Вирок № 94677025, 04.02.2021, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа №127/33011/19

Провадження №1-кп/127/1069/19

ВИРОК

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 лютого 2021 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі:

головуючого судді Бернади Є.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Печенюк Т.О.,

сторони обвинувачення: прокурора Ковтуна А.Ю.,

потерпілих: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представника потерпілого – адвоката Горбатюка В.В.,

сторони захисту: адвокатів Варчука А.Б., Слабого О.В.,

обвинувачених ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 23.04.2019 за № 12019020040000556 та 05.05.2019 за № 12019020040000603, за обвинуваченням:

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Мухівці Немирівського району Вінницької області, громадянина України, з середньою освітою, не працюючого, проживаючого у цивільному шлюбі, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого:

13.07.2012 Вінницьким районним судом Вінницької області за частиною третьою статті 185 Кримінального кодексу України до покарання у виді 3 років позбавлення волі, на підставі статті 75 Кримінального кодексу України звільнений від відбування призначеного покарання з іспитовим строком 1 рік;

19.06.2013 Вінницьким міським судом Вінницької області за частиною другою статті 186, з урахуванням частини першої статті 71 Кримінального кодексу України до покарання у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі. Звільнений 26.07.2016 на підставі ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 18.07.2016 умовно-достроково з невідбутим строком покарання 1 рік 5 місяців 1 день,

у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 289, частиною другою статті 186, частиною першою статті 296 Кримінального кодексу України,

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , уродженця міста Вінниці, громадянина України, з середньою освітою, не працюючого, проживаючого у цивільному шлюбі, проживаючого за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 23.04.2019 близько 01.30 год., маючи не зняті та не погашені судимості, перебуваючи разом зі своїм знайомим ОСОБА_4 на відкритій місцевості поблизу будинку № 7, по вулиці Станіславського в місті Вінниці, помітили раніше незнайомого їм ОСОБА_5 , який пересувався на належному йому мотоциклі марки «Viper», моделі «VМ200-10», номер кузова НОМЕР_1 , вартість якого становила 21416 грн.

В подальшому у ОСОБА_3 і ОСОБА_4 виник спільний злочинний умисел, спрямований на незаконне заволодіння вказаним транспортним засобом та майном ОСОБА_5 , для чого вони вступили між собою в попередню змову. Далі ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , реалізовуючи цю змову, діючи спільно, а ОСОБА_3 - також і повторно, опираючись на дії один одного, почали виконувати узгоджений злочинний план.

ОСОБА_3 несподівано для ОСОБА_5 , діючи відкрито, підбіг до останнього, коли той зупинив керований ним транспортний засіб, та шляхом ривка зіштовхнув ОСОБА_5 з мотоцикла, внаслідок чого останній втратив рівновагу та впав на землю. Після того, як ОСОБА_5 опинився в лежачому положенні, ОСОБА_3 , діючи умисно та відкрито для ОСОБА_5 , почав наносити удари руками та ногами в ділянку тулуба та голови ОСОБА_5 , тим самим створивши умови для ОСОБА_4 , щоб останній здійснив незаконне заволодіння вищезазначеним мотоциклом. ОСОБА_4 , усвідомлюючи, що ОСОБА_5 не здатний чинити опір заволодінню його майном, але спостерігає за його діями, підійняв вищевказаний мотоцикл та з ним у руках зник у невідомому напрямку. Після цього, продовжуючи свій злочинний умисел та притримуючись спільного злочинного плану, спрямованого на незаконне заволодіння майном ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , діючи відкрито, усвідомлюючи, що за його діями спостерігає потерпілий, шляхом ривка зірвав з шиї останнього два ланцюга та кулон у вигляді хрестика із срібла, а з лівої руки зірвав годинник марки «Amazfit Stratos А1619». Загальна вартість вказаних цінностей становила 4395,6 грн. Після цього з місця злочину ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зникли, при цьому в подальшому пошкодили викрадений у ОСОБА_5 мотоцикл, який 25.04.2019 вилучено працівниками поліції.

Вартість матеріального збитку, завданого ОСОБА_5 , внаслідок пошкодження мотоцикла марки «Viper», моделі «VМ200-10», становить 4162,46 грн.

Крім того, внаслідок протиправних дій ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ОСОБА_5 заподіяно тілесні ушкодження - синці та садна на голові, крововилив під кон`юктиву лівого ока, крововилив та садно на слизовій оболонці верхньої губи по центру, травматичний відлам коронкової частини першого зуба зліва на верхній щелепі, синці на шиї, які належать до легких тілесних ушкоджень.

Крім того, ОСОБА_3 , маючи не зняті та не погашені судимості, близько 19:50 год. 04.05.2019, перебуваючи біля магазину «Гранд», що за адресою: вул. Київська, 128-А в м. Вінниці, помітив малознайому ОСОБА_2 , яка заходила до магазину. В цей час у ОСОБА_3 почалася словесна суперечка з останньою, під час якої у ОСОБА_3 виник злочинний умисел, спрямованні на вчинення хуліганства.

Реалізовуючи свій злочинний умисел, ОСОБА_3 нехтуючи загальноприйнятими нормами моралі та поведінки у суспільстві, усвідомлюючи, що він перебуває у громадському місці в присутності сторонніх осіб, грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства, прагнучи самоствердитись за рахунок приниження іншої особи, використовуючи при цьому малозначний привід, почав виражатись нецензурною лайкою в сторону ОСОБА_2 , після чого, проявляючи особливу зухвалість, використовуючи свою фізичну перевагу над останньою, схопив правою рукою ОСОБА_2 за шию та наніс їй один удар кулаком лівої руки в ділянку правої щоки, після чого - ще один удар долонею правої руки в ділянку лівої щоки, в результаті чого остання втратила рівновагу та впала на поверхню асфальту, вдарившись крижовою ділянкою спини.

В цей час ОСОБА_2 , побоюючись за своє здоров`я та намагаючись припинити насильство з боку ОСОБА_3 , повідомила останньому, що вона вагітна. Проте, ОСОБА_3 , не припиняючи свої хуліганські дії, усвідомлюючи при цьому, що перед ним вагітна жінка, наніс їй ще один удар кулаком лівої руки в ділянку правого плеча, після чого з місця вчинення злочину зник.

В результаті неправомірних дій ОСОБА_3 . ОСОБА_2 заподіяно тілесні ушкодження у вигляді синців обличчя, правого плеча, правого передпліччя, синця з садном крижової ділянки, які відносяться до легких тілесних ушкоджень.

Обвинувачений ОСОБА_3 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень визнав частково, а саме в частині заволодіння майном потерпілого ОСОБА_5 , та суду пояснив, що в квітні 2019 року він з компанією святкував день народження знайомої в закладі на ОСОБА_6 . Він побачив потерпілого, який заводив мотоцикл. Підійшовши до потерпілого, він зіштовхнув останнього з мотоциклу та почав наносити йому тілесні ушкодження. Удари наносив кулаками та ногами. Після цього він зірвав з потерпілого два ланцюжка з підвіскою та хрестиком, а також забрав годинника.

Коли він наносив удари потерпілому, мотоцикл лежав на землі. При цьому повідомив, що він погукав ОСОБА_7 , щоб той забрав мотоцикла. Однак в подальшому він змінив показання та пояснив суду, що жодних вказівок забирати мотоцикл ОСОБА_8 він не давав. Останній самостійно підняв мотоцикл з-землі та повів в бік рейок. Через деякий час ОСОБА_9 зателефонував до нього та запитав, що робити з мотоциклом, а також повідомив, де він перебуває. Він підійшов до ОСОБА_7 та вони залишили мотоцикл біля гаража, а згодом сховали його до гаража знайомого.

В подальшому, він повернув потерпілому викрадені речі.

Винуватість у вчиненні хуліганства обвинувачений ОСОБА_3 не визнав та суду пояснив, що він сидів із друзями на лавці біля магазину «Гранд». Потерпіла ОСОБА_10 проходила повз них з чоловіком та дитиною. Потерпіла подумала, що вони з неї насміхались, і почала провокувати конфлікт. ОСОБА_10 накинулась на нього, тому він взяв її за руку в ділянці плеча, після чого потерпіла плюнула йому в обличчя. Він відштовхнув потерпілу, й та впала. Однак тілесних ушкоджень ОСОБА_11 він не наносив.

Він неодноразово просив чоловіка, з яким була потерпіла, заспокоїти останню, щоб уникнути конфлікту.

Потерпіла обзивала його з друзями, вони обзивали її у відповідь.

Про те, що потерпіла була вагітною, йому відомо не було.

Обвинувачений ОСОБА_4 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення (згідно зі зміненим обвинуваченням) визнав та суду пояснив, що у квітні 2019 року в закладі, що розташований за адресою: вул. Станіславського, 26 в м. Вінниці він святкував день народження своє знайомої на ім`я ОСОБА_12 . Серед гостів був ОСОБА_13 , який в певний час покликав його відійти. Вони відійшли від столику, ОСОБА_13 побіг вперед, а він продовжив спокійно йти далі. Коли він дійшов до ОСОБА_14 , побачив потерпілого ОСОБА_5 , який сидів на бордюрі, а на землі лежав його мотоцикл. ОСОБА_13 сказав йому забрати мотоцикл, після чого він сів на заведений транспортний засіб та поїхав у бік вулиці Айвазовського. При цьому, колії він не перетинав, а звернув на вулицю перед ними.

Згодом він зателефонував ОСОБА_15 , повідомив, де він знаходиться, після чого вони зустрілися на «водоканалі» та завели мотоцикл до гаража свого знайомого на ім`я ОСОБА_16 . ОСОБА_17 вони не повідомляли, що мотоцикл вони викрали.

Жодних речей, крім мотоцикла, в потерпілого він не забирав. При тому, як ОСОБА_13 забирав речі потерпілого та наносив потерпілому тілесні ушкодження, він присутній не був. Про ці обставини він дізнався від працівників поліції, після чого він повідомив ОСОБА_15 про необхідність повернути речі потерпілому.

Він відшкодував потерпілому 4200 грн. за пошкодження транспортного засобу, згідно з даними експертизи. Дані пошкодження мотоцикл зазнав, коли ОСОБА_13 скинув потерпілого з нього.

Умислу викрадати мотоцикл у нього не було. Про вчинення кримінального правопорушення завчасно з ОСОБА_18 він не домовлявся.

Потерпілий ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснив, що точну дату він не пам`ятає, в квітні 2019 року близько 1 години ночі, він намагався залишити свій мотоцикл на парковці біля магазину «Гаманець» по вулиці Станіславського в місті Вінниці, однак йому не вдалося цього зробити. Під час того, як він розвертав мотоцикл, щоб від`їхати, він побачив, що в його бік на відстані приблизно 50 м йде дві особи (обвинувачені). При цьому спочатку вони йшли поруч один з одним, а потім один з них почав бігти. Коли він повністю розвернувся та почав рух, хтось схопив його ззаду за куртку та скинув з мотоциклу. Після чого, ОСОБА_13 почав наносити йому удари ногами, а ОСОБА_9 у цей час сів на його мотоцикл та поїхав. ОСОБА_19 йому тілесних ушкоджень не наносив.

В подальшому, ОСОБА_13 зірвав з його шиї два срібних ланцюжка з хрестиком та жетоном, забрав годинник та втік. Він піднявся, знайшов свій телефон та викликав працівників поліції.

Через тиждень після зазначеної події йому зателефонував друг одного з обвинувачених та попросив підійти на зустріч. Коли він прийшов, ОСОБА_13 повернув йому ключі від мотоцикла, два ланцюжка та годинник. В цей час ОСОБА_9 стояв поруч з ОСОБА_18 , також були друзі обвинувачених.

Ще за тиждень ОСОБА_13 повернув йому жетон. В цей раз він був з мамою та хрещеним.

ОСОБА_19 відшкодував йому 4200 грн. за пошкодження мотоциклу.

Про те, що його мотоцикл знайшли, йому повідомили працівники поліції.

Потерпіла ОСОБА_2 в судовому засіданні повідомила, що в травні 2019 року вона зі своєю зовицею та 7-річною донькою заходили до магазину «Гранд». Біля входу в магазин на лавці перебували чотири хлопця: два з них - її сусіди, ще двох вона раніше не знала (у тому числі ОСОБА_20 ). Обвинувачений ОСОБА_13 обізвав її, після чого вона повернулася до нього та запитала чи він звернувся до неї, на що ОСОБА_13 відповів, що до неї. Вона відповіла йому: «можливо ти такий?», після чого обвинувачений почав наносити їй удари. Вона повідомила обвинуваченому, що вагітна, однак це останнього не зупинило. Після другого удару вона впала на землю, ОСОБА_13 підняв її за капюшон, після чого вона плюнула йому в обличчя. Потім вона дістала телефон та викликала працівників поліції.

Удари ОСОБА_13 наносив руками, при цьому він кричав, лаявся та висловлював їй погрози щодо дитини.

В результаті зазначених дій ОСОБА_14 вона отримала забій куприка та синці, а донька три тижні перебувала в шоковому стані.

Свідок ОСОБА_21 в судовому засіданні пояснила, що потерпілий ОСОБА_5 – її син. Точну дату вона не пам`ятає, коли вона повернулася додому, виявила, що її син сильно побитий. Про обставини вчинення кримінальних правопорушень їй відомо зі слів сина.

В її присутності обвинувачений ОСОБА_13 повернув її сину жетон, а за тиждень до цього йому повернули ланцюжки та годинник.

Свідок ОСОБА_22 в судовому засіданні пояснив, що потерпілий ОСОБА_5 – його похресник. ОСОБА_23 приїхав до нього та повідомив про угон його мотоцикла, при цьому він був сильно побитий. Під час їхньої розмови до похресника зателефонували друзі ОСОБА_14 та запропонували зустрітись. Після того як вони погодились на зустріч, до них приїхало шестеро хлопців, однак ОСОБА_14 серед них не було, та запропонували компенсувати завдані збитки.

ОСОБА_20 він бачив пізніше, коли той повертав ОСОБА_24 жетона. При цьому ОСОБА_13 не заперечував нанесення потерпілому тілесних ушкоджень та перепросив в останнього.

Крім того, він зустрічався з родичем ОСОБА_7 , який стверджував, що вирішить усі питання та який повідомив, що згодом зателефонує, однак в подальшому той чоловік на контакт не виходив.

Свідок ОСОБА_25 в судовому засіданні пояснив, що 14.05.2019 у вечірній час він сидів на лавці біля магазину «Гранд» з ОСОБА_18 та ОСОБА_26 . Повз них пройшла потерпіла ОСОБА_10 , яка подумала, що вони звернулись до неї. Вона пішла до магазину, а коли вийшла, почала лаятись в їхній бік, підійшла та плюнула ОСОБА_15 в обличчя. Після цього ОСОБА_13 відштовхнув потерпілу рукою в ділянку плеча й та впала на асфальт.

Про те, що потерпіла була вагітною, йому згодом повідомив ОСОБА_27 .

Свідок ОСОБА_28 в судовому засіданні пояснила, що ОСОБА_9 є її цивільним чоловіком. Точну дату вона не пам`ятає, вони відпочивали з компанією неподалік свого будинку. Близько 21 год. ОСОБА_9 та ОСОБА_13 кудись відійшли, а вона пішла додому. Коли ОСОБА_9 повернувся додому вона не чула, оскільки вже спала. Через декілька днів чоловіка забрали працівники поліції. У відділку вона зустріла дружину ОСОБА_14 , де їм пояснили, що ОСОБА_9 та ОСОБА_13 вчинили злочин.

Дружина ОСОБА_14 повідомляла їй, що ланцюжки знаходились у них вдома.

ОСОБА_9 підтвердив їй, що дійсно сів на мотоцикл потерпілого та поїхав.

Судом відповідно до частини третьої статті 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) на підставі заявлених сторонами кримінального провадження клопотань було досліджено й інші докази, зібрані у кримінальному провадженні, а саме:

-протокол огляду місця події від 23.04.2019, відповідно до якого в період часу з 03.35 год. до 04.15 год. оглянуто ділянку місцевості, яка розташована навпроти вхідних воріт до парковки ТЦ «Гаманець», що розташований за адресою: проїзд Станіславського, 7 в м. Вінниці, де на проїзній частині на відстані 1 м від бордюру виявлено слід маслянистої речовини розміром 20х7 см, також зафіксовано обстановку прилеглої території;

-протокол пред`явлення особи для впізнання від 25.04.2019, згідно з яким ОСОБА_23 в приміщенні Київського ВП ВВП ГУНП у Вінницькій області без будь-яких сумнівів за загальними рисами обличчя, статурою та одягом впізнав особу під № 1, як таку, що заволоділа його транспортним засобом; згідно з протоколом під № 1 розміщений ОСОБА_4 ;

-протокол пред`явлення особи для впізнання від 25.04.2019, згідно з яким ОСОБА_23 в приміщенні Київського ВП ВВП ГУНП у Вінницькій області без будь-яких сумнівів за загальними рисами обличчя впізнав особу під № 3, як таку, що пограбувала його та заволоділа його мотоциклом. Згідно з протоколом під № 3 розміщений ОСОБА_3 ;

-протокол огляду місця події від 26.04.2019, відповідно до якого в період часу з 19.00 год. до 19.20 год. в гаражному приміщенні, що розташоване поблизу будинку № 162-а по вул. Київській в м. Вінниці, виявлено та вилучено мотоцикл червоно-чорного кольору з написом «Viper Sprinter 200», номер кузова НОМЕР_2 ;

-протокол огляду місця події від 03.05.2019, відповідно до якого в період часу з 11.00 год. до 11.20 год. ОСОБА_23 в приміщенні Київського ВП ВВП ГУНП у Вінницькій області добровільно видав працівникам поліції ланцюжки із металу срібного кольору, вагою 9 г та 6 г, годинник чорного кольору з написом «Amazfit Stratos А1619» та ключ з тримачем чорного кольору;

-висновок експерта № 6652-6655/19-21 від 23.10.2019, відповідно до якого ринкова вартість ланцюга шийного з срібла 925 0 вагою 9 г, станом на 23.04.2019, могла становити 793,8 грн., ланцюга шийного з срібла 925 0 вагою 6 г – 558,60 грн., підвісу шийного у вигляді хрестика з срібла 925 0 вагою 3 г - 263,63 грн., старт-годинника марки «Amazfit» серії «Stratos» моделі «А1619», бувшого у використанні, з урахуванням зносу – 2779,35 грн.;

-висновок експерта № 6880/19-21 від 15.11.2019, відповідно до якого ринкова вартість бувшого у використанні в технічно справному стані, наданого на дослідження мотоцикла Viper VM 200-10, станом на 23.04.2019, становила 21416 грн.; вартість матеріального збитку, завданого власнику мотоцикла Viper VM 200-10 2014 року випуску з об`ємом двигуна 193 см куб, станом на час огляду – 24.10.2019 – становила 4162,46 грн.;

-висновок експерта № 1148 від 29.10.2019, згідно з яким на підставі судово-медичного обстеження ОСОБА_5 в останнього були виявлені тілесні ушкодження – синці та садна на голові, крововилив під кон`юктиву лівого ока, крововилив та садно на слизовій оболонці верхньої губи по центру, травматичний відлам коронкової частини першого зуба зліва на верхній щелепі, синці на шиї, які належать до легких тілесних ушкоджень, виникли від травматичної дії (удару, співударяння) тупого твердого предмета (предметів), давністю утворення можливе в термін, зазначений в ухвалі (23.04.2019);

-протокол проведення слідчого експерименту від 08.11.2019, відповідно до якого ОСОБА_3 в період часу з 14.00 год. до 14.50 год., у якому відсутні будь-які відомості щодо проведених дій;

-протокол проведення слідчого експерименту від 08.11.2019, відповідно до якого ОСОБА_3 в період часу з 15.00 год. до 16.30 год. ОСОБА_3 вказав на ділянку місцевості біля магазину «АТБ» по пр. Юності в м. Вінниці, як на місце, де він повернув потерпілому ОСОБА_24 викрадені ланцюжки та годинник;

-протокол про результати аудіо- відеоконтроою місця (за особою) від 14.11.2019, згідно з яким ОСОБА_3 , перебуваючи в камері ІТТ м. Вінниці, повідомив про обставини спричинення тілесних ушкоджень особі, яка заважала шумом двигуна мотоцикла, а також про обставини заволодіння зазначеним мотоциклом його товаришем, також ОСОБА_3 повідомив про обставини заволодіння іншим майном особи, яка керувала мотоциклом;

-протокол пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 06.05.2019, відповідно до якого ОСОБА_29 впізнав особу на фото № 1, яка 04.05.2019 вчинила хуліганство відносно ОСОБА_2 біля магазину «Гранд», зі змісту довідки до протоколу випливає, що на фото № 1 зображений ОСОБА_3 ;

-висновок експерта № 882 від 08.08.2019, згідно з яким у ОСОБА_2 виявлено тілесні ушкодження – синці обличчя, правого плеча, правого передпліччя, синець з садном крижової ділянки; вказані тілесні ушкодження у ОСОБА_2 належать до легких тілесних ушкоджень, виникли від дії тупого твердого предмета (предметів), по давності утворення відповідають терміну 04.05.2019; характер, множинність і локалізація на різних взаємно протилежних поверхнях тіла виключають можливість утворення їх внаслідок одноразового співударяння при падінні на площину з положення стоячи;

-протокол проведення слідчого експерименту від 17.12.2019, відповідно до якого ОСОБА_2 розповіла та показала на місцевості, яким чином відносно неї були вчиненні протиправні дії, внаслідок яких їх були спричинені тілесні ушкодження;

-протокол пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 17.12.2019, згідно з яким ОСОБА_2 впізнала особу на фото № 1, яка 04.05.2019 біля магазину «Гранд» по вул. Київській, 128-а в м. Вінниці, вчинила відносно неї хуліганські дії, з довідки до протоколу випливає, що на фото № 1 зображений ОСОБА_3 ..

Аналізуючи показання обвинувачених, потерпілих, свідків та надані суду матеріали кримінального провадження, суд дійшов до такого висновку.

Обвинувачений ОСОБА_3 в судовому засіданні повідомив, що спільного зі ОСОБА_4 умислу на заволодіння мотоциклом у нього не було. Він пішов до потерпілого, щоб зробити тому зауваження, оскільки йому заважав шум двигуна мотоцикла. Підійшовши до потерпілого, він зіштовхнув того з мотоцикла і почав наносити потерпілому удари, після чого зірвав з потерпілого два ланцюжка з підвіскою та хрестиком, а також забрав годинника. Мотоцикл в цей час лежав на землі.

Суд вважає за доцільне зауважити, що під час надання первинних показань в суді обвинувачений ОСОБА_3 суду повідомив, що коли він наносив удари потерпілому, він погукав ОСОБА_4 , щоб той забрав мотоцикла. В подальшому обвинувачений ОСОБА_3 змінив зазначені показання та суду пояснив, що жодних вказівок забирати мотоцикл ОСОБА_4 він не давав. Натомість останній – ОСОБА_4 – самостійно підняв мотоцикл із-землі та повів в напрямку рейок. Через деякий час ОСОБА_4 зателефонував до нього та запитав, що робити з мотоциклом, а також повідомив, де він перебуває. Він підійшов до ОСОБА_4 та вони залишили мотоцикл біля гаража, а згодом сховали його до гаража знайомого.

Обвинувачений ОСОБА_4 в судовому засіданні факту заволодіння мотоциклом потерпілого не заперечував та повідомив суду, що ОСОБА_3 побіг в напрямку потерпілого, а він – ОСОБА_4 – продовжив спокійно йти. Підійшовши до ОСОБА_3 , він побачив потерпілого, який сидів на бордюрі, а на землі лежав його мотоцикл. ОСОБА_3 сказав йому забрати мотоцикл, після чого він сів на заведений транспортний засіб та поїхав в напрямку вулиці Айвазовського. Згодом він зателефонував ОСОБА_3 , повідомив, де він знаходиться, після чого вони зустрілися на «водоканалі» та завели мотоцикл до гаража свого знайомого на ім`я ОСОБА_16 .

Зазначені показання обвинуваченого ОСОБА_4 узгоджуються з показаннями потерпілого ОСОБА_5 .

Оцінюючи факт зміни обвинуваченим ОСОБА_3 показань щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння – заволодіння мотоциклом потерпілого, суд вважає за доцільне зауважити таке.

На підтвердження безпідставності зміни обвинуваченим ОСОБА_3 показань щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння сторона обвинувачення посилалась на ряд доказів, зібраних під час досудового розслідування. Слід при цьому зауважити, що з-поміж наданих стороною обвинувачення доказів наявні протокол проведення слідчого експерименту від 08.11.2019 та протокол про результати аудіо- відеоконтролю місця (за особою) від 14.11.2019.

Оцінка наданих суду доказів здійснюється відповідно до приписів частини першої статті 94 КПК. Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити, що частиною першою статті 23 КПК визначено, що суд досліджує докази безпосередньо. Відповідно до речення другого частини першої статті 23 КПК показання учасників кримінального провадження суд отримує усно.

Відповідно до частини першої статті 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. При цьому частиною другою статті 84 КПК визначено, що процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Згідно з частиною першою статті 95 КПК показання – це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Зі змісту речення першого частини четвертої статті 95 КПК випливає, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. При цьому реченням другим частини четвертої статті 95 КПК зроблено застереження, що суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Суд при цьому також вважає за доцільне зауважити, що підстави проведення негласних слідчих (розшукових) дій визначені статтею 246 КПК. Слід зауважити, що реченням другим частини другої статті 246 КПК визначено, що негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про кримінальне правопорушення та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб.

Обґрунтовуючи правомірність проведення зазначеної процесуальної дії – негласної слідчої (розшукової) дії – сторона обвинувачення посилалась на те, що процедуру її проведення було дотримано. Зокрема, отримано відповідний дозвіл апеляційного суду, а в подальшому проведено розсекречення отриманих матеріалів. Разом з тим, суд вважає, що надані суду матеріали кримінального провадження не містять відомостей про те, що стороною обвинувачення дотримано приписи речення другого частини другої статті 246 КПК, оскільки в судовому засіданні не було доведено, що відомості про кримінальне правопорушення та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб. Крім того, за наслідками дослідження в судовому засіданні диску із записом негласної слідчої (розшукової) дії випливає, що в умовах ІТТ в м. Вінниці фактично проведено опитування ОСОБА_3 про обставини вчинення інкримінованих йому діянь. Тому правові підстави для ствердження, що під час проведення зазначеної вище негласної слідчої (розшукової) дії проведено втручання в приватне життя відсутні.

Про недопустимість доказів, отриманих внаслідок опитування в умовах ІТТ під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій зауважив і ВС у постанові від 05.03.2020 (справа № 666/5448/15-к).

Окрім цього, суд вважає за доцільне зауважити, що Верховний Суд України (далі – ВСУ) у постанові від 09.06.2016 зазначив, що згідно з вимогами частини першої статті 18 КПК жодна особа не може бути примушена визнавати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення, а відповідно до вимог частини другої цієї статті – кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права.

На необхідність неухильного дотримання правила (принципу) заборони самовикриття неодноразово наголошував і Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ). Зокрема, прецедентна практика ЄСПЛ вказує щонайменше на три типи ситуацій порушення свободи обвинуваченої особи не свідчити проти себе: 1) коли обов`язок свідчити передбачений законом під загрозою застосування санкції («Саундерс проти Сполученого Королівства»), або на особу покладається обов`язок доведення власної невинуватості – за «зворотного» тягаря доведення; 2) коли до особи застосовується примус, тиск, який може бути як фізичним («Яллох проти Німеччини»), так і психологічним («Гефген проти Німеччини»); 3) коли до особи застосовується примус обманним шляхом із використанням прихованих технік розслідування («Аллан проти Сполученого Королівства»). При цьому ані «особливості» певної галузі права, ані публічний інтерес не можуть бути виправданням для відступу від права зберігати мовчання.

У справі «Балицький проти України» (рішення від 03.11.2011) ЄСПЛ зазначив, що скарги заявника за пунктами 1 і 3 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на те, що його засуджено на підставі визнавальних показань, отриманих у результаті порушення його права не давати показання і права не свідчити проти себе, та що заявникові чинилися перешкоди щодо ефективного здійснення ним права на захист під час допиту на початковій стадії досудового слідства, є прийнятними. Також про заборону використання зізнавальних показань осіб зазначено і у справах «Боротюк проти України» (рішення від 16.12.2010 р.), «Яременко проти України (№ 2)» (рішення від 20.04.2015). А у справі «Шличков проти Росії» (рішення від 09.02.2016) ЄСПЛ зауважив, що право не давати показання та право не свідчити проти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, які лежать в основі поняття справедливого розгляду, передбаченого статтею 6 Конвенції. Сенс цих прав полягає в тому числі в забезпеченні захисту підозрюваних від будь-яких проявів незаконного примусу з боку влади; таким чином їх дотримання допомагає уникнути судових помилок і сприяє реалізації цілей статті 6 Конвенції. Право не свідчити проти самого себе, зокрема, передбачає, що сторона обвинувачення в кримінальній справі прагне довести свою версію по справі проти обвинуваченого, не вдаючись до доказів, отриманих шляхом примусу або придушення волі обвинуваченого.

ЄСПЛ повторює, що свідчення, отримані в порушення статті 3 Конвенції, за визначенням вважаються недостовірними. Крім того, в кримінальному провадженні вони часто стають безпосереднім приводом для жорсткого поводження. Використання таких показань для визнання людини винною несумісне з гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції.

Отже, суд вважає, що наведений вище протокол про результати аудіо- відеоконтроою місця (за особою) від 14.11.2019 слід визнати недопустимим доказом, у зв`язку з недотриманням під час його отримання фундаментального принципу свободи самовикриття.

Оцінюючи протокол проведення слідчого експерименту від 08.11.2019 з ОСОБА_3 , суд вважає за доцільне зауважити таке.

Відповідно до частини першої статті 240 КПК з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.

Згідно з реченням першим частини шостої статті 240 КПК про проведення слідчого експерименту слідчий, прокурор складає протокол згідно з вимогами цього Кодексу.

Вимоги до змісту протоколу закріплені частиною третьою статті 104 КПК. Зокрема, відповідно до пункту 2 частини третьої статті 104 КПК описова частина протоколу повинна містити відомості про: послідовність дій; отримані в результаті процесуальної дії відомості, важливі для цього кримінального провадження, в тому числі виявлені та/або надані речі і документи.

Крім того, реченням другим частини шостої статті 240 КПК визначено, що у протоколі докладно викладаються умови і результати слідчого експерименту.

Як слідує з наданого суду протоколу слідчого експерименту з ОСОБА_3 від 08.11.2019, останнім вимогам, передбаченим пунктом 2 частини третьої статті 104 та частини шостої статті 240 КПК не відповідає. Тому, згідно з приписами частини другої статті 84 КПК зазначений протокол не може бути визнаний судом процесуальним джерелом доказів у кримінальному провадженні, й відповідно не може бути взятий до уваги в якості доказу винуватості ОСОБА_3 у вчиненні інкримінованого йому діяння.

Разом з тим, як вже судом зазначено вище, обвинувачений ОСОБА_4 та потерпілий ОСОБА_23 в судовому засіданні надали чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення злочину. Крім того, обвинувачений ОСОБА_3 , надаючи первинні показання в суді, повідомляв обставини, які узгоджувались з показаннями обвинуваченого ОСОБА_4 та потерпілого ОСОБА_5 . Суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_3 не зміг навести суду мотивів зміни показань. Тому зміну обвинуваченим ОСОБА_3 показань в суді суд оцінює критично. Крім того, суд вважає, що такі показання обвинуваченого ОСОБА_3 в частині непричетності до заволодіння мотоциклом потерпілого спростовуються показанням обвинуваченого ОСОБА_4 та потерпілого ОСОБА_5 .

Відповідно до роз`яснень, наданих у пункті 15 постанови Пленуму ВСУ № 14 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» (далі – постанова № 14 від 23.12.2005), незаконне заволодіння транспортним засобом слід розуміти як умисне, протиправне вилучення його з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі (з місця стоянки чи під час руху) шляхом запуску двигуна, буксирування, завантажування на інший транспортний засіб, примусового відсторонення зазначених осіб від керування, примушування їх до початку чи продовження руху тощо. Таке заволодіння може бути вчинене таємно або відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства або погроз.

Згідно з визначенням, що містить у пункті 1.10 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України 10.10.2001 за № 1306 (далі – ПДР) транспортний засіб – пристрій, призначений для перевезення людей і (або) вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів.

У цьому ж пункті ПДР дане визначення механічного транспортного засобу, яким є транспортний засіб, що приводиться в рух з допомогою двигуна; цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт.

Також у пункті 1.10 ПДР зазначено, що мотоцикл – двоколісний механічний транспортний засіб з боковим причепом або без нього, що має двигун з робочим об`ємом 50 куб. см і більше; до мотоциклів прирівнюються моторолери, мотоколяски, триколісні та інші механічні транспортні засоби, дозволена максимальна маса яких не перевищує 400 кг.

Суд при цьому вважає за доцільне зауважити, що в абзаці другому пункту 15 постанови № 14 від 23.12.2005 роз`яснено, що злочин, передбачений статтею 289 КК, визнають закінченим з моменту, коли транспортний засіб почав рухатись унаслідок запуску двигуна чи буксирування, а якщо заволодіння відбувається під час руху транспортного засобу, – з моменту встановлення контролю над ним.

В судовому засіданні було встановлено, що ОСОБА_3 застосував до потерпілого ОСОБА_5 насильство, внаслідок чого ОСОБА_4 отримав можливість заволодіти належним потерпілому мотоциклом. Саме тому суд вважає, що в судовому засіданні було доведено факт закінченого протиправного (незаконного) заволодіння транспортним засобом потерпілого.

Вирішуючи питання щодо наявності в діях ОСОБА_3 та ОСОБА_4 попередньої змови на заволодіння мотоциклом потерпілого, суд враховує таке.

Визначення поняття співучасті дане у статті 26 КК. Згідно із зазначеним нормативним визначенням співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб`єктів злочину у вчиненні умисного злочину. При цьому статтею 27 КК надано визначення видів співучасників, якими є: виконавець, організатор, підбурювач та пособник. Слід зазначити, що у пункті 24 постанови Пленуму ВСУ № 10 від 06.11.2009 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (далі – Постанова № 10 від 06.11.2009) роз`яснено, що злочин визначається вчиненим за попередньою змовою групою осіб у разі його вчинення декількома (двома і більше) суб`єктами цього злочину, які заздалегідь домовилися про його спільне вчинення. Учасники вчинення злочину групою осіб діють узгоджено, зі спільним умислом, і кожен із них безпосередньо виконує діяння, що повністю чи частково утворює об`єктивну сторону складу злочину. При цьому можливий розподіл функцій, за якого кожен співучасник виконує певну роль у вчиненні злочину.

У пункті 16 постанови № 14 від 23.12.2005 зауважено, що заволодіння транспортним засобом за попередньою змовою групою осіб має місце у випадках, коли дві особи і більше заздалегідь, тобто до початку виконання дій, які становлять об`єктивну сторону злочину, домовилися про спільне його вчинення, незалежно від того, хто з них керував цим засобом. Проте не підлягають кримінальній відповідальності за статтею 289 КК особи, які не брали участі у вилученні транспортного засобу, але після заволодіння ним винною особою здійснили поїздку на ньому.

ВС у постанові від 14.11.2019 (справа № 710/439/17) зазначив, що вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення цього злочину декількома (двома і більше) суб`єктами злочину, які заздалегідь домовились про спільне його вчинення. Домовитись про спільне вчинення злочину заздалегідь – означає дійти згоди щодо його вчинення до моменту виконання його об`єктивної сторони. Таким чином, ця домовленість можлива на стадії до готування злочину, а також у процесі замаху на злочин. Як випливає з частини другої статті 28 КК, домовленість повинна стосуватися спільності вчинення злочину (узгодження об`єкта злочину, його характеру місця, часу, способу вчинення, змісту виконуваних функцій тощо). Така домовленість може відбутися у будь-якій формі – усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій тощо. Учасники вчинення злочину такою групою діють як співвиконавці. При цьому конклюдентними вважають мовчазні дії, з яких можна зробити висновок про дійсні наміри особи. Це, наприклад, обмін жестами, мімікою, певними рухами, внаслідок чого дії співучасників стають узгодженими.

У постанові від 11.06.2020 (справа № 725/855/18) ВС зауважив, що про наявність попередньої змови групи осіб щодо незаконного заволодіння транспортним засобом (частина друга статті 289 КК) може свідчити як безпосереднє вчинення співучасниками дій, спрямованих на заволодіння таким засобом, так і вчинення інших дій у межах попередньо досягнутої домовленості про спільне вчинення злочину (наприклад, сприяння у відкритті транспортного засобу, супровід цього транспортного засобу до місця зберігання).

Аналогічні висновки ВС викладено у постановах від 18.06.2020 (справа № 207/1447/18), від 18.06.2020 (справа № 740/2536/17).

Про узгодженість дій обвинувачених до вчинення інкримінованого їм діяння також свідчать показання свідка ОСОБА_28 .

Отже, аналізуючи доводи учасників кримінального провадження, надані суду докази у їх сукупності, незважаючи на визнання частини доказів недопустимими доказами у кримінальному провадженні, суд вважає, що в судовому засіданні підтверджено факт незаконного заволодіння 23.04.2019 близько 01.30 год. поблизу будинку № 7 по вулиці Станіславського в місті Вінниці ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мотоциклом потерпілого ОСОБА_5 марки «Viper», моделі «VМ200-10», номер кузова НОМЕР_1 саме за попередньою змовою.

Вирішуючи питання щодо розміру заподіяної потерпілому шкоди внаслідок незаконного заволодіння належним йому транспортним засобом, суд враховує роз`яснення, надані в пункті 17 постанови № 14 від 23.12.2005. Зокрема, в абзаці першому пункту 17 постанови № 14 від 23.12.2005 зазначено, що відповідно до частин другої та третьої статті 289 КК та пункту 3 примітки до цієї статті матеріальну шкоду слід визнавати значною в разі заподіяння реальних збитків на суму від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а великою – на суму понад 250 таких мінімумів. При цьому в абзаці другому пункту 17 постанови № 14 від 23.12.2005 зауважено, що при вирішенні питання про те, чи були збитки реальними, необхідно виходити з положень пункту 1 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України, де зазначено, що такими збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, що вона зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права. Тому в абзаці третьому пункту 17 постанови № 14 від 23.12.2005 зауважено, що у разі, якщо транспортний засіб не зазнав ніяких пошкоджень унаслідок незаконного заволодіння, його технічний стан не погіршився і відновлення він не потребує або сума відповідних витрат менша від зазначеної у пункті 3 примітки до статті 289 КК, така кваліфікуюча ознака, як заподіяння значної або великої шкоди, відсутня. В абзаці п`ятому пункту 17 постанови № 14 від 23.12.2005 при цьому зазначено, що у разі пошкодження внаслідок дій винної особи окремих деталей, вузлів, агрегатів транспортного засобу розмір реальних збитків необхідно визначати виходячи з вартості запасних частин і відновлювального ремонту.

З наданих суду матеріалів випливає, що під час досудового розслідування на виконання приписів пункту 6 частини другої статті 242 КПК було призначено відповідну судову експертизу з метою встановлення вартості викраденого у потерпілого мотоцикла та розміру реально заподіяного потерпілому збитку. Зі змісту висновку експерта № 6880/19-21 від 15.11.2019 випливає, що ринкова вартість бувшого у використанні в технічно справному стані, наданого на дослідження мотоцикла Viper VM 200-10, станом на 23.04.2019, становила 21416 грн.; вартість матеріального збитку, завданого власнику мотоцикла Viper VM 200-10 2014 року випуску з об`ємом двигуна 193 см куб, станом на час огляду – 24.10.2019 – становила 4162,46 грн.

Отже, враховуючи наведені вище приписи кримінального закону та роз`яснення, суд вважає, що в діянні ОСОБА_3 та ОСОБА_4 така кваліфікуюча ознака, як заподіяння значної або великої шкоди, відсутня.

Також суд враховує, що під час досудового розслідування проведено судово-медичну експертизу, за результатами якої у потерпілого ОСОБА_5 виявлені легкі тілесні ушкодження. Окрім зазначеного висновку факт заподіяння йому тілесних ушкоджень підтверджується показаннями як потерпілого, так і обвинувачених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . За таких обставин суд вважає, що заволодіння мотоциклом потерпілого було поєднане із застосуванням до потерпілого насильства.

Вирішуючи питання щодо характеру застосованого до потерпілого насильства, суд враховує роз`яснення, надані в пункті 5 постанови № 10 від 06.11.2009. Зокрема, у зазначеному пункті зауважено, що під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого, слід розуміти умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров`я або незначної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (завдання удару, побоїв, незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров`я в момент заподіяння.

Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння обвинувачених в частині заволодіння транспортним засобом потерпілого, суд також враховує, що 25.09.2020 набрав чинності Закон України № 875-IX «Про внесення змін до статті 289 Кримінального кодексу України щодо протидії незаконному заволодінню транспортним засобом» (далі – Закон № 875-IX). Відповідно до пункту 2 Закону № 875-IX змінено диспозицію злочину, передбаченого частиною другою статті 289 КК. Зокрема, згідно з пунктом 2 Закону № 875-IX в абзаці першому частини другої слова «або якщо вони завдали значної матеріальної шкоди» замінити словами «або з використанням електронних пристроїв для втручання в роботу технічних засобів охорони, або якщо предметом незаконного заволодіння є транспортний засіб, вартість якого становить від ста до двохсот п`ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Зміна диспозиції норми кримінального закону не впливає на встановлену в судовому засіданні правову кваліфікацію діяння обвинувачених, а стосується такої кваліфікуючої ознаки, яка обвинуваченим інкримінована не була. Тому діяння ОСОБА_4 за зазначеним фактом охоплюються складом злочину, передбаченого частиною другою статті 289 КК, за ознаками незаконного заволодіння транспортним засобом, кваліфікуючими ознаками якого є вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, а також поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого.

Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння обвинуваченого ОСОБА_3 за наведеним фактом, суд враховує таке.

Зі змісту примітки 2 до статті 289 КК випливає, що відповідно до частини другої цієї статті під повторністю слід розуміти вчинення таких дій особою, яка раніше вчинила незаконне заволодіння транспортним засобом або кримінальне правопорушення, передбачене статтями 185, 186, 187, 189-191, 262, 290, 410 цього Кодексу.

З наданих суду матеріалів випливає, що ОСОБА_3 був засуджений 13.07.2012 Вінницьким районним судом Вінницької області за частиною третьою статті 185 КК до покарання у виді 3 років позбавлення волі, на підставі статті 75 КК звільнений від відбування призначеного покарання з іспитовим строком 1 рік. Крім того, ОСОБА_3 був засуджений 19.06.2013 Вінницьким міським судом Вінницької області за частиною другою статті 186, з урахуванням частини першої статті 71 КК до покарання у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі, звільнений 26.07.2016 на підставі ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 18.07.2016 умовно-достроково з невідбутим строком покарання 1 рік 5 місяців 1 день.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 89 КК (в редакції № 1698-VII від 14.10.2014), яка була чинною на час звільнення ОСОБА_3 від відбування призначеного йому покарання, такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину.

Як судом вже зазначено вище, ОСОБА_3 звільнений від відбування призначеного йому покарання за вчинення умисного тяжкого злочину 26.07.2016, тому шестимісячний строк погашення судимості спливає 27.07.2022. Разом з тим, в судовому засіданні встановлено, що протиправне (незаконне) заволодіння транспортним засобом відбулось 23.04.2019, тобто до закінчення шестирічного строку погашення судимості. Саме тому суд вважає, що в діянні ОСОБА_3 наявна така кваліфікуюча ознака, як вчинення злочину повторно.

Отже, діяння ОСОБА_3 за фактом заволодіння 23.04.2019 близько 01.30 год. поблизу будинку № 7 по вулиці Станіславського в місті Вінниці мотоциклом потерпілого охоплюються складом злочину, передбаченого частиною другою статті 289 КК, за ознаками незаконного заволодіння транспортним засобом, кваліфікуючими ознаками якого є вчинення злочину повторно, за попередньою змовою групою осіб, а також поєднане з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого.

Обвинувачений ОСОБА_3 в судовому засіданні факту заволодіння 23.04.2019 біля 01.30 год. поблизу будинку № 7 по вулиці Станіславського в місті Вінниці двома ланцюгами та кулоном у вигляді хрестика із срібла, годинником марки «Amazfit Stratos А1619», що належали потерпілому ОСОБА_24 , не заперечував. Також обвинувачений ОСОБА_3 в судовому засіданні не заперечував обставини заволодіння зазначеними речами. Окрім зазначених показань обвинуваченого ОСОБА_3 щодо обставин вчинення інкримінованого йому діяння, показань потерпілого та обвинуваченого ОСОБА_4 , факт протиправного (незаконного) заволодіння обвинуваченим ОСОБА_3 зазначеним майном потерпілого ОСОБА_5 підтверджується і протоколом огляду місця події від 03.05.2019. Як вже судом зазначено вище, під час досудового розслідування проведено судово-медичну експертизу потерпілого, в ході якої у потерпілого виявлено легкі тілесні ушкодження. Критерії визначення небезпечності застосованого при вчиненні злочину насильства судом наведені вище. Також судом вище наведено мотиви, які враховані при вирішенні питання щодо наявності чи відсутності в діянні ОСОБА_3 ознак повторності.

Тому, аналізуючи доводи учасників кримінального провадження, надані суду докази у сукупності, суд вважає, що дії ОСОБА_3 за фактом заволодіння ланцюжками з підвіскою, годинником потерпілого охоплюються складом злочину, передбаченого частиною другою статті 186 КК, за ознаками відкритого викрадення чужого майна (грабіж), кваліфікуючими ознаками якого є вчинення злочину повторно, а також поєднане з насильством, яка не є небезпечним для життя чи здоров`я потерпілого.

Обвинувачений ОСОБА_3 винуватість у вчиненні хуліганства не визнав та суду пояснив, що саме потерпіла ОСОБА_2 вчинила протиправні дії по відношенню до нього. Зокрема, обвинувачений суду повідомив, що він сидів із друзями на лавці біля магазину «Гранд». Потерпіла ОСОБА_2 проходила повз них з чоловіком та дитиною. Потерпіла подумала, що вони з неї насміхались, і почала провокувати конфлікт. ОСОБА_2 накинулась на нього, тому він взяв її за руку в ділянці плеча, після чого потерпіла плюнула йому в обличчя. Він відштовхнув потерпілу, й та впала. Однак тілесних ушкоджень ОСОБА_11 він не наносив.

Суд враховує, що потерпіла ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснила, що в травні 2019 року вона зі своєю зовицею та 7-річною донькою заходили до магазину «Гранд». Біля входу в магазин на лавці перебували чотири хлопця: два з них – її сусіди, ще двох вона раніше не знала (у тому числі ОСОБА_3 ). Обвинувачений ОСОБА_3 обізвав її, після чого вона повернулася до нього та запитала, чи він звернувся до неї, що обвинувачений підтвердив, висловлюючись у зневажливій формі та ображаючи її. Вона повідомила обвинуваченому, що він, можливо, сам такий, після чого обвинувачений почав наносити їй удари. Вона повідомила обвинуваченому, що вагітна, однак це останнього не зупинило. Після другого удару вона впала на землю, ОСОБА_3 підняв її за капюшон, після чого вона плюнула йому в обличчя. Потім вона дістала телефон та викликала працівників поліції.

З наданих суду матеріалів випливає, що під час проведення слідчого експерименту потерпіла повідомляла про механізм вчинення протиправного посягання на неї.

В якості спростування факту вчинення інкримінованого ОСОБА_3 злочину сторона захисту посилалась на показання свідка ОСОБА_25 , який в судовому засіданні повідомив, що саме потерпіла була ініціатором конфлікту. Зокрема, свідок ОСОБА_25 в судовому засіданні повідомив, що 14.05.2019 у вечірній час він сидів на лавці біля магазину «Гранд» з ОСОБА_18 та ОСОБА_26 . Повз них пройшла потерпіла ОСОБА_10 , яка подумала, що вони звернулись до неї. Вона пішла до магазину, а коли вийшла, почала лаятись в їхній бік, підійшла та плюнула ОСОБА_15 в обличчя. Після цього ОСОБА_13 відштовхнув потерпілу рукою в ділянку плеча й та впала на асфальт.

Оцінюючи показання обвинуваченого, потерпілої, свідка та надані суду докази у їх сукупності, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Під час досудового розслідування у кримінальному провадженні було проведено судово-медичну експертизу. З висновку проведеної експертизи № 882 від 08.08.2019 випливає, що у ОСОБА_2 виявлено легкі тілесні ушкодження. При цьому експертами додатково зазначено, що характер, множинність і локалізація на різних взаємно протилежних поверхнях тіла виключають можливість утворення їх внаслідок одноразового співударяння при падінні на площину з положення стоячи. Отже, показання обвинуваченого ОСОБА_3 та свідка ОСОБА_25 в частині того, що обвинувачений ОСОБА_3 не бив потерпілу, а лише відштовхнув її від себе спростовуються, окрім показань потерпілої, і зазначеним висновком судово-медичної експертизи. Саме тому показання обвинуваченого та свідка ОСОБА_25 щодо обставин спричинення потерпілій тілесних ушкоджень суд оцінює критично.

Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння ОСОБА_3 , суд враховує таке.

Згідно з роз`ясненнями, наданими в пункті 4 Постанови Пленуму ВСУ № 10 від 22.12.2006 «Про судову практику у справах про хуліганство» (далі – Постанова № 10 від 22.12.2006) дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім`ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Зі змісту пункту 5 Постанови № 10 від 22.12.2006 випливає, що за ознакою особливої зухвалості хуліганством може бути визнано таке грубе порушення громадського порядку, яке супроводжувалось, наприклад, насильством із завданням потерпілій особі побоїв або заподіянням тілесних ушкоджень, знущанням над нею, знищенням чи пошкодженням майна, зривом масового заходу, тимчасовим припиненням нормальної діяльності установи, підприємства чи організації, руху громадського транспорту тощо, або таке, яке особа тривалий час уперто не припиняла.

Також у пункті 5 Постанови № 10 від 22.12.2006 зазначено, що хуліганством, яке супроводжувалось винятковим цинізмом, можуть бути визнані дії, поєднані з демонстративною зневагою до загальноприйнятих норм моралі, наприклад, проявом безсоромності чи грубої непристойності, знущанням над хворим, дитиною, особою похилого віку або такою, яка перебувала у безпорадному стані, та ін.

У постанові від 19.04.2018 (справа № 209/1242/13-к) ВС зазначив, що об`єктом злочину, передбаченого статтею 296 КК, є громадський порядок, який слід розуміти як стан суспільних відносин, що виник, сформувався, змінюється та існує під впливом дії правових норм (значною мірою), моральних засад, звичаїв, етичних правил, традицій, інших поза юридичних чинників і знаходить свій вияв (відображається) у забезпеченні громадського спокою, охороні здоров`я, честі та гідності людини, її прав та свобод, зокрема, права на відпочинок, усталених правил співжиття, комунікації (спілкування), у поведінці в побуті, у повазі і ставленні членів спільноти один до одного, у нормальному функціонуванні органів державної влади, місцевого самоврядування, різних установ, організацій, громадських об`єднань, інших інституцій, які займаються корисною суспільною діяльністю.

Посягання на ці відносини здійснюються в активній формі, в основному з ініціативи правопорушника або через використання незначного (нікчемного) приводу, як правило, відбуваються в публічних (громадських, людних) місцях, супроводжуються ненормативною (брутальною, нецензурною) лексикою та/або фізичним насильством і призводять до заподіяння моральної та матеріальної шкоди. Аналогічний висновок зроблено ВС і у постанові від 19.04.2018 (справа № 209/1242/13-к).

У подальшому ВС в постанові від 19.04.2018 зауважив, що в основі відмежування хуліганства від злочинів проти здоров`я, крім інших ознак, перебувають об`єкт злочину, який значною мірою визначає правову природу (характер) кожного із цих діянь та їхню суспільну небезпечність, і така ознака суб`єктивної сторони злочину, як його мотив.

Хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок та інші зазначені вище об`єкти захисту. Зміст та спрямованість цього діяння висновуються із характеру дій особи, яка їх вчиняє, а також із стосунків, що склалися між такою особою та потерпілим.

Крім того, відповідно до Постанови № 10 від 22.12.2006 суди мають відрізняти хуліганство від інших злочинів залежно від спрямованості умислу, мотивів, цілей винного та обставин учинення ним кримінально караних дій. Дії, що супроводжувалися погрозами вбивством, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо членів сім`ї, родичів, знайомих і викликані особистими неприязними стосунками, неправильними діями потерпілих тощо, слід кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише у тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

У постанові від 04.10.2012 (справа № 5-17кс12) ВСУ сформулював правовий висновок, згідно з яким в основі відмежування хуліганства від злочинів проти здоров`я, крім інших ознак, перебувають об`єкт злочину, який значною мірою визначає правову природу (характер) кожного з цих діянь та їхню суспільну небезпечність, і така ознака суб`єктивної сторони злочину, як його мотив.

Хуліганські дії, як слідує з наведеної Постанови, завжди посягають на громадський порядок та інші зазначені об`єкти захисту. Висновки про зміст і спрямованість цього діяння роблять із характеру дій особи, яка їх вчиняє, а також із стосунків, які склалися між такою особою та потерпілим.

Особливість мотиву хуліганства полягає у причинній зумовленості. Наміри вчинити такі дії можуть бути різні. Поєднує їх те, що вони здебільшого позбавлені будь-якої необхідності, нерідко постають із бажання особи показати свою ніби вищість (винятковість), чи з розгнузданого самолюбства, пов`язаного з неповагою до особи, людської гідності, байдужим ставленням до законів і правил поведінки.

У постанові від 21.05.2019 (справа № 299/1530/16-к) ВС зауважив, що хуліганство відрізняється від інших злочинів спрямованістю умислу, мотивами, цілями винного та обставинами вчинення ним кримінально караних дій.

Зокрема, дії, що супроводжувалися заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені винним щодо знайомих (членів сім`ї, родичів, сусідів та ін.), і були викликані особистими неприязними стосунками, певними діями потерпілих тощо, кваліфікують як хуліганство лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

При цьому грубе порушення громадського порядку передбачає недотримання встановлених правил поведінки у громадських місцях. Оцінювати порушення як грубе слід з урахуванням кількості його учасників, території, на якій мало місце порушення, кількості потерпілих, тривалості порушення тощо.

Суб`єктивна ж сторона хуліганства характеризується умисною виною і мотивом явної неповаги до суспільства. При цьому неповага до суспільства – це прагнення показати свою зневагу до існуючих правил і норм поведінки в суспільстві, самоутвердитися за рахунок приниження інших осіб, протиставити себе іншим громадянам, суспільству, державі. Вказана неповага має бути явною, тобто очевидною, безсумнівною як для винної особи, так і для очевидців його дій.

Отже, наявність особистих неприязних стосунків між особами само по собі ще не свідчить про відсутність хуліганського мотиву в діях обвинуваченої особи, адже для визначення мотиву злочинних дій потрібно враховувати їх характер та спосіб вчинення, причини, що спонукали особу вчинити певні дії, поведінку обвинуваченого та потерпілих до і під час події.

У постанові від 03.07.2019 (справа № 288/1158/16-к) ВС зазначив, що для юридичної оцінки діяння за статтею 296 КК обов`язковим є поєднання ознак об`єктивної сторони цього злочину у виді грубого порушення громадського порядку, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, і суб`єктивної сторони, зокрема, мотиву явної неповаги до суспільства.

За відсутності відповідного мотиву, коли застосування насильства зумовлене неприязними стосунками з потерпілим і прагненням завдати шкоди конкретній особі з особистих спонукань, сам собою факт вчинення протиправних дій у громадському місці в присутності сторонніх осіб не дає достатніх підстав для кваліфікації їх як хуліганства.

В судовому засіданні факт наявності неприязних стосунків між обвинуваченим та потерпілою належними та допустимими доказами підтверджений не був. Не було також належними і допустимими доказами підтверджено факту ініціювання конфлікту саме потерпілою. Не було у зв`язку з цим підтверджено і того, що заподіяння тілесних ушкоджень потерпілій обвинуваченим було здійснено з інших, не хуліганських, мотивів. Саме тому суд вважає, що дії обвинуваченого ОСОБА_3 за зазначеним фактом охоплюються складом кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 296 КК, за ознаками хуліганства, тобто грубого порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю.

Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинувачених та попередження вчинення ними нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого – особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.

Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.

У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Дискреційні повноваження суду, як вже було зазначено вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».

Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).

Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.

Щире каяття – це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.

Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.

Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).

У постанові від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19) ВС зауважив, що щире каяття – це не формальна вказівка на визнання своєї вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями.

Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.

Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинувачених та попередження вчинення ними нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

В ході судового розгляду кримінального провадження було встановлено, що обвинувачений ОСОБА_4 вчинив злочин, який згідно з класифікацією, що була чинною як на момент його вчинення, так і на час розгляду кримінального провадження судом, відноситься до тяжких злочинів. Разом з тим, суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_4 раніше до кримінальної відповідальності не притягувався, за місцем проживання характеризується позитивно, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває. Також суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_4 винуватість у вчинені інкримінованого йому злочину визнав та у вчиненому розкаявся.

Захисник обвинуваченого ОСОБА_4 – адвокат Слабий О.В. – у своїй промові в судових дебатах послався на наявність такої пом`якшуючої обставини, як добровільне відшкодування завданої шкоди, мотивуючи це тим, що ОСОБА_4 відшкодував потерпілому збитки згідно з висновком проведеної у кримінальному провадженні експертизи. Разом з тим, такі твердження сторони захисту суд оцінює критично, оскільки відповідного документального підтвердження відшкодування ОСОБА_4 завданих потерпілому збитків суду надано не було. В свою чергу, потерпілий ОСОБА_23 та його представник в судових дебатах у повному обсязі підтримали заявлений ними цивільний позов, при цьому наголошували на відсутності будь-якого відшкодування завданих потерпілому збитків.

Обвинувачений ОСОБА_3 вчинив умисні тяжкі злочини згідно з класифікацією, що була чинною як на момент їх вчинення, так і на час розгляду кримінального провадження судом, а також діяння, яке на момент його вчинення було класифіковане як злочин середньої тяжкості, а на час розгляду справи судом – як кримінальний проступок. Суд враховує, що обвинувачений ОСОБА_3 на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, компрометуючих матеріалів за місцем його проживання не надходило. З наданих суду матеріалів випливає, що під час досудового розслідування ОСОБА_3 повернув потерпілому частину викраденого у потерпілого майна. Однак, суд враховує, що ОСОБА_3 вчинив інкриміновані йому діяння в період не знятої і не погашеної судимості.

Вирішуючи питання щодо наявності у діях ОСОБА_3 обставин, що обтяжують його покарання, суд вважає за доцільне зауважити, що в пункті 19 постанови № 7 від 04.06.2010 Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» (далі – постанова № 7 від 04.06.2010) роз`яснено, що у разі якщо рецидив злочинів утворює одночасно і їх повторність, яка передбачена у статті чи частині статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то за змістом частини четвертої статті 67 КК як повторність, так і рецидив злочинів суд не може ще раз враховувати при призначенні покарання як обставину, що його обтяжує.

Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 07.06.2018 (справа № 203/921/16-к).

В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_3 раніше був засуджений 13.07.2012 за частиною третьою статті 185 КК та 19.06.2013 за частиною другою статті 186 КК, від відбування призначеного йому покарання був звільнений 26.07.2016 умовно-достроково. Тому засудження ОСОБА_3 за вчинення злочинів проти власності є кваліфікуючою ознакою вчиненого ним діяння, яке є предметом судового дослідження. Однак, окрім вчинення злочинів, передбачених частиною другою статті 186 та частиною другою статті 289 КК, ОСОБА_3 вчинив і кримінально каране діяння, передбачене частиною першою статті 296 КК. Тому, враховуючи роз`яснення, надані у пунктах 15-17 постанови № 7 від 04.06.2010, суд дійшов до переконання, що в діянні ОСОБА_3 наявні ознаки рецидиву злочинів.

Зокрема, в абзаці першому пункту 15 постанови № 7 від 04.06.2010 ВСУ зауважив, що згідно зі статтею 34 КК рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Оскільки відповідно до частини першої статті 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості, то вчинення саме в цей період нового умисного злочину утворює з попереднім умисним злочином їх рецидив. У пункті 16 постанови № 7 від 04.06.2010 ВСУ зауважив, що в окремих статтях Особливої частини КК рецидив злочинів передбачено як різновид повторності злочинів і, крім таких кваліфікуючих ознак, як вчинення злочину повторно або його вчинення особою, яка раніше вчинила відповідний злочин, може бути виражений і такою кваліфікуючою ознакою, як вчинення злочину особою, раніше судимою за відповідний злочин.

Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинувачених такої ознаки, що обтяжує їхнє покарання, як вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння, суд враховує таке.

ВС у постанові від 03.12.2019 (справа № 571/1436/15-к) зазначив, що у кримінальних провадженнях не виключається можливість встановлення судом факту перебування особи в момент вчинення злочину в стані алкогольного чи іншого сп`яніння шляхом дослідження всієї сукупності доказів, а не виключно результатами відповідного огляду.

У судовому засіданні сторони посилались на те, що до вчинення інкримінованого обвинуваченим злочинів останні вживали алкогольні напої. Однак, жоден з учасників кримінального провадження чітко не зазначив, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 приймали участь у такому вживанні. Інших об`єктивних доказів на підтвердження факту перебування обвинувачених у стані алкогольного сп`яніння, суду надано не було. Тому, аналізуючи надані суду докази у їх сукупності, суд вважає, що в судовому засіданні не було підтверджено факту перебування обвинувачених у стані алкогольного сп`яніння, а отже, така обставина, що обтяжує їхнє покарання, як вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння в судовому засіданні встановлена не була.

Крім того, в судовому засіданні не знайшло своє підтвердження посилання сторони захисту на наявність на утриманні в обвинувачених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 малолітніх дітей. Зокрема, суду не було надано копій свідоцтв про народження дитини, де б батьком були зазначені обвинувачені.

Отже, обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого ОСОБА_3 , є часткове відшкодування завданої шкоди.

Обставиною, що обтяжує покарання обвинуваченого ОСОБА_3 , є рецидив злочинів, а також вчинення кримінального правопорушення щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності.

Обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого ОСОБА_4 , є щире каяття.

Обставин, що обтяжують покарання обвинуваченого ОСОБА_4 , судом не встановлено.

ВС у постанові від 21.02.2019 (справа № 742/584/18) роз`яснив, що позиція щодо визначення винному виду та розміру покарання й можливості звільнення від його відбування є не процесуальною вимогою, а думкою потерпілого, яка може бути врахована в сукупності з іншими обставинами, однак не обмежує суд у реалізації своїх дискреційних повноважень, визначених законом про кримінальну відповідальність. Також така висловлена позиція не обмежує потерпілого у можливостях подальшого оскарження до суду вищого рівня законності й обґрунтованості вироку у частині вирішення вказаних питань у тому числі щодо невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого через м`якість.

З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченого ОСОБА_4 , його ставлення до вчиненого, обставин, які пом`якшують та обтяжують його покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.

Покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого ОСОБА_3 та попередження вчинення ним нових злочинів, враховуючи вищевикладені обставини, на переконання суду, буде покарання у виді штрафу за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 296 КК, та у виді позбавлення волі за вчинення злочинів, передбачених частиною другою статті 186 та частиною другою статті 289 КК.

Суд дійшов до такого висновку, оскільки метою покарання згідно з приписами частини другої статті 50 КК є не тільки кара, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Крім того, як вже суд зазначив вище, обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.

Суд також вважає за необхідне зауважити, що 01.07.2020 набрав чинності закон № 2617-VIII від 22.11.2018 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення досудового розслідування окремих категорій кримінальних правопорушень» (далі – Закон № 2617-VIII). Згідно зі приписами Закону № 2617-VIII внесені зміни як до матеріального закону (закону про кримінальну відповідальність), тобто КК, так і до процесуального закону, тобто КПК.

Зі змісту пункту 178 Закону № 2617-VIII випливає, що до статті 296 КК внесені зміни: в абзаці другому частини першої слова «від п`ятисот до тисячі» замінити словами «від однієї тисячі до двох тисяч». Тобто з набранням чинності Законом № 2617-VIII змінено санкцію статті зазначеного кримінального закону.

Відповідно до частини першої статті 5 КК закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Згідно з частиною другою статті 5 КК закон про кримінальну відповідальність, що встановлює кримінальну протиправність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі.

При цьому частиною третьою статті 5 КК регламентовано, що закон про кримінальну відповідальність, що частково пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, а частково посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, має зворотну дію у часі лише в тій частині, що пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.

Отже, при призначенні обвинуваченим кримінального покарання мають бути взяті до уваги приписи частини третьої статті 5 КК, оскільки Законом № 2617-VIII посилено відповідальність. Тому обвинуваченим має бути призначене кримінальне покарання відповідно до приписів кримінального закону, який був чинним на час вчинення інкримінованого йому діяння, тобто у редакції КК до внесення змін на підставі Закону № 2617-VIII.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для звільнення обвинувачених ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання з випробуванням суд враховує таке.

У пункті 23 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2003 за № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» роз`яснено, що у разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів рішення про її звільнення від відбування покарання з випробуванням приймається тільки після визначення на підставі частини першої статті 70 КК остаточного покарання, виходячи з його виду й розміру.

Крім того, ВС в постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к) зауважив, що відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Як вже суд зазначив вище, загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності – призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Як суд встановив в судовому засіданні, ОСОБА_4 хоча і вчинив умисний тяжкий злочин, однак у вчиненому розкаявся, надавши суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованих йому діянь, висловив щирий жаль. Тому, аналізуючи вищенаведені обставини, доводи сторін кримінального провадження, суд вважає, що виправлення ОСОБА_4 можливе без ізоляції від суспільства, а тому наявні правові підстави для його звільнення від відбування кримінального покарання з випробуванням.

Суд враховує, що частина перша статті 76 КК є імперативною нормою, якою передбачено, що у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Суд також приймає до уваги, що частиною другою статті 50 КК метою покарання визначено не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тому з метою реалізації зазначеної мети суд вважає за доцільне покласти на ОСОБА_4 додаткові обов`язки, передбачені кримінальним законом, зокрема пунктами 2 та 4 частини третьої статті 76 КК.

Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для застосування до обвинуваченого ОСОБА_4 додаткового покарання, передбаченого санкцією кримінального закону, у виді конфіскації майна, суд вважає за доцільне зауважити таке.

Згідно з роз`ясненнями, наданими у пункті 19 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання» вирішуючи питання про застосування конфіскації майна, суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини.

Санкція частини другої статті 289 КК передбачає можливість застосування додаткового покарання у виді конфіскації майна. Вказане положення закону України про кримінальну відповідальність носить альтернативний характер застосування і не є обов`язковим для суду.

Окрім цього, у абзаці третьому пункту 19 Постанови від 24.10.2003 ВСУ роз`яснив, що у разі, якщо додаткове покарання у виді конфіскації майна за санкцією статті (санкцією частини статті) є обов`язковим, то у разі прийняття рішення про звільнення особи від відбування покарання з випробуванням воно не застосовується, оскільки статтею 77 КК передбачено вичерпний перелік додаткових покарань, що можуть бути призначені у такому випадку, серед яких конфіскація майна відсутня. При прийнятті такого рішення у вироку мають бути наведені відповідні мотиви; посилатися на статтю 69 КК непотрібно.

Отже, враховуючи обставини справи, особу обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, суд вважає, що правові підстави для застосування додаткового покарання у виді конфіскації майна відсутні.

Суд з огляду на зазначене вважає за доцільне зауважити, що пунктом 2 частини четвертої статті 374 КПК визначено, що у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначається, зокрема, покарання, призначене по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними, та остаточна міра покарання, обрана судом.

У абзаці другому пункту 15 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання» звернуто увагу, що ті види покарань, які застосовуються як додаткові, крім штрафу і конфіскації майна, можуть призначатися й тоді, коли вони не вказані в санкції закону. В такому разі рішення про призначення додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, має містити посилання на статтю Загальної частини КК, якою передбачено умови та порядок застосування цього виду покарання.

Аналіз наведеної норми кримінально-процесуального закону та роз`яснень, наданих ВСУ, дає підстави зробити висновок, що при призначенні покарання у вироку необхідно мотивувати, зокрема, незастосування додаткового покарання у випадках, коли закон передбачає (в обов`язковому порядку або альтернативно) його призначення, а також застосування додаткового покарання в усіх інших випадках, тобто коли закон альтернативно надає суду таку можливість або не згадує про додаткове покарання і суд застосовує його.

Суд вважає також за доцільне звернути увагу на висновок, викладений у постанові ВС від 22.01.2020 (справа № 463/2772/19), щодо формулювання резолютивної частини вироку суду. Зокрема, у наведеній постанові ВС зауважив, що з урахуванням того, що суд першої інстанції у мотивувальній частині вироку навів належні мотиви щодо призначення засудженому основного покарання, від відбування якого він звільнений з випробуванням, а також необхідності призначення йому додаткового покарання, то за цих обставин, сформульоване у резолютивній частині рішення про застосування положень статті 75 КК (щодо її застосування до основного покарання) не є таким, що може викликати сумніви під час виконання вироку, щодо чого безпідставно зробив уточнення в ухвалі суд апеляційної інстанції. У зв`язку з цим ВС дійшов висновку про необхідність виключення з ухвали апеляційного суду уточнення щодо звільнення на підставі статті 75 КК засудженого від призначеного основного покарання з випробуванням з іспитовим строком.

Хоча у наведеній постанові ВС зроблений висновок про формулювання застосування приписів статті 75 КК, суд вважає за можливе зроблені висновки покласти в основу мотивування ухваленого судом рішення щодо викладу резолютивної частини вироку суду, оскільки у резолютивній частині судового рішення має бути чітко зазначене покарання, яке призначене особі. Відсутність посилання на призначення відповідного покарання у резолютивній частині судового рішення (вироку)за умови належного мотивування такого рішення у мотивувальній частині свідчить про те, що судом такий вид покарання не призначено.

На необхідність застосування граматичного способу тлумачення при постановленні вироку звертав увагу ВСУ в постанові від 06.07.2017 р. (справа № 364/8/16-к).

Отже, аналізуючи наведені вище приписи, суд дійшов до переконання, що наведення у резолютивній частині вироку суду посилання на те, що такий вид додаткового покарання як конфіскація майна (без конфіскації майна) буде зайвим.

Вирішуючи питання про наявність правових підстав для звільнення ОСОБА_3 від відбування кримінального покарання з випробуванням суд враховує, що останній вчинив умисні кримінальний проступок та тяжкі злочини в період не знятої і не погашеної судимості, про що судом вже зазначено вище.

Слід зауважити, що у постанові від 19.02.2019 (справа № 337/3654/16-к) ВС зауважив, що наявність у особи непогашеної судимості не є перешкодою для застосування до обвинуваченого статті 75 КК. Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 28.05.2020 (справа № 753/13972/17). Однак, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, ставлення обвинуваченого ОСОБА_3 до вчинених ним діянь, обставини, що пом`якшують та обтяжують його покарання, зокрема, рецидив злочинів та вчинення кримінального правопорушення щодо жінки, яка завідомо для нього перебувала у стані вагітності, суд дійшов до висновку, що виправлення обвинуваченого ОСОБА_3 без ізоляції від суспільства не можливе, а тому правові підстав для його звільнення від відбування призначеного судом кримінального покарання з випробуванням відсутні.

Зважаючи на наведені вище роз`яснення, а також приймаючи до уваги те, що судом прийняте рішення про призначення обвинуваченому ОСОБА_3 реального покарання, суд дійшов до переконання, що йому також необхідно призначити додаткове покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді конфіскації майна.

Суд також враховує, що під час досудового розслідування до ОСОБА_3 було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, який за результатом проведення підготовчого судового засідання суд змінив на домашній арешт у зв`язку з відсутністю в матеріалах кримінального провадження протоколу затримання. Тому суд вважає за доцільне строк попереднього ув`язнення ОСОБА_3 з 24.09.2019 (день застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою) по 11.12.2019 (день зміни запобіжного заходу) зарахувати останньому до строку покарання з урахуванням приписів підпункту «б» пункту 1 частини першої та частини п`ятої статті 72 КК.

Питання щодо речових доказів необхідно вирішити відповідно до положень статті 100 КПК.

Згідно з частиною другою статті 124 КПК процесуальні витрати слід покласти на обвинувачених пропорційно до вчинених ними діянь.

Потерпілим було заявлено у кримінальному провадженні цивільний позов, відповідно до якого він просив стягнути з обвинувачених на його користь 8558,06 грн. матеріальної шкоди та 50000 грн. моральної шкоди.

Вирішуючи питання про наявність підстав для задоволення цивільного позову потерпілого в частині стягнення матеріальної шкоди, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 9 постанови Пленуму ВСУ № 3 від 31.03.1989 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна», відповідно до якого, вирішуючи при постановленні вироку питання про відшкодування матеріальної шкоди, суд керується відповідними нормами цивільного, трудового та іншого законодавства, які регулюють майнову відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам, підприємствам, установам, організаціям, державі.

Зі змісту частини п`ятої статті 128 КПК випливає, що цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК кожна сторона – в даному випадку потерпілий – повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В обґрунтування заявлених позовних вимог потерпілим зазначено, що злочинними діями обвинувачених йому завдано матеріальну шкоду на загальну суму 8558,06 грн.

Згідно з висновками проведених під час досудового розслідування товарознавчих досліджень загальна вартість викраденого у потерпілого майна дійсно становить 8558,06 грн. Разом з тим, суд враховує, що під час досудового розслідування викрадене у потерпілого майно обвинуваченим ОСОБА_3 потерпілому було повернуте. Мотоцикл же було повернуто потерпілому на підставі ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 26.05.2020. При цьому згідно з висновком проведеного товарознавчого дослідження вартість матеріального збитку, завданого власнику мотоцикла Viper VM 200-10 2014 року випуску з об`ємом двигуна 193 см куб, станом на час огляду – 24.10.2019 – становила 4162,46 грн. З описової частини висновку випливає, що зазначена вартість визначалась з огляду на необхідність проведення ремонтних робіт. Відомостей, які б свідчили про відшкодування потерпілому зазначеної шкоди, суду надано не було. Тому суд вважає, що в судовому засіданні позовні вимоги потерпілого було обґрунтовано на зазначену суму, тобто 4162,46 грн., яку і необхідно стягнути з обвинувачених.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог потерпілого в частині відшкодування моральної шкоди суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 9 постанови Пленуму ВСУ від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з якими розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних страждань, з урахуванням ступеня вини відповідача та інших обставин, до яких віднесено: характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість заподіяної травми, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках, ступінь зниження престижу, який залежить від часу і зусиль, необхідних для відновлення первинного стану.

Аналізуючи доводи потерпілого, викладені у позовній заяві, суд враховує, що останнім відповідно до приписів частини першої статті 81 ЦПК, за правилами якої здійснюється розгляд цивільного позову, не мотивовано, з чого він виходив оцінюючи завдану йому моральну шкоду в розмірі 50000 грн. Разом з тим, суд враховує характер вчинених кримінальних правопорушень, глибину фізичних та моральних страждань потерпілого, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках, вимоги розумності та справедливості, а тому вважає, що заявлені потерпілим позовні вимоги в частині відшкодування завданої йому моральної шкоди потрібно частково задовольнити.

Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд

УХВАЛИВ:

Визнати ОСОБА_4 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України, призначити покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі.

Згідно з частиною першою статті 75 Кримінального кодексу України звільнити ОСОБА_4 від відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 2 (два) роки.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини першої та пункту 2, 4 частини третьої статті 76 Кримінального кодексу України покласти на ОСОБА_4 обов`язки: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації, виконувати заходи, передбачені пробаційною програмою.

Початок іспитового строку обчислювати з моменту проголошення вироку.

Визнати ОСОБА_3 винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 186, частиною другою статті 289 та частиною першою статті 296 Кримінального кодексу України, і призначити йому покарання за:

- частиною другою статті 186 Кримінального Кодексу України у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі,

- частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі з конфіскацією майна;

- частиною першою статті 296 Кримінального кодексу України (в редакції Закону № 767-VII від 23.02.2014) у виді 1000 (тисячі) неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 17000 (сімнадцять тисяч) гривень.

Відповідно до частини першої статті 70 Кримінального кодексу України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим призначити ОСОБА_3 остаточне покарання у виді 5 (п`яти) років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Строк відбування покарання рахувати з дня затримання на виконання вироку суду.

Відповідно до частини п`ятої статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати до строку призначеного покарання строк перебування ОСОБА_3 під вартою з 24.09.2019 по 11.12.2019 з розрахунку 1 (один) день попереднього ув`язнення за 1 (один) день позбавлення волі.

Речові докази:

- мотоцикл марки «Viper», моделі «VM200-10», номер кузова НОМЕР_2 , два ланцюги срібного кольору вагою 6 г та 9 г, ключ від мотоцикла, годинник марки «Amazfit Stratos А1619», чорного кольору, які на підставі ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 26.05.2020 повернуті потерпілому ОСОБА_24 – залишити останньому.

Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних долях (частках) на користь держави 1884 (одну тисячу вісімсот вісімдесят чотири) гривні витрат на залучення експертів.

Стягнути з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в рівних долях (частках) на користь ОСОБА_5 4162 (чотири тисячі сто шістдесят дві) гривні 46 (сорок шість) копійок матеріальної шкоди, 10000 (десять тисяч) гривень – моральної шкоди.

Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було под ано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.

Суддя: