Рішення № 94635648, 02.02.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 лютого 2021 року м. Київ № 640/17603/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Національного агентства з питань запобігання корупції

про визнання протиправним та скасування рішення

ВСТАНОВИВ:

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі - Відповідач, НАЗК), в якому просив визнати протиправним та скасувати пункт 4 (підпункти 4.1 та 4.2 пункту 4) та пункт 7 (підпункти 7.1 та 7.2 пункту 7) мотивувальної частини рішення «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік, поданої ОСОБА_1 , Бахмутським міським головою» від 30.08.2019 року № 2780.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.09.2019 року відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначає, що вважає протиправними та такими, що підлягають скасуванню, оскаржувані пункт 4 (підпункти 4.1 та 4.2 пункту 4) та пункт 7 (підпункти 7.1 та 7.2 пункту 7) мотивувальної частини рішення Національного агентства з питань запобігання корупції від 30.08.2019 року № 2780.

Зокрема, позивач стверджує, що з точки зору антикорупційного, цивільного, корпоративного законодавства, законодавства про бухгалтерський облік і з точки зору формальної логіки у його дружини відсутні фінансові зобов`язання про недекларування яких зазначає відповідач в оскаржуваному пункті 7 (підпункти 7.1 та 7.2 пункту 7) мотивувальної частини рішення Національного агентства з питань запобігання корупції від 30.08.2019 року № 2780.

Також, на думку позивача, висновки НАЗК щодо невірного відображення позивачем відсотків внесених членом його сім`ї (дружиною) грошових коштів до статутних капіталів юридичних осіб (оскаржувані підпункти 4.1 та 4.2 пункту 4 мотивувальної частини рішення Національного агентства з питань запобігання корупції від 30.08.2019 року № 2780) суперечать чинному законодавству та статутним документам товариства з обмеженою відповідальністю «ВКП «ДЕМИ» та приватного підприємства «ТПК», а також нівелює статус його дружини як єдиного учасника вказаних підприємств на дату декларування.

04.10.2019 року від представника позивача надійшло клопотання про приєднання до матеріалів справи висновку експерта від 02.10.2019 року № 1041/37001, який складений ОСОБА_2 (свідоцтво № 1082 від 31.01.2007 року). Як вбачається, із змісту вищезазначеного висновку експерта, останній підготовлено для подання до суду, експерт попереджений (обізнаний) про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок та відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов`язків за статтями 384, 385 Кримінального кодексу України.

За результатами експертизи експертом надано висновки наступного змісту: 1) документально не підтверджується наявність у ОСОБА_3 (дружини ОСОБА_1 ) станом на 31.12.2016 року фінансових зобов`язань на загальну суму 62 800 400,57 грн., у тому числі:

- 60 703 400,57 грн., що виникли внаслідок неповної сплати вкладу до статутного капіталу ТОВ «Виробничо-комерційне підприємство «ДЕМИ»;

- 2 096 695,57 грн., що виникли внаслідок неповної сплати вкладу до статутного капіталу.

2) документально не підтверджується недостовірність відомостей про фінансові зобов`язання, що виникли у члена сім`ї (дружини ОСОБА_4 ), відображених у Декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2016 рік, поданої ОСОБА_1 (унікальний ідентифікатор документа - 58c8ad6d-58bd-4f35-8572- be5f13b50b0e ).

Відповідач у відзиві проти позову заперечив, зазначивши, що за результатами повної перевірки декларації позивача за 2016 рік НАЗК встановило недостовірні відомості, у зв`язку із чим і було прийнято рішення «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік, поданої ОСОБА_1 , Бахмутським міським головою» від 30.08.2019 року № 2780. При цьому, зазначає, що під час перевірки було використано інформацію викладену в письмових поясненнях та підтверджуючих документах, які подані до НАЗК ОСОБА_1 .

02.10.2019 року до канцелярії Окружного адміністративного суду міста Києва від Національного агентства з питань запобігання корупції надійшла заява № 112-04/71307/19 від 01.10.2019 року про розгляд цієї справи за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.10.2019 року клопотання Національного агентства з питань запобігання корупції про розгляд справи в судовому засіданні за правилами загального позовного провадження у справі залишено без задоволення.

11.11.2020 від Національного антикорупційного бюро України надійшло клопотання про закриття провадження у справі, яке обґрунтоване тим, що за наслідком прийняття рішення Конституційним Судом України від 27.10.2020 Національне агентство позбавлено повноважень, наданих Законом України "Про запобігання корупції", а тому в даному адміністративному провадженні відповідач втратив ознаки суб`єкта владних повноважень. Отже, за переконанням заявника, справа № 640/17603/19 не підлягає розгляду за правила адміністративного судочинства, а тому провадження у цій справі підлягає закриттю.

Щодо заявленого відповідачем клопотання про закриття провадження у справі, суд зазначає наступне.

Обґрунтовуючи вказане клопотання, Національне агентство з питань запобігання корупції звертає увагу на рішення Конституційного Суду України №13-р/2020 у справі №1-24/2020 визнано неконституційними пункти 6, 8 частини першої статті 11, пункти 1, 2, 6-10-1, 12, 12-1 частини першої, частини другу - п`яту статті 12, частину другу статті 13, частину другу статті 13-1, статтю 35, абзаци другий, третій частини першої статті 47, статті 48-51, частини другу, третю статті 52, статтю 65 Закону України "Про запобігання корупції" від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII зі змінами; статтю 366-1 Кримінального кодексу України.

Відповідно до приписів ст. 91 ЗУ "Про Конституційний Суд України" від 13.07.2017р. № 2136-VIII закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Як вбачається зі змісту позовних вимог, спірні правовідносини виникли станом на 30.08.2019р. (дата прийняття оскаржуваного рішення), а рішення Конституційного Суду України, на яке посилається відповідач у клопотанні про закриття провадження у справі, прийнято 27.10.2020р., тобто через рік після виникнення спірних правовідносин. Отже, з наведеного вбачається, що станом на момент виникнення спірних правовідносин, звернення позивача до суду з даним позовом ,що були визнані рішенням Конституційного Суду України № 13-р/2020 від 27 жовтня 2020 року неконституційними, були чинними та підлягали застосуванню та відповідно створювали юридичні наслідки для позивача.

Разом з тим, згідно частини другої ст.152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Тобто, вказане рішення Конституційного Суду України жодним чином не може застосуватись до спірних правовідносин, які виникли у 2017 році.

Разом з цим суд зазначає, що відповідно до приписів ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Аналогічна правова норма регламентована ст.5 КАС України, якою визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень. При цьому, згідно з вимогами ч. 3 ст. 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

Тобто, з аналізу наведених норм законодавства слідує, що саме позивач, звертаючись до суду з позовною заявою вирішує, чи порушуються його права, свободи та інтереси рішенням, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, а суд за результатом розгляду справи вирішує чи є ці доводи обґрунтованими та чи підлягають захисту судом порушені права, свободи та інтереси особи, яка звернулась до суду. Водночас, нормами чинного законодавства не передбачено права відповідача вирішувати чи може бути оскаржуване позивачем рішення предметом спору та чи порушуються права, свободи та інтереси останнього таким рішенням.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до приписів ст. 238 КАС України суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Водночас, відповідачем у клопотанні про закриття провадження у справі з наведеної підстави не вказаного жодних обґрунтованих доводів, що спір у даній справі не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, підстави для закриття провадження у справі згідно вимог статті 238 КАС України у даному випадку відсутні.

Дослідивши всі матеріали справи та надані докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, з`ясувавши всі обставини справи, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд встановив таке.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 станом на 31.12.2016р. року займав посаду Бахмутського міського голови.

На виконання вимог антикорупційного законодавства, 20.03.2017 року ОСОБА_1 , Бахмутський міський голова, подав декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2016 рік шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства з питань запобігання корупції.

При цьому, як вбачається із змісту рішення «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік, поданої ОСОБА_1 , Бахмутським міським головою» від 30.08.2019 року № 2780, 12.04.2019 року НАЗК прийнято рішення № 1025 «Про проведення повної перевірки декларацій, осіб уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування».

Рішенням НАЗК від 07.06.2019 року № 1600 «Про продовження строку повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування» строк перевірки декларації продовжено з 12.06.2019 року на 30 календарних днів.

За результатами проведення повної перевірки за 2016 рік, декларацій позивача НАЗК прийнято рішення «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік, поданої ОСОБА_1 , Бахмутським міським головою» від 30.08.2019 року № 2780 (далі - рішення № 2780 від 30.08.2019 року).

Так, зокрема, в оскаржуваному підпункті 4.1 пункту 4 мотивувальної частини рішення № 2780 від 30.08.2019 року встановлено, що позивач недостовірно задекларував відомості у розділі 8 «Корпоративні права», що стосуються відсоткового вираження розміру внеску дружини позивача до статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю «Виробниче-комерційне підприємство «ДЕМИ» (код ЄДРОПУ 24157628) (далі - ТОВ «ВКП «ДЕМИ»). Позивачем зазначено вартість у грошовому вираженні 89 296 297,00 грн. та 100 % від загального капіталу. При цьому, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, розмір статутного капіталу становить 150 000 000,00 грн. Таким чином, відповідачем встановлено, що внесена сума грошових коштів становить 60 % від загального капіталу.

Аналогічні висновки висловлені відповідачем у підпункті 4.2 пункту 4 рішення № 2780 від 30.08.2019 року, а саме, позивач недостовірно задекларував відомості у розділі 8 «Корпоративні права», що стосуються відсоткового вираження розміру внеску дружини позивача до статутного капіталу приватного підприємства «Торгово-промисловий комплекс» (код ЄДРОПУ 35715406) (далі - ПП «ТПК»). Так, позивачем в декларації за 2016 рік, зазначено вартість вказаних корпоративних прав у грошовому вираженні 1 903 304,00 грн. та 100 % від загального капіталу. При цьому, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, розмір статутного капіталу становить 4 000 000,00 грн. Таким чином, відповідачем встановлено, що внесена сума грошових коштів становить 48 % від загального капіталу.

Також, оскаржуваними у даній справі є підпункти 7.1 та 7.2 пункту 7 рішення № 2780 від 30.08.2019 року, згідно з яким суб`єкт декларування не зазначив відомості про фінансові зобов`язання у члена його сім`ї (дружини), що виникли на користь ТОВ «ВКП «ДЕМИ» та є дійсними станом на кінець звітного періоду, в сумі 60 703 703,44 грн., а також фінансові зобов`язання у члена його сім`ї (дружини), що виникли на користь ПП «ТПК» та є дійсними станом на кінець звітного періоду, в сумі 2 096 303,43 грн.

Таким чином, відповідач, у резолютивній частині рішення № 2780 від 30.08.2019 року прийшов до висновку, що суб`єкт декларування (позивач) при складанні та поданні декларації особи уповноваженої на виконання функцій держави або органу місцевого самоврядування, за 2016 рік зазначив недостовірні відомості стосовно своєї посади, а також про: тип свого права на об`єкти нерухомості, які належать на праві власності члену його сім`ї (дружині), емітента цінних паперів (акцій), власником яких є сам та член його сім`ї (дружина), відсоток внесених членом його сім`ї (дружиною) грошових коштів до статутних капіталів юридичних осіб, джерело отриманих членом його сім`ї (дружиною) доходів, про фінансові зобов`язання, що виникли у члена його сім`ї (дружина), та не зазначив інформацію про юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є член його сім`ї (дружина), чим не дотримав вимоги пунктів 1, 2, 4, 5, 5-1, 7 та 9 частини 1 статті 46 Закону України «Про запобігання корупції».

Недостовірні відомості зазначені у декларації відрізняються від достовірних на суму понад 250 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що містить ознаки порушення, пов`язаного з корупцією, відповідальність за яке передбаченого статтею 366-1 Кримінального кодексу України.

Не погоджуючись з такими висновками НАЗК, позивач звернувся з даним позовом та зазначив, що висновки і твердження відповідача, на основі яких прийнято оскаржуване рішення, є такими, що не відповідають дійсності та суперечать положенням законодавства.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

На час виникнення спірних правовідносин, правові та організаційні засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила щодо усунення наслідків корупційних правопорушень визначено Законом України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 року № 1700-VII (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон України «Про запобігання корупції»).

При цьому, суд враховує, що 27.10.2020 року рішенням Конституційного Суду України № 13-р/2020 у справі № 1-24/2020 визнано неконституційними пункти 6, 8 частини першої статті 11, пункти 1, 2, 6-10-1, 12, 12-1 частини першої, частини другу - п`яту статті 12, частину другу статті 13, частину другу статті 13-1, статтю 35, абзаци другий, третій частини першої статті 47, статті 48-51, частини другу, третю статті 52, статтю 65 Закону № 1700-VII зі змінами та статтю 366-1 Кримінального кодексу України.

Разом з тим, згідно ч. 2 ст.152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Також, пунктом 2 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 27.10.2020 року №13-р/2020 передбачено, що пункти 6, 8 частини першої статті 11, пункти 1, 2, 6-101, 12, 121 частини першої, частини друга - п`ята статті 12, частина друга статті 13, частина друга статті 13-1, стаття 35, абзаци другий, третій частини першої статті 47, статті 48-51, частини друга, третя статті 52, стаття 65 Закону України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII зі змінами, стаття 3661 Кримінального кодексу України, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Таким чином вищевказані норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 27.10.2020 року № 13-р/2020 у справі №1-24/2020.

Як вбачається зі змісту позовних вимог, спірні правовідносини виникли станом на 30.08.2019 року (дата прийняття рішення, пункти мотивувальної частини якого оскаржуються), а рішення Конституційного Суду України прийнято 27.10.2020 року, тобто більше ніж через рік з дати виникнення спірних правовідносин. Отже, з наведеного вбачається, що станом на момент виникнення спірних правовідносин, звернення позивача до суду з даним позовом норми законодавства, що були визнані рішенням Конституційного Суду України № 13-р/2020 від 27 жовтня 2020 року неконституційними, були чинними, підлягали застосуванню відповідачем та створювали юридичні наслідки для позивача.

Зважаючи на ретроспективність судового розгляду та враховуючи, що рішення Конституційного Суду України від 27.10.2020 року №13-р/2020 у справі №1-24/2020 має наступну дію, суд вважає за можливе застосовувати норми права, що були чинними на час виникнення спірних правовідносин.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема в постанові Верховного Суду від 04.03.2020 року по справі № 809/1684/17 та постанові Верховного Суду у справі № 804/1938/18 від 04.12.2019 року.

Разом з цим, суд зазначає, що відповідно до приписів статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Аналогічна правова норма передбачена статтею 5 КАС України, якою визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, зокрема, шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень. При цьому, згідно з вимогами частини 3 статті 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

Тобто, з аналізу наведених норм законодавства слідує, що саме позивач, звертаючись до суду з позовною заявою вирішує, чи порушуються його права, свободи та інтереси рішенням, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, а суд за результатом розгляду справи вирішує чи є ці доводи обґрунтованими та чи підлягають захисту судом порушені права, свободи та інтереси особи, яка звернулась до суду.

При цьому суд зазначає, що станом на дату вирішення даної справи від позивача не надходило жодних клопотань чи заяв, у яких би зазначалося про відсутність предмета спору та відсутність порушень прав, свобод та інтересів останнього з боку НАЗК, у зв`язку із прийняттям 27.10.2020 року рішенням Конституційного Суду України № 13-р/2020 у справі № 1-24/2020 та визнанням неконституційними деяких положень Закону України «Про запобігання корупції», зокрема, здійснення НАЗК повної перевірки декларацій осіб уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

В контексті викладеного, суд звертає увагу, що за загальним правилом, рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень не можна визнати неправомірними, якщо вони ґрунтуються на законі, чинному на момент прийняття відповідного рішення таким суб`єктом.

Відповідний висновок ґрунтується на положеннях статті 19 Конституції України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, під час розгляду даної справ (про визнання протиправними та скасування рішення суб`єкта владних повноважень) суду необхідно перевіряти правомірність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень у відповідності до норм законодавства, що були чинними на момент прийняття оскаржуваного рішення.

У випадку, якщо під час судового розгляду, буде встановлено, що такі рішення, дії чи бездіяльності є правомірними відповідно до норм законодавства чинного на час виникнення спірних правовідносин то і відсутні підстави для визнання їх неправомірними, у випадку, якщо відбулися зміни в законодавстві у зв`язку із чим станом на дату вирішення справи в суді такі рішення, дії, чи бездіяльності суперечать приписам закону. Суд зазначає, що в таких випадках з певними особливостями варто застосовувати принцип Nullum crimen, nulla poena sine praevia lege poena lige ? «ніхто не може бути покараний за вчинення чогось, що не заборонено законом».

Таким чином, на підставі викладеного суд вважає, за необхідне дослідити оскаржувані пункти мотивувальної частини рішення НАЗК щодо їх відповідності критеріям, визначеними ч. 2 ст. 2 КАС України, а саме: у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку із застосуванням положень Закону України «Про запобігання корупції» в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Такий підхід відповідає принципам ефективного захисту порушених прав позивача та правової визначеності, оскільки звертаючись до суду, особа має підстави сподіватися на поновлення її порушених прав. Таким чином, не дослідження судом відповідності оскаржуваного рішення критеріям правомірності, які встановлені законодавством до рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень на час їх прийняття чи здійснення, суперечить основному завданню адміністративного судочинства.

Інакший підхід до вирішення даної справи свідчив би про обмеженість та спрощеність судового розгляду.

Відповідно до частин 1, 4 статті 4 Закону України «Про запобігання корупції» Національне агентство з питань запобігання корупції є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику.

Правову основу діяльності Національного агентства становлять Конституція України, міжнародні договори, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, цей та інші закони України, а також прийняті відповідно до них інші нормативно-правові акти.

Згідно частини 1 статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» особи, зазначені у пункті 1, підпунктах «а» і «в» пункту 2, пункті 5 частини першої статті 3 цього Закону, зобов`язані щорічно до 1 квітня подавати шляхом заповнення на офіційному веб-сайті Національного агентства декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (далі - декларація), за минулий рік за формою, що визначається Національним агентством.

Відповідно до частини 1 статті 50 Закону України «Про запобігання корупції» повна перевірка декларації полягає у з`ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення і може здійснюватися у період здійснення суб`єктом декларування діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, а також протягом трьох років після припинення такої діяльності.

Обов`язковій повній перевірці підлягають декларації службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, суб`єктів декларування, які займають посади, пов`язані з високим рівнем корупційних ризиків, перелік яких затверджується Національним агентством.

Обов`язковій повній перевірці також підлягають декларації, подані іншими суб`єктами декларування, у разі виявлення у них невідповідностей за результатами логічного та арифметичного контролю.

Національне агентство проводить повну перевірку декларації, а також самостійно проводить повну перевірку інформації, яка підлягає відображенню в декларації, щодо членів сім`ї суб`єкта декларування у випадках, передбачених частиною сьомою статті 46 цього Закону.

Національне агентство проводить перевірку декларації на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, із засобів масової інформації та інших джерел, про можливе відображення у декларації недостовірних відомостей.

Механізм проведення НАЗК контролю та повної перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, відповідно до статей 48 та 50 Закону України «Про запобігання корупції», визначає Порядок проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування затверджений рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 10.02.2017 року № 56 (у редакції рішення НАЗК № 2304 від 02.08.2019 року, чинний на час виникнення спірних правовідносин; далі Порядок № 56).

Згідно пункту 1 розділу ІІІ Порядку № 56 повна перевірка декларацій (декларації) проводиться за рішенням НАЗК, в якому надається доручення його члену провести повну перевірку декларацій (декларації) (далі - Рішення про проведення перевірки) через працівників структурного підрозділу його апарату, діяльність яких пов`язана зі здійсненням такої функції НАЗК. Рішення про проведення перевірки повинно містити інформацію, яка дає змогу ідентифікувати декларацію (декларації), щодо якої (яких) проводиться повна перевірка, та суб`єкта (суб`єктів) декларування, який (які) подав (подали) таку (такі) декларацію (декларації), якщо інше не передбачено цим Порядком.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІІ Порядку № 56 початком здійснення повної перевірки декларації є день, наступний за днем прийняття Рішення про проведення перевірки. Про прийняття Рішення про проведення перевірки Національне агентство письмово повідомляє суб`єкта декларування за допомогою програмних засобів Реєстру не пізніше дня його прийняття.

Згідно пункту 14 розділу ІІІ Порядку № 56 повна перевірка декларації за цим Порядком здійснюється упродовж 60 календарних днів з дня прийняття Рішення про проведення перевірки.

У разі необхідності строки проведення повної перевірки декларації можуть бути продовжені, але не більше ніж на сукупний строк у 30 календарних днів. Рішення про продовження повної перевірки декларації приймається НАЗК у випадку неотримання відповідей та/або інформації по суті, необхідних для проведення повної перевірки декларації, у відповідь на запити (листи) НАЗК до:

1) державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, суб`єктів господарювання незалежно від форми власності та їх посадових осіб, громадян та їх об`єднань;

2) суб`єкта декларування з проханням надати пояснення щодо відомостей, зазначених у декларації.

Пунктом 15 розділу ІІІ Порядку № 56 встановлено, що перебіг строку повної перевірки декларації зупиняється у таких випадках:

1) звернення до суду з метою отримання інформації стосовно наявності та стану рахунків, операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи, фізичної особи - підприємця;

2) направлення запиту на отримання від державних та інших органів влади іноземних держав інформації, що необхідна для проведення повної перевірки декларації.

У зазначених випадках перебіг строку повної перевірки декларації зупиняється з дня відкриття судом провадження у справі (направлення відповідного запиту) до дня набрання законної сили рішенням суду (отримання відповіді на зазначений запит).

Зупинення перебігу строку повної перевірки декларації можливе в межах строків, визначених абзацами першим та другим пункту 14 цього розділу.

Суд зазначає, що відповідачем у поданому суду письмовому відзиві на позовну заяву не доводилось та не наголошувалось, що в межах цієї справи мало місце відповідно до пункту 15 розділу ІІІ Порядку № 56 зупинення перебігу строку призначеної відповідачем повної перевірки декларацій позивача у перевіряємому періоді.

Отже, повна перевірка декларацій повинна була тривати не більше, ніж 60 календарних днів з дня прийняття Рішення про проведення перевірки, але у виключних випадках - не більше 90 днів. При чому, наслідком завершення такої перевірки, є прийняття відповідного рішення в межах цього строку.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07.11.2019 року по справі № 640/1221/19.

Відповідно до пункту 6 розділу III Порядку № 56 повна перевірка декларації передбачає такі дії:

1) прийняття Рішення про проведення перевірки;

2) аналіз відомостей про об`єкти декларування (об`єкти нерухомості; об`єкти незавершеного будівництва (в тому числі інформація щодо власника або користувача земельної ділянки); цінне рухоме майно (крім транспортних засобів); цінне рухоме майно - транспортні засоби; цінні папери; інші корпоративні права; юридичні особи, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) яких є суб`єкт декларування або члени його сім`ї; нематеріальні активи; доходи, у тому числі подарунки; грошові активи; фінансові зобов`язання; видатки та правочини суб`єкта декларування; посади чи роботи за сумісництвом суб`єкта декларування; членство суб`єкта декларування в об`єднаннях (організаціях) та входження до їх органів), зазначені в деклараціях суб`єкта декларування, та їх порівняння з відомостями з реєстрів, баз даних, інших інформаційно-телекомунікаційних систем державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, що можуть містити інформацію про об`єкти декларування, які мають відображатися в декларації;

3) створення, збирання, одержання, використання інформації, яка є необхідною для повної перевірки декларації, з використанням джерел інформації, визначених пунктами 8-11 цього розділу;

4) направлення Національним агентством відповідному суб`єкту декларування листа з пропозиціями надати письмові пояснення та/або копії підтвердних документів та розгляд і врахування наданих ним пояснень та/або копій підтвердних документів під час проведення повної перевірки декларації у порядку та на умовах, визначених пунктом 12 цього розділу;

5) прийняття Національним агентством Рішення про результати здійснення повної перевірки декларації.

Згідно пункту 1 розділу IV Порядку № 56 за результатами проведення повної перевірки декларації НАЗК приймається рішення про результати здійснення повної перевірки декларації (далі - Рішення про результати здійснення повної перевірки декларації).

Про закінчення проведення повної перевірки декларації НАЗК письмово повідомляє суб`єкта декларування та надсилає Рішення про результати здійснення повної перевірки декларації для ознайомлення.

Рішення про проведення повної перевірки декларації розміщується протягом трьох робочих днів з моменту його прийняття на веб-сайті НАЗК, за винятком відомостей, зазначених в абзаці четвертому частини першої статті 47 Закону України «Про запобігання корупції».

Отже, проведення перевірки НАЗК декларацій передбачає встановлену Порядком № 53 процедуру, яка визначає чітко визначену послідовність дій, результатом якої є обов`язкове прийняття рішення про проведення перевірки декларацій.

При цьому судом встановлено, що НАЗК за спливом визначеного законодавством строку для проведення повної перевірки декларацій, жодного рішення прийнято не було.

Разом з цим, системний аналіз пункту 6 розділу III Порядку № 56 дає підстави для висновку, що повна перевірка декларацій розпочинається Рішенням про її проведення і закінчується Рішенням про результати перевірки.

Будь-яких підстав для винесення рішення про результати повної перевірки декларацій поза межами визначеного Порядком № 56 строку законодавством не передбачено.

Як зазначено у вищевказаній постанові Верховного Суду від 07.11.2019 року по справі № 640/1221/19, колегія судів Верховного Суду вважає помилковою позицію Національного агентства з питань запобігання корупції про відсутність чітких строків прийняття рішення за результатами повної перевірки декларації та зазначає, що тривале неприйняття передбаченого законом рішення за наслідками проведеної перевірки ставить суб`єктів декларування у стан правової невизначеності, чим порушує принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України.

Так, проведення перевірки відповідно до статей 48 та 50 Закону України «Про запобігання корупції» визначено Порядком № 56. Згідно з цим порядком НАЗК у особі відповідних структурних підрозділів за своїми обов`язками, які передбачені ЗакономУкраїни «Про запобігання корупції» та Порядком № 56, повинне здійснювати контроль та повну перевірку декларації особи згідно з чітко встановленою правовою процедурою, визначеною у ньому.

Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципу законності та принципу верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади. Правова процедура повної перевірки декларацій особи НАЗК встановлює чітку послідовність дій проведення такої перевірки із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Визначена цим Порядком № 56 правова процедура проведення повної перевірки декларацій особи встановлює межі вчинення повноважень НАЗК щодо проведення ним такої перевірки і, у разі її неналежного дотримання, дає підстави для оскарження таких дій особою, чиї інтереси вона зачіпає, до суду.

Усі передбачені цим Порядком заходи контролю та повної перевірки декларацій повинні відповідати вказаним у пункті 3 розділу І Порядку №56 принципам, пріоритетне місце серед яких займає принцип верховенства права.

Суд зазначає, що встановлена правова процедура як складова принципу законності та принципу верховенства права, є важливою гарантією недопущення зловживання з боку органів публічної влади під час прийняття рішень та вчинення дій, які повинні забезпечувати справедливе ставлення до особи.

Правова процедура проведення НАЗК контролю та перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, спрямована на забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Складовою принципу юридичної визначеності є принцип легітимних очікувань, як одного із елементів принципу верховенства права.

Принцип легітимних очікувань виражає ідею, що органи публічної влади повинні не лише додержуватися вимог актів права, а й своїх обіцянок та пробуджених очікувань. Згідно з доктриною легітимних очікувань - ті хто чинить добросовісно на підставі права, яким воно є, не повинне відчувати краху надій щодо своїх легітимних очікувань (пункт 61 коментаря до документа Венеційської комісії «Мірило правовладдя» (2017 року), який ухвалено Венеційською комісією на 106 пленарному засіданні (Венеція, 11-12 березня 2016 року).

Отже, позивач, з урахуванням положень Закону України «Про запобігання корупції» та Порядку № 56 проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, правомірно очікував, що така перевірка буде проведена відповідно до встановленої правової процедури, яка визначає чітку послідовність дій проведення повної перевірки декларації особи із зазначенням способів та методів її здійснення, підстав, порядку, форми та строків такої діяльності.

Аналогічні висновки у подібних відносинах, висловлені у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 826/16495/17 та від 25 липня 2019 року у справі № 826/13000/18.

Зважаючи на те, що рішення НАЗК «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік, поданої ОСОБА_1 , Бахмутським міським головою» від 30.08.2019 року № 2780 прийняте лише 30.08.2019 року, тобто лише на сто сороковий день з дня прийняття рішення про проведення повної перевірки, суд приходить до висновку, що відповідачем порушено строки проведення перевірки декларацій, передбачені пунктом 14 Порядку № 56.

Таке процесуальне порушення порядку проведення перевірки, в свою чергу, зумовлює виникнення у позивача стану правової невизначеності та ставить під сумнів результати самої перевірки та є самостійною підставою для визнання протиправним рішення, прийнятого за результатами проведення такої перевірки.

Отже, суд приходить до висновку про наявність підстав для визнання протиправними та скасування рішення НАЗК пункти мотивувальної частини якого оскаржуються позивачем.

Щодо суті викладених у спірному рішенні порушень суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 12 розділу ІІІ Порядку у разі виявлення НАЗК протягом повної перевірки декларації ознак недостовірності задекларованих відомостей, неточності оцінки задекларованих активів, конфлікту інтересів, незаконного збагачення НАЗК направляє відповідному суб`єкту декларування відповідний лист з пропозиціями надати письмові пояснення та/або копії підтвердних документів.

Такий лист повинен містити посилання на конкретні відомості у декларації, щодо яких пропонується надати письмові пояснення та/або копії підтвердних документів, а також відомості про підстави проведення перевірки декларації та таких конкретних відомостей. Такий лист може містити конкретні запитання Національного агентства щодо відомостей, зазначених у декларації.

Надані суб`єктом декларування письмові пояснення та/або копії підтвердних документів є обов`язковими до розгляду та врахування НАЗК під час проведення повної перевірки декларації та вирішення питання щодо дотримання суб`єктом декларування вимог Закону при складанні та поданні декларації.

При цьому суд, бере до уваги, що під час перевірки позивачу було направлено запити від 25.04.2019 року № 41-01/32904/19 та від 24.04.2019 року, разом з тим, як вбачається з їх змісту, вказані запити не містять жодного питання щодо обставин недостовірного відображення позивачем фінансових зобов`язань, проте вказані порушення зафіксовано в рішенні № 2780 від 30.08.2019 року.

З приводу викладеного в оскаржуваних підпунктах 4.1 та 4.2 пункту 4 рішення НАЗК № 2780 від 30.08.2019 року висновку про те, що позивач не достовірно відобразив вартість корпоративних прав у відсотковому вираженні в розмірі реальних внесків суд зазначає наступне.

Так, у підпунктах 4.1 та 4.2 пункту 4 рішення НАЗК № 2780 від 30.08.2019 року відповідач вказав, що суб`єкт декларування у розділі 8 «Корпоративні права» декларації не достовірно відобразив відомості про наявні у члена його сім`ї (дружини) корпоративні права, а саме відсоток внесених членом його сім`ї (дружиною) грошових коштів до статутних капіталів юридичних осіб. Так, відповідачем встановлено:

1) декларуючи відомості про корпоративні права члена його сім`ї (дружини) у ТОВ «ВКП «ДЕМИ» (код ЄДРОПУ 24157628) позивач зазначив вартість у грошовому вираженні 89 296 297,00 грн. та 100 % від загального капіталу. Оскільки, розмір статутного капіталу вказаного підприємства становить 150 000 000,00 грн. а розмір фактично внесених коштів до статутного капіталу дружиною позивача складає 89 296 29,56 грн. то внесена сума грошових коштів, що підлягає декларуванню, на думку відповідача, становить 60 % від загального капіталу.

2) декларуючи відомості про корпоративні права члена його сім`ї (дружини) корпоративні права у ПП «ТПК» позивач вказав вартість у грошовому вираженні 1 903 304.,00 грн. та 100 % від загального капіталу. Оскільки, розмір статутного капіталу вказаного підприємства становить 4 000 000,00 грн., а розмір фактично внесених коштів до статутного капіталу дружиною позивача складає 1 903 303,43 грн. то внесена сума грошових коштів, що підлягає декларуванню, на думку відповідача, становить 48 % від загального капіталу.

Судом встановлено, що дружина позивача - ОСОБА_4 є засновником ТОВ «ВКП «ДЕМИ». Відповідно до статті 8 Статуту товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційне підприємство «ДЕМИ» (нова редакція), затвердженого Рішенням № 25/04/16 засновника від 25.04.2016 року:

1. У Товаристві створюється статутний капітал. Розмір статутного капіталу складає 150 000 000 (сто п`ятдесят мільйонів) гривень.

2. Статутний капітал Товариства поділяється на 150 000 000 часток розміром 1 (одна) гривня кожна.

3. Статутний капітал Товариства розподіляється між засновниками: ОСОБА_4 - 150 000 000,00 (сто п`ятдесят мільйонів) гривень, що становить 100 % статутного капіталу.

Також в матеріалах справи наявний Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань за яким надається інформація з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно ТОВ «ВКП «ДЕМИ» (Код ЄДРПОУ 24157628) станом на 31.12.2016 року. У розділі Перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому числі частки кожного із засновників (учасників); прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання, якщо засновник - фізична особа; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код юридичної особи, якщо засновник - юридична особа вказаного Витягу зазначено наступні відомості: ОСОБА_4 , АДРЕСА_1 , розмір внеску до статутного фонду - 150 000 000,00 грн.

При цьому у розділі Дані про розмір статутного капіталу (статутного або складеного капіталу) та про дату закінчення його формування вказано наступну інформацію: 150 000 000,00 грн., 26.05.2011.

Також, як вбачається із Довідки № 06 від 15.02.2017 року, що видана ТОВ «ВКП «ДЕМИ» ОСОБА_4 , станом на 01.01.2017 року статутний капітал товариства сформований не в повному обсязі і сума внесеного капіталу склала 89 296 296,56 грн. Вказана інформація підтверджується також, фінансовим звітом суб`єкта малого підприємництва ТОВ «ВКП «ДЕМИ» за 2016 рік відповідно до якого неоплачений капітал на кінець звітного періоду становить 60 703,7 тис. грн.

Отже, судом встановлено, що станом на 31.12.2016 року дружина позивача ОСОБА_4 була засновником ТОВ «ВКП «ДЕМИ», статутний капітал якого згідно статуту становить 150 000 000,00 грн., проте як свідчать вищевказані довідка, та фінансовий світ, станом на кінець звітного періоду 2016 року фактично дружиною позивача внесено грошові кошти до статутного капіталу ТОВ «ВКП «ДЕМИ» в сумі 89 296 296,44.

При цьому, відповідно до даних декларації особи уповноваженої на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування поданої Бахмутським міським головою ОСОБА_1 за 2016 рік, у розділі 8 «Корпоративні права» Декларації, позивач відобразив відомості про наявність у власності в його дружини корпоративних прав ТОВ «ВКП «ДЕМИ» зазначивши вартість таких прав у грошовому вираженні 89 296 297 грн., а у відсотковому 100 %.

З приводу обставин викладених у підпункті 4.2 пункту 4 Рішення № 2870 від 30.08.2019 року, судом встановлено, що дружина позивача - ОСОБА_4 є засновником ПП «ТПК». Відповідно до пунктів 4.5 та 4.6 статті 4 Статуту приватного підприємства «Торгово-промисловий комплекс» (нова редакція), затверджений Рішенням власника приватного підприємства «Торгово-промисловий комплекс» від 28.07.2016 року:

4.5. Для забезпечення діяльності Підприємства створюються статутний капітал який формується по мірі надходження коштів від засновника і складає 4 000 000,00 (чотири мільйони) гривень.

Статутний капітал Товариства поділяється на 4 000 000,00 (чотири мільйони) часток розміром 1 (одна гривня) кожна.

ОСОБА_4 - 4 000 000,00 гривень, що відповідає 100 % статутного капіталу.

4.6. Засновник має право збільшувати розмір статутного фонду за рахунок власних коштів або власного прибутку.

Також в матеріалах справи наявний Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, за яким надається інформація з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно ПП «Торгово-промисловий комплекс» (Код ЄДРПОУ 35715406) станом на 31.12.2016 року. У розділі Перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому числі частки кожного із засновників (учасників); прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання, якщо засновник - фізична особа; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код юридичної особи, якщо засновник - юридична особа вказаного Витягу зазначено наступні відомості: ОСОБА_4 , АДРЕСА_1 , розмір внеску до статутного фонду - 4 000 000,00 грн.

При цьому у розділі Дані про розмір статутного капіталу (статутного або складеного капіталу) та про дату закінчення його формування вказано наступну інформацію: 4 000 000,00 грн., 13.08.2009.

Також, як вбачається із Довідки, що видана ТОВ «ТПК» ОСОБА_4 , за період 2009-2015 років ОСОБА_4 внесла грошові кошти в статутний капітал у сумі 1 903 303,43 грн.

При цьому, як свідчать дані декларації особи уповноваженої на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування поданої Бахмутським міським головою ОСОБА_1 за 2016 рік, у розділі 8 «Корпоративні права» Декларації, позивач відобразив відомості про наявність у власності в його дружини корпоративних прав ПП «ТПК» зазначивши вартість таких прав у грошовому вираженні 1 903 303,43 грн., а у відсотковому 100 %.

Позивач зазначає, що оскільки статутний капітал даних підприємств було сформовано не в повному обсязі ним було зазначено відомості щодо відсоткового вираження вартості корпоративних прав у відповідності до даних, що відображено у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань на виконання вимог статей 50, 51 Закону України «Про господарські товариства» (чинний на час виникнення спірних правовідносин).

Суд погоджується із вказаними доводами позивача з огляду на наступне.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 46 Закону України «Про запобігання корупції» декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування повинні зазначатись інші корпоративні права, що належать суб`єкту декларування або членам його сім`ї, із зазначенням найменування кожного суб`єкта господарювання, його організаційно-правової форми, коду Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України, частки у статутному (складеному) капіталі товариства, підприємства, організації у грошовому та відсотковому вираженні.

Відповідно до статті 113 Господарського кодексу України приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб`єкта господарювання - юридичної особи. При цьому, порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається Господарського кодексу України та іншими законами.

Суд, зазначає, що порядок формування статутного капіталу приватного підприємства законодавством, чинним на час виникнення спірних правовідносин, не визначено.

При цьому, суд враховує, що відповідно до частини 4 статті 57 Господарського кодексу України статут суб`єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб`єкта господарювання, а також інші відомості, пов`язані з особливостями організаційної форми суб`єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству.

Згідно з висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 06.03.2018 року в справі № 907/167/17, відсутність правового регулювання є підставою для застосування до відповідних правовідносин правових норм цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону), з урахуванням конкретних обставин справи, зокрема, положень статуту відповідного приватного підприємства.

Досліджуючи положення Статуту ПП «ТПК», судом встановлено, що відповідно до пункту 4.5 статті 4 Статуту ПП «ТПК» статутний капітал Підприємства формується по мірі надходження коштів від засновника і складає 4 000 000,00 (чотири мільйони) гривень.

Отже, чіткого порядку формування статутного капіталу підприємства не передбачено, при цьому, як вбачається із вказаного статуту приватного підприємства, ОСОБА_4 є єдиним засновником даного підприємства, а тому невнесення нею своїх часток до статутного капіталу фактично унеможливить здійснення господарської діяльності даного підприємства, що суперечить меті створення такого приватного підприємства.

Також, відповідно до частини 1 статті 47 Господарського кодексу України, держава гарантує усім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права та рівні можливості для залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів.

А тому, відсутність правового регулювання діяльності приватного підприємства не повинно створювати жодних привілеї для такої форми суб`єкта господарювання перед всіма іншими.

Також, суд зауважує, що вказаним статутом передбачено, що статутний капітал підприємства поділений на частки та визначено розмір частки засновника.

При цьому, в подальшому, відповідно до Протоколу зборів засновників Приватного підприємства «Торгово-промисловий комплекс» від 27.12.2017 року № 1 прийнято до складу засновників підприємства ОСОБА_5 , згідно заявки та перерозподілено частки статутного капіталу підприємства, а саме ОСОБА_4 - 1 903 303,43 грн. (47,58%); ОСОБА_5 - 2 096 696,57 грн. 952,42 %).

Корпоративні права визначені у частині 1 статті 167 Господарського кодексу України як права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Пунктом 1 частини 2 статті 55 Господарського кодексу України до господарських організацій віднесені юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Частиною 1 статті 62 Господарського кодексу України визначено підприємство як самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Згідно з положеннями статті 63 Господарського кодексу України з огляду на форми власності передбачена дія, зокрема, приватних підприємств, що діють на основі приватної власності громадян чи суб`єкта господарювання (юридичної особи). Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який призначається (обирається) засновником (наглядовою радою такого підприємства у разі її утворення), керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об`єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об`єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Положеннями статей 83, 84 Цивільного кодексу України також передбачено, що юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Товариством є організація, створена шляхом об`єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Підприємницькі товариства можуть бути створені лише як господарські товариства або виробничі кооперативи.

Господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства (стаття 113 Цивільного кодексу України).

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов`язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов`язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів (частина 3 статті 80 Господарського кодексу України).

Отже, приватне підприємство є окремою організаційно-правовою формою суб`єкта господарювання, що передбачена статтею 113 Господарського кодексу України, при цьому, порядок формування статутного капіталу приватного підприємства не врегульований ні Цивільним кодексом України, ні Господарським кодексом України.

Відтак відповідно до положень статті 8 Цивільного кодексу України щодо вказаних правовідносин слід застосувати правові норми цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Таким чином, згідно з встановленими під час судового розгляду обставинами: приватне підприємство засноване на приватній власності засновника, з метою вирішення економічних та соціальних проблем та одержання прибутку, здійснює свою діяльність на принципах господарського розрахунку, самоокупності та самофінансування, за порушення договірних зобов`язань, податкової дисципліни та інших правил господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законодавством, при цьому статутний капітал Підприємства поділений на частки, а в подальшому склад засновників розширено та перерозподілено частки статутного капіталу підприємства, Суд вважає за можливе застосування положень Цивільного та Господарського кодексів України, Закону України «Про господарські товариства», які регулюють правовідносини щодо порядку сплати статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю з урахуванням положень Статуту ПП «ТПК».

Згідно з абзацом 2 частини першої статті 12 Законом України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року № 1576-XII (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон України «Про господарські товариства») товариство є власником майна, переданого йому учасниками у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

При цьому, за статтею 13 названого Закону вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом. Грошова оцінка вкладу учасника господарського товариства здійснюється за згодою учасників товариства, а у випадках, встановлених законом, вона підлягає незалежній експертній перевірці.

Водночас, у Рішенні Конституційного Суду України від 05.02.2013 року (справа №1-3/2013) щодо офіційного тлумачення положень статей Закону України «Про господарські товариства» роз`яснено розуміння статусу учасника товариства, який «реально не вносить внесок до статутного капіталу» та які наслідки очікують такого учасника в разі не внесення статутного капіталу чи його частки.

Зокрема, Суд зазначив, що передбачений в установчому документі розмір статутного капіталу розподіляється на частки кожного учасника пропорційно вартості його вкладу, тобто частка учасника в статутному капіталі Товариства має відповідати вартості його майнової участі в такому капіталі. Відтак особливістю статутного капіталу Товариства є його поділ на частки кожного з учасників, які у відповідності з цими частками управляють Товариством. Отже, розмір часток учасників Товариства встановлюється статутом (частина перша статті 140, абзац другий частини першої статті 143 Цивільного кодексу України, частина четверта статті 82 Господарського кодексу України, частина перша статті 50, частина перша статті 51 Закону України «Про господарські товариства»).

Участь у Товаристві майном і узгодження між учасниками спільного управління ним наділяє учасника корпоративними правами, а тому відносини щодо цих прав мають характер корпоративних правовідносин (частини перша, третя статті 167 Господарського кодексу України).

Законодавець імперативно врегулював питання щодо строку сплати статутного капіталу (внесення вкладів до статутного капіталу) учасниками Товариства - до закінчення першого року з дня державної реєстрації Товариства (абзац перший частини третьої статті 144 Цивільного кодексу України, частина перша статті 52 Закону України «Про господарські товариства»). Цей строк надається для поступового виконання кожним учасником свого корпоративного обов`язку перед Товариством щодо формування статутного капіталу (вносити свої вклади у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами) (пункти 1, 2 частини першої статті 117 Цивільного кодексу України, абзац третій частини третьої статті 88 Господарського кодексу України, пункт „б" статті 11 Закону України «Про господарські товариства»). Формування учасниками статутного капіталу є їх юридичним обов`язком перед Товариством.

Отже, до закінчення першого року з дня державної реєстрації Товариства розмір часток кожного з учасників встановлюється виключно статутом. Протягом першого року з дня державної реєстрації Товариства його учасники мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному капіталі, незалежно від факту повного чи часткового внесення (сплати) вкладів.

Разом з тим, у разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх вкладів до закінчення встановленого річного строку, згідно з частиною третьою статті 144 Цивільного кодексу України, частиною другою статті 52 Закону України «Про господарські товариства», загальні збори учасників Товариства приймають одне з таких рішень: про виключення із його складу тих учасників, які не внесли (не повністю внесли) свої вклади, та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію Товариства.

Таким чином, на учасника Товариства покладено імперативний обов`язок стосовно формування статутного капіталу (внесення (сплати) вкладів) протягом першого року з дня державної реєстрації для уникнення наслідків визначених згідно з частиною третьою статті 144 Цивільного кодексу України, частиною другою статті 52 Закону України «Про господарські товариства».

При цьому, правові наслідки невиконання зазначеного обов`язку настають лише у разі прийняття відповідного рішення загальними зборами Товариства. В іншому випадку, правовий статус засновника товариства не зазнає змін.

Отже, із аналізу наведених норм та відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 05.02.2013 року (справа №1-3/2013), суд приходить до висновку, що корпоративні права (що належать суб`єкту декларування або членам його сім`ї) повинні зазначатись у декларації, із зазначенням частки у статутному (складеному) капіталі товариства, підприємства, організації у грошовому та відсотковому вираженні, не залежно від фактичного внесення вкладу до статутного фонду засновником.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.06.2020 року по справі № 807/270/18.

Таким чином, оскаржувані підпункти 4.1 та 4.2 пункту 4 Рішення № 2780 від 30.08.2019 року, відповідно до якого суб`єкт декларування відображає у декларації наявні у нього та членів його сім`ї корпоративні права, що мають реальне відображення вкладу (частки) до статутного капіталу товариства, приватного підприємства є необгрунтованим та таким, що суперечить нормам законодавства, чинного на час виникнення спірних правовідносин.

З приводу, викладеного в оскаржуваних підпунктах 7.1 та 7.2 пункту 7 рішення НАЗК № 2780 від 30.08.2019 року, висновку про те, що позивач не зазначив відомості про фінансові зобов`язання у члена його сім`ї (дружини), що виникли на користь ТОВ «ВКП «ДЕМИ» та ПП «ТПК» та є дійсними на кінець періоду в сумі 62 800 400,57 грн., суд зазначає наступне.

Так, у підпунктах 7.1 та 7.2 пункту 4 рішення № 2780 від 30.08.2019 року відповідач вказав, що суб`єкт декларування у розділі 13 «Фінансові зобов`язання» декларації не достовірно відобразив відомості про наявні у члена його сім`ї (дружини) фінансові зобов`язання, а саме на думку НАЗК позивач повинен був відобразити суми несплаченого, на кінець звітного періоду (31.12.2016 року), його дружиною статутного капіталу у ТОВ «ВКП «ДЕМИ» в розмірі 60 703 703,44 грн. та ПП «ТПК» в розмірі 2 096 696,57 грн.

Як вже зазначалося судом, дружина позивача - ОСОБА_4 є засновником ТОВ «ВКП «ДЕМИ», ПП «ТПК».

Відповідно, до наявних матеріалів справи, судом встановлено, що станом на 31.12.2016 року дружиною позивача вклад до статутного капіталу підприємства у розмірі 150 000 000,00 грн. (дата закінчення його формування 26.05.2011 року) сплачено частково в сумі 89 296 296,56 грн. Залишок неоплаченого ОСОБА_4 вкладу до статутного капіталу ПП «ТПК» становить 60 703 703,44 грн.

Також, як вбачається із доказів наданих позивачем, станом на 31.12.2016 року дружиною позивача вклад до статутного капіталу підприємства у розмірі 4 000 000,00 (дата закінчення його формування 13.06.2009 року) сплачено частково в сумі 1 903 303,43 грн. Залишок неоплаченого ОСОБА_4 вкладу до статутного капіталу ПП «ТПК» становить 2 096 696,57 грн.

При цьому, відповідно до даних декларації особи уповноваженої на виконання функцій держави або органів місцевого самоврядування поданої Бахмутським міським головою ОСОБА_1 за 2016 рік, позивач у розділі 13 «Фінансові зобов`язання» декларації не відобразив у даному розділі суми несплаченого, на кінець звітного періоду (31.12.2016 року), його дружиною статутного капіталу ТОВ «ВКП «ДЕМИ» в розмірі 60 703 703,44 грн. та ПП «ТПК» в розмірі 2 096 696,57 грн.

Позивач зазначає, що у його дружини відсутні фінансові зобов`язання у вигляді суми несплаченого, на кінець звітного періоду (31.12.2016 року), статутного капіталу перед ТОВ «ВКП «ДЕМИ» в розмірі 60 703 703,44 грн. та перед ПП «ТПК» в розмірі 2 096 696,57 грн.

Суд погоджується з доводами позивача з огляду на наступне.

При вирішенні питання, щодо наявності у дружини фінансових зобов`язань у розмірі неплачених часток статутного капіталу підприємств, суд враховує, що рішенням Конституційного Суду України від 05.02.2013 у справі № 1-3/2013 (1-рп/2013) надано офіційне тлумачення положень частини четвертої статті 58, частини першої статті 64 Закону України «Про господарські товариства».

Як зазначив Конституційний Суд України у вказаному рішенні участь у Товаристві майном і узгодження між учасниками спільного управління ним наділяє учасника корпоративними правами, а тому відносини щодо цих прав мають характер корпоративних правовідносин (частини перша, третя статті 167 Господарського кодексу України).

Законодавець імперативно врегулював питання щодо строку сплати статутного капіталу (внесення вкладів до статутного капіталу) учасниками Товариства - до закінчення першого року з дня державної реєстрації Товариства (абзац перший частини третьої статті 144 Цивільного кодексу України, частина перша статті 52 Закону). Цей строк надається для поступового виконання кожним учасником свого корпоративного обов`язку перед Товариством щодо формування статутного капіталу (вносити свої вклади у розмірі, порядку та коштами (засобами), що передбачені установчими документами) (пункти 1, 2 частини першої статті 117 Цивільного кодексу України, абзац третій частини третьої статті 88 Господарського кодексу України, пункт „б" статті 11 Закону). Формування учасниками статутного капіталу є їх юридичним обов`язком перед Товариством.

Закон імперативно врегулював питання щодо дій Товариства у разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх вкладів до закінчення встановленого річного строку. Згідно з частиною третьою статті 144 Цивільного кодексу України, частиною другою статті 52 Закону загальні збори учасників Товариства приймають одне з таких рішень: про виключення із його складу тих учасників, які не внесли (не повністю внесли) свої вклади, та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію Товариства.

Таким чином, законодавцем наводиться вичерпний перелік дій у випадку не внесення вкладу одним із засновників

Серед дій Товариства у разі невнесення (неповного внесення) учасниками своїх вкладів до закінчення встановленого річного строку, відсутні звернення з вимогою про примусове виконання учасником товариства його обов`язку, щодо внесення вкладу до статутного капіталу.

Таким чином, норми Цивільного кодексу України, а також положення Закону «Про господарські товариства» не передбачають, що у разі не виконання, протягом першого року з дня державної реєстрації товариства, учасником товариства обов`язку щодо сплати його частки у статутному капіталі такого товариства, у товариства є право вимагати від учасника такого товариства виконання його обов`язку.

Отже, обов`язку учасника товариства вносити вклади до статутного капіталу не кореспондує право товариства (чи інших його учасників) вимагати від такого учасника виконання вказаного обов`язку.

При цьому, відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зважаючи на положення цивільного законодавства, обов`язок сплати учасником товариства з обмеженою відповідальністю (а також у даному випадку і приватного підприємства) після закінчення року не потрапляє під визначення зобов`язання, оскільки в іншої сторони відсутні право вимоги виконання від такого учасника вказаного обов`язку.

При цьому суд звертає увагу, що твердження відповідача про те, що дружина позивача мала зобов`язання перед ТОВ «ВКП «ДЕМИ» та ПП «ТПК» щодо внесення вкладів у розмірі, порядку та засобами, передбаченими установчими документами, до моменту повного внеску в статутний капітал або зменшення статутного капіталу до розміру фактично сформованого статутного капіталу не є таким, що грунтується на нормах чинного законодавства.

Оскільки, відповідач не взяв до уваги, що порядок формування статутного капіталу ТОВ «ВКП «ДЕМИ» визначений положеннями статуту «ВКП «ДЕМИ» (копію якого надано позивачем разом із письмовими поясненнями до НАЗК) та положенням Закону України «Про господарські товариства», згідно з яким статутний капітал підлягає сплаті до закінчення першого року з дня державної реєстрації товариства, в іншому випадку засновники приймають одне із рішень передбачених законодавством. Таким чином, відповідачем не досліджено порядок формування статутного капіталу вказаного товариства.

Таким чином, на учасника Товариства покладено імперативний обов`язок стосовно формування статутного капіталу (внесення (сплати) вкладів) протягом першого року з дня державної реєстрації для уникнення наслідків визначених згідно з частиною третьою статті 144 Цивільного кодексу України, частиною другою статті 52 Закону №«Про господарські товариства».

При цьому, у разі невиконання вказаного обов`язку щодо ТОВ «ВПК «ДЕМИ» законодавець передбачає право загальних зборів учасників Товариства на прийняття одного з таких рішень: про виключення із його складу тих учасників, які не внесли (не повністю внесли) свої вклади, та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про зменшення статутного капіталу та про визначення порядку перерозподілу часток у статутному капіталі; про ліквідацію Товариства.

В подальшому, що і було здійснено, відповідно до протоколу загальних зборів учасників ТОВ «ВПК «ДЕМИ» від 22.12.2017 року статутний капітал даного товариства зменшено до 89 296 296,00 грн. при цьому розмір внеску засновників склав - ОСОБА_4 - грошові кошти в розмірі 89 296 296,00 грн. гривень (вісімдесят дев`ять мільйонів двісті дев`яносто шість тисяч двісті дев`яносто шість гривень 00 коп.), що відповідає частці у розмірі 100% у статутному капіталі.

Таким чином, суд приходить до висновку, що незважаючи на те, що правові наслідки невиконання зазначеного обов`язку настають лише у разі прийняття відповідного рішення загальними зборами Товариства, не виконання обов`язку щодо сплати частики статутного капіталу ТОВ «ВПК «ДЕМИ» не призводить до виникнення у дружини позивача фінансового зобов`язання перед товариством.

Також суд бере до уваги, що відповідачем не досліджено правову природу відносин, що склалися між ПП «ТПК» та дружиною позивача, як засновника даного підприємства.

Так, при обґрунтуванні своєї позиції відповідач посилається на норми Закону України «Про господарські товариства» при цьому абсолютно не бере до уваги, що приватне підприємство є самостійною формою господарювання, при цьому, жодних доводів, щодо необхідності застосування положень Закону України «Про господарські товариства» до діяльності даного підприємства не зазначено.

Як вже, було вказано судом, порядок формування статутного капіталу приватного підприємства законодавством, чинним на час виникнення спірних правовідносин, не визначено.

Отже, жодних вимог щодо обов`язків власника вносити вклади до статутного капіталу, порядок такого внесення, дата граничного строку формування статутного капіталу законодавством не встановлено, відсутні і юридичні наслідки не внесення частки у статутному капіталу приватного підприємства.

В свою чергу, суд звертає увагу, що статутом ПП «ТПК» передбачено, що статутний капітал підприємства формується по мірі надходження коштів від засновника.

Таким чином, як зазначалося вище, суд з врахуванням положень статуту ПП «ТПК», вважає за можливе застосовувати аналогію закону передбачену цивільним законодавством (стаття 8 Цивільного кодексу України), та вважає, що за можливе застосування положень Цивільного та Господарського кодексів України, Закону України «Про господарські товариства», які регулюють правовідносини щодо порядку сплати статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю з урахуванням положень Статуту ПП «ТПК».

Також, суд бере до уваги, доводи позивача стосовно того, що серед видів можливих фінансових зобов`язань, передбачених як законодавством так і офіційним роз`ясненням НАЗК, які підлягають відображенню в декларації відсутній такий вид зобов`язання, як сплата частки статутного капіталу юридичної особи.

Так, відповідно до пункту 1 частини 1 статті Закону України «Про запобігання корупції» фінансові зобов`язання, у тому числі отримані кредити, позики, зобов`язання за договорами лізингу, розмір сплачених коштів в рахунок основної суми позики (кредиту) та процентів за позикою (кредиту), зобов`язання за договорами страхування та недержавного пенсійного забезпечення, позичені іншим особам кошти. Відомості щодо фінансових зобов`язань включають дані про вид зобов`язання, його розмір, валюту зобов`язання, інформацію про особу, стосовно якої виникли такі зобов`язання, відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, та дату виникнення зобов`язання. Такі відомості зазначаються лише у разі, якщо розмір зобов`язання перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року. У разі якщо розмір зобов`язання не перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня звітного року, зазначається лише загальний розмір такого фінансового зобов`язання.

У разі якщо предметом правочину щодо забезпечення виконання зобов`язання є нерухоме або рухоме майно, в декларації зазначаються вид майна, його місцезнаходження, вартість та інформація про власника майна відповідно до пункту 1 частини першої цієї статті або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. У разі якщо засобом забезпечення отриманого зобов`язання є порука, в декларації має бути вказано інформацію про поручителя, зазначену у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців;

Також, суд зазначає, що ні цивільне, ні господарське законодавства не містять визначення фінансового зобов`язання, при цьому, зміст поняття «фінансове зобов`язання» визначено у нормативних актах з питань бухгалтерського обліку та фінансової звітності.

Відповідно до пункту 4 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 13 «Фінансові інструменти» (далі - П(С)БО 13) фінансове зобов`язання - контрактне зобов`язання: а) передати грошові кошти або інший фінансовий актив іншому підприємству; б) обмінятися фінансовими інструментами з іншим підприємством на потенційно невигідних умовах.

Оскільки, законодавством України з питань бухгалтерського обліку та фінансової звітності не передбачено визначення терміну контракт, з врахуванням того, що П(С)БО 13 схвалене на виконання Програми реформування системи бухгалтерського обліку із застосуванням міжнародних стандартів, суд враховує положення міжнародних стандартів бухгалтерського обліку.

Так, згідно із пунктом 13 Міжнародних стандарт бухгалтерського обліку 32 Фінансові інструменти: подання (далі - МСБО 32) терміни «контракт» та «контрактний» стосуються угоди між двома або більше сторонами з чітко визначеними економічними наслідками, яких сторони майже не можуть уникнути, тому що закон, як правило, вимагає здійснення такої угоди. Контракти, а значить і фінансові інструменти, можуть набирати різноманітних форм; вони необов`язково складаються у письмовій формі.

Також, відповідно до пункту 19 МСБО 32, якщо суб`єкт господарювання не має безумовного права уникнути надання грошових коштів чи іншого фінансового активу для погашення контрактного зобов`язання, то таке зобов`язання відповідає визначенню фінансового зобов`язання

Отже, як вбачається із вказаних положень стандартів бухгалтерського обліку, критеріями визначення фінансового зобов`язання є, зокрема:

передбачена законом вимога щодо безумовного виконання останнього;

необхідність в результаті виконання такого зобов`язання передати грошові кошти чи інший фінансовий актив.

Разом з тим, враховуючи вищевикладене, законодавством не передбачено безумовного виконання обов`язку з внесення вкладу до статутного капіталу товариства.

Положеннями статті 13 Закону України «Про господарські товариства» визначено, що вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до пункту 5 статті 8 статуту ТОВ «ВКП «ДЕМИ» Вкладами учасників та засновників товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, а також інші майнові права (включаючи майнові права на об`єкти інтелектуальної власності), кошти в тому числі в іноземній валюті, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із підпунктом 4.3 пункту 4 статуту ПП «ТПК» майно підприємства формується за рахунок майна і грошових коштів переданих Підприємству засновником.

Отже, як вбачається із положень законодавства та статутів підприємств вкладом до статутного капталу можуть бути не лише грошові кошти, а й інше майно.

Крім того, судом також враховується, що згідно з висновком експерта від 02.10.2019 року № 1041/37001 (14 аркуш експертизи) документально не підтверджується наявність у ОСОБА_4 фінансових зобов`язань на загальну суму 62 800 400,87 грн. в тому числі: 60 703 703,44 грн., що виникли внаслідок неповної сплати вкладу до статутного капіталу ТОВ «ВКП ДЕМИ»; 2 096 696,57 грн., що виникли внаслідок неповної сплати вкладу до статутного капіталу ПП «ТПК».

На підставі вищевикладеного суд, приходить до висновку, що у даному випадку позивачем доведено відсутність у його дружини фінансових зобов`язань перед ТОВ «ВПК «ДЕМИ» та ПП «ТПК» у розмірі не сплачених часток статутного капіталу, оскільки, аналіз норм законодавства чинного під час виникнення спірних правовідносин не дає підстав відносити такі несплачені частки статутного капіталу до фінансових зобов`язань.

Отже, висновки відповідача в цій частині також є передчасними та суперечать вимогам законодавства чинного на час виникнення спірних правовідносин.

Таким чином, суд приходить до висновку, що оскаржувані підпункти 4.1 та 4.2 пункту 4, підпункти 7.1 та 7.2 пункту 7 Рішення № 2870 від 30.08.2019 року є необґрунтованими та не підтверджені відповідачем у суді належними і допустимими доказами.

Разом з тим, зважаючи на викладене вище, для ефективного захисту порушених прав ОСОБА_1 суд не обмежується позовними вимогами заявленими позивачем в позовній заяві, а враховує всі обставини справи встановлені в процесі розгляду даної справи.

Така позиція суду пояснюється наступним.

Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. Так, при розгляді справи було б неприйнятно враховувати право на ефективний засіб захисту, а саме, запобігання порушенню або припиненню порушення з боку суб`єкта владних повноважень, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту.

Так, верховенство права, як основоположний принцип адміністративного судочинства, визначає спрямованість судочинства на досягнення справедливості та надання ефективного захисту.

Статтею 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту) Конвенції передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам. Зазначені обставини пояснюють вихід суду за межі заявлених позивачем позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування повністю рішення № 2780 від 30.08.2019 року, оскільки під час судового розгляду, судом виявлено, що відповідачем пропущено строк на його прийняття.

Також суд зазначає, що не зважаючи на те, що мотиви, щодо недостовірного відображення відомостей, що відрізняються від достовірних на суму 62 800 400,57 грн. викладені в оскаржуваних пунктах мотивувальної частини висновок, щодо встановлених порушень викладено саме у пункті 1 резолютивної частини, а тому скасування п. 4 та п. 7 мотивувальної частини не забезпечить ефективний захист порушених прав позивача.

Відтак, враховуючи, що під час судового розгляду судом встановлено протиправність прийняття рішення № 2780 від 30.08.2019 року після закінчення граничного строку на його прийняття, що є самостійною підставою для скасування такого рішення суд приходить до висновку, що для ефективного захисту порушених прав та уникнення повторного звернення до суду необхідність виходу за межі позовних вимог.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В свою чергу, статтею 55 Основного Закону України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Вказаним положенням Конституції України кореспондує частина перша статті 5 КАС України, яка наділяє кожну особу правом звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. При цьому, за змістом цієї норми процесуального закону, таке звернення відбувається в порядку, встановленому КАС України, який, в свою чергу, у відповідності до його статті 1 визначає, зокрема, повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах.

Зокрема, частина третя статті 2 КАС України серед основних засад (принципів) адміністративного судочинства визначає змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі.

Суд наголошує, що принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі полягає насамперед у активній ролі суду при розгляді справи. В адміністративному процесі, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, мають бути повністю встановлені обставин справи з метою ухвалення справедливого та об`єктивного рішення. Принцип офіційності, зокрема, виявляється у тому, що, окрім іншого, суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору, з`ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин.

В той же час, за визначенням частини першої статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Достатніми, у розумінні частини першої статті 76 КАС України, є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За змістом частини другої вищезазначеної правової норми процесуального закону, питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Разом з тим частина перша статті 77 КАС України покладає на кожну сторону обов`язок довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Наведене вище свідчить про протиправний характер оскаржуваного рішення № 2870 від 30.08.2019 року, що зумовлює необхідність визнання його протиправним та скасування повністю.

Отже, суд, з метою повного захисту прав позивача, вважає за необхідне обрати правильний спосіб захисту у даній частині шляхом скасування саме рішення Національного агентства з питань запобігання корупції рішення «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік, поданої ОСОБА_1 , Бахмутським міським головою» від 30.08.2019 року № 2780.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також письмові доводи учасників справи стосовно заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Всі судові витрати понесені позивачем, при задоволені позову, відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, тому судові витрати в розмірі 768,40 грн. підлягають стягненню на користь позивача з Національного агентства з питань запобігання корупції за рахунок його бюджетних асигнувань.

Керуючись статтями 77, 139, 238, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Відмовити в задоволенні клопотання Національного антикорупційного бюро України про закриття провадження у справі.

2. Позов задовольнити повністю.

3. Визнати протиправним та скасувати рішення Національного агентства з питань запобігання корупції № 2780 від 30.08.2019 року «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2016 рік, поданої ОСОБА_1 , Бахмутським міським головою».

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Національного агентства з питань запобігання корупції (01103, м. Київ, бульв. Дружби Народів, 28; код ЄДРПОУ 40381452) судові витрати за сплату судового збору в загальному розмірі 748 (сімсот сорок вісім) гривень 40 коп.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя О.В. Патратій