Рішення № 94592713, 02.02.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 лютого 2021 р. Справа№200/10281/20-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Донецький окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Кониченка Олега Миколайовича розглянувши за участю судового засідання Перерви Д.В. в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )

до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Донецькій області (84112, Донецька область, м. Слов`янськ, вул. Добровольського, 2)

про зобов`язання нарахувати та виплатити суддівську винагороду

ВСТАНОВИВ:

Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України у Донецькій області, в якому просила суд: зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області нарахувати суддівську винагороду судді Артемівського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 у розмірі 109 230 гр. 82 коп. на підставі п.4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020, ухваленого у справі № 1- 14/2020(230/20), як правового акта, який підлягає застосуванню, за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року та виплатити судді Артемівського міськрайонного суду Донецької області ОСОБА_1 зазначену суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року з відрахуванням відповідних сум податків і зборів.

Ухвалою від 09 листопада 2020 року суд відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження з проведенням підготовчого судового засідання, яке призначено на 07 грудня 2020 року.

30 листопада 2020 року відповідач через канцелярію надав до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого просив суд відмовити в задоволенні адміністративного позову та залучити в якості співвідповідачів по справі Верховну Раду України та Кабінет Міністрів України.

02 грудня 2020 року ухвалою суду в задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі в справі в якості співвідповідачів Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України відмовлено.

07 грудня 2020 року розгляд справи відкладено на 22 грудня 2020 року.

22 грудня 2020 року ухвалою суду витребувано у відповідача копії рішення, наказу або іншого розпорядчого акту про виплату суддівської винагороди в обмеженому обсязі, а також рішення, наказу або іншого розпорядчого акту про поновлення виплати суддівської винагороди в повному обсязі (за їх наявності) або письмові пояснення щодо їх відсутності, судове засідання відкладено на 12 січня 2021 року.

11 січня 2021 року відповідачем надано до суду витребувані ухвалою від 22.12.2020 року пояснення.

12 січня 2021 ухвалою суду закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду по суті на 02 лютого 2021 року.

02 лютого 2021 року в судове засідання сторони, повідомлені належним чином, не з`явились, позивач просив розглянути справу за його відсутності.

Дослідивши матеріали адміністративного позову та відзиву на позовну заяву, суд дійшов висновку про їх достатність для вирішення адміністративного спору.

Суд дослідивши подані матеріали справи встановив наступне.

Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, про що свідчить паспорт громадянина України № НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 є суддею Артемівського міськрайонного суду Донецької області на підставі Указу Президента України від 18.10.2013 року № 570/2013 «Про призначення суддів», Указу Президента України від 17.10.2019 року № 760/2019 «Про призначення суддів», зарахована до штату даного суду та отримує суддівську винагороду згідно з ч.2 ст.135 Закону України від 02.06.2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», яка складається з посадового окладу та доплат за вислугу років, розмір яких визначається у відсотках до посадового окладу судді.

В обґрунтування адміністративного позову позивач зазначила, що відповідно до ч. 3 ст.135 Закону України від 02.06.2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус судців» базовий розмір посадового окладу судці місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, однак всупереч зазначеним вимогам законодавства положеннями частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ, зі змінами, розмір суддівської винагороди був обмежений 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, на період пандемії коронавірусу в Україні, починаючи з квітня 2020 року.

Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, за якими було встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, нарахування суддівської винагороди здійснюється у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року.

При цьому позивач посилається на п.4.3 мотивувальної частини зазначеного рішення від 28.08.2020 року, в якому Конституційний Суд України, з позиції позивача вказав, що втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.

Позивач зазначає, що юридична позиція, визначена Конституційним Судом України у п.4.3 мотивувальної частини рішення від 28.08.2020 року № 10-р/2020 у згаданій справі №1-14/2020(230/20), за якою потрібно повернути суддям втрачені з причини обмеження суддівської винагороди кошти, є обов`язковою для виконання відповідачем, який згідно з ч.4 ст.148 Закону України від 02.06.2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус судців» виконує функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів.

Згідно довідки Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області № 727 від 21.10.2020 року за спірний період обмеження суддівської винагороди позивачу підлягає нарахуванню суддівська винагорода у розмірі 109 230 гр. 82 коп., яка включає суми відповідних податків і зборів, котрі потрібно утримати при виплаті суддівської винагороди позивачу (графа довідки № 727 від 21.10.2020 року «Різниця у нарахуванні»).

Відповідач - Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області, зареєстровано в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань за кодом ЄДРПОУ 26288796, адреса зареєстрованого місцезнаходження: 84112, Донецька обл., місто Слов`янськ, вул. Добровольського, будинок 2, організаційно-правова форма - державна організація (установа, заклад).

