Рішення № 94834860, 02.02.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

02 лютого 2021 р. Справа № 120/7737/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Чернюк Алли Юріївни,

за участю:

секретаря судового засідання: Воронюк Віти Володимирівни,

представника позивача: Шишковської Анжеліки Борисівни,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу:

за позовом: фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 )

до: Управління Держпраці у Вінницькій області (код ЄДРПОУ: 39845483, адреса: вул. Магістратська, 37, м. Вінниця, Вінницька область, 21050)

про: визнання протиправними та скасування припису та постанови,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Вінницькій області про визнання протиправними та скасування припису та постанови.

Заявлені вимоги обґрунтовуються тим, що за результатами інспекційного відвідування з питань контролю за додержанням законодавства про працю відповідачем складено припис від 30.09.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ/П про усунення виявлених порушень. У подальшому, заступником начальника Управлінням Держпраці у Вінницькій області прийнято постанову від 12.11.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ-ФС про накладення штрафу на позивача у розмірі 500000,00 грн. Вважаючи, що чинне законодавство не містить обов`язкових приписів, у яких випадках сторони зобов`язані укладати трудові договори, а у яких цивільно-правові договори (угоди) на виконання певних робіт, а тому сторони договору вільні у своєму виборі щодо форми оформлення відносин і на свій розсуд вправі визначити вид такого договору, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 22.12.2020 року відкрито провадження у справі та ухвалено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження.

11.01.2021 року на адресу суду від представника Управління Держпраці у Вінницькій області надійшов відзив на позовну заяву, у якому відповідач заперечує щодо задоволення позовних вимог. В обґрунтування своєї позиції зазначає, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 у вказані в акті інспекційного відвідування періоди та на зазначених посадах виконували роботи в інтересах фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 з виду діяльності - збирання безпечних відходів (код КВЕД 38.11), з порушенням норм Кодексу законів про працю України, постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу" від 17.06.2015 року № 413 та Закону України "Про оплату праці", а саме - не укладення трудових договорів в письмовій формі, оформлених наказами чи розпорядженням власника та не подання повідомлення прийняття працівника на роботу до територіальних органів Державної фіскальної служби за місцем обліку його як платника єдиного внеску за встановленою формою до початку роботи працівника за укладеним договором. З огляду на викладене, відповідач просить у задоволенні позову відмовити повністю.

Правом подання відповіді на відзив позивач не скористався.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 12.01.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

28.01.2021 року позивачем подано заяву про забезпечення позову шляхом:

- зупинення дії постанови про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення від 12.11.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ-ФС;

- зупинення стягнення на підставі вказаної постанови у межах виконавчого провадження № 64202908.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 28.01.2020 року у задоволенні заяви позивача про забезпечення позову відмовлено.

У судовому засіданні, призначеному на 02.02.2021 року, представник позивача підтримала заявлені позовні вимоги, посилаючись на обставини наведені у позовній заяві, та просила суд задовольнити адміністративний позов повністю.

Представник Управління Держпраці у Вінницькій області у судове засідання не з`явився, хоча був належним чином повідомлений про дату, час та місце його проведення, про що свідчать докази, які містяться у матеріалах справи.

Заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

09.09.2020 року Управлінням Держпраці у Вінницькій області, на підставі наказу № 880-о від 09.09.2020 року, видано направлення № 598/04-03 на проведення інспекційного відвідування позивача з питань контролю за додержанням законодавства про працю.

За результатами проведеного заходу державного контролю посадовою особою Управління Держпраці у Вінницькій області складено акт інспекційного відвідування від 25.09.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ, у якому, серед іншого, зафіксовано порушення позивачем вимог щодо належного оформлення трудових відносин, внаслідок допущення до виконання робіт працівників без укладення трудових договорів.

Не погоджуючись з окремими висновками, наведеними в акті інспекційного відвідування, 29.09.2020 року позивач подав зауваження на акт інспекційного відвідування.

За результатом розгляду зауважень, відповідачем надано відповідь листом від 01.10.2020 року № 4218/04-04 та повідомлено про відсутність підстав для скасування акта інспекційного відвідування від 25.09.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ.

