Ухвала суду № 94585765, 29.01.2021, Рівненський міський суд Рівненської області

Справа № 569/2349/20

1-кп/569/488/21

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2021 рокум. Рівне

Рівненський міський суд в особі судді Сидорука Є.І., при секретарі судового заідання Григорчук В.М.,

розглянувши відкритому судовому засіданні під час підготовчого судового засідання в залі суду обвинувальний акт по кримінальному провадженні № 22017180000000025 від 31.03.2017 відносно ОСОБА_1 , обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.28, ч.1 ст.161, ч.3 ст. 300 КК України,

з участю прокурора Жука Б.С.,потерпілих ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,представника потерпілого - адвоката Комарницької О.В.,обвинуваченого ОСОБА_1 ,захисника-адвоката Приходько Р.П., -

ВСТАНОВИВ :

11.02.2020 до Рівненського міського суду надійшов обвинувальний акт по кримінальному провадженні № 22017180000000025 від 31.03.2017 відносно ОСОБА_1 , обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.28, ч.1 ст.161, ч.3 ст. 300 КК України.

Під час підготовчого судового засіданні обвинувачений та його захисник заявили клопотання про повернення обвинувального акту відносно ОСОБА_1 , обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.28, ч.1 ст.161, ч.3 ст. 300 КК України в Рівненську обласну прокуратуру, як такого, що не відповідає нормам КПК України, з підстав наведених у письмовому клопотанні про повернення обвинувального акту від 13.10.2020.

Прокурор, потерпілі та їх представник просили суд відмовити у задоволенні вищевказаного клопотання обвинуваченого та його адвоката, оскільки даний обвинувальний акт відповідає вимогам КПК України.

Суд, заслухавши учасників судового розгляду, вивчивши обвинувальний акт та реєстр матеріалів досудового розслідування, приходить до наступного висновку.

Згідно вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України, посадові особи органів державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України, обвинувачення - це твердження про вчинення певною особою передбаченого законом України про кримінальну відповідальність діяння, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом.

Згідно вимог ч. 4 ст. 110 КПК України, обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування.

Згідно з ч. 1 ст. 291 КПК України, обвинувальний акт складається слідчим, після чого затверджується прокурором.

Обвинувальний акт повинен відповідати вимогам ст. 291 КПК України, зокрема має містити викладення фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статей закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення.

Обвинувальний акт – це важливий процесуальний документ досудового розслідування, який оформляє його результати. В ньому підводяться підсумки досудового слідства, обґрунтовуються доказами висновки слідчого, прокурора щодо винуватості підозрюваного та юридичної кваліфікації його діянь, формулюється в остаточному вигляді обвинувачення.

Насамперед, ці вимоги пов`язані зі ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод», де зазначено, що кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має бути негайно й детально проінформований зрозумілою для нього мовою про характер і причини висунутого проти нього обвинувачення.

Саме в межах висунутого обвинувачення, відповідно до обвинувального акту, згідно ст. 377 КПК України, суд першої інстанції здійснює судовий розгляд, тому дуже важливо бездоганне дотримання стороною обвинувачення зазначених вище вимог закону.

Вивчивши обвинувальний акт, суд приходить до переконання, що він не містить відомостей, які визначені КПК України, як обов`язкові, а саме: не містить посилання на мотив, мету та умисел вчинення злочинів, зазначених в обвинувальному акті, відносно ОСОБА_1 ,що є обов`язковою обставиною, яка підлягає доказуванню у кримінальному провадженні відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 91 КПК України, фактичні обставини, що характеризують об`єктивну та суб`єктивну сторону злочинів є незрозумілими та суперечливими.

Так у тексті обвинувального акту замість відомостей щодо конкретних дій ОСОБА_1 , які містять ознаки інкримінованих йому кримінальних правопорушень, вжито лише дієслово «організував», яке не містить жодної інформації щодо того, які дії, коли, де і за яких обставин останній вчиняв для того, щоб організувати отримання, зберігання та розповсюдження брошур та буклету, та до яких наслідків це призвело.

Про відсутність у сторони обвинувачення доказової бази як щодо вчинення ОСОБА_1 якихось дій, які містять ознаки кримінальних правопорушень, так і наявності у нього прямого умислу, направленого на вчинення цих правопорушень, свідчить відверта плутанина та неузгодженість між описом фактичних обставин та правовою кваліфікацією дій останнього, відображених у обвинувальному акті.

Так, описавши зазначені вище фактичні обставини, слідчий зробив висновок, що дії ОСОБА_1 були направлені на розпалювання міжрелігійної ворожнечі та образу почуттів громадян через їх релігійні переконання, тому вони кваліфіковані за ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 161 КК України.

Але у наступній частині обвинувального акту слідчий, повторивши слово в слово до останньої крапки опис фактичних обставин, щодо яких він щойно зробив висновок про наявність ознак ч. 2 ст. 28 та ч. 1 ст. 161 КК України, зробив протилежний висновок, зазначивши, що ці дії були спрямовані зовсім не на розпалювання релігійної ворожнечі та образу почуттів громадян у зв`язку з їх релігійними переконаннями, а на «виготовлення, зберігання з метою розповсюдження та розповсюдження творів, що пропагують релігійну нетерпимість та дискримінацію», і дані дії необхідно кваліфікувати вже за ч. 3 ст. 300 КК України.

