Рішення № 94696948, 28.01.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

28 січня 2021 р. Справа № 120/3021/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Маслоід Олени Степанівни,

за участю:

секретаря судового засідання: Карпінської Т.В.

позивача: ОСОБА_1

представника відповідача: Кобзаря О.Д., Страшка О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу в порядку загального позовного провадження справу:

за позовом: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

до: Комісії з ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації (вул. В. Порика, б. 29, м. Вінниця, 21100)

Вінницької обласної державної адміністрації (вул. Соборна, б. 70, м.Вінниця, 21100)

Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації (вул. В. Порика, б. 29, м. Вінниця, 21100)

Управління розвитку транспорту Вінницької обласної державної адміністрації (вул. В. Порика, б. 29, м. Вінниця, 21100)

про: визнання протиправними та скасування рішення та наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (надалі позивач) до Комісії з ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації (надалі відповідач 1), Вінницької обласної державної адміністрації (надалі відповідач 2) про визнання протиправними та скасування рішення відповідача 1 № 8 від 25.05.2020 року в частині звільнення позивача та наказ від 26.05.2020 року № 21-о про звільнення позивача, поновлення на посаді заступника началньика управління розвитку територій та енергоменеджменту - начальника відділу розвитку територій Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури з 20.06.2020 року, на якій позивач працювала до прийняття спірного наказу, стягнення з відповідача 2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20.06.2020 року по день фактичного поновлення на посаді та моральної шкоди у сумі 25000 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що її з 19.06.2020 року звільнили з державної служби на підставі п. 1.1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (надалі Закон) та п. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (надалі КЗпП України). Вважає звільнення незаконним з наступних підстав: звільнення відбулось у період перебування у відпустці з 27.05.2020 року по 19.06.2020 року та у період існування карантинних заходів; фактично відбулась реорганізація, а не ліквідація Департаменту Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури; наказ про звільнення прийнятий неповноваженим органом; позивач мала переважне право на залишення на роботі, оскільки навчалась у вищому навчальному закладі без відриву від виробництва, має на утрманні двох малолітніх дітей; до спірних правовідносин слід застосовувати редакцію Закону від 01.01.2019 року. Позивач також вказує, що зазнала моральних страждань через адекватну оцінку реальних намірів відповідача 2 та факт необгрунтованного звільнення із використанням штучно створенних підстав. Позивач розрахувала розмір моральної шкоди виходячи із загальної концепції, що відшкодування має компенсаційний характер та враховуючи глибину та тривалість моральних страждань у сумі 25000 грн.

Ухвалою суду від 08.07.2020 року позовну заяву залишено без руху та позивачеві наданий строк на усунення її недоліків.

10.07.2020 року позивачем недоліки позовної заяви усунені.

Ухвалою суду від 15.07.2020 року відкрито провдження в адміністративній справі, призначено здійснювати розгляд справи у порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 23.07.2020 року.

23.07.2020 року до суду надішло клопотання від відповідача 1 про відкладення підготовчого засідання, клопотання позивача про долучення доказів.

Цього ж дня до суду надійшов відзив на позовну заяву від відповідача 2, у якому він вказує, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав. Департамент житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури є окремою юридичною особою, є діючий голова ліквідаційної коммії, який представляє юридичну особу перед третіми особами та вчиняє певні дії від імені вказаної юридичної особи. Розпорядження від 17.09.2020 року за № 714 «Про ліквідацію Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації» не оскаржувалось та є чинним. Відповідач вказує, що відповідачем по справі повинен бути саме Департамент житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури. Відповідач 2 не приймав рішень стосовно звільнення позивача, її прав та інтересів не порушував, відповідно матеріально-правова вимога щодо стягнення середнього заробітку та моральної шкоди не відповідає принципам відповідальності.

У підготовче засідання 23.07.2020 року представник відповдача 1 не зявився, засідання відкладене у звязку із бажанням позивача самостійно приймати участь у справі та задоволення клопотання відповідача 1 про відкладення на 08.09.3020 року.

Згідно наказу Вінницького окружного адміністративного суду № 092 від 14.07.2020 року суддя перебувала у щорічній відпустці з 27.07.2020 року по 28.08.2020 року.

24.07.2020 року до суду надійшло клопотання позивача про долучення до матеріалів справи доказів щодо підтвердження не факту ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури, а реорганізації.

30.07.2020 року до суду надійшлов відзив на позовну заяву від відповідача 1, згідно якого він зазначає, що дієздатність юридичної особи - Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури здійснюється через комісію, усі рішення комісії прийняті повноваженим органом. Спірні правовідносини розпочались з моменту прийняття наказу про звільнення і відповідно на цей момент слід застосовувати редакцію Закону. Посилання позивача на карантинні звходи є безпідставним. Позивачем також не надано належних обгрунтувань щодо факту заподіяння їй моральних або фізичних страждань внаслідок протиправної поведінки відповідачів.

31.07.2020 року до суду надійшов відзив на позовну заяву у новій редакції від відповідача 2, у якому він додатково вказує , що згідно ч. 1 ст. 80 Закону матеріальна та моральна шкода відшкодовується за рахунок держави та ч. 2 ст. 25 Бюджетного кодексу України.

08.09.2020 року до суду від позивача надійшли додаткові пояснення, у яких вказано, що відмови держави від виконання функцій та завдань Департаменту не має, фактично відбулась реорганізація шляхом поділу. Позивач посилається на постанову Верховного суду від 24.07.2020 року по справі № 816/654/17, а також додаткові пояснення по відзиву на позовну заяву, у яких вказано, що голова ліквідаційної комісії здійснює лише заходи щодо ліквідації та розширена позиція стосовно відшкодування моральної шкоди. Крім цього, у цей день позиачем до суду надано клопотання про долучення доказів.

08.09.2020 року від вдповідача 2 до суду надійшло клопотання про заміну неналежного відповідача.

У підготовчому засіданні 08.09.2020 року судом здійснбвався розгляд наданих клопотань.

Ухвалою суду від 08.09.2020 року у задоволенні клопотання про заміну неналежного відповідача відмовлено, до участі у справі у якості відповідача залучено Департамент житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації (надалі відповідач 3). Ухвалою суду від 08.09.2020 року задоволено клопотання про витребування доказів, від відповідача 1 витребовано певні документи. Підготовче засідання відкладено на 15.09.2020 року.

14.09.2020 року до суду від відповідача 1 надійшло клопотання про відкладення підготовчого засідання.

15.09.2020 року до суду від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог, згідно якої позивач, крім іншого, просить суд поновити її на посаді заступника начальника управління розвитку територій та енергоменеджменту - начальника відділу розвитку територій Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури з 20.06.2020 року, на якій вона працювала до прийняття спірного наказу та стягнення з відповідача 3 середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20.06.2020 року по день фактичного поновлення на посаді та стягнути з відповідача 2 та відповідача 3 солідарно моральну шкоду у сумі 25000 грн.

15.09.2020 року до суду надійшло клопотання позивача про вітребування доказів від відповідача 2.

У судовому засіданні 15.09.2020 року судом розглядались надані клопотання, заява про уточнення поозвних вимог та вирішувалось питання продовження підготовчого провадження.

Ухвалами суду від 15.09.2020 року продовжено підготовче провадження, задоволено клопотання про витребовання доказів від відповідача 2. Підготовче засідання відкладено на 29.09.2020 року.

28.09.2020 року до суду надійшлов відзив на позовну заяву від відповідача 2 у новій редакції у звязку із уточненням позовних вимог, у якому вказана позиція стосовно солідарного стгнення з відповідачів моральної шкоди. Відповідач 2 зазначає, що солідарна відповідальність у трудових спорах, зокрема, по відшкодуванню моральної шкоди на передбачена законодавством.

