішення від 12.07.2001 у справі Ганс-Адам ІІ проти Німеччини»). «Легітимні сподівання» за своїм характером повинні бути більш конкретними, ніж просто надія й повинні ґрунтуватися на законодавчому положенні або юридичному акті, такому як судовий вердикт (рішення у справі «Копецький проти Словаччини»).

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.1, ч.5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене у сукупності, суд доходить висновку, що позовна заява ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню частково.

Керуючись ст. ст. 2, 7, 9, 10, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Міграційної служби України в Одеській області щодо неприйняття рішення за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 17.09.2020 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 від 17.09.2020 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийняти рішення відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ Україні від 07.09.2011 року № 649, з урахуванням висновків, викладених в рішенні суду.

В іншій частині позовних вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ).

Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, буд.44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384).

Суддя О.А. Вовченко