Рішення № 94680528, 03.02.2021, Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області

Справа № 308/4927/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 лютого 2021 року місто Ужгород

Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області у складі:

головуючого судді Хамник М.М.,

за участі секретаря судових засідань Івашко Я.С.,

розглянувши у порядку загального позовного провадження цивільну справу №308/4927/20 за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Суязова Галина Василівна та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа на стороні позивача – об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Проспект Свободи, 50» про витребування майна з чужого незаконного володіння;

за участю:

представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Суязової Г.В.

представника відповідача – адвоката Павліченко Т.С.

В С Т А Н О В И В:

Позивачі - ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Суязова Галина Василівна та ОСОБА_2 звернулись до Ужгородського міськрайонного суду з позовом до відповідача - ОСОБА_3 , третя особа на стороні позивача – об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Проспект Свободи, 50», в якому просять витребувати з чужого незаконного володіння відповідача допоміжне приміщення на цокольному поверсі будинку АДРЕСА_1 , площею 66,7 кв.м., яке вказане в Реєстрі речових прав на нерухоме майно як вбудоване цокольне приміщення (творча майстерня) та зобов`язати передати його ОСББ «Проспект Свободи, 50» як уповноваженому органу на управління спільною власністю співвласників багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 .

Свої позовні вимоги позивачі обґрунтовують тим, що вони як співвласники спірних допоміжних приміщень не надавали згоди на передачу в користування чи то відчуження таких приміщень. В даному приміщенні знаходились каналізаційні мережі центральної опалювальної системи, а на даний час там знаходяться комунікації щодо водопостачання та водовідведення, які здійснюють обслуговування будинку, відтак таке приміщення в жодному випадку не могло бути відчужено.

Третя особа на стороні позивача – об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Проспект Свободи, 50» у письмових поясненнях просить суд задовольнити позовні вимоги позивачів, посилаючись, зокрема на Закон України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» відповідно до яких власники приватизованих квартир набувають право спільної власності на житловий будинок в цілому, а тому є співвласниками допоміжних приміщень одночасно з приватизацією квартир. Допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного будинку, незалежно від наявності чи відсутності в них того чи іншого обладнання адже вони призначені не тільки для обслуговування будинку але й для задоволення побутових потреб власників квартир. Лише приміщення які з самого початку будувались як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси тощо) залишаються такими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, строк подання якого судом поновлено, як такий, що пропущений з поважних причин. У відзиві на позов відповідач позовні вимоги не визнає у повному обсязі, посилаючись на те, що спірне майно ніколи не було допоміжним. Вказане майно відноситься до нежитлового приміщення – вбудоване цокольне приміщення «творчої майстерні». Такі приміщення належать до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №522/7636/14-ц).

Спірне майно відповідачем набуто на законних підставах, а саме, на підставі договору купівлі-продажу від 01.02.2020. Позивачі ніколи не були власниками такого майна. За архівним записом майно вбудованого цокольного приміщення «творчої майстерні» належало Ужгородському міськвиконкому згідно реєстраційного посвідчення виданого 09.07.1992.

Згідно інформації за №3253/03-17 від 28.10.2020, отриманої у відповідь на адвокатський запит, щодо володіння, користування чи інше право на це майно у позивачів, відповідно до рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 22.04.1992 №61 «Про реєстрацію будинковолодінь» будинок за адресою: АДРЕСА_2 ) належав до комунальної власності міста Ужгорода. На підставі рішення ХХХV сесії міської ради ІІІ скликання від 27 грудня 2001 року «Про передачу у власність вбудованого цокольного приміщення на АДРЕСА_3 » та рішення ХХХVІІІ сесії міської ради ІІІ скликання 28.02.2002 «Про внесення змін до рішення ХХХV сесії міської ради ІІІ скликання від 27 грудня 2001 року «Про передачу у власність вбудованого цокольного приміщення на АДРЕСА_3 » вбудоване цокольне приміщення загальною площею 67,7 кв.м. на АДРЕСА_1 передано у власність заслуженого артиста України ОСОБА_4 під творчу майстерню.

Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку «Проспект Свободи, 50» у 2012 році було подано позов до Ужгородської міської ради про оскарження рішення ХХХV сесії міської ради ІІІ скликання від 27 грудня 2001 року «Про передачу у власність вбудованого цокольного приміщення на АДРЕСА_3 » та рішення ХХХVІІІ сесії міської ради ІІІ скликання 28.02.2002 «Про внесення змін до рішення ХХХV сесії міської ради ІІІ скликання від 27 грудня 2001 року «Про передачу у власність вбудованого цокольного приміщення на АДРЕСА_3 ». За результатами розгляду зазначеної справи Ужгородським міськрайонним судом винесено постанову від 11.10.2012 у справі №712/5080/2012. Отже, вказані рішення Ужгородської міської ради є дійсними і не скасованими.

Відповідач у відзиві також просить суд застосувати строк позовної давності, посилаючись на те, що самі позивачі у позовній заяві стверджують, що їм відомо про факт вибуття майна ще у 2001 році, а також враховуючи пред`явлення відповідних позовів ОСББ «Проспект Свободи, 50», членами якого є позивачі.

Відповідач посилаючись на ст.388 ЦК України вважає неможливим витребувати спірне майно від добросовісного набувача, а також зазначає про неправильно обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, оскільки витребування майна це забезпечення введення власника у володіння майном якого він був незаконно позбавлений, а не введення у володіння майном іншого володільця, якому таке майно передано на праві управління чи відання.

Позивач 1 у відповіді на відзив вважає, що відзив поданий з додатками не підлягає розгляду судом, оскільки поданий за межами процесуального строку про що також подано позивачем відповідну заяву про залишення відзиву без розгляду. Також стверджує, що згідно акту введення в експлуатацію будинку вбачається, що в багатоквартирному будинку АДРЕСА_1 відсутні вбудовані приміщення. Окрім того, в матеріалах справи наявний акт обстеження, в якому вказано, що в спірному приміщенні знаходяться комунікації, які забезпечують діяльність будинку.

Позивачем наведено норми чинного законодавства, а також рішення Конституційного суду, з якого вбачається, що допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 02.03.2004 допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні та інше) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Позивачі є власниками спірного приміщення в силу норм чинного законодавства.

Позивачами у справі є ОСОБА_1 , від імені якого позов підписала адвокат Суязова Г.В. та інший позивач. Позивачі звернулись за захистом своїх прав. ОСББ «Проспект Свободи 50» не є позивачем, а є третьою особою, оскільки рішення вплине на їх права та обов`язки.

Спірне приміщення належить на праві спільної сумісної власності всім співвласникам. Співвласниками будинку, в тому числі позивачами, створено ОСББ. Проте співвласники квартир при створенні ОСББ не передають у власність останнього спільне майно. Лише власник може звернутися до суду за захистом свого права шляхом витребування майна. Така вимога не потребує визнання права власності за власником. Саме тому з вимогою не може звернутися ОСББ, оскільки воно не є власником майна. Тому твердження відповідача про те, що позов подано в інтересах ОСББ «Проспект Свободи 50» не відповідає фактичним обставинам справи, не узгоджується із нормами матеріального права.

Щодо тверджень відповідача про пропуск позивачами строку позовної давності, зазначає, що ОСББ зверталось до суду із вимогами про скасування рішення, однак, оскільки надалі спірний об`єкт не використовувався жодними особами, позивачі вважали, що рішення органу місцевого самоврядування було скасовано. Крім того вважають, що в даному випадку порушення права власності позивачів є триваючим, тому строки позовної давності в даній справі не можуть застосовуватись.

Представник позивача 1 – ОСОБА_1 , адвокат Суязова Г.В., позовні вимоги підтримала, просила задовольнити позов з мотивів викладених у ньому.

Позивач 2 - ОСОБА_2 , позовні вимоги підтримала, просила їх задовольнити повністю, а розгляд справи здійснювати без її участі.

Представник відповідача , адвокат Павліченко Т.С., проти позову заперечувала з мотивів викладених у відзиві.

Ухвалою суду від 02.09.2020 відкрито провадження у справі, розгляд справи призначено на 13.00год. 21.09.2020.

Ухвалою суду від 08.09.2020 задоволено заяву представника позивача ОСОБА_1 – адвоката Суязової Г.В. про відвід головуючого судді Крегул М.М. та відведено суддю від розгляду даної справи.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями головуючим суддею визначено суддю Хамник М.М.

Ухвалою суду від 18.01.2021 закінчено підготовче провадження у справі та призначено судовий розгляд.

Заслухавши пояснення учасників провадження, дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Позивачі, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є власниками квартир відповідно АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 28.11.2007 № НОМЕР_1 , виданим виконавчим комітетом Ужгородської міської ради (а.с.11) та свідоцтвом про право власності на житло, виданим виконавчим комітетом Ужгородської міської ради народних депутатів від 26.09.1997 на підставі рішення №139 від 28.08.1996 (а.с.28). Право власності на вказані квартири позивачами набуто в порядку приватизації відповідно до Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду».

Як співвласник багатоквартирного будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 21.02.2020 звернувся до ОСББ «Проспект Свободи, 50» із заявою в якій просив надати можливість доступу до допоміжного нежитлового приміщення, яке знаходиться на цокольному поверсі будинку з метою використання його для зберігання інвалідного візка, а також просив надати інформацію на якій підставі ОСББ «Проспект Свободи, 50» надало в користування третій особі вказане допоміжне приміщення.

Листом від 16.03.2020 вих.№0320/3 ОСББ «Проспект Свободи, 50» надало відповідь про відмову у задоволенні заяви від 21.02.2020 в якій повідомило, що не має змоги надати ключі від допоміжного приміщення на цокольному поверсі будинку, оскільки ОСББ не є власником даних приміщень, а лише здійснює їх утримання від імені всіх співвласників. Крім того повідомило, що гр. ОСОБА_3 надав на початку лютого цього року для огляду документи, які підтверджують право власності на вбудоване цокольне приміщення, яке і є тим допоміжним приміщенням, яке ОСОБА_1 просить надати в користування.

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта власником вбудованого цокольного приміщення (творча майстерня) загальною площею: 66,7кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 (спірне приміщення) є ОСОБА_3 – відповідач по справі, підстава реєстрації права власності – договір купівлі-продажу, серія та номер: 91, виданий 01.02.2020 (а.с.14).

Однак, як стверджують позивачі, ні вони, а ні інші мешканці не укладали такий договір. Такі договори від їх імені не укладало і ОСББ.

Згідно ст. 12 ч. 3 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 12 ЦПК України).

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами і іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Таким чином, обов`язок доказування покладається на сторони, що є одним із принципів змагальності сторін. Суд не може збирати докази за власною ініціативою.

Суд не бере до уваги подані відповідачем згідно із заявою від 18.01.2021 докази, а саме, копію експлікації до внутрішньої площі до плану будинку, оскільки до такої заяви не додані підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи.

Судом встановлено, що згідно акту державної приймальної комісії по прийманню в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту від 27.09.1989 державна приймальна комісія, призначена розпорядженням Ужгородського міськвиконкому №156 від 26.09.89 прийняла в експлуатацію 88-ми квартирний житловий будинок по вул.40-річчя Жовтня, будівництво якого здійснено на підставі рішення міськвиконкому №99 від 23.04.1986 (а.с.19-24).

Згідно з рішенням виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 22.04.1992 №61 «Про реєстрацію будинковолодінь» право власності на вказане будинковолодіння зареєстровано за Ужгородським міськвиконкомом.

Звертаючись до суду з позовом позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 стверджують, що вбудоване цокольне приміщення загальною площею 67,7 кв. м. на АДРЕСА_1 є допоміжним, а відтак з набуттям права власності на квартири, в яких вони мешкають у них виникло право спільної сумісної власності на це приміщення. До того ж в документах на право власності на це майно вказується, що дане приміщення є вбудованим, однак, ні з акту введення в експлуатацію, а ні відповідно до проекту у будинку немає вбудованих приміщень. Крім того, в даному приміщенні знаходились каналізаційні мережі центральної опалювальної системи, а на даний час- комунікації з водопостачання та водовідведення, які здійснюють обслуговування будинку.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» містить визначення поняття приватизації державного житлового фонду, зміст якої полягає у відчуженні на користь громадян України, як квартир, будинків, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, так і належних до них господарських споруд і допоміжних приміщень (підвалів, сараїв тощо) цього фонду.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», у процесі приватизації громадяни набувають право власності на квартири та допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Перелік таких приміщень не є вичерпним.

За змістом частини другої статті 10 ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Згідно з частиною 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується та розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Непорушність права власності закріплено також ст. 321 ЦК України, відповідно до частини першої якої - ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Саме власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 17 лютого 2016 року (провадження № 6-2407цс15)).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року (провадження № 6-140цс14), власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними. При цьому норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке в подальшому відчужене набувачем третій особі, оскільки надає право повернення майна лише стороні правочину, який визнано недійсним. Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Право власника згідно із частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої згаданої статті).

Відповідно до частин 1,2 ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Частиною 2 ст. 382 ЦК України передбачено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Отже, частина друга статті 382 ЦК України визначає правовий режим допоміжних приміщень і приміщень загального користування житлового будинку у дво- або багатоквартирному будинку. Зокрема, за власниками квартир у таких будинках на праві спільної сумісної власності закріплюються приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше ніж одну квартиру. Ця норма спрямована на порядок користування мешканцями квартир зазначеними приміщеннями та обладнанням.

Усі зазначені об`єкти становлять єдине ціле з квартирами і житловим будинком, призначені вони для постійного обслуговування і забезпечення відповідної експлуатації всього будинку.

У той же час законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення.

Згідно зі ст.1 ЗУ «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна.

Допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення).

Нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна.

Згідно частин 1-5 ст. 5 ЗУ «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Відповідно до п. 2 ст. 10 ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Конституційний Суд України у рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у ЗУ «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».

У рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

Разом з тим нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

На час приватизації позивачами квартир було чинним Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56, у пункті 17 якого вказано, що нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Порядок передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність визначається Кабінетом Міністрів України.

З наведених норм також убачається, що у житлових будинках можуть бути як допоможні, так і нежилі приміщення, які мають окреме, незалежне призначення (магазини, кафе, перукарні, художні майстерні тощо).

Отже, у багатоквартирних жилих будинках можуть розташовуватись і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 ЖУ України) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

Як убачається з листа- відповіді виконавчого комітету Ужгородської міської ради, наданої на адвокатський запит від 19.10.2020 та архівних матеріалів технічної інвентаризації будинку АДРЕСА_1 спірне приміщення загальною площею 67,7 кв. м. на АДРЕСА_3 належало до комунальної власності міста Ужгорода.

Рішенням Ужгородської міської ради ХХХV сесії ІІІ скликання від 27 грудня 2001 року «Про передачу у власність вбудованого цокольного приміщення на АДРЕСА_3 » вбудоване цокольне приміщення загальною площею 67,7 кв. м. на АДРЕСА_3 під творчу майстерню передано у власність Заслуженому артисту України ОСОБА_4 (а.с.17).

Рішенням Ужгородської міської ради ХХХVІІІ сесії ІІІ скликання від 28 лютого 2002 року «Про внесення зміни до рішення ХХХV сесії ІІІ скликання від 27 грудня 2001 року «Про передачу у власність вбудованого цокольного приміщення на АДРЕСА_3 » внесено зміни в пункті 1 рішення ХХХV сесії ІІІ скликання від 27 грудня 2001 року «Про передачу у власність вбудованого цокольного приміщення на АДРЕСА_3 », виклавши його в такій редакції: - передати у власність Заслуженому артисту України ОСОБА_4 вбудоване цокольне приміщення загальною площею 67,7 кв. м. на АДРЕСА_1 під творчу майстерню (а.с.18).

Відповідні зміни щодо набуття права власності на вказане приміщення зареєстровані в реєстровій книзі №1 Ужгородського міського бюро по технічній інвентаризації.

Отже, спірне майно має статус нежитлового приміщення (творча майстерня), перебувало у комунальній власності міста Ужгорода, та згодом було відчужено у власність фізичній особі.

На даний час власником вказаного приміщення є ОСОБА_3 , відповідач по справі, який придбав спірне майно на підставі договору купівлі-продажу від 01.02.2020 (а.с.14-16).

Посилання позивачів про належність спірного приміщення до допоміжних у зв`язку з наявністю у ньому інженерних комунікацій (комунікації з водопостачання та водовідведення, які здійснюють обслуговування будинку) є безпідставним, оскільки сама тільки наявність комунікацій не визначає статус приміщення як допоміжного.

Також неспроможним є твердження позивачів про відсутність нежитлових (вбудованих) приміщень у будинку з посиланням на акт про введення будинку в експлуатацію, в якому відсутні відповідні відомості, оскільки такий акт не може слугувати беззаперечним доказом наявності чи відсутності таких приміщень.

З огляду на викладене, суд вважає, що спірне приміщення є нежитловими приміщенням, не входить до житлового фонду та не є допоміжним приміщенням, яке може бути у спільній власності мешканців будинку.

Оскільки судом встановлено, що спірне приміщення не є спільною власністю мешканців будинку, до яких відносяться і позивачі, відтак правові підстави для задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму віндикаційного позову (шляхом витребування майна), відсутні.

Щодо заяви відповідача про застосування строків позовної давності, суд зазначає наступне.

За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача, за захистом якого він звернувся до суду з позовом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі №367/2271/15-ц зазначено, що перш ніж застосовувати позовну давність, суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду, та у разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених стороною позивача поважних причин її пропуску.

Оскільки судом встановлено, що права чи інтереси позивачів не порушені, суд відмовляє у позові з підстав його необґрунтованості, судом не досліджується питання щодо наявності чи відсутності підстав для застосування строку позовної давності.

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову позивачам у задоволенні позову.

Згідно з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

З урахуванням наведеного та ст.265 ЦПК України, суд констатує, що у даному рішенні мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім тих аргументів, які не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Вимогами п.1 ст.141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Пунктом 6 даної статті передбачено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, а позивачі звільнені від сплати судового збору, такі витрати компенсуються за рахунок держави.

У відповідності до ч.8 ст.141ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Керуючись ст. ст. 7, 11, 12, 13, 19, 47, 48, 81, 133, 141, 175, 263, 264, 265 ЦПК, ст.ст. 261, 319, 321, 369, 382 ЦК України, ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду», ЗУ «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» суд, -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Суязова Галина Василівна та ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа на стороні позивача – об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Проспект Свободи, 50» про витребування майна з чужого незаконного володіння,- відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання його повного тексту до Закарпатського апеляційного суду через Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач 1: ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_6 , ІПН НОМЕР_2 .

Позивач 2: ОСОБА_2 , адреса: АДРЕСА_7 , ІПН НОМЕР_3 .

Третя особа на стороні позивача – об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Проспект Свободи, 50», адреса: 88005, м.Ужгород, проспект Свободи, 50, кв.13, код ЄДРПОУ 36600158.

Відповідач: ОСОБА_3 , адреса (фактичне місце проживання): АДРЕСА_8 .

Повне судове рішення складено 05.02.2021

Суддя Ужгородського

міськрайонного суду

Закарпатської області М.М. Хамник