29.09.2020 року до суду надійшло клопотання від відповідача 2 про долучення доказів.

29.09.2020 року до суду надано відзив на позовну заяву відповідачем 3, згідно якого він вказує, що свою дієздатність він здійснює через комісію з ліквідації, усі прийняті нею рішення є правомірними та прийняті повноважним органом, до спірних правовідносин застосовується редакція Закону станом на момент прийняття спірного наказу, посилання позивача на звільнення у період дії карантину є безпідставними, нею також не надано належних обгрунтувань стосовно стягнення моральної шкоди.

29.09.2020 року підготовче засідання по справі не відбулось у звязку із участю судді у колегіальному розгляді виборчої справи № 120/5207/20-а, підготовче засідання відкладено на 06.10.2020 року.

У підготовчому засіданні 06.10.2020 року вирішувалося питання можливості закриття підготовчого провадження. Ухвалою суду підготовче провадження закрито, справу призначено до судового розгляду на 21.10.2020 року.

21.10.2020 року до суду надійшло клопотання від позивача щодо заміни відповідача 3 правонаступником - Управлінням розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації у звязку із ліквідацією відповідача 3 та виключення відомостей із державного реєстру.

У судове засідання 21.10.2020 року представники відповідачів 1,3 не зявилися, про розгляд справи повідомлені належним чином. Ухвалою суду від 21.10.2020 року відмовдено у задоволенні клопотання про заміну відповідача 3 правонаступником, оскільки основною підставою позовних вимог є здійснення фактичної реорганізації відповідача 3, а не його лікдвідація, відповідно встановлення фактичних обставин по справі стосовно ліквідації чи реорганізації відповідача 3, визначення наявність правонаступників у разі здійснення реорганізації є суттю судового розгляду справи. У разі задоволення вказаного клопотання судом фактично буде вирішена справа по суті спору. Судове засідання відкладено на 03.11.2020 року.

23.10.2020 року позивачем до суду надана заява про відвід судді.

Ухвалою суду від 26.10.2020 року адміністративну справу передано для визначення складу суду для вирішення заяви про відвід.

Згідно протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 26.10.2020 року суддею для розгляду заяви про відвід визначено суддю Сало П.І.

Ухвалою суду від 28.10.2020 року позивачеві відмовлено у задоволенні заяви про відвід судді, адміністративну справу передано для продовження розгляду справи тим самим складом суду.

У судове засідання 03.11.2020 року представник відповідача 1 не зявився про розгляд справи повідомлений належним чином. Суд зазначає, що вимогами КАС України не передбачено процесуальне право суду щодо виключення особи із складу осіб, які приймають участь у справі. Судом розпочато розгляд справи по суті. Сторони по справі надали свої пояснення по суті спірних правовідносин, задавали питання. Судове засідання відкладено на 11.11.2020 року.

10.11.2020 року до суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

У судове засідання 11.11.2020 року сторони не зявились, судове засідання відкладено на 17.11.2020 року.

17.11.2020 року до суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

У судове засідання 17.11.2020 року сторони не зявились, судове засідання відкладено на 02.12.2020 року.

У судове засідання 02.12.2020 року представник відповідача 1 не зявився у звязку із чим судом був наголошений відзив на позовну заяву, суд перейшов до дослідження доказів по справі. Здійснювалось дослідження доказів т. 1. Судове засідання відкладено на 09.12.2020 року.

09.12.2020 року до суду від позивача надійшли додаткові пояснення стосовно зменшення під час стягнення суми середнього заробітку за час вимущеного прогулу. Позивач послалась на практику Верховного Суду України від 25.05.2016 року по цивільній справі.

У судовому засіданні 09.12.2020 року будо закінчено дослідження доказів по справі, судом оголошено перерву перед судовими дебатами, судове засідання відкладено на 13.01.2020 року.

Згідно наказу Вінницького окружного адміністративного суду № 141-вк від 20.11.2020 року суддя перебувала у відпустці з 21.12.2020 року по 06.01.2021 року.

13.01.2021 року у судовому засіданні судові дебати, позивачем надано рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 13.10.2020 року по справі № 120/3115/20-а, яке набрало законної сили. Вказаним рішенням встановлені обставини правонаступництва Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації та Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації, Управління розвитку транспорту Вінницької обласної державної адміністрації. Зазначене підтверджено представником відповідача 2. У звязку із наявністю вказаних нових обставин виникла необхідність їх зясування та дослідження. Судом постановлена ухвала про повернення до зясування обставин у справі. Ухвалою суду здійснено заміну відповідача 3 на його правонаступників Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації (надалі відповідач 3), Управління розвитку транспорту Вінницької обласної державної адміністрації (надалі відповідач 4). Судове засідання відкладено на 20.01.2021 року.

19.01.2021 року до суду від відповідача 3 надійшло клопотання про відкладення судового засідання.

20.01.2021 року до суду від відповідача 4 надішло клопотання про витребування доказів та відзив на позовну заяву, у якому він зазначає, що дієздатність департаменту здійснювалась через комісію з ліквідації, усі рішення комісії є правомірними та прийняті повноваженою особою. Спірні правовідносини розпочались у момент приняття спірного наказу та відповідно станом на цей момент необхідно застосовувати редакцію Закону. Посилання позивача на неправомірне її звільнення пд час каратнтину є недоречними. Відповідач 3 також вказує, що позивач не надав належних обгрунтувань щодо стягнення моральної шкоди.

У судовому засіданні 20.01.2021 року судом розглядалось вказане клопотання, ухвалою суду клопотання задоволено та витребувано певні докази. Розгляд справи був розпочатий спочатку, сторони надавали пояснень по суті спору. Судове засіданн відкладено на 28.01.2021 року.

27.01.2021 року до суду від відповідача 3 надійшов відзив на позовну заяву, згідно якого він вказує, що субєктом призначення була повністю дотримана процедура припинення державної служби зв його ініціативою у відповідності до законодавства. Спірні правовідносини розпочались у момент приняття спірного наказу та відповідно станом на цей момент необхідно застосовувати редакцію Закону. Права позивача під час звільнення не порушені, нею також не надано належних обгрунтувань щодо стягнення моральної шкоди.

27.01.2021 року до суду від відповідача 3 надійшли додаткові пояснення стосовно обставин по справі, які не потребують доказування згідно ст. 78 КАС України.

27.01.2021 року від відповідача 3 до суду надійшло клопотання про розгляд справи без його участі.

28.01.2021 року до суду позивачем надані документи стосовно працевлаштування на теперішній час, представники відповідачів не заперечували проти їх долучення до матеріалів справи.

У судовому засіданні 28.01.2021 року сторони продовжили надавати пояснення по суті, задавали запитання, було здійснено дослідження доказів, сторони виступили у судових дебатах.

Дослідивши усі обставини справи та надавши їм юридичну оцінку, заслухавши сторін по справі, суд встановив наступне.

Розпорядженням відповідача 2 за № 299 від 16.04.2019 року було вирішено припинити Департамент житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації шляхом поділу на управління розвитку інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації та управління розвитку транспорту Вінницької обласної державної адміністрації, а також утворено склад комісії з припинення шляхом поділу.

В подальшому, 17.09.2019 року розпорядженням відповідача 2 № 714 вирішено припинити Департамент житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації шляхом ліквідації та утворено ліквідаційну комісію.

11.03.2020 року розпорядженням відповідача 2 № 180 "Про внесення зміни до розпорядження голови облдержадміністрації від 17.09.2019 року № 714" внесені зміни до вказаного розпорядження та додатком визначено склад комісії з ліквідації, зокрема, головою призначено ОСОБА_2

23.03.2020 року працівників департаменту, в тому числі і позивача, наказом № 11-о повідомлено про наступне вивільнення у зв`язку із ліквідацією Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації.

25.05.2020 року протоколом № 8 засідання відповідача 1 прийнято рішення про звільнення працівників департаменту, зокрема, і позивача.

26.05.2020 року наказом № 21-о Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації, за підписом голови відповідача 1, позивача звільнено з 19.06.2020 року з посади заступника начальника управління розвитку територій та енергоменеджменту - начальника відділу розвитку територій Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації у зв`язку із ліквідацією державного органу, п. 1.1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу", п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Не погоджуючись з даним рішенням та наказом щодо її звільнення та бажаючи поновитись на роботі, позивачка звернулась з цим позовом до суду.

Визначаючись щодо спірних правовідносин, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, урегульовані Законом України від 10.12.2015 року № 889-VIII "Про державну службу", в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин (надалі - Закон № 889).

Ч. 3 ст. 5 Закону № 889 визначає, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

П. 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889 передбачено, що державна служба може бути припинена за ініціативою суб`єкта призначення.

Відповідно до п. 1.1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889 підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, ліквідація державного органу.

Згідно ч. 3 ст. 87 Закону № 889 суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності).

П. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є, серед іншого, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Ч. 4 цієї статті визначено, що в разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується.

На трудові відносини з державним службовцем поширюється законодавство про працю у частині відносин, що не врегульовані Законом № 889.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Ст. 40 КЗпП України встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Стосовно факту наявності ліквідації державного органу, суд вказує наступне.

Згідно ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Як вже зазначалось, ухвалою суду від 13.01.2021 року було здійснено заміну Департамента житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації на Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації та Управління розвитку транспорту Вінницької обласної державної адміністрації, у звязку із тим що рішеннями Вінницького окружного адміністративного суду по справі № 120/3115/20-а від 13.10.2020 року та № 120/3280/20-а від 16.10.2020 року, які набрали законної сили, встановлений факт здійснення саме реорганізації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації та визначення правонаступництво вказаними управліннями.

Виходячи з нормативного тлумачення п. 1 ч.1 ст. 40, ч. 1,3 ст. 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу.

Відповідно до роз`яснень, викладених в п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудовий спір, пов`язаний зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суд має з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема: ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника; які є докази щодо змін в організації виробництва і праці; про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника за його згодою на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації; чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник є таким, що належно виконав вимоги ч.2 ст. 40, ч.3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Аналогічна правова позиція висловлена в низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.02.2019 року у справі № 819/691/17, від 08.05.2019 року у справі № 06/1175/17, від 11.03.2020 року у справі № 813/1220/16.

З наведеного вбачається, що для прийняття законного та обґрунтованого рішення суду необхідно з`ясувати чи були визначені законом підстави для звільнення позивача та чи була дотримана процедура її звільнення з роботи.

При цьому суд враховує правову позицію Верховного Суду, наведену у постанові від 24.01.2018 року у справі № 806/608/16, згідно з якою юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Ліквідація є такою формою припинення юридичної особи, у результаті якої вона припиняє свою діяльність (справи і майно) без правонаступництва, тобто без переходу прав та обов`язків до інших осіб. Іншою формою припинення юридичної особи є передача всього свого майна, прав та обов`язків іншим юридичним особам-правонаступникам у результаті злиття, приєднання, поділу чи перетворення (ч. 1 ст. 104 Цивільного кодексу України).

Юридична особа-правонаступник, до якої внаслідок приєднання перейшли майно, права та обов`язки припиненої юридичної особи, несе відповідальність за її зобов`язаннями в повному обсязі.

Підсумовуючи вказане, суд зазначає, що проведена реорганізація Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації не виключає, а зобов`язує роботодавця (державу) по працевлаштуванню працівників.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 11.07.2012 року в справі № 6-65цс12, яка підтримана Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 18.09.2018 року у справі № 800/538/17), підставою для розірвання з працівником трудового договору у зв`язку з ліквідацією та реорганізацією підприємства, установи, організації за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України може бути ліквідація чи реорганізація саме підприємства, установи, організації як юридичної особи.

Ліквідація структурного підрозділу юридичної особи зі створенням чи без створення іншого структурного підрозділу не є ліквідацією або реорганізацією юридичної особи, а свідчить лише про зміну внутрішньої (організаційної) структури юридичної особи. На відміну від ліквідації чи реорганізації юридичної особи ця обставина може бути підставою для звільнення працівників цього структурного підрозділу згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України виключно з підстав скорочення чисельності або штату працівників у зв`язку з такими змінами, при умові дотримання власником вимог ч. 2 ст. 40, ст. 42, 43, 49-2 КЗпП України.

Враховуючи наведене суд доходить висновку, що звільнення позивачки могло вважатися законним лише за умови дотримання встановленої законом процедури. Водночас встановлення факту порушення відповідних процедурних гарантій є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації звільнення як незаконного та поновлення особи на займаній посаді.

Також, судом встановлено, що з дня попередження позивачки про майбутнє вивільнення та включно до дати звільнення із займаної посади, позивачці не було запропоновано жодної іншої вакантної посади.

При цьому суд не надає оцінку доводам позивачки про її переважне право на залишенні на роботі як працівнику, якій навчається у вищому учбовому закладі, наявність на утриманні дітей, оскільки відповідачем 1 не враховувалися ці обставини, посади не пропонувалися і не вирішувалося питання переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників.

Суд також зазначає, що згідно положень ст. 87 Закону № 889 припинення державної служби з підстав ліквідації здійснюється з ініціативи суб`єкта призначення.

В розумінні п. 7 ч.1 ст. 2 Закону № 889 суб`єкт призначення - державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.

В свою чергу, ч.1 ст. 104 ЦК України визначено, що юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Згідно положень ст. 105 ЦК України, учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.

Виконання функцій комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) може бути покладено на орган управління юридичної особи.

До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

Отже, з моменту прийняття рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначається комісія з припинення юридичної особи та до неї пререходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, в тому числі й вирішення питання щодо звільнення працівників.

Як вже зазначалось, розпорядженням № 180 від 11.03.2020 року визначено склад комісії з ліквідації та головою призначено ОСОБА_2 .

За таких обставин, голова комісії станом на 25.05.2020 року був уповноважений приймати рішення щодо звільнення позивачки із посади, а тому доводи стосовно повноваженості вказаної особи не приймаються судом до уваги.

Стосовно позиції позивачки про необхідність застосування до спірних правовідносин редакцію Закону № 889 від 01.01.2019 року, в якій ст. 87 визначено, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю та звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення, суд з такими не погоджується , виходячи з наступних міркувань.

Як встановлено, позивачка попереджена про вивільнення у зв`язку із ліквідацією у березні 2020 року та звільнена у травні 2020 року, відтак слід застосовувати норми, які діяли на час відповідного попередження та звільнення.

Також не поширюється на спірні правовідносини і постанова КМУ від 25.03.2020 року № 256, оскільки в ній рекомендовано підприємствам, установам та організаціям незалежно від форми власності на час встановлення карантину не звільняти працівників, які виконують визначену трудовим договором роботу вдома, та працівників, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину, з підстав, установлених пунктами 3, 4 і 5 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України.

Суд звертає увагу, що на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії», заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії», заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер`їлдіз проти Туреччини», п. 128, та «Беєлер проти Італії», п. 119).

Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків («Лелас проти Хорватії», п. 74).

Ч. 2 ст. 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Крім цього, як вже зазначалось у ст. 87 Закону № 889 вказано, що наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб`єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

З наведеного вбачається, що наказ про звільнення може бути виданий у період відпустки працівника, при цьому, датою звільнення зазначається перший робочий днень після закінчення відпустки.

