Рішення № 94642662, 01.02.2021, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" лютого 2021 р.м. ХарківСправа № 922/3970/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом Окремої комендатури охорони і забезпечення Державної прикордонної служби України (військова частина 1498), м. Київ до Фізичної особи-підприємця Ляшенко Юрія Володимировича, м. Ізюм Харківської області про стягнення коштів без виклику учасників справи

ВСТАНОВИВ:

08 грудня 2020 р. до Господарського суду Харківської області звернувся Позивач - Окрема комендатура охорони і забезпечення Державної прикордонної служби України (військова частина 1498) з позовною заявою, в якій просить зобов`язати Відповідача, Фізичну особу-підприємця Ляшенко Юрія Володимировича повернути Позивачу грошові кошти у розмірі 6250,88 грн. Також просить стягнути суму судового збору за подання позову.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 09.12.2020 р. було прийнято позовну заяву до розгляду з відкриттям провадження у справі № 922/3970/20, розгляд якої було вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами.

При цьому, повідомлено сторін щодо можливості подати до суду для Відповідача відзив, на підставі ст. 251 ГПК України (встановлено строк 15 днів з дня вручення цієї ухвали), запропоновано Позивачу надати відповідь на відзив, згідно вищезазначеної статті (встановивши строк 5 днів на подання до суду такої відповіді з дня отримання ухвали), а також повідомлено сторін, що додаткові письмові докази, висновки експертів, клопотання, заяви та пояснення можуть бути подані ними до суду у строк до 24.12.2020.

Позивач та Відповідач ухвалу про відкриття провадження у справі отримали, про що свідчать поштові повідомлення, які повернулись до суду.

28.12.2020 р. Відповідач через канцелярію суду за вх. № 30209 надав відзив на позовну заяву, в якому просить повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.

Як вказує Відповідач в своєму відзиві, єдиною підставою для відшкодування шкоди Позивач зазначає, що Відповідачем нечебто завищено кошторисний прибуток та адміністративні витрати, про що вказано в акті-ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Окремої комендатури охорони і забезпечення Державної прикордонної служби України (війська частина 1498) за період з 01.01.2018 р. по 30.04.2020 р. Державної аудиторської служби України від 17.08.2020 р. № 08-21/9.

В даному акті вказано про завищення кошторисного прибутку, оскільки він повинен був обраховуватись шляхом множення 538,72 люд-год на усереднений показник для визначення розміру кошторисного прибутку, визначеного у таблиці Е1 ДСТУ Б.Д.1.1-3:2018, а саме 6,8 (538,72 люд-год*6,8 грн/люд-год=3663,30 грн.).

При складанні акту ревізії працівниками Державної аудиторської служби допущені помилки, оскільки наказом від 16.04.2020 р. ДП "Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості" були затверджені зміни: Зміна № 2 до ДСТУ Б.Д.1.1-1:2013 Правила визначення вартості будівництва; Зміна № 2 до ДСТУ - Н Б Д.1.1-3:2013 Постанова щодо визначення загальновиробничих та адміністраьтивних витрат та прибутку у вартості будівництва.

Вказаними змінами були встановлені нові усереднені показники для об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з середніми наслідками (СС2) встановлено усереднений показник для визначення розміру кошторисного прибутку 16.10 (538,72 люд-год*16,10 грн/люд = 8673 грн.). В акті ревізії була допущена помилка, оскільки під час підрахунків використовується усереднений показник 6,8, в той час як до внесення вищевказаних змін такого усередненого показника взагалі немає, а є показник 6,2.

Отже, вбачається, що в акті перевірки використані усереднені показники ДСТУ Б.Д.1.1-3 попередньої редакції, в той час коли на момент підписання договору від 03.08.2019 р. № 516-18 вже діяли інші усереднені показники для обрахунку кошторисного прибутку та адміністративних витрат та які використовувались для визначення ціни договору.

Відповідно до п. 2 таблиці Д.1 додатку Д та п. 2 таблиці Е.1 додатку Е ДСТУ-Н Б Д.1.1-3 застосовуються усереднені показники для визначення адміністративних витрат та кошторисного прибутку виходячи з класу наслідків (відповідальності) об`єкта, а саме заправ очного пункту, який відноситься до класу СС2, застосовуються 1.6 та 16.1 відповідно. Отже, до акту приймання виконаних робіт № 1/516 за серпень 2018 р. включено кошторисний прибуток в розмірі 8673,00 грн. та кошти на покриття адміністративних витрат в розмірі 862,00 грн.

Згідно ст. 248 ГПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до частини 1 статті 252 ГПК України, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

Згідно частини 2 статті 252 ГПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

При цьому, застосовуючи згідно з частиною 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain») від 07.07.1989).

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про вчинення усіх необхідних дій для розгляду справи та про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті.

Перевіривши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, суд встановив наступне.

Як зазначає Позивач в позові, Державна аудиторська служба України на виконання п. 8.11. Плану проведення заходів державного фінансового контролю Державної аудиторської служби на І півріччя 2020 р. провела ревізію окремих питань фінансово-господарської діяльності Окремої комендатури охорони і забезпечення Державної прикордонної служби України за період з 01.01.2018 р. по 30.04.2020 р. та за результатами ревізії оформлено Акт ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Окремої комендатури охорони і забезпечення Державної прикордонної служби України (військова частина 1498) за період з 01.01.2018 р. по 30.04.2020 р. від 17.08.2020 р. № 08-21/9.

Між Окремою комендатурою охорони і забезпечення Державної прикордонної служби України та ФОП Ляшенко Ю.В. було укладено договір № 516-18 від 09.08.2018 р. на послуги з облаштування заправного пункту в/ч 1498, згідно якого загальна вартість послуг, що підлягає виконанню за договором становить 86,8 тис.грн. Вид договірної ціни - тверда.

Державною аудиторською службою України під час перевірки встановлено, що до акту № 1/516 за серпень 2018 р. включено кошторисний прибуток в сумі 8673,00 грн. та адміністративні витрати в сумі 862,00 грн., тоді як відповідно до даних таблиці Е.1 Додатку Е та таблиці Д.1 Додатку Д ДСТУ-Н Б Д.1.1-3:2013 вказані суми повинні складати:

- кошторисний прибуток: 538,72 люд-год*6,8 грн./люд.год = 3663,30 грн.;

- адміністративні витрати: 538,72 люд-год*1,23 грн./люд.год = 662,63 грн., де 538,72 люд-год - трудомісткість робітників за актом № 1/516 за серпень 2018; 6,8 грн/люд.год - усереднені показники для визначення розміру кошторисного прибутку згідно з ДСТУ - Н Б Д.1.1-3:2013; 1,23 грн./люд.год - усереднені показники для визначення розміру адміністративних витрат згідно з ДСТУ - Н Б Д.1.1-3:2013.

Вищевикладенен призвело до завищення розміру кошторисного прибутку та адміністративних витрат у акті форми № КБ-2в № 1/516 за серпень 2018 р. на загальну суму 6250,88 грн.

П. 1.1. договору № 516-18 від 09.08.2018 р. передбачено, що Виконавець зобов`язується у 2018 році надати Замовнику послуги, зазначені в договірній ціні, а Замовник - прийняти та оплатити такі послуги.

Згідно п. 2.1., Виконавець повинен надати Замовнику послуги, якість яких відповідає умовам діючих державних стандартів на вид послуг, зазначений в договорі та підтверджуватись відповідними сертифікатами якості чи іншими документами, виданими уповноваженими органами.

Ціна договору № 516-18 від 09.08.2018 р. визначена в п. 3.1. та становить 86810,40 грн. з ПДВ.

Позивач зазначає, що розрахунки за договором здійснено згідно платіжного доручення № 2218 від 13.08.2018 р. на суму 86810,40 грн.

Відповідно до п. 7.1. договору, в разі невиконання або неналежного виконання своїх зобов`язань за договором сторони несуть відповідальність, передбачену законами та цим договором.

П. 9.1. та 9.2. договору визначено, що в разі виникнення спорів або розбіжностей сторони зобов`язуються вирішувати їх шляхом взаємних переговорів та консультацій. В разі недосягнення сторонами згоди спори (розбіжності) вирішуються в судовому порядку.

Як вказує Позивач в позові, у нього відсутні фахівці в сфері цін та ціноутворення на відповідний предмет закупівлі та саме в цьому полягає суть двосторонніх відносин у сфері укладання договорів, де одна сторона замовляє в іншої товар, роботи чи послуги за встановлений грошовий еквівалент обумовлений іншою стороною. Неправильний розрахунок суми Відповідачем призвів до сплати Позивачем більшої суми, ніж належить.

Позивач зазначає, що враховуючи те, що ціна товару була обумовлена у відповідному договорі, при укладанні якого сторони діяли вільно та висловлювали своє волевиявлення, відповідна вартість товару була відображена в бухгалтерському обліку та оплачена виходячи з договірних положень та належним чином оформленої звітної документації.

Позивач в позовній заяві вказує, що стандарт ДСТУ - Н Б Д.1.1-3:2013 призначено для визначення прямих витрат у вартості будівництва об`єктів, що споруджуються за рахунок бюджетних коштів, коштів державних і комунальних підприємств, установ та організацій, а також кредитів, наданих під державні гарантії.

Так, Позивач вважає, що Відповідачем завищено розмір кошторисного прибутку та адміністративних витрат, що призвело до отримання більшої суми грошових коштів, ніж належить.

Як зазначає Позивач, між ним та Відповідачем існували підрядні відносини, під час яких здійснювались взаємні розрахунки за надані послуги, виконані роботи. При цьому Відповідачем отримано кошти без достатньої правової підстави, внаслідок невірного застосування державного стандарту в частині розміру кошторисного прибутку та адміністративних витрат.

Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

На підставі ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.

Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту. Загальні положення про договір визначені статям 626-637 ЦК України, а порядок укладення, зміна і розірвання договору статями 638-647, 649, 651-654 ЦК України. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтями 509, 510 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Приписами статей 526-527 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно із статтею 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною першою статті 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Зокрема, статями 525 - 526 ЦК України передбачається, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Предметом позовних вимог по даній справі є стягнення з Відповідача завищеного розміру кошторисного прибутку та адміністративних витрат в сумі 6250,88 грн. Так, Позивач стверджує, що при виникненні даних правовідносин мало місце отримання відповідачем коштів без належних правових підстав, посилаючись на положення ст. 1212 Цивільного кодексу України, за якою особа, що набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути це майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Із змісту ст. 1212 ЦК України вбачається, що підставою виникнення зобов`язання, визначеного даною нормою є сукупність наступних умов: набуття (збереження) майна (майном є також грошові кошти) однією за рахунок іншої; відсутність для цього підстав або коли така підстава згодом відпала.

Як встановлено матеріалами справи, Відповідач набув грошові кошти від Позивача на підставі договору № 516-18 від 09.08.2018 р., який не визнано в судовому порядку недійсним або розірваним, а відтак Відповідач в силу ст. 1212 ЦК України не є особою, яка набула спірні грошові кошти без достатньої правової підстави.

В постанові Вищого господарського суду України від 20.02.2012 р. по справі № 5023/5573/11 зазначено про відсутність підстав для стягнення з Відповідача грошової суми в порядку ст. 1212 Цивільного кодексу України, оскільки така норма Цивільного кодексу України застосовується позадоговірних зобов`язань, а правовідносини, які виникли між Позивачем та Відповідачем мають характер договірних правовідносин; спірні кошти перераховані на виконання умов договору, погодженого між сторонами з усіх істотних умов, підписаного посадовими особами сторін правочину.

Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину передбачені ст. 203 ЦК України, а саме:

1. Зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.

Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справи про визнання правочинів недійсними", перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок визначений ст. 228 ЦК України, а саме правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".

Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з`являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.

Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.

Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину "Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)", у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № №753/11000/14-ц, № 910/16011/17).

Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обгрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).

Суд, також нагадує, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".

Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, в разі відмови в позові, судовий збір покладається на позивача.

Згідно з частиною 4 статті 240 ГПК України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, суд підписує рішення без його проголошення.

Керуючись ст. ст. 2, 13, 74, 76, 77, 78, 86, 123, 129, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено "03" лютого 2021 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

Суддя І.П. Жигалкін