Відповідно до п.п. 1-3 Типового положення про територіальні управління Державної судової адміністрації України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого Наказ Державної судової адміністрації України 15.07.2015 № 104 (далі - Положення № 104), територіальні управління Державної судової адміністрації України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (далі - територіальні управління) є територіальними органами Державної судової адміністрації України (далі - ДСА України) та їй підпорядковуються.

Територіальні управління у своїй діяльності керуються Конституцією і законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, актами Кабінету Міністрів України, рішеннями з`їзду суддів України та Ради суддів України, Положенням про ДСА України, наказами ДСА України, рішеннями колегії ДСА України, іншими нормативно-правовими актами та цим Положенням.

Основним завданням територіальних управлінь є організаційне забезпечення діяльності місцевих судів та фінансове забезпечення місцевих загальних судів з метою створення належних умов для діяльності судів, суддів цих судів та забезпечення роботи органів суддівського самоврядування.

Відповідно до п/п. 4.3, 4.4 п. 4 Положення № 104, до повноважень територіальних управлінь належить забезпечення у межах повноважень, визначених законом, незалежності, недоторканості та безпеки суддів у взаємодії з органами суддівського самоврядування, судами, правоохоронними органами, а також здійснення функції розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності територіальних управлінь та місцевих загальних судів.

Відповідач проти задоволення позову заперечує з огляду на те, що Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню па території України коронавірусу СOVID -19» з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу СOVID-19 на всій території України з 12 березня 2020 року встановлено карантин.

Верховною Радою України 13.04.2020 прийнято Закон України № 553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (далі - Закон № 553-ІХ), який опубліковано в газеті "Голос України" від 17.04.2020 №68 (7325) та набрав чинності 18.04.2020 року.

Відповідач посилається на ч.ч. 1, 3 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ), якими установлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СOVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-СоV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Відповідач зазначає, що обмеження, встановлене в частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні суддівської винагороди, таким чином, нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників обмежується максимальним розміром 47 230 грн. (4723*10) на місяць.

Відповідач вказує, що не мав правових підстав для нарахування та виплати суддівської винагороди поза межами видатків державного бюджету та без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ) та посилається на те, що зміни в законодавстві України, зокрема прийняття Закону № 553-ІХ, зумовлені економічним становищем держави та спрямовані на досягнення фінансової стабілізації.

Враховуючи викладене відповідач вважає, не допустив протиправних дій та діяв на підставі та в межах, передбачених Конституцією України, Бюджетним кодексом України та законами України.

Згідно ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Отже, обставини виплати суддівської винагороди відповідачу з застосуванням обмежень визначених, визнаються відповідачем, та підтверджуються відповідними доказами, а тому не викликають у суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання, що відповідно до ч. 1 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства, є підставою для звільнення від доказування.

Вирішуючи спірні правовідносини суд виходив з наступного.

Стаття 130 Конституції України визначає, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Частиною 1 ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно ч. 2 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Частина 4 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначає, що до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п`ятсот тисяч осіб; 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.

У випадку, якщо суд розміщується в декількох населених пунктах, застосовується регіональний коефіцієнт за місцезнаходженням органу, який провів державну реєстрацію такого суду.

Згідно частини 5 статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.

Частина 9 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначає, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

Поряд з цим, 12.03.2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19", якою з 12.03.2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого, з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін, неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.

18.04.2020 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 № 553-IX, яким Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" доповнено статтею 29, відповідно до якої встановлено, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об`єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні суддівської винагороди, грошового забезпечення суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Аналізуючи вищевказані норми права, суд дійшов висновок, що будь-які обмеження судової винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України "Про судоустрій і статус суддів", з огляду на таке.

Від так, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі № 4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що: "Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).

Конституційний Суд України вказав, що однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).

Згідно пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Гарантії незалежності суддів обумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (ч. 1 ст. 124 Основного Закону України).

Вищезазначені норми Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави дійти висновку, що законодавець не може на власний розсуд встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як важелі впливу на судову владу через інші законодавчі акти.

Таким чином, однозначним є висновок про те, що законодавче регулювання питання розміру суддівської винагороди може здійснюватись виключно Законом України "Про судоустрій і статус суддів", що кореспондує приписам частини другої статті 130 Конституції України, згідно з якою розмір суддівської винагороди встановлюється Законом України "Про судоустрій і статус суддів".

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України "Про судоустрій та статус суддів", при цьому застосування статті 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" прямо суперечить статті 130 Конституції України.

Положення Закону України №553-ІХ від 13.04.2020 про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" неможливо розглядати як такі, що відповідають принципам якості та правової визначеності закону, в сенсі застосування до правовідносин визначення розміру суддівської винагороди позивача.

Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-/2020 у справі №1-14/2020(230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами; абзацу дев`ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України "Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-ІХ.

Поряд з цим, в зазначеному рішенні вказано, що при вирішенні питання щодо конституційності оскаржуваних положень Закону № 294-IX, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Крім того, виходячи з того, що предмет регулювання Бюджетного кодексу України (далі - Кодекс), так само, як і предмет регулювання законів України про Державний бюджет України на кожний рік, є спеціальним, що обумовлено положеннями пункту 1 частини другої статті 92 Основного Закону України, Конституційний Суд України в Рішенні від 27.02.2020 року № 3-р/2020 дійшов висновку, що Кодексом не можна вносити зміни до інших законів України, зупиняти їх дію або скасовувати їх, а також встановлювати інше (додаткове) законодавче регулювання відносин, відмінне від того, що є предметом спеціального регулювання іншими законами України (абзац восьмий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Таким чином, положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 14 листопада 2019 року № 294-ІХ зі змінами, Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" від 13.04.2020 № 553-ІХ, визнані неконституційними та втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Суд наголошує, що питання обрахунку та розміру суддівської винагороди регламентовано виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що в свою чергу виключає можливість до правовідносин стосовно суддівської винагороди застосовувати інші Закони.

Судом встановлено, що з 18.04.2020 по 28.08.2020 суддівську винагороду позивачу нараховано та виплачено не відповідно до положень статті 130 Конституції України та статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", а в обмеженому розмірі, відповідно до ст. 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" - у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020 .

Відповідачем зазначений факт не спростовано.

Враховуючи викладене, суд вважає, що обмежуючи розмір суддівської винагороди позивача шляхом застосування Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" із змінами, внесеними на підставі Закону України № 553-ІХ, відповідач, вчинив дії, що порушують права та гарантії незалежності судді.

В той же час, суд звертає увагу, що саме 18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" № 553-IX від 13 квітня 2020 року, яким доповнено статтю 29 Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" щодо обмеження суддівської винагороди 10-ю розмірами мінімальної заробітної плати та згідно рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 у справі № 1-14/2020(230/20) вказані положення втратили чинність саме з дня ухвалення цього рішення, з 28.08.2020.

Тобто, порушене право позивача необхідно відновити саме за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що оскаржувані дії відповідача є протиправними, оскільки вони суперечать вимогам частини другої статті 130 Конституції України та статті 135 Закону № 1402-VIII та порушують охоронювані права та інтереси позивача внаслідок істотного зменшення суддівської винагороди, яку позивач отримував до 18.04.2020 року.

Поряд з цим, суд вважає за необхідне зазначити, що посилання позивача на п.4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20) як на підставу для відновлення її порушених прав є неприйнятними з наступних підстав.

Конституційний суд України в рішенні від 24 грудня 1997 року № 8-зп/1997 зазначив, що частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.

Крім того, відповідно до ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Також, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до п. 4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020 у справі №1-14/2020(230/20): «Конституційний Суд України зауважив, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України.

Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України».

Поряд з цим, п. 4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020 не містить прямих вказівок щодо здійснення компенсації суддівської винагороди у відносинах, що були предметом розгляду у справі.

Таке власне тлумачення позивачем мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 року № 10-р/2020 не відповідає принципу незворотності дії в часі законів та нормативно-правових актів та приписам ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, для повного захисту прав позивача, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання протиправними дій Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та зобов`язання Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 у розмірі 109 230 гр. 82 коп. за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року невиплачену частину суддівської винагороди з відрахуванням відповідних сум податків і зборів.

Таким чином, адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02). Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Таким чином, враховуючи те, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом та сприяти реальному відновленню порушеного права, беручи до уваги приписи ст. 9 КАС України, приймаючи до уваги відзив на позовну заяву відповідача, докази наявні у матеріалах справи, а також з аналізу норм чинного законодавства, суд приходить висновку, що обраний позивачем спосіб захисту свого порушеного права є ефективним.

Позивача звільнено від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI.

Відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи викладене, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись Конституцією України, Кодексом адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України № НОМЕР_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області (84122, Донецька область, м. Слов`янськ, вул. Добровольського, буд. 2, ЄДРПОУ 26288796), про зобов`язання нарахувати та виплатити суддівську винагороду - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації в Донецькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року із застосуванням ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».

Зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 у розмірі 109 230 грн. 82 коп. за період з 18 квітня 2020 року по 28 серпня 2020 року невиплачену частину суддівської винагороди з відрахуванням відповідних сум податків і зборів.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Вступну та резолютивну частини рішення складено та підписано 02 лютого 2021 року.

Повний текст рішення складено та підписано 03 лютого 2021 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).

Суддя О.М. Кониченко