30.09.2020 року інспектором праці Управління Держпраці у Вінницькій області складено припис про усунення виявлених порушень № ВН13206/199/ПД/АВ/П, яким фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 зобов`язано усунути порушення, зазначені в акті інспекційного відвідування у строк до 25.10.2020 року.

30.10.2020 року, не погоджуючись із приписом про усунення виявлених порушень, позивач подав до Управління Держпраці у Вінницькій області скаргу на припис від 30.09.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ/П.

Однак, листом Управління Держпраці у Вінницькій області від 13.11.2020 року № 5136/04-04 припис про усунення виявлених порушень залишено без змін.

12.11.2020 року заступником начальника Управління Держпраці у Вінницькій області винесено постанову № ВН13206/199/ПД/АВ-ФС про накладення штрафу на позивача у розмірі 500000,00 грн. за абзацом 2 частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України.

Не погоджуючись із правомірністю складення відповідачем припису від 30.09.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ/П та прийняття постанови від 12.11.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ-ФС про накладення штрафу, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Надаючи оцінку доводам позивача в обґрунтування заявленого позову та запереченням відповідача щодо позовних вимог, суд враховує наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) регулюються Законом України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" від 05.04.2007 року № 877-V (далі за текстом Закон № 877-V), дія якого поширюється на відносини, пов`язані зі здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Як визначено частиною 4 статті 2 Закону № 877-V заходи контролю здійснюються органами державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами.

Зазначені у частині 4 цієї статті органи, що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому Законом № 877-V порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов`язані забезпечити дотримання вимог статті 1, статті 3, частин 1, 4, 6 - 8, абзацу 2 частини 10, частин 13 та 14 статті 4, частин 1 - 4 статті 5, частини 3 статті 6, частин 1 - 4 та 6 статті 7, статей 9, 10, 19, 20, 21, частини 3 статті 22 цього Закону.

Зокрема, відповідно до частини 5 статті 2 Закону № 877-V органи Державної служби України з питань праці при проведенні заходів державного нагляду (контролю), забезпечують дотримання принципів державного нагляду (контролю); вимог щодо місця здійснення державного нагляду (контролю); вимог щодо врегулювання окремих питань виключно законами; обмежень у проведеннях заходів нагляду контролю в разі наявності конфлікту інтересів; трактувань норм на користь суб`єкта господарювання у разі їх неоднозначного трактування; заборони на вилучення оригіналів документів та техніки; обов`язку збереження комерційної та конфіденційної таємниці; умов проведення планових заходів, розробки методики для визначення критерій ризику; права суб`єкта господарювання на ознайомлення з підставами заходу та отримання посвідчення (направлення) на проведення заходу; вимог до складення наказу, посвідчення (направлення) на проведення заходу та акту за результатами заходу; відповідальності посадових осіб органу державного нагляду (контролю); прав суб`єктів господарювання; права на консультативну підтримку суб`єктів господарювання; громадський захист; оскарження рішень органів державного нагляду (контролю) та умов віднесення суб`єктів господарювання до незначного ступеня ризиків у разі незатвердження відповідних критеріїв розподілу.

Відповідно до частини першої статті 259 Кодексу законів про працю України державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами-підприємцями, які використовують найману працю, здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За змістом пунктів 1, 7 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2015 року № 96, Державна служба України з питань праці (далі за текстом Держпраці) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики, і який реалізує державну політику у сферах промислової безпеки, охорони праці, гігієни праці, поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, здійснення державного гірничого нагляду, а також з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, зайнятість населення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, на випадок безробіття в частині призначення, нарахування та виплати допомоги, компенсацій, надання соціальних послуг та інших видів матеріального забезпечення з метою дотримання прав і гарантій застрахованих осіб. Держпраці здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Так, процедура здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю юридичними особами (зокрема їх структурними та відокремленими підрозділами, які не є юридичними особами) та фізичними особами, які використовують найману працю, з урахуванням особливостей, визначених Конвенцією Міжнародної організації праці № 81 1947 року про інспекцію праці у промисловості й торгівлі, ратифікованою Законом України від 08.09.2004 року № 1985-IV, Конвенцією Міжнародної організації праці № 129 1969 року про інспекцію праці в сільському господарстві, ратифікованою Законом України від 08.09.2004 року № 1986-IV, та Законом України "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності", врегульована Порядком здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2019 року № 823 (далі за текстом Порядок № 823).

При цьому, суд звертає увагу на те, що в акті інспекційного відвідування від 25.09.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ та приписі про усунення виявлених порушень від 30.09.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ/П відповідачем зазначено про проведення перевірки відповідно до Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 року № 295, яка визнана нечинною постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2019 року у справі № 826/8917/17.

Згідно з пунктами 2, 3 Порядку № 823 заходи державного контролю за додержанням законодавства про працю здійснюються у формі інспекційних відвідувань, що проводяться інспекторами праці Держпраці та її територіальних органів. Контрольні повноваження інспектора праці підтверджуються службовим посвідченням встановленої Мінсоцполітики форми, що видається Держпраці та її територіальними органами.

Інспекційні відвідування проводяться, зокрема, за рішенням керівника органу контролю про проведення інспекційних відвідувань, прийняте за результатами аналізу інформації, отриманої із засобів масової інформації, інших джерел, доступ до яких не обмежений законодавством, та джерел, зазначених у підпунктах 1, 2, 4-7 цього пункту (пункт 5 Порядку № 823).

У той же час, суд враховує, що наказ відповідача про проведення інспекційного відвідування від 09.09.2020 року № 880-о позивачем не оскаржується та не є предметом даного спору.

Відповідно до пунктів 16, 17 Порядку № 823 за результатами інспекційного відвідування складаються акт інспекційного відвідування і в разі виявлення порушень вимог законодавства про працю - припис щодо їх усунення та попередження про відповідальність за порушення законодавства про працю. Акт складається в останній день інспекційного відвідування у двох примірниках, які підписуються інспектором праці, що його проводив, та об`єктом відвідування або уповноваженою ним особою. Один примірник акта залишається в об`єкта відвідування. Другий примірник акта залишається в інспектора праці.

За приписами пункту 25 Порядку № 823 заходи до притягнення об`єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування.

Системний аналіз наведених вище положень дає підстави дійти висновку, що інспекційне відвідування є формою державного нагляду за додержанням законодавства про працю, яке відноситься до повноважень відповідача та яке проводиться на підставі наказу та направлення. За результатами інспекційного відвідування складається акт, а в разі виявлення порушень - виноситься припис. Якщо під час інспекційного відвідування встановлено факти використання праці неоформлених працівників, то вживаються заходи щодо притягнення об`єкта відвідування до відповідальності незалежно від усунення виявлених порушень.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом КАС України) передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, одночасно є й вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає на виконання приписів закону відповідне рішення та вчиняє дії.

Як вбачається з оскаржуваної постанови від 12.11.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ-ФС, на позивача накладено штраф за порушення норм частини 1 статті 21, частини 1, 3 статті 24, статті 253 Кодексу законів про працю України та постанови Кабінету Міністрів України "Про порядок повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу" від 17.06.2015 року № 413. Зокрема, такі працівники як ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , а також ОСОБА_11 здійснювали роботи в інтересах позивача із виду діяльності - збирання безпечних відходів (код КВЕД 38.11) з порушенням вказаних норм трудового законодавства, а саме - не укладення позивачем трудових договорів в письмовій формі, оформлених наказами чи розпорядженням власника та не подання повідомлення прийняття працівника на роботу до територіальних органів Державної фіскальної служби за місцем обліку його як платника єдиного внеску за встановленою формою до початку роботи працівника за укладеним договором.

Відносно виявлених Управлінням Держпраці у Вінницькій області порушень вимог Кодексу законів про працю України, суд зазначає наступне.

За приписами статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Згідно з частиною 1 статті 3 Кодексу законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Стаття 24 Кодексу законів про працю України визначає, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі.

Додержання письмової форми є обов`язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (стаття 23 Кодексу законів про працю України).

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі № 820/1432/17, від 13.06.2019 року у справі № 815/954/18, від 04.09.2019 року у справі № 480/4515/18 та від 26.09.2019 року у справі № 0440/5828/18.

У той же час, взаємовідносини фізичної особи і роботодавця можуть виникати як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору. При цьому, сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами статті 208 Цивільного кодексу України.

У відповідності до норм Цивільного кодексу України діє принцип свободи договору.

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у статті 626 Цивільного кодексу України, згідно з якою договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

За змістом статті 902 Цивільного кодексу України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

З огляду на викладене, такі угоди застосовуються для виконання конкретної роботи, що спрямована на одержання результатів праці, та у разі досягнення зазначеної мети вважаються виконаними і дія їх припиняється.

Водночас, відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Оскільки Цивільним кодексом України визначено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства, не може бути безумовною підставою для визнання правовідносин трудовими той факт, що укладений між сторонами договір не відповідає всім суттєвим умовам будь-якого договору. При визначенні законності укладеного договору (можливості віднесення до цивільного-правового договору) значення має не його найменування, а зміст угоди, яка повинна відповідати волевиявленню сторін, що в свою чергу повинно досліджуватись судом.

Основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату.

При цьому, виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, працівник не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У статті 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

З огляду на викладене, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як уже встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, оскаржувані припис про усунення виявлених порушень від 30.09.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ/П та постанову про накладення від 12.11.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ-ФС прийнято відповідачем за допущення позивачем до виконання робіт 10 працівників без укладення трудового договору, чим порушено вимоги частини третьої статті 24 Кодексу законів про працю України.

Так, в основу висновків Управління Держпраці у Вінницькій області, які містяться в акті інспекційного відвідування, припису та постанові про накладення штрафу, лягли аргументи про те, що працівники ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , а також ОСОБА_11 допущенні до роботи без укладання трудового договору.

Надаючи оцінку зазначеним обставинами справи, зокрема, можливому факту використання позивачем праці без оформлення трудових відносин, суд звертає увагу на наступне.

У період з 14.12.2006 року по даний час позивач здійснює свою підприємницьку діяльність відповідно до КВЕД 38.12 - збирання небезпечних відходів та КВЕД 38.11 - збирання безпечних відходів. За вказаний період у фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 працювали наймані працівники, як за трудовими договорами, так і за договорами цивільно-правового характеру.

02.02.2009 року між позивачем та ОСОБА_11 укладений трудовий договір, який зареєстрований у Лівобережному МРЦЗ за № 02510900150. Даний трудовий договір розірваний сторонами 25.08.2011 року та знятий з реєстрації 30.09.2011 року.

19.10.2018 року фізична особа-підприємець ОСОБА_12 згідно з наказом ПП/К № 00001 прийняв з 23.10.2018 року ОСОБА_11 на посаду водія на підставі його заяви від 19.10.2018 року. Повідомлення про прийняття працівника на роботу подано 21.10.2018 року, а трудовий договір укладений 23.10.2018 року.

Тобто, працівник - ОСОБА_11 перебував у трудових відносинах з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_12 .

За відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_12 зареєстрований 03.06.1999 року в якості суб`єкта господарювання - фізичної особи-підприємця (номер запису про державну реєстрацію: 21740000000048589), основним видом діяльності якого є збирання безпечних відходів (код КВЕД 38.11).

У свою чергу, відповідно до довіреності від 03.01.2020 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу - Миронюк Нелею Валеріївною та зареєстрована в реєстрі за № 61, позивач є представником ОСОБА_12 в усіх державних, громадських, господарських та інших органах і організаціях незалежно від підпорядкування, форм власності з усіма повноваженнями щодо розпорядження майном та коштами, а також з правом вчиняти від його імені всі юридично значимі дії.

Отже, доводи відповідача про те, що позивач використовує працю ОСОБА_11 без належного оформлення трудових відносин є безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами справи.

01.09.2009 року ОСОБА_13 прийнятий на роботу водієм вантажного автомобіля згідно з трудовим договором, що зареєстрований у Лівобережному МРЦЗ 06.10.2009 року за № 02510901475. Даний трудовий договір розірваний сторонами 19.01.2010 року згідно зі статтею 38 Кодексу законів про працю України (за власним бажанням), договір знято з реєстрації 28.10.2010 року.

01.01.2015 року ОСОБА_7 прийнятий на роботу згідно з наказом від 31.12.2014 року КВ/П № 00003 та з ним укладений трудовий договір від 01.01.2015 року. Даний трудовий договір розірваний сторонами 04.03.2015 року відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України (за власним бажанням) та знято з реєстрації 04.03.2015 року.

Також, 01.04.2012 року між позивачем та ОСОБА_6 укладена угода на виконання робіт № 4/04-12, відповідно до якої остання зобов`язана виконувати консультаційні роботи та укладення договорів на вивезення твердих побутових відходів у період з 01.04.2012 року по 31.12.2012 року, а позивач зобов`язується виплачувати ОСОБА_6 за виконану роботу винагороду у розмірі 300,00 грн. в місяць після складання та надання акта виконаних робіт в письмовій формі.

Відповідно до акта здавання-приймання виконаної роботи від 30.04.2012 року, від 31.05.2012 року, від 30.06.2012 року, від 31.07.2012 року, від 31.08.2012 року, від 30.09.2012 року та від 31.10.2012 року ОСОБА_6 виплачена винагорода у сумі, визначеної угодою та здійснені всі необхідні виплати, встановлені чинним законодавством.

01.05.2015 року між позивачем та ОСОБА_10 укладена угода на виконання робіт № 1/05-15, відповідно до якої останній зобов`язаний виконувати роботу (у кількості 15 рейсів водієм вантажного автомобіля) у період з 01.05.2015 року по 31.05.2015 року, а позивач зобов`язаний виплачувати за виконану роботу винагороду у розмірі 650,00 грн. після складання та надання акту виконаних робіт в письмовій формі.

Як зазначалося вище, на виконання робіт № 1/05-15 укладена між сторонами на строк до 31.05.2015 року та згідно з актом здавання-приймання виконаної роботи від 31.05.2015 року виконавцю виплачена винагорода відповідно до умов угоди.

Судом досліджено копії наданих позивачем цивільно-правових договорів та встановлено, що такі ознак трудового договору, передбачених частиною 1 статті 21 Кодексу законів про працю України, не мають, їм притаманні ознаки цивільно-правових договорів, оскільки оплачується не сам процес праці, а його результат, який оформлюється актами прийняття-передачі виконаних робіт, оплата проводиться виключно на підставі актів прийняття-передачі виконаних робіт, а виконавці не підкорюються правилам внутрішнього трудового розпорядку та самі організовують свою роботу.

Так, предметом укладених договорів (угоди на виконання робіт) з фізичними особами є не процес праці, а її кінцевий результат. В укладених договорах не визначається обсяг виконуваної роботи, а обумовлюється у вигляді зобов`язання виконувати роботи (надавати послуги). У даному випадку, вказані вище фізичні особи виконували за цивільно-правовими договорами певні роботи за винагороду, де оплачувався не процес праці, а результат після закінчення роботи за актом виконаних робіт (прийомом наданих послуг).

Окрім того, зазначені угоди не містять обов`язку виконавця бути присутнім на підприємстві у визначені робочі години, регламентації процесу праці, часу та тривалості робочого часу. На переконання суду, необхідність укладення цивільно-правових договорів обумовлена відсутністю необхідності систематично виконувати роботу певного виду та необхідністю виконувати лише конкретні обсяги замовлень не систематично.

Відповідно до статтей 73, 75 КАС України належними є доказами, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

При цьому, у силу вимог статті 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За правилами статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З огляду на викладене, суд звертає увагу, що у матеріалах даної справи відсутні будь-які пояснення фізичних осіб, зазначених в акті інспекційного відвідування, щодо умов їх праці, графіку роботи, правомірність укладених з ними угод, бажання або небажання укладення трудового договору, а також те, що дане питання має вирішуватися в судовому порядку насамперед за позовом особи, чиї права порушено.

Станом на час розгляду справи у суді, доказів про те, що зазначені особи ініціювали позовне провадження та зверталися до суду за захистом порушеного права відповідачем не надано.

Згадані вище угоди недійсними у судовому порядку не визнавались.

Аналізуючи повноваження, надані інспекторам праці пунктом 10 Порядку № 823, суд наголошує на тому, що останні не наділені повноваженнями тлумачити власний розсуд характер правовідносин між сторонами за цивільно-правового договору, а тому висновок посадових осіб Управління Держпраці у Вінницькій області про відсутність цивільно-правових відносин між суб`єктом господарювання та фізичними особами, що непідтверджений належними доказами, не може бути підставою для висновку про допуск працівників до роботи без оформлення трудового договору.

Таким чином, аргументи відповідача про трудовий характер відносин між позивачем та вказаними особами не знайшли свого підтвердження, а тому у діях позивача відсутня будь-яка складова абзацу 2 частини другої статті 265 Кодексу законів про працю України, за порушення якої останній може нести відповідальність у вигляді фінансових санкцій, які накладені спірним рішенням.

За змістом статті 265 Кодексу законів про працю України посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Юридичні та фізичні особи-підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), оформлення працівника на неповний робочий час у разі фактичного виконання роботи повний робочий час, установлений на підприємстві, та виплати заробітної плати (винагороди) без нарахування та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та податків - у десятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, стосовно якого скоєно порушення, а до юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, які використовують найману працю та є платниками єдиного податку першої - третьої груп, застосовується попередження.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про відсутність з боку позивача порушень вимог трудового законодавства у вигляді допущення працівників до робочого місця без укладання трудового договору, а відтак наявності підстав для визнання протиправними та скасування припису від 30.09.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ/П про усунення виявлених порушень та постанови від 12.11.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ-ФС про накладення штрафу.

Частиною 2 статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, висловленій, зокрема, у пункті 45 рішення в справі "Бочаров проти України", пункті 53 рішення в справі "Федорченко та Лозенко проти України" та пункті 43 рішення в справі "Кобець проти України", при оцінці доказів і вирішенні спору суду слід керуватися критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Тобто, встановлюючи істину в справі слід базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоб не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву.

Частиною 1 статті 2 КАС України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За правилами частини 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Таким чином, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовні вимоги підлягають задоволенню.

Визначаючись щодо розподілу судових витрат суд зазначає, що відповідно до положень статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною 1, 7 статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Таким чином, документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 826/1216/16 та постанові Верховного Суду від 17.09.2019 року у справі № 810/3806/18.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначає Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 вказаного Закону договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Частиною третьою статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" передбачено, що до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

За положеннями статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Зміст наведених вище положень законодавства дає підстави для висновку про те, що адвокатський гонорар може існувати у двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплату гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.

Як встановлено судом, на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу позивачем надано договір про надання правової допомоги від 19.11.2020 року, акт виконаних робіт від 02.02.2021 року та квитанцію до прибуткового касового ордера від 02.02.2021 року про оплату 15000,00 грн. за надання правничої допомоги згідно з вказаним договором.

За умовами договору про надання правової допомоги від 19.11.2020 року позивач доручає, а адвокат бере на себе зобов`язання надавати правову допомогу на умовах, визначених договором. Адвокат зобов`язується представляти інтереси позивача у суді по справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Управління Держпраці у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування припису, постанови про накладення штрафу.

Згідно з пунктом 5 цього договору за надання послуг позивач сплачує адвокату гонорар у сумі 15000,00 грн.

Доказом понесення витрат на правничу допомогу є квитанція до прибуткового касового ордера від 02.02.2021 року, відповідно до якої позивач сплатив гонорар у розмірі 15000,00 грн.

Дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу, суд доходить висновку, що понесені витрати дійсно пов`язані саме з розглядом даної справи, підтверджені документально, є співмірними зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт.

З огляду на викладене, а також зважаючи на приписи частини першої статті 139 КАС України, понесені позивачем витрати на правову допомогу у розмірі 15000,00 грн. підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Також, відповідно до частини 1 статті 139 КАС України сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір підлягає стягненню в його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача у цій справі.

Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати припис Управління Держпраці у Вінницькій області про усунення виявлених порушень від 30.09.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ/П.

Визнати протиправною та скасувати постанову Управління Держпраці у Вінницькій області про накладення штрафу за порушення законодавства про працю та зайнятість населення від 12.11.2020 року № ВН13206/199/ПД/АВ-ФС.

Стягнути на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору при звернені до суду у сумі 5000,00 грн. (п`ять тисяч гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Управління Держпраці у Вінницькій області.

Стягнути на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у сумі 15000,00 грн. (п`ятнадцять тисяч гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Управління Держпраці у Вінницькій області.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Управління Держпраці у Вінницькій області (код ЄДРПОУ: 39845483, адреса: вул. Магістратська, 37, м. Вінниця, Вінницька область, 21050).

Повний текст рішення складено: 12.02.2021 року

Суддя Чернюк Алла Юріївна