Така плутанина та суперечності між описом фактичних обставин та формулами правової кваліфікації прямо свідчить про те, що сторона обвинувачення склала обвинувальний акт не тільки за відсутності доказів вчинення ОСОБА_1 кримінально-караних дій, але й абсолютно не розібравшись у диспозиціях ст. 161 та ст. 300 КК України та не усвідомивши, що ці кримінальні правопорушення розмежовуються не тільки за об`єктом злочинного посягання, предметом злочину, але й за ознаками об`єктивної та суб`єктивної сторони.

При цьому кваліфікація дій особи за ознаками ст. 161 КК України виключає кваліфікацію тих самих дій за ст. 300 КК України, оскільки однією з найважливіших ознак суб`єктивної сторони, які відмежовують один склад злочину від іншого, є прямий умисел і мета, на досягнення якої направлені прямий умисел особи та її дії.

Тож, намагання сторони обвинувачення фактично двічі притягнути ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності за одні і ті ж дії, вчинені в один і той же час, прямо пов`язаний з тим, що представники сторони обвинувачення не встановили на що був направлений умисел ОСОБА_1 , а тому ще й кваліфікували його дії за іншими статтями КК України.

Таким чином, в обвинувальному акті фактично відсутнє формулювання обвинувачення, що безперечно, порушує права ОСОБА_1 на захист.

Крім того, правова кваліфікація дій особи повинна містити не тільки посилання на окрему статтю та її частину, а й точне формулювання, зокрема об`єктивної сторони та кваліфікуючих ознак.

Відсутність в обвинувальному акті формулювання обвинувачення та правової кваліфікації дій особи унеможливлює якісний і повний її захист.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 передбачено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику ЄСПЛ як джерело права. Однією з гарантій права на справедливий суд відповідно до ст. 6 Конвенції є негайна і детальна поінформованість обвинуваченого про характер висунутого проти нього обвинувачення, при цьому суд має схилятися до вибору на користь «змістовного», а не «формального» поняття звинувачення, про що йдеться у рішенні ЄСПЛ у справі «Девеер проти Бельгії».

У рішенні від 25.07.2000, ухваленому у справі «Маттоціа проти Італії», детальніше прописано: «обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально поінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення; а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування обвинуваченого залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту».

В рішеннях «Пелісьє та Сассі проти Франції» від 25.03.1999, «І.Н. та інші проти Австрії» від 20.04.2006, «Даллас проти Угорщини» від 01.03.2001 суд вказав, що надання повної детальної інформації стосовно пред`явленого особі обвинувачення є важливою передумовою забезпечення справедливого судового розгляду; право бути поінформованим про характер і причини обвинувачення має розглядатися у світлі права обвинуваченого мати можливість підготуватися до захисту, гарантованого підп. «b» п. 3 ст. 6 Конвенції.

Аналіз положень п. 13 ч. 1 ст. 3, ст. 20, 91, п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України у їх взаємозв`язку дає підстави стверджувати, що тільки конкретне обвинувачення, зрозуміле обвинуваченому за змістом, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального закону й не містить в собі суперечностей, вважається належним чином сформульованим і таким, яке породжує у особи необхідність здійснення захисту від нього.

В рішенні від 09.10.2008 у справі "Абрамян проти Росії": «деталі вчинення злочину можуть відігравати вирішальну роль під час розгляду кримінальної справи, оскільки саме з моменту доведення їх до відома підозрюваного він вважається офіційно письмово повідомленим про фактичні та юридичні підстави пред`явленого йому обвинувачення».

Отже існують підстави вважати, що обвинувальний акт від 07 лютого 2020 року не відповідає стандартам Європейського суду з прав людини та вимогам КПК України, а неконкретне обвинувачення залишилось поза увагою процесуального керівника, який затвердив процесуальний документ.

Суд також вважає, що є невідповідність описової частини обвинувального акту правовій кваліфікації відносно наявної співучасті у скоєнні злочинів групою осіб за попередньою змовою.

Так, згідно обвинувального акту, сторона обвинувачення кваліфікує дії ОСОБА_1 , як такі, що були вчинені за попередньою змовою групою осіб.

Відносно цього необхідно зазначити, що згідно диспозиції ст. ч. 2 ст. 28 КК України «злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовились про спільне його вчинення».

З зазначеної диспозиції та вимог ст. 91 КПК України прямо витікає, що без встановлення за допомогою належних та допустимих доказів наявності групи хоча б з двох осіб та такої події, як попередня змова (тобто часу, місця, інших суттєвих обставин) законно притягнути особу до кримінальної відповідальності за вчинення злочину у складі групи, яка діє за попередньою змовою, неможливо.

Особливе значення при цьому має встановлення часу, у який відбувається домовленість, оскільки така кваліфікуюча ознака, як вчинення злочину за попередньою змовою, може застосовуватися виключно в тому разі, коли учасники групи домовились про вчинення злочину до початку його вчинення.

Але з тексту обвинувального акту прямо витікає, що насправді стороні обвинувачення не вдалось встановити не тільки жодної особи, з якою ОСОБА_1 попередньо домовлявся про вчинення правопорушень, але й не вдалося встановити сам факт такої домовленості.

При цьому з тексту обвинувального акту слідує, що сторона обвинувачення, очевидно, вважає, що серед членів групи, яка до початку вчинення правопорушення домовилась про спільне його вчинення і у яку нібито входив і ОСОБА_1 , були розподілені ролі: на цю обставину вказує постійне застосування щодо ОСОБА_5 дієслова «організував».

Але з іншого боку слідчий вважає, ніби всі члени групи є простими співвиконавцями злочину і ролі між собою до початку вчинення злочину не розподіляли.

При цьому з тексту обвинувального акту неможливо встановити інформацію про те, у чому на думку слідчого полягала попередня змова.

Про відсутність відомостей про ці суттєві обставини вчинення правопорушень групою осіб за попередньою змовою, а також відсутність доказів існування такої домовленості і самої групи осіб, прямо свідчать формулювання, які застосовані у обвинувальному акті, а саме: «за попередньою змовою з невстановленими слідством особами», «придбав за невстановлених слідством обставин …. брошури», які застосовані у його тексті більше десятка разів.

Суд також приходить до переконання, що на неузгодженість обвинувального акту в частині обставин вчинення правопорушень за попередньою змовою групою осіб свідчить зникнення з тексту обвинувального акту назви відеофільму « ІНФОРМАЦІЯ_1 », та зміна цієї назви на просто «Гонение», і яким чином досудове розслідування встановлювало причетність ОСОБА_1 до створення цього відеофільму та не надало жодної оцінки діянням по створенню цього відеофільму власне самому ОСОБА_6 , режисером якого він мабуть був.

Вся ця неузгодженість, неповнота та необґрунтованість обвинувального акту, прямо вказує на обґрунтовані сумніви щодо вчинення ОСОБА_1 будь яких правопорушень, таким чином виключає обґрунтованість такого обвинувачення, що обов`язково має бути «поза розумним сумнівом».

Також суд вважає, що є невідповідність реєстру матеріалів досудового розслідування кримінального провадження вимогам ст.109 КПК України.

Ст. 109 КПК України передбачено, що реєстр матеріалів досудового розслідування складається слідчим або прокурором і надсилається до суду разом з обвинувальним актом.

Реєстр матеріалів досудового розслідування повинен містити: 1) номер та найменування процесуальної дії, проведеної під час досудового розслідування, а також час її проведення; 2) реквізити процесуальних рішень, прийнятих під час досудового розслідування; 3) вид заходу забезпечення кримінального провадження, дату і строк його застосування.

Ця норма є імперативною, а тому не передбачає можливості внесення інших даних або даних з обмеженою інформацією.

Зокрема, в порушення вимог ч. 2 ст. 109 КПК України, в реєстрі матеріалів досудового розслідування зазначені не усі процесуальні дії, що були проведені під час досудового розслідування, наявні неточності:

По-перше, в порушення вимог п. 2 ч. 2 ст. 109 КПК України у реєстрі матеріалів досудового розслідування взагалі відсутні відомості про обвинувальний акт, який є процесуальним рішенням згідно ч. 4 ст.110 КПК України.

Так, згідно вимог ч.4 ст.110 КПК України, обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування.

По-друге, повністю відсутні номера та ідентифікуючі ознаки процесуальних дій, а саме найменування зафіксовані у реєстрі здебільшого не у відповідності до вимог ч.1 ст.103 КПК України (проведення тотожної процесуальної дії у реєстрі відображено у вигляді протоколів - «протокол за результатами проведення ОТЗ (зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж» (п.1 арк.1 Реєстру) та у вигляді самої дії, але із іншою назвою – «проведення НСРД – зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж» (п.98 арк.4 Реєстру).

Окрім цього, усі без виключення протоколи огляду неідентифіковані та зазначені у реєстрі як у вигляді копії протоколу огляду (п.20 арк.1 Реєстру) так і у вигляді оригіналу такого протоколу (п.21 арк.1 Реєстру).

Висновки експертів неідентифіковані, що виключає можливість їх порівняння із відомостями щодо розміру витрат на залучення експертів, зазначених у обвинувальному акті.

По-третє, реєстр матеріалів не містить графи з посиланням на місцезнаходження документу у матеріалах кримінального провадження із зазначенням номеру тому та аркушу.

По-четверте, відсутні відомості про місце знаходження речових доказів брошур та буклетів релігійного змісту.

Реєстр матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні №22017180000000025 не відповідає вимогам ст. 109-110, п. 1 ч. 4 ст. 291 КПК України.

Зазначені вище обставини свідчать, що обвинувальний акт не відповідає вимогам ст.ст