З матеріалів справи вбачається, що спірний наказ про звільнення виданий у період перебування позивачки у відпустці з 27.05.2020 року по 19.06.2020 року, днем звільнення в ньому вказане 19.06.2020 року, що не відповідає вимогам вказаній нормі Закону, оскільки днем звільнення повинен бути вказаний перший робочий днень після закінчення відпустки.

За сукупністю наведених обставин та враховуючи недотримання положень щодо процедури вивільнення працівника, суд вважає, що оспорюваний наказ про звільнення позивачки № 21-о від 26.05.2020 року та рішення № 8 від 25.05.2020 року в частині звільнення позивачки прийняті з мотивів ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації за відсутності правових на те підстав, відпоівдно є протиправними та підлягають скасуванню.

Ч. 1 ст. 9 КАС України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Суд зазначає, що відповідачі як суб`єкти владних повноважень не довели правомірності своїх рішень. Натомість, позивачем доведено та підтверджено належними доказами обставини, на яких ґрунтується вказана позовна вимога.

Отже враховуючи наведені вище висновки суду щодо протиправності оскаржуваних рішень про звільнення та їх скасування, а також вимоги ч.1 ст. 235 КЗпП України позивачка підлягає поновленню на посаді.

З цього приводу суд зазначає наступне.

До матеріалів справи надані Положення Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації, Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації - відповідач 3 та Управління розвитку транспорту Вінницької обласної державної адміністрації - відповідач 4.

Враховуючи аналіз вказаних положень, зокрема, основних завдань, повноважень та функцій департаменту та зазначених управлінь, а також під час судового розгляду справи встановлено, що до відповідача 3 перейшла більшість завдань, функцій та повноважень департаменту. До моменту звільнення позичач обіймала посаду заступника начальника управління розвитку територій та енергоменеджменту - начальника відділу розвитку територій департаменту. Зі штатного розпису відповідача 3 вбачається наявність в структурі управління відділу розвитку енергетики та енергоефективності та відділу розвитку комунальної інфраструктури та благоустрою. У відділі розвитку комунальної інфраструктури та благоустрою, зокрема, є посада заступника начальника управління - начальника відділу.

Згідно заяви позивача про уточнення позовних вимог від 14.09.2020 року вона просить поновити її на посаді заступника начальника управління розвитку територій та енергоменеджменту - начальника відділу розвитку територій департаменту.

У відповідності до вимог ст. 52 КАС України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив.

Як вже зазначалось, Департамент припинено як юридичну особу та виключено відомості із відповідного реєстру, вказані управління, зокрема, відповідач 3 є правонаступником департаменту. У звязку із викладеним та враховуючи, що позивача неможливо поновити на попередній посаді, відповідно вона підлягає поновленню в новоутвореному Управлінні розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації на посаді заступника начальника управління - начальника відділу або рівнозначній цій посаді.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Вищого адміністративного суду від 08.06.2017 року по справі № 821/334/16 ( К/800/22346/16, К/800/22710/16, К/800/23100/16, К/800/23437/16).

Додатково суд зазначає, що згідно ст. 2 Закону № 889 рівнозначна посада - посада державної служби, що належить до однієї підкатегорії посад державної служби з урахуванням рівнів державних органів.

За таких обставин, суд дійшов висновку про поновлення позивача на посаді заступника начальника управління - начальника відділу або рівнозначній цій посаді в Управлінні розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації з 20.06.2020 року.

Щодо позовних вимог про стягнення з департаменту середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 20.06.2020 року по день фактичного поновлення на посаді, суд зазначає наступне.

У відповідноті до вимог ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 року по справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).

Відповідно до п. 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

П. 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

До матеріалів справи надано довідку № 01-23-01/824 від 24.09.2020 року, згідно якої середньоденна заробітна плата на момент звільнення позивачки складає 516 грн.

Кількість днів вимушеного прогулу станом на день прийняття цього рішення становить 153 робочих днів (з 20.06.2020 року по 28.01.2021 року), таким чином сума середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу становить 78 948 грн. (516 грн. х 153 дн.).

При цьому, суд не приймає до уваги посилання відповідачів на необхідність вирахування із середнього заробітку суми заробітної плати, отриманої позивачем на новому місці роботи за цей час, з огляд на наступне.

Відповідно до вимог ст. 235 КЗпП України визначено, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу та не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Посилання відповідачів на п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» є помилковим, оскільки викладені в ньому роз`яснення були зроблені з урахуванням вимог ч. 3 ст. 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України від 20.12.2005 року № 3248- IV «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України».

Враховуючи вищенаведені норми, суд дійшов висновку, що наявні підстави для поновлення позивачки та, як наслідок, стягнення середнього заробітку з відповідача 3 за час вимушеного прогулу.

Відповідно до п. 6 ч.1 ст. 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує в тому числі чи є підстави допустити негайне виконання рішення.

В силу положень п. 2,3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи вищенаведені норми процесуального закону, рішення суду в частині поновлення позивачки на посаді та в частині стягнення на її користь середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць із відповідним відрахуванням загальнообов`язкових платежів слід допустити до негайного виконання.

Щодо позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Ст. 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відшкодування моральної шкоди визначені Цивільним кодексом України (далі ЦП України).

Ч. 1,2 ст. 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків (майнової шкоди) у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до ч. 2,3 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" розмір відшкодування моральної шкоди суд повинен визначати залежно від характеру та обсягу страждань, немайнових витрат, які зазнав позивач.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (п. 3 вказаної постанови).

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Стверджуючи про те, що відповідачами завдано моральну шкоду, позивачем не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті особи. Як і не доведені самі негативні зміни у житті. Окрім того, позивачем не обґрунтовано розміру відшкодування шкоди в сумі 25 000 грн. та не підтверджено її документально.

За сукупністю наведених обставин, підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди відсутні.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єктів владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та рішень та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовній вимоги підлягають частковому задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин, на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у сумі 840 грн. 80 коп.

Керуючись Конституцією України, Законом України "Про державну службу", Кодексом законів про працю України, Цивільним кодексом України, Законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, ст.ст. 73- 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Комісії з ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації, Вінницької обласної державної адміністрації, Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації та Управління розвитку транспорту Вінницької обласної державної адміністрації про визнання протиправними та скасування рішення та наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати протиправниим та скасувати рішення Комісії з ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації № 8 від 25.05.2020 року в частині звільнення ОСОБА_1 .

Визнати протиправним та скасувати наказ Комісії з ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації від 26.05.2020 року № 21-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління розвитку територій та енергоменеджменту - начальника відділу розвитку територій Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації.

Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу розвитку територій або рівнозначній цій посаді в Управлінні розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації з 20.06.2020 року.

Стягнути з Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 78 948 грн із відрахуванням загальнообов`язкових платежів.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 840 грн. 80 коп..

В іншій частині позову відмовити.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді підлягає негайному виконанню.

Рішення суду в частині стягнення із Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

Відповідач 1 - Комісія з ліквідації Департаменту житлово-комунального господарства, енергетики та інфраструктури Вінницької облдержадміністрації (вул. В. Порика, б. 29, м. Вінниця, 21100)

Відповідач 2 - Вінницька обласна державна адміністрація (вул. Соборна, б. 70, м.Вінниця, 21100)

Відповідач 3 - Управління розвитку територій та інфраструктури Вінницької обласної державної адміністрації (вул. В. Порика, б. 29, м. Вінниця, 21100)

Відповідач 4 - Управління розвитку транспорту Вінницької обласної державної адміністрації (вул. В. Порика, б. 29, м. Вінниця, 21100)

Повний текст рішення складено та підписано суддею 08.02.2021 року.

Суддя Маслоід Олена Степанівна