Рішення № 94699148, 28.01.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа №380/4364/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 січня 2021 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Сасевича О.М.,

за участю секретаря судового засідання Петлюк В.О.,

представника позивача Алексеєнко А.А.,

представника відповідача Мельничука Ю.І.,

розглянувши у судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури про стягнення вихідної допомоги, у зв`язку зі звільненням та грошової компенсації за невикористані дні відпустки як працівнику, який має дитину, у зв`язку з її усиновленням,-

В с т а н о в и в:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Прокуратури Львівської області, із вимогами:

-стягнути з Прокуратури Львівської області на користь ОСОБА_1 22918,35 грн. вихідної допомоги, у зв`язку зі звільненням;

-стягнути з Прокуратури Львівської області на користь ОСОБА_1 31757,70 грн. грошової компенсації за невикористані дні відпустки як працівнику, який має дитину, у зв`язку з її усиновленням.

Свої вимоги позивач обгрунтовує тим, що відповідачем протиправно не виплачено їй вихідну допомогу, з посиланням на нерозповсюдження на неї приписів КЗпП України.

Тобто, позивач вважає, що відповідач безпідставно не виплатив їй при звільненні вихідну допомогу, оскільки виплата такої передбачена загальними нормами трудового законодавства за відсутності спеціальних норм, які б таку виплату обмежували. Право на вихідну допомогу передбачене ст.44 Кодексу законів про працю України.

Ухвалою судді від 09.06.2020 року було відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення (виклику у судове засідання) сторін.

10.07.2020 року від відповідача засобами поштового зв`язку надійшов до суду відзив на позовну заяву, згідно якого позовні вимоги ОСОБА_1 вважає безпідставними. Суть заперечень відповідача зводиться до наступного.

Наказ про звільнення ОСОБА_1 був виданий на підставі ст.11, п.2 ч.2 ст.41 Закону України «Про прокуратуру», підп.2 п.19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформ органів прокуратури».

При цьому, відповідач стверджує, що ні Законом України «Про прокуратуру», ні Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформ органів прокуратури» виплата вихідної допомоги при звільненні позивачу не передбачена.

Відповідач вважає, що із позивачем проведено усі належні виплати, у зв`язку із її звільненням.

Окрім того, в обгрунтування своєї позиції відповідач послався на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 31.01.2018 року у справі №820/1119/16.

З огляду на наведене, відповідач вважає свої висновки обґрунтованими. Таким чином, відповідач підстав для задоволення позовних вимог не вбачає.

Ухвалою судді від 22.07.2020 року вирішено перейти із прощеного позовного провадження без виклику сторін до спрощеного позовного провадження із повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання.

Протокольною ухвалою суду від 28.09.2020 року судом здійснено заміну відповідача Прокуратури Львівської області на належного - Львівську обласну прокуратуру.

У судових засіданнях учасники справи надали суду пояснення аналогічні тим, які викладені ними в письмових заявах до суду, представник позивача просив суд позов задоволити, представник відповідача - в позові відмовити.

Заслухавши пояснення представників позивача, відповідача, розглянувши доводи та заперечення всіх учасників справи, дослідивши зібрані в справі докази, об`єктивно оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд приходить до висновку, що позов слід задоволити, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що у період з 11.02.2000 року по 04.05.2020 року ОСОБА_1 працювала в органах прокуратури Львівської області, займаючи різні посади.

30.04.2020 року прокурором Львівської області було видано наказ №622к, яким ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу організаційного та правового забезпечення Прокуратури Львівської області на підставі п.9 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру» з 04.05.2020 року.

Згідно цього наказу, відділ фінансування та бухгалтерського обліку Прокуратури Львівської області було зобов`язано провести із ОСОБА_1 повний розрахунок, у відповідності до вимог чинного законодавства, у тому числі виплатити грошову компенсацію за 288 календарних днів невикористаних відпусток.

Судом з`ясовано, що не заперечувалось також і представниками сторін у судових засіданнях, відповідач провів з ОСОБА_1 розрахунок, зокрема, нарахував та виплатив суми заробітної плати, премій, надбавок, виплат за вислугу років й компенсації за невикористані відпустки.

15.05.2020 року позивач звернулася до Прокуратури Львівської області із заявою щодо виплати належних їй вихідної допомоги при звільненні та компенсації 39 днів невикористаної відпустки працівникам, які мають дітей, як працівнику, що усиновила дитину.

Прокуратура Львівської області листом від 19.05.2020 року №11-3097-20 повідомила позивача, що ні Законом України «Про прокуратуру», який вважається законом спеціальної дії, ні Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформ органів прокуратури» виплата вихідної допомоги при звільненні не передбачена; усі належні виплати останній проведено на підставі наказу, а будь-яка заборгованість відповідача щодо виплати ОСОБА_1 сум коштів відсутня.

ОСОБА_1 , вважаючи, що має право на отримання вихідної допомоги при звільненні та грошової компенсації невикористаної відпустки як працівнику, що усиновила дитину, звернулася до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Законом України «Про прокуратуру» (надалі по тексту - Закон №1697) забезпечуються гарантії незалежності прокурора, зокрема щодо особливого порядку його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.

Статтею 4 Закону №1697-VII встановлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 51 Закону №1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.

Так, відповідно до п.9 ч.1 даної статті, прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Відповідно до пп.2 п.19 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року №113-IX, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.

Законом України від 19.09.2019 року №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» ст.51 Закону №1697-VII доповнено частиною п`ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.

Законом №1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 Кодексу законів про працю України (надалі по тексту - КЗпП України).

Конституційний Суд України у Рішенні від 07.05.2002 року №8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв`язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 року у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31.01.2018 року у справі №803/31/16, від 30.07.2019 року у справі №804/406/16, від 08.08.2019 року у справі №813/150/16.

КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (стаття 1 Кодексу).

Статтею 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої даної статті).

Відповідно до ч.4 ст.40 КЗпП України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Згідно ст.44 КЗпП України, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме: статтю 32 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»; статтю 40 доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус»; частину дев`яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».

Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.

Таким чином, суд приходить до висновку, що ст.51 Закону №1697-VII та ч.4 ст.40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже, не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.

Отже, право позивача на одержання суми середньомісячного заробітку як вихідної допомоги визначено Законом №1697-VII і цей Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Суд також звертає увагу що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов`язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.

Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 23.12.2020 року у справі №560/3971/19.

Так, частина 5 ст.40 КЗпП України вказує на пріоритетність спеціального закону перед нормами КЗпП України у випадку звільнення окремих категорій працівників з підстав, визначених частиною першою статті 40 КЗпП України, особливості звільнення прокурорів з посади встановлено спеціальним законом - статтею 51 Закону №1697-VII (на підставі якого і було звільнено позивача). У той же час особливості застосування положення статті 44 КЗпП України, а також обмеження щодо його застосування, зокрема, у випадку звільнення прокурора у разі ліквідації чи реорганізації органів прокуратури, не встановлено даним Кодексом.

Так, працівнику, якого звільнено, у зв`язку із ліквідацією, реорганізацією, банкрутством або перепрофілюванням підприємства, установи, організації, скороченням чисельності або штату працівників, виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку.

А отже, звільняючи позивача, відповідач не виплатив ОСОБА_1 вихідної допомоги, з огляду на що слід задоволити позовні вимоги в цій частині та стягнути на її користь вихідну допомогу, у зв`язку зі звільненням.

Загалом, обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 (зі змінами, чинними на день виникнення спірних правовідносин).

Пунктом 2 Порядку №100 визначено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Відповідно до п.8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - на число календарних дні за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Згідно з наявними у матеріалах справи довідками відповідача від 06.05.2020 року №18/1057, від 30.09.2020 року №21-1184, на посаді прокурора відділу організаційного та правового забезпечення Прокуратури Львівської області на момент звільнення (04.05.2020 року):

-у березні 2020 року заробітна плата позивача становила 11725,84 грн. (за 11 відпрацьованих дні), за квітень 2020 року - 23197,44 грн. (за 21 відпрацьований день);

-сума середньоденної заробітної плати позивача складає 1091,35 грн. (11725,84 грн.+23197,44 грн. : 32 робочих дні);

-сума середньомісячної заробітної плати позивача становить 17461,64 грн. (11725,84 грн.+23197,44 грн. : 2 місяці).

Критично оцінюючи розрахунок відповідачем розміру вихідної допомоги, яка підлягає виплаті позивачу, суд вважає його помилковим та роз`яснює те, що за нормами п.8 Порядку №100, середня місячна заробітна плата ОСОБА_1 для цілей виплати вихідної допомоги повинна бути розрахована, шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно абз.1 п.8 Порядку (1091,35 грн.) на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

При цьому, середньомісячне число робочих днів у березні-квітні 2020 року становить 21 день (21+21:2).

Оскільки відповідачем не виплачено позивачу вихідну допомогу у розмірі не менше середнього місячного заробітку, суд вважає за необхідне стягнути з Львівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу, у зв`язку із звільненням в розмірі 22918,35 грн. (1091,35 грн. х 21 день).

З приводу посилань відповідача на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 31.01.2018 року у справі №820/1119/16, відповідно до якої враховуючи те, що позивача звільнено з підстав та в порядку, передбачених Законом №1697-VII, яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, він не набув права на її отримання, суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30.01.2019 року у справі №755/10947/17 зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Щодо позовних вимог про стягнення грошової компенсації за невикористані дні відпустки як працівнику, який має дитину, у зв`язку з її усиновленням, суд зазначає таке.

Суд враховує, що Конституція України гарантує правовий захист, матеріальну і моральну підтримку материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям (стаття 24 Конституції України).

Статтею 23 Загальної декларації прав людини, прийнятою на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюцією 217A(III) від 10.12.1948 року, встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою (стаття 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Згідно з статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 12 Конвенції про захист заробітної плати №95, виданої 01.07.1949 року Міжнародною організацією праці та ратифікованої Президіумом Верховної Ради СРСР 31.01.1961 року, коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з висновками Верховного Суду, які містяться у постановах від 10.04.2019 у справі №820/1363/17 та від 26.04.2019 року у справі №806/536/16, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

В силу ч.1 статті 83 Кодексу законів про працю України разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Згідно ст.182 КЗпП України, працівникам, які усиновили дитину з числа дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, надається одноразова оплачувана відпустка у зв`язку з усиновленням дитини тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів - при усиновленні двох і більше дітей) без урахування святкових і неробочих днів після набрання законної сили рішенням суду про усиновлення дитини. Така відпустка надається за умови, що заява про надання відпустки надійшла не пізніше трьох місяців з дня набрання законної сили рішенням суду про усиновлення дитини.

Аналогічна норма визначена і в Законі України «Про відпустки» (ст.18-1).

Суд погоджується з доводами позивача та зазначає, що ст.83 КЗпП України не передбачено вичерпного переліку відпусток працівникам, які мають дітей, що підлягають компенсації, а отже виключенням не є і відпустка працівнику, який має усиновлену дитину, що передбачена ст.182 КЗпП України та ст.18-1 Закону України «Про відпустки».

Водночас, суд зауважує, що як підтверджується доданими до позову копіями рапорту ОСОБА_1 на ім`я прокурора Львівської області від 03.12.2012 року, наказу прокурора Львівської області №2255к від 05.12.2012 року, відповідачем не оспорюється, власне, право позивача на відпустку, у зв`язку з усиновленням дитини. В означеному випадку суд досліджує питання щодо належних сум, які підлягають до виплати позивачу.

На день звільнення позивача нею не було використано 39 календарних днів відпустки, у зв`язку із усиновленням дитини (56 днів - 17 днів).

Пункт 7 Порядку № 100 визначає, що нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.

Згідно розрахункових листів ОСОБА_1 за квітень, травень 2020 року, наявних у матеріалах справи, суд визначає величину виплати компенсації за один календарний день невикористаної відпустки, у зв`язку з усиновленням дитини, що становитиме 814,30 грн., шляхом ділення суми виплаченої грошової компенсації за невикористані позивачем календарні дні основної щорічної відпустки (234518,40 грн.) на кількість таких невикористаних днів. Слід зауважити, що ця величина компенсації є тотожною величині, яка була б отримана в результаті ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців на відповідну кількість календарних днів року, позаяк принцип її обчислення, відповідно до Порядку №100 є аналогічним для усіх видів відпусток, тривалість яких розраховується в календарних днях.

Отже, на переконання суду, позивачу належить до виплати грошова компенсація за невикористані дні відпустки, у зв`язку з усиновленням дитини у розмірі 31757,70 грн. (тобто 814,30 грн. х 39 днів).

Відтак, ґрунтуючись на сукупності встановлених обставин, їх аналізі зі застосуванням релевантних норм права, суд приходить до висновку про те, що заявлений позов є підставним і він підлягає до задоволення.

Суд також відзначає, що згідно з п.30 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

У рішенні у справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відтак, суд вважає, що всі інші доводи й аргументи учасників спору в цій справі не спростовують викладених вище висновків, а тому, позов підлягає задоволенню з мотивів, що викладені вище, які є достатніми та належними для постановлення рішення суду.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, висловленій, зокрема, у пар.45 рішення в справі «Бочаров проти України», пар.53 рішення в справі «Федорченко та Лозенко проти України», пар.43 рішення в справі «Кобець проти України», при оцінці доказів і вирішенні спору суду слід керуватися критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, встановлюючи істину в справі слід базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву.

Зібрані і досліджені матеріали цієї справи підтверджують та обґрунтовують позовні вимоги, з якими до суду звернулася позивач. У свою чергу, відповідач не довів правомірності невиплати ОСОБА_1 вихідної допомоги, у зв`язку із звільненням та грошової компенсації за невикористані дні відпустки як працівнику, який має дитину, у зв`язку з її усиновленням.

Відтак, беручи до уваги все вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами й іншими учасниками справи докази, а також їх письмові доводи, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що позов підлягає до задоволення.

Щодо судового збору, то суд зазначає, що оскільки позивач звільнена від сплати судового збору, такий нею не сплачувався у даній справі, а отже, враховуючи приписи ст.139 КАС України, судовий збір не підлягає відшкодуванню.

Керуючись ст.ст.2, 9, 14, 73-78, 90, 132, 139, 143, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури про стягнення вихідної допомоги, у зв`язку зі звільненням та грошової компенсації за невикористані дні відпустки як працівнику, який має дитину, у зв`язку з її усиновленням задоволити повністю.

Стягнути з Львівської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910031) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 22918 (двадцять дві тисячі дев`ятсот вісімнадцять) грн. 35 коп. вихідної допомоги, у зв`язку із звільненням.

Стягнути з Львівської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02910031) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) 31757 (тридцять одну тисячу сімсот п`ятдесят сім) грн. 70 коп. грошової компенсації за невикористані дні відпустки як працівнику, який має дитину, у зв`язку з її усиновленням.

Судовий збір стягненню із сторін не підлягає.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України, з врахуванням гарантій, встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пп.15.5 п.15 Розділу VII Перехідні положення КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Повний текст рішення складено та підписано 05.02.2021 року.

Суддя Сасевич О.М.