Рішення № 94597723, 02.02.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 лютого 2021 року м. Київ № 826/6811/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Чудак О.М., за участю секретаря судового засідання Лисун А.А., представника відповідача й третьої особи Адамишина А.В., у відсутність позивача, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

установив:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 з позовною заявою до Державної міграційної служби України про:

- визнання дій по відхиленню скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірними;

- скасування рішення Державної міграційної служби України від 19 січня 2018 року №21-18 про відхилення скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язання Державну міграційну службу України повторно розглянути скаргу про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на Конституцію України, Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», та зазначає, що при прийнятті оскарженого рішення Державною міграційною службою України порушено процедуру його прийняття, а саме не проаналізовано інформацію по країні походження позивача, внаслідок чого зроблено неправильні висновки по суті справи та прийнято необґрунтоване рішення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 травня 2018 року відкрито провадження у справі, призначено судове засідання. Залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві.

Відповідач проти позову заперечив з огляду на положення Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року, Конституції України, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та вказав, що Державною міграційною службою України правомірно прийнято рішення про відхилення скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки заявник особисто не зазнавав переслідувань, погроз та до нього не застосовувалося фізичне насилля за жодною з конвенційних ознак, не встановлено процедурних порушень розгляду зазначеного питання.

В судовому засіданні представник відповідача та третьої особи на стороні відповідача проти задоволення позову заперечив, зіславшись на його необґрунтованість та безпідставність.

Позивач в засідання не прибув, причини неприбуття не повідомив, хоча секретарем судового засідання здійснені неодноразові заходи для його завчасного та належного повідомлення.

Отже, оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, суд встановив наступне.

19 вересня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З метою виявлення додаткової інформації, необхідної для оцінки справжності фактів, повідомлених позивачем в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 19 вересня 2017 року №123, з ним було проведено співбесіду від 29 вересня 2017 року.

Під час співбесіди було встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Народної Республіки Бангладеш, народився в Народній Республіці Бангладеш, область Сілхет, район Голапгонь, за національністю - бенгалець, сповідує іслам (суніт), неодружений, освіта - середня. Документи, що посвідчують особу відсутні.

Позивач 01 вересня 2016 року залишив територію країни громадянської належності, до України прибув 16 листопада 2016 року, перетнувши кордон України нелегально, пішки.

На момент звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України перебував нелегально.

У своїй заяві позивач вказав, що покинув країну походження через політичний гніт та побоювання застосування до нього фізичної розправи зі сторони лідерів правлячої партії Awami League .

На основі вивчення наданих позивачем матеріалів, співбесід по уточненню викладених фактів та аналізу ситуації в країні громадянської належності, контролюючий орган дійшов до висновку, що позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками, визначеними Женевською Конвенцією про статус біженців 1951 року та частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Головний спеціаліст відділу з питань шукачів захисту Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві 29 вересня 2017 року склав висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На підставі вказаного висновку був прийнятий наказ Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві від 29 вересня 2017 року № 443 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 .

Про прийняте рішення позивача було проінформовано шляхом направлення повідомлення від 02 жовтня 2017 року № 268.

Позивач звернувся до Державної міграційної служби України зі скаргою на рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням Державної міграційної служби України від 19 січня 2018 року № 23-18 скаргу позивача на рішення Головного управління Державної міграційної служби України у місті Києві від 29 вересня 2017 року № 443 відхилено.

Не погоджуючись із вказаним рішення Державної міграційної служби України, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Суд, визначаючись щодо заявлених вимог по суті, виходить з того, що порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до частини другої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

Положеннями частини дев`ятої статті 12 вказаного Закону передбачено, що особа, яка отримала повідомлення про відхилення скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і не використала права на його оскарження до суду протягом п`яти робочих днів, повинна залишити територію України в установлений строк, якщо вона не має інших законних підстав для перебування в Україні, встановлених Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Зазначені норми права вказують на те, що рішення Державної міграційної служби України від 19 січня 2018 року №21-18, яке прийняте за результатами розгляду скарги на рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту може бути предметом адміністративного позову.

У відповідності до частини першої статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Згідно частини першої статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Згідно з частиною шостою статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року (далі - Конвенція 1951 року) та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року (далі - Протокол 1067 року).

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Крім того, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти , які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Згідно з висновком від 29 вересня 2017 року позивачу було відмовлено у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв`язку з необґрунтованістю заяви та відсутністю умов, зазначених у пунктах 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У заяві позивача зазначено, що він був членом партії BNP, однак дослідивши надані до матеріалів справи документи та наявну інформацію, твердження позивача в частині його членства у політичній партії BNP носять суперечливий характер та спростовуються інформацією з відкритих джерел інтернет, оскільки будучи членом даної політичної партії, то як студент позивач був би членом студентської гілки BNP. Однак заявник навіть не був студентом, оскільки вказував, що мав середню освіту.

Позивач не надав жодного документального підтвердження щодо його участі в політичній партії.

При цьому, позивач безперешкодно залишив країну походження, прямуючи до Республіки Білорусь за допомогою наявної візи для навчання. У цій країні навіть навчався протягом місяця. Тобто позивач мав змогу звернутися за захистом у вказаній країні, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні походження.

Таким чином, суд доходить висновку про відсутність обставин, за яких у заявника могло б бути цілком обґрунтоване побоювання застосовування до нього фізичного насилля на час виїзду із країни походження та звернення до міграційної служби із заявою про надання статусу біженця в Україні.

Законом України від 18.03.2004 № 1629-IV «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» визначено, що метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соmmunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Виходячи з системного аналізу наведених норм права та фактів, наведених позивачем щодо підстав, за якими він покинув країну постійного проживання, органи міграційної служби цілком обґрунтовано дійшли висновку про те, що твердження заявника про загрозу в країні громадянської належності є досить сумнівними і носять суперечливий характер.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таким чином, при перевірці об`єктивної та суб`єктивної сторони обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань відповідачем не встановлено наявність фактичних доказів того, що ці побоювання позивача є реальними.

Отже, об`єктивна сторона цілком обґрунтованого побоювання стати жертвою переслідувань за політичні погляди та соціальну активність позивача або застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання не знайшли підтвердження в суді.

Таким чином, при прийнятті рішення відповідачем враховано проведений третьою особою збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника та обґрунтовано прийнято рішення від 19 січня 2018 року №21-18 про відхилення скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В даному випадку не була доведена обґрунтованість суб`єктивних побоювань заявника стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Цілком очевидно, що побоювання, які виникли у заявника, мають суто суб`єктивний характер і не підтверджені жодними документальними даними.

Не наведено таких позивачем ні в скарзі до відповідача, ні в позовній заяві до суду.

Отже, позивач не підпадає під визначення біженця відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Закону № 3671-VI, оскільки заявник особисто не зазнавав переслідувань, погроз, та не підлягав фізичному насиллю за жодною з конвенційних ознак. Про побоювання переслідування за іншими конвенційними ознаками позивач не повідомив. Отже, дана заява не дає підстав вважати, що заявник зазнав переслідувань за жодною з конвенційних ознак.

Як вбачається з матеріалів особової справи, процедура проведення перевірки заяви та прийняття рішення по заяві позивача проведена із дотриманням норм, визначених Законом № 3671 та Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною першою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 КАС України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

На підставі вище викладеного, суд доходить висновку про прийняття Державною міграційною службою України рішення від 19 січня 2018 року №21-18 в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи заявника.

Відповідно до частини п`ятої статті 139 КАС України у разі відмови у задоволенні вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Доказів понесення відповідачем витрат суду не надано.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 242-247, 255 КАС України, суд,

вирішив:

В задоволенні адміністративного позову громадянина Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області, про визнання дій протиправними, скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, - відмовити повністю.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Позивач - громадянин Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 (місцезнаходження фізичної особи: АДРЕСА_1 ).

Відповідач - Державна міграційна служба України (місцезнаходження юридичної особи: 01001, місто Київ, вулиця Володимирська, будинок 9; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 37508470).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (місцезнаходження юридичної особи: 02152, місто Київ, вулиця Березняківська, будинок 4-А; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань: 42552598).

Повний текст рішення складено й проголошено в судовому засіданні 02.02.2021.

Суддя О.М. Чудак