Рішення № 94740312, 03.02.2021, Ірпінський міський суд Київської області

Справа № 367/7392/17

Провадження №2/367/541/2021

РІШЕННЯ

Іменем України

03 лютого 2021 року Ірпінський суд Київської області в складі:

головуючого судді Кафтанова В.В.,

секретаря Сливки А.В.,

за участі представника позивача Алейнічевої Ю.В. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ірпені в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Служби безпеки України до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним ордера на житлове приміщення та виселення зі службового приміщення без надання іншого житлового приміщення,-

встановив:

31.10.2017 року до суду звернувся позивач з позовом, згідно якого співробітник СБУ ОСОБА_2 проходив службу в органах безпеки з 1993 року по 2008 року.

З 02.04.2003 року ОСОБА_2 перебував на квартирному обліку в загальній черзі складом сім`ї 4 особи (він, дружина ОСОБА_3 , син ОСОБА_4 та дочка ОСОБА_5 ) на підставі пункту 13 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській PCP, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укпрофради від 11.12.1984 року № 470, як такий, що був забезпечений жилою площею в м. Києві нижче встановлених мінімальних ЖЗрМ (протокол засідання Житлово-побутової комісії ЦУ СБУ від 02.04.2003 року № 1).

Відповідно до пункту 3 Порядку застосування у м. Києві «Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській PCP», затвердженого Постановою виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 15.07.1985 року № 582, рівень середньої забезпеченості громадян жилою площею на одну особу у м. Києві становить 9.0 кв.м.

З метою зарахування на квартирний облік ОСОБА_2 подав до Житлово-побутової комісії ЦУ СБУ довідку з місця реєстрації його та дружини у двохкімнатній квартирі АДРЕСА_1 (далі - квартира АДРЕСА_1) , у якій зазначено загальна площа у розмірі 47,2 кв.м. та жила площа - 29,1 кв.м.

З наданих ОСОБА_2 документів вбачалось, що йому та його дружині на праві приватної власності у квартирі АДРЕСА_1 належало по 1/5 частки, що складало 11,64 кв.м. (29,1/5=5,82 кв.м.; 5,82x2=11,64 кв.м.), що є нижче норми середньої забезпеченості жилою площею у м. Києві на одну особу та є підставою для зарахування на квартирний облік. Крім них у квартирі також проживали їх повнолітні діти та його батько ОСОБА_6 .

Згідно з ордером на жиле приміщення від 18.11.2004 року № 188 ОСОБА_2 на родину із 2-х осіб отримав службову однокімнатну квартиру АДРЕСА_3 (спільне рішення керівництва СБУ та ЖПК ЦУ СБУ від 21.10.2004 року).

Зазначена квартира у м. Ірпені включена до складу службових розпорядженням Ірпінської міської ради Київської області від 16.11.2004 року № 268/17 та зі складу службової житлової площі не виключалася.

У 2015 році ОСОБА_2 подав до Житлово-побутової комісії ЦУ СБУ копію свідоцтва про право на спадщину за законом від 15.05.2002 року № АЕК 353083, згідно з яким він успадкував після смерті свого батька ОСОБА_6 1/5 частку в квартирі АДРЕСА_1 , в якій загальна площа квартири складала 47,2 кв.м., а жила площа - 29,1 кв.м., а також копію технічного паспорту на вказану квартиру.

При зарахуванні на квартирний облік ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом від 15.05.2002 року до облікової справи не надавав.

Разом з цим, згідно з отриманими СБУ з Шостої Київської державної нотаріальної контори та Київського міського БТІ копіями свідоцтва про право на спадщину за законом від 15.05.2002 року № АЕК 353083 та технічного паспорту, загальна площа квартири АДРЕСА_1 складає 51,8 кв. м, а жила площа - 32,4 кв. м. (лист Київського міського БТІ від 21.06.2016 року № 8004 (И-2016) та лист Шостої Київської державної нотаріальної контори від 16.06.2016 року № 2320/01-16).

З огляду на зазначені розміри квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та його дружині ОСОБА_3 на праві приватної власності у м. Києві на двох належить 3/5 частки, що складає 19,44 кв.м. жилої площі (32,4/5=6,48 кв.м.; 6.48x3=19,44 кв.м.), що становить по 9,72 кв.м. (19,44/2=9,72 кв.м.) жилої площі на одну особу (при нормі середньої забезпеченості жилою площею у м. Києві 9,0 кв.м. на одну особу).

Таким чином, ОСОБА_2 у 2002 році свідомо приховано відомості, які свідчать про відсутність потреби у поліпшенні його житлових умов (забезпеченість житлом у зв`язку з отриманням частки спадщини), у зв`язку з чим безпідставно отримано ордер від 18.11.2004 року № 188 на службову квартиру АДРЕСА_3 .

Позивач просить визнати недійсним ордер на службове жиле приміщення від 18.11.2004 року № 188, виданий виконавчим комітетом Ірпінської міської ради Київської області, виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зі службової квартири АДРЕСА_3 без надання іншого житлового приміщення та стягнути судові витрати.

У судовому засіданні представник позивача вказала, що Відповідачі подали неправомірні дані про свій майновий стан, про що Позивачі дізнались пізніше. У Відповідача була житлова площа і до надання йому службового житла. Просила поновити строк позовної давності відповідно до ст. 59 ЖК України на ордер з 2015 року, коли Позивач дізнався про неправомірне отримане житло. Відповідачам пропонували самостійно звільнити службове приміщення, однак, вони відмовились.

Відповідачі у судове засідання не з`явились, про день та час розгляду справи повідомлялись відповідно до вимог ст.ст. 128, 130 ЦПК України. Крім того, про день та час розгляду справи відповідачі були повідомлені шляхом розміщення оголошення на сайті судової влади. Враховуючи, що відповідачі у судове засідання не з`явились, про день та час розгляду справи вважаються такими, що повідомлені належним чином, причину неявки суду не повідомили, заяву про розгляд справи у їх відсутність чи про відкладення розгляду справи до суду не подали, також не подали відзив на позовну заяву.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги Служби безпеки України не підлягають до задоволення.

Статтею 321 ЦК України, встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Статтею 334 ЦК України передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв`язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов`язання доставки. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінка доказів - завершальний етап процесу доказування. Вона полягає в перевірці судом доброякісності засобів доказування, що має на меті визначити їх доказову силу.

Відповідно до ч. 1 ст. 59 ЖК України, ордер на жиле приміщення може бути визнано недійсним у судовому порядку у випадках подання громадянами не відповідаючих дійсності відомостей про потребу в поліпшенні житлових умов, порушення прав інших громадян або організацій на зазначене в ордері жиле приміщення, неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про надання жилого приміщення, а також в інших випадках порушення порядку і умов надання жилих приміщень.

Згідно ч. 2 ст. 59 ЖК України, вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом трьох років з дня його видачі.

Відповідно до ч. 3 ст. 58 ЖК України форма ордера встановлюється Радою Міністрів Української РСР.

Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України, ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно ч.4 ст. 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного житлового приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як на підставі і в порядку, передбаченому законом.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Поняття житло не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання житлом , яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Так, житло є невід`ємною складовою особистого життя людини, яка має природне право жити так, як бажає, бути захищеною від оприлюднення фактів особистого життя. Але це неможливо без поваги до її житла, де значною частиною проходить це особисте життя, і тому людина має таке ж природне право не тільки на саме житло, а й на недоторканність його.

Саме тому міжнародні правові акти декларують право людини на недоторканність її житла. Зокрема, статтею 12 Загальної декларації прав людини, яка прийнята і проголошена резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року, передбачено: «Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла... Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань».

Аналогічна вимога міститься в статті 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року, який набув чинності для України 23 березня 1976 року.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, встановлено, що кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

Виходячи з цих міжнародно-правових актів, Україна в статті 47 Конституції України закріпила право кожного громадянина України на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року) закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном і закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Держава гарантує не лише свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість.

Можливість виселення без надання іншого житла передбачена в ст.ст. 157, 116 ЖК України, згідно з якими таке виселення може мати місце в таких випадках: якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними.

Згідно вимог ст.ст. 76, 77, 79, 80 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно із змістом ст. ст. 11, 15 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства України. Кожна особа має право на судовий захист. Отже об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів наводиться в ст. 16 ЦК України

Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Зазначений перелік способу захисту не є вичерпним, а тому суд може застосувати інші способи захисту. За загальним правилом, у разі порушення цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який належить від виду правопорушення та від наявності чи відсутності між сторонами зобов`язальних правовідносин. Тобто, потерпіла сторона не звертається з усіма передбаченими вимогами до суду, а обирає саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу.

Таким чином, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Суд наголошує на тому, що позивач на свій розсуд обрав спосіб захисту порушеного права та розпорядився своїми правами щодо предмету спору, і суд, дотримуючись принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеному ст. 13 ЦПК, розглядає дану справу лише в межах заявлених позивачем вимог та на підставі доказів, наданих сторонами.

Згідно із ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Таким чином, на основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилається Позивач, як на підставу своїх вимог, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку, що зважаючи на те, що у відповідності до вимог ч. 2 ст. 59 ЖК України вимогу про визнання ордера недійсним може бути заявлено протягом 3-х років з дня його видачі, а ордер № 188 був виданий 18.11.2004 року і за весь час після його видачі Позивач не висував вимогу про поновлення ордеру (що представник Позивача підтвердив в судовому засіданні), то позов не підлягає до задоволення в повному обсязі.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись ст.ст. 12, 19, 42, 81, 89, 263, 265, 280-282 ЦПК України, ст. 59 ЖК України суд,-

в и р і ш и в :

відмовити в задоволенні позову Служби безпеки України до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним ордера на житлове приміщення та виселення зі службового приміщення без надання іншого житлового приміщення в повному обсязі.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження.

Суддя: В.В. Кафтанов