Рішення № 94691306, 03.02.2021, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/459/21

Справа №754/16574/19

РІШЕННЯ

Іменем України

03 лютого 2021 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Панченко О.М.

при секретарі Тимошенко К.Г.

за участю сторін: представника позивача - ОСОБА_1

представника відповідача - Рибіцького В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Громадської організації «Київська міська організація «Військовий автоматор» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та виплату заробітної плати, -

ВСТАНОВИВ:

15.11.2019 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ГО КМО «Військовий автоматор» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та виплату заробітної плати. Позовні вимоги Позивача обґрунтовані тим, що 12.07.2019 року згідно наказу №6 від 11.07.2019 року він був призначений на посаду заступника Голови правління в ГО КМО «Військовий автоматор». 17.09.2019 року ініціативна група на чолі з деякими членами правління всупереч статуту та діючому законодавству в незаконний спосіб та силою відібрали у діючого на той час голови правління ключі, печатку та доступ до документації з метою захоплення влади в організації. 17.09.2019 року його було повідомлено про те, що його звільнено, а 16.10.2019 року рекомендованим листом були надіслані документи - акти складені «заднім» числом про ніби-то його неявку на роботу та наказ про звільнення №10 від 18.09.2019 року про його звільнення за власним бажанням. Оскільки жодних заяв про звільнення за власним бажанням він не писав, вважає, що його звільнення є незаконним, тому вимушений був звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 20.11.2019 року позов залишено без руху, надано позивачу строк для усунення недоліків.

Ухвалою суду від 16.12.2019 року відкрито провадження у справі, призначено її підготовчий розгляд.

Протокольною ухвалою суду від 27.02.2020 року закрито підготовчий розгляд справи, призначено її розгляд по суті.

23.04.2020 року відповідачем до суду поданий відзив на позовну заяву.

31.07.2020 року від позивача до суду надійшла письмова відповідь на відзив.

27.02.2019 року протокольною ухвалою суду закрито підготовчий розгляд справи.

В судовому засіданні представник позивача підтримала в повному обсязі позовні вимоги, надала суду розрахунок заборгованості по заробітній платі, яка виникла у відповідача перед позивачем та просила визнати незаконним та скасувати наказ №10 від 18.09.2019 року про звільнення позивача з посади заступника Голови Правління ГО КМО «Військовий автоматор» та поновити його з 18.09.2019 року на цій посаді; стягнути з відповідача на користь позивача заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 165 000 грн. та моральну шкоду в розмірі 15 000 грн.

Представник відповідача в судовому засіданні просив відмовити в задоволенні позову в повному обсязі з підстав, що викладені у письмовому відзиві на позов. Зазначив, що дійсно відсутня заява позивача про звільнення його за власним бажанням, а в наказі про його звільнення допущена механічна помилка, оскільки його звільнено за п.3,4 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Крім того, на даний час в ГО відсутня така посада, як заступник голови правління.

Свідки ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 в судовому засіданні пояснили про те, що часто бачили ОСОБА_2 нетверезим на роботі, крім того він часто не з`являвся на роботу без поважних на те причин, тому складалися акти про його відсутність на робочому місці.

Заслухавши вступне слово представника позивача, представника відповідача, допитавши свідків, дослідивши письмові матеріали справи, всебічно проаналізувавши обставини справи в їх сукупності, оцінивши за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і об`єктивному розгляді справи, зібрані по справі докази, керуючись законом, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Вимогами ст.10 ЦПК України передбачено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до вимог ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно наказу №6 від 11.07.2019 року позивача було прийнято на посаду заступника голови правління ГО КМО «Військовий автоматор» з 12.07.2019 року згідно штатного розпису (а.с. 8).

Згідно наказу №10 від 18.09.2019 року позивача звільнено із займаної посади з 18.09.2019 року за його власним бажанням згідно ст. 38 КЗпП України (а.с. 9).

Згідно розрахункового листа по заробітній платі оклад позивача складав 10 000.00 грн. (а.с. 85).

Як зазначила в судовому засіданні представник позивача, заяву про звільнення за власним бажанням позивач не писав та не подавав на розгляд відповідача, а тому наказ від 18.09.2019 року є незаконним та підлягає скасуванню.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та и місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

У Рішенні Конституційного Суду України від 12 квітня 2012 року N 9-рп/2012 зазначено, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі N12 до цієї Конвенції (статті 1), ратифікованих Україною, та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7); гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод (абзаци четвертий, п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

У § 49 Рішення у справі "Пічкур проти України" від 7 листопада 2013 року Європейський з прав людини акцентував увагу на тому, що відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимної мети або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою.

Конституційний Суд України вказував, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими (абзац сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 7 липня 2004 року N 14-рп/2004).

З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є не допустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.

Положеннями частини третьої статті 40 Кодексу закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем для дотримання трудового законодавства.

Згідно ч. 1 ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

У відповідності до ч. 6 ст. 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

З урахуванням викладеного вище та наведених судом обставин наказ про звільнення позивача за власним бажанням за умови того, що позивач не писав таку заяву підлягає скасуванню, оскільки відповідачем було порушено процедуру звільнення позивача, тому останній підлягає поновленню на роботі на посаді, яку займав до звільнення. Щодо посилань представника відповідача в судовому засіданні на те, що в наказі про звільнення допущена помилка, щодо підстав звільнення позивача, то суд сприймає такі пояснення критично, крім того, стороною відповідача під час розгляду справи не було надано будь-яких доказів на спростування зазначеної інформації у наказі про звільнення позивача.

Щодо вимог про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, то судом встановлено наступне.

Згідно ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

У відповідності до ч. 4 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Абз.4 п. 32 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» передбачено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку із незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менше двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично відпрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ від 08.02.1995 року №100 (зі змінами внесеними постановою КМУ від 16.05.1995 року №348.

Як вбачається з наданого представником позивача розрахунку, заборгованість відповідача перед позивачем складає 165 000.00 грн. (10 000 грн. - міс. оклад/30 дн. - середньоденна заробітна плата 333.33 грн.; 20.01.2021 р. - 03.02.2021 р. - 15 дн. Х 333.33 грн. = 5 000 грн.; всього 16 міс. 15 дн. = 165 000.00 грн.

Представником відповідача до суду не надано іншого розрахунку суми заборгованості, таким чином суд бере до уваги розрахунок виконаний стороною позивача в зв`язку з чим вимоги позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача заробітної плати за час вимушеного прогулу у розмірі 165 000.00 грн. підлягають задоволенню.

Позовні вимоги в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП відшкодування власником або уповноваженим представником моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його прав призвели до моральних страждань, порушило звичний порядок та уклад життя, порушило його репутацію як сумлінного працівника і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Перелік юридичних фактів, що зазначені у вказаній статті, знайшли своє підтвердження та є підставою для відшкодування моральної шкоди, що полягає в позбавленні позивача гарантованого Конституцією України та Кодексу Законів про працю України права на працю, внаслідок чого позбавлено засобів до існування.

Як роз`яснено у Методичних рекомендаціях «Відшкодування моральної шкоди» (Лист Міністерства юстиції України № 35-13/797 від 13.05.2004 р.) моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи; будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.

Суд враховує вище викладене, ступінь вини відповідача та, керуючись роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України, викладеними у постанові від 31 березня 1995 року № «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 2001 року № 5) при з`ясуванні доказів на підтвердження факту заподіяння моральних страждань дійшов висновку, що позов в частині відшкодування моральної шкоди підлягає частковому задоволенню в сумі 2 000 грн., які і підлягають стягненню з відповідача на користь позивача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 3, 4, 10, 13, 76-82, 89, 223, 259, 263-265, 268, 272 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_2 до Громадської організації «Київська міська організація «Військовий автоматор» про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та виплату заробітної плати, - задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ №10 від 18.09.2019 року про звільнення ОСОБА_2 з посади заступника Голови Правління ГО КМО «Військовий автоматор» та поновити ОСОБА_2 з 18.09.2019 року на цій посаді.

Стягнути з Громадської організації «Київська міська організація «Військовий автоматор» на користь ОСОБА_2 заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 165 000 грн. та моральну шкоду в розмірі 2 000 грн.

Стягнути з Громадської організації «Київська міська організація «Військовий автоматор» на користь держави судові витрати в розмірі 768.40 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення.

Повний текст рішення виготовлено 08.02.2021 року.

Головуючий: