Рішення № 94728062, 08.02.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

08 лютого 2021 р. Справа № 120/7349/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Шаповалової Т.М., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу(недоїмки),

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Вінницькій області (далі-відповідач), у якому просила суд:

визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Вінницькій області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-131959-53У від 07.02.2020 року;

стягнути на її користь витрати зі сплати судового збору у сумі 840,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначила, що 07.02.2020 року відповідачем сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-131959-53У в сумі 15 819,54 грн.

Вказує, що за її власним рішенням 02.10.2018 року було припинено підприємницьку діяльність, про що внесено відповідний запис до єдиного державного реєстру.

Також зазначає, що вона постійно перебувала у трудових відносинах з різним юридичними особами, що підтверджується записами у трудовій книжці та копією довідки Калинівського відділу обслуговування громадян головного управління ПФУ у Вінницькій області № 5043/02-09-01 від 09.11.2020 року - індивідуальних відомостей про застраховану особу. Зокрема, квітня 2016 року по квітень 2017 року позивач працювала в ТОВ «Альвар», з червня 2017 року по серпень 2020 року - ТОВ «Глобальна ресторанна група Україна», а тому єдиний внесок за неї сплачувався роботодавцем.

Вважаючи дану вимогу від 07.02.2020 року протиправною, позивач звернулася до суду із адміністративним позовом.

Ухвалою суду від 04.12.2020 року, прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) в порядку статті 262 КАС України, а також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.

28.12.2020 року представником відповідача подано відзив на адміністративний позов. У відзиві зазначено, що згідно реєстраційних даних позивач була зареєстрована фізичною особою підприємцем з 20.05.1998 року номер державної реєстрації 21530170000001524. У реєстрі страхувальників зареєстрована 01.01.2020 року, реєстраційний номер 0207110823.

Проте, позивачем не подавались звіти щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та відповідно, єдиний внесок всупереч Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не сплачувався.

02.10.2018 року позивачем прийнято рішення про припинення підприємницької діяльності.

Згідно даних ІКП 71040000 позивачу нараховано єдиного соціального внеску: 8448 грн. - 2017 рік, термін сплати 09.02.2018 року; за 1 квартал 2018 року - 2457,18 грн., термін сплати 19.04.2018 року, за 2 квартал 2018 року - 2457,18 грн., термін сплати 19.07.2018 року, за 3 квартал 2018 року - 2457,18 грн.

Таким чином станом на 21.12.2020 року борг позивача по ІКП 71040000 становить 15819,54 грн.

Вимога про сплату боргу (недоїмки) є виконавчим документом, а його стягнення, відповідно до ст. 25 Закону № 2464, здійснюють органи Державної виконавчої служби України.

Враховуючи наведене, представник відповідача вважає, вимогу про сплату боргу (недоїмки) правомірною, а тому у задоволенні позову слід відмовити.

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

Дослідивши матеріали справи, оцінивши інші докази в їх сукупності, суд встановив наступні обставини.

20.05.1998 року позивач зареєстрована Калинівською районною державною адміністрацією як суб`єкт підприємницької діяльності-фізична особа, та перебувала на податковому обліку у Калинівській об`єднаній ДПІ Головного управління ДПС у Вінницькій області, основним видом економічної діяльності - надання послуг перукарнями та салонами краси (КВЕД 93.02.0).Я ПОСЛ

02.10.2018 року підприємницька діяльність позивача була припинена, що підтверджується витягом із Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

07.02.2020 року Головним управлінням ДПС у Вінницькій області сформовано вимогу № Ф-131959-53У, якою позивача зобов`язано сплатити заборгованість (недоїмку) з єдиного внеску в розмірі 15819,54 грн.

З дослідженої картки платника встановлено, що визначена в оскаржуваній вимозі сума заборгованості станом складає 15819,54 грн., з них нараховано єдиного соціального внеску: 8448 грн. - 2017 рік, термін сплати 09.02.2018 року; за 1 квартал 2018 року - 2457,18 грн., термін сплати 19.04.2018 року, за 2 квартал 2018 року - 2457,18 грн., термін сплати 19.07.2018 року, за 3 квартал 2018 року - 2457,18 грн., термін сплати 19.10.2018 року.

З 26.06.2017 року по 11.08.2020 року позивач працювала на посаді члена бригадира ресторану Товариства з обмеженою відповідальністю «Глобальна ресторанна група - Україна», що підтверджується відповідним записом трудової книжки колгоспника № 3016057 від 08.01.1997 року.

Згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування форми ОК-5, сформованих за 2017-2018 роки, за позивача за вказані звітні періоди сплачувались страхові внески роботодавцем, зокрема за період з січня по квітень 2017 року та з червня 2017 і весь 2018 рік, за які позивачу нараховано єдиний внесок відповідно до оскаржуваної вимоги.

Не погодившись з оскаржуваною вимогою, позивач за захистом своїх прав та інтересів звернулася до суду з цим позовом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначаються Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI ).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:

застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;

страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником.

В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає відповідач, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа № 160/3114/19) та в подальшому підтримана у постанові від 4 грудня 2019 року (справа № 440/2149/19).

За встановленими судом обставинами, позивач у період з 2017-2018 року працювала у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Глобальна ресторанна група - Україна» (код 38321216) та у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Альвар» (код 38916558),тобто протягом 2017 - 2018 років була найманим працівником, за винятком травня 2017 року. У цей період роботодавець сплачував за позивача єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що підтверджується індивідуальними відомостями Пенсійного фонду України про застраховану

особу позивача (форма ОК-5).

Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за неї в період, за який винесена оскаржувана вимога (2017 рік та три квартали 2018 року), нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального (крім травня 2017 року), що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка має право провадити господарську діяльність.

Крім цього, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).

Частинами першою та другою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відтак, перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтримку правомірності своєї позиції, суд приходить до переконання, що позивачці без законних підстав здійснено нарахування єдиного соціального внеску як фізичній особі-підприємцю, а вимога № Ф-131959-53У від 07.02.2020 року є протиправною та підлягає скасуванню.

Що стосується відсутності сплати єдиного внеску роботодавцем у травні 2017 року, то суд звертає увагу, що до 2018 року відповідно до ч.8 ст.9 Закону №2464-VI платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону (фізичні особи підприємці, крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року.

Позивачці нараховано єдиного внеску за 2017 рік однією сумою 8448 грн, а тому суд не може виокремити частину єдиного внеску, яка б мала бути сплачена позивачем за 1 місяць.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Отже, сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір в розмірі 840, 80 грн. належить стягнути на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Вінницькій області № Ф-131959-53У від 07.02.2020 року про сплату боргу (недоїмки) в сумі 15 819,54 грн. (п`ятнадцять тисяч вісімсот дев`ятнадцять гривень 54 копійок).

Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений при зверненні до суду судовий збір в розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень 80 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повне судове рішення складено та підписано суддею 08.02.2021 року

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 )

Відповідач: Головне управління ДПС у Вінницькій області (код ЄДРПОУ: 43142454, вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21100)

Суддя Шаповалова Тетяна Михайлівна