Рішення № 94796680, 27.01.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

27.01.2021Справа № 910/12108/20Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді - Приходько І.В.,

при секретарі судового засідання - Жалобі С.Р.,

розглянувши у судовому засіданні матеріали

позовної заяви КОМУНАЛЬНОГО НЕКОМЕРЦІЙНОГО ПІДПРИЄМСТВА ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ "ЛЬВІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ФТИЗІОПУЛЬМОНОЛОГІЧНИЙ КЛІНІЧНИЙ ЛІКУВАЛЬНО-ДІАГНОСТИЧНИЙ ЦЕНТР"

до ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "ВЕКТОРМЕД"

про визнання укладеною додаткову угоду та стягнення 785 624,70 грн.,

за участю представників:

від позивача: не з`явився;

від відповідача: Книшов І.Г.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

КОМУНАЛЬНЕ НЕКОМЕРЦІЙНЕ ПІДПРИЄМСТВО ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ РАДИ "ЛЬВІВСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ ФТИЗІОПУЛЬМОНОЛОГІЧНИЙ КЛІНІЧНИЙ ЛІКУВАЛЬНО-ДІАГНОСТИЧНИЙ ЦЕНТР" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "ВЕКТОРМЕД" про внесення змін до договору та стягнення суми зайво сплаченого податку на додану вартість в розмірі 785 624,70 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між позивачем та відповідачем було укладено договір поставки № 04 від 30.03.2020, на підставі якого відповідачем було здійснено поставку товарів на загальну суму 12 008 834,70 грн. (з ПДВ). Податок на додану вартість, у свою чергу, склав 785 624,70 грн. Позивач зазначає, що оплату за отриманий товар ним було проведено в повному обсязі та у встановлений договором строк. Натомість, за доводами позивача, станом на день укладення договору поставки сторонам не було і не могло бути відомо про те, що відповідними змінами до законодавства будуть звільнятися від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та/або операції з постачання на митній території України товарів.

Зважаючи на вищенаведені обставини та посилаючись на положення ст. 652 Цивільного кодексу України, п. 6 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», позивач просить суд визнати укладеною додаткову угоду до договору поставки щодо зменшення ціни договору на суму податку на додану вартість 7%, визначивши загальну ціну договору (вартість поставленого товару) у розмірі 11 223 210,00 грн. Також позивач просить стягнути з відповідача на свою користь суму зайво сплаченого податку на додану вартість в розмірі 785 624,70 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.08.2020 вказану позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення її недоліків у десять днів з дня вручення цієї ухвали.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.09.2020 (після усунення недоліків позовної заяви) прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 07.10.2020.

02.10.2020 від відповідача надійшов відзив на позов.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.10.2020 розгляд справи відкладено на 02.11.2020.

27.10.2020 від позивача надійшла відповідь на відзив.

02.11.2020 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.

Підготовче засідання, призначене на 02.11.2020, не відбулося у зв`язку із перебуванням судді Приходько І.В. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.11.2020 підготовче засідання призначено на 25.11.2020.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.11.2020 підготовче засідання відкладено на 21.12.2020.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.12.2020, враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27.01.2021.

У судове засідання 27.01.2021 представник позивача не з`явився. Разом з цим, подав заяву про розгляд справи без участі повноважного представника, в якій зазначив, що підтримує позовні вимоги в повному обсязі та просив задовольнити позов повністю.

У судовому засіданні 27.01.2021 представник відповідача заперечував проти позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд,-

ВСТАНОВИВ:

30.03.2020 між позивачем (покупець) та відповідачем (постачальник) було укладено Договір поставки № 04 (далі - договір), відповідно до умов якого постачальник зобов`язується поставити й передати, а покупець зобов`язується прийняти та оплатити товар: за 021:2015-33170000-2 обладнання для анестезії та реанімації в кількості, асортименті і за цінами згідно специфікації, яка є невід`ємною частиною цього договору.

Відповідно до пункту 3.1. договору ціна (загальна вартість товару) становить 13 341 177,30 грн.

У пункті 1 Додаткової угоди № 2 до договору сторони дійшли згоди зменшити ціну договору до 12 008 834,70 грн., з доданням зміненої специфікації до договору.

Матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується, що на виконання умов договору відповідачем було поставлено, а позивачем прийнято товар на загальну суму 12 008 834,70 грн. (в тому числі ПДВ у розмірі 785 624,70 грн.).

Спір виник внаслідок того, що за доводами позивача, станом на день укладення договору поставки сторонам не було і не могло бути відомо про те, що відповідними змінами до законодавства будуть звільнятися від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та/або операції з постачання на митній території України товарів.

Зважаючи на вищенаведені обставини та посилаючись на положення ст. 652 Цивільного кодексу України, п. 6 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», позивач просить суд визнати укладеною додаткову угоду до договору поставки щодо зменшення ціни договору на суму податку на додану вартість 7%, визначивши загальну ціну договору (вартість поставленого товару) у розмірі 11 223 210,00 грн. Також позивач просить стягнути з відповідача на свою користь суму зайво сплаченого податку на додану вартість в розмірі 785 624,70 грн.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Згідно ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до п. 1. ст. 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі - продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору відповідач передавав, а позивач прийняв товар, що підтверджується видатковими накладними:

-№ ВМ-0000515 від 06.03.2020;

- №ВМ-0000591 від 06.04.2020;

- №ВМ-0000605 від 06.04.2020;

- №ВМ-0000657 від 14.04.2020;

- № ВМ-0000708 від 13.05.2020;

Загальна вартість прийнятого позивачем товару склала 12 008 834,70 грн. (в тому числі ПДВ у розмірі 785 624,70 грн.).

Вказані видаткові накладні підписані представниками обох сторін та скріплені печатками підприємств без заперечень та зауважень, в тому числі щодо кількості та якості отриманого товару, строку його поставки, а також ціни такого товару.

Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

З матеріалів справи також вбачається, що позивач повністю оплатив вартість прийнятого товару, що підтверджується відповідними платіжними дорученнями на загальну суму 12 008 834,70 грн.

Разом з цим, судом враховані доводи відповідача про те, що 02.04.2020 були опубліковані зміни до п. 71. Прикінцевих положень Податкового кодексу України, відповідно до яких тимчасово, на період, що закінчується останнім календарним днем місяця, в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та/або операції з постачання на митній території України товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання), необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19), перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України.

Зазначеним пунктом також встановлювалося, що норми цього пункту застосовуються до операцій, здійснених починаючи з 17 березня 2020 року.

Крім того, відповідач посилається на факт того, що 15.04.2020 набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 08.04.2020 № 271, якою, зокрема були внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 №224. Вказаною постановою затверджувався перелік товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання), необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, які звільняються від сплати ввізного мита та операції з ввезення яких на митну територію України та/або операції з постачання яких на митній території України звільняються від оподаткування податком на додану вартість щодо звільнення від оподаткування податком на додану вартість.

Таким чином позивач наголошує на тому, що на момент укладення правочину сторонам не було відомо, що відповідними змінами до законодавства будуть звільнятися від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та/або операції з постачання на митній території України товарів, у зв`язку з чим просить суд визнати укладеною додаткову угоду до договору поставку, якою фактично зменшити ціну договору на суму податку на додану вартість 7%, визначивши загальну ціну договору у розмірі 11 223 210,00 грн.

Судом не приймаються наведені доводи позивача в якості достатньої підстави для задоволення позовних вимог, враховуючи наступне.

Частиною 1 статті 638 ЦК України визначено що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Порядок зміни та розірвання господарських договорів врегульований статтею 188 Господарського кодексу України.

Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Отже, частинами 2, 3 ст. 188 Господарського кодексу України встановлений порядок проведення сторонами договору переговорів щодо добровільної зміни чи розірвання договору, а частиною 4 цієї статті визначено, що заінтересована сторона може звернутися до суду, якщо виник спір.

За загальним правилом відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Частиною 1 ст. 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається (ч. 3 статті 632 Цивільного кодексу України).

Як вбачається із матеріалів справи, 30.03.2020 між сторонами підписаний Договір, в якому сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, зокрема, щодо предмета, ціни та строку дії договору; договір повністю виконаний відповідачем в частині поставки товару у березні-травні 2020 року. Зокрема, на виконання умов договору відповідачем було передано товар на загальну суму 12 008 834,70 грн. (в тому числі ПДВ у розмірі 785 624,70 грн.), а позивачем повністю сплачена зазначена сума, що сторонами не заперечується.

Таким чином, судом приймаються доводи відповідача про те, що станом на момент звернення позивача з даним позовом до суду спірний договір був у повному обсязі виконаний обома сторонами, що унеможливлює зміну його ціни у розумінні частини 3 статті 632 Цивільного кодексу України.

При цьому судом враховано, що фактичні зміни у частини ціни товару вносилися сторонами шляхом підписання додаткової угоди № 2 до договору, яка була складена, підписана та скріплена печатками обох підприємств 12.05.2020 (тобто більш ніж через місяць після опублікування відповідних змін до Прикінцевих положень Податкового кодексу України, на які посилається позивач). При цьому, жодних застережень стосовно того, що до ціни договору не застосовується податок на додану вартість додаткова угода № 2 від 12.05.2020 не містить. Одночасно до додаткової угоди №2 сторонами також було підписано специфікацію до договору, в якій визначено детальний перелік та ціну товару саме з урахуванням ПДВ.

Крім того, слід зазначити, що позивачем належним чином не було доведено самого факту істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, а також виникнення таких обставин після укладення наведеного правочину. Посилання позивача на положення п. 6 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі» є безпідставними, оскільки вказана норма визначає виключні випадки для зміни ціни у договорі саме до виконання зобов`язань сторонами в повному обсязі, тоді як повне виконання зобов`язань сторін за договором у травні 2020 року так само не заперечується позивачем.

В цій частині судом також приймаються доводи відповідача, які не були спростовані позивачем про те, що товар, який поставлявся за договором поставки, є товаром іноземного виробництва та був ввезений відповідачем в Україну на підставі контрактів, укладених із нерезидентами та у відповідності до сертифікати якості. При цьому імпортований товар був розмитнений відповідачем в порядку, передбаченому Митним кодексом України, зі сплатою передбачених законодавством зборів і податків.

Суд зазначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.3 ч. 4 ст. 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

При цьому, суд зазначає, що до господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб`єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб`єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.

Разом з тим, на позивача покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Частинами 3, 4 статті 13 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами належними та допустимими доказами, поданими у відповідності до приписів чинного процесуального законодавства.

Суд звертає увагу позивача, що відповідно до положень ч. 4 ст. 74 ГПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Суд зазначає, що позивач, заявляючи позов та обираючи спосіб захисту повинен дбати про те, щоб резолютивна частина рішення, в якій остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача, могла бути виконана в процесі виконавчого провадження у справі, адже у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

У відповідності до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України, правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Наведена норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

При цьому Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.

При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права

Відтак, Держава Україна несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

На це вказується, зокрема, і у пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі №1-33/2004, де зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.

Крім того, Конституційний Суд України у п. 9 мотивувальної частини рішення від 30.01.2003 №3-рп/2003 у справі № 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

У п. 26 рішення від 15.05.2008 Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.

За приписами ст. ст. 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду спору має бути встановлено не лише наявність підстав на які позивач посилається в обґрунтування своїх позовних вимог, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Враховуючи наведене, повно і всебічно з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що позов не є достатньо обґрунтованим, оскільки позивачем належними та допустимими доказами не доведено правомірності та законності позовних вимог, так само як і фактів порушення власних прав та інтересів відповідачем у справі.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Позовні вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача суми зайво сплаченого податку на додану вартість в розмірі 785 624,70 грн. не підлягають задоволенню, оскільки є похідними у розумінні частини 1 статті 173 ГПК України.

На підставі викладеного, керуючись статтями 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 237-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Судовий збір покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 254, 256-259 ГПК України з урахуванням підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 10.02.2021.

Суддя І.В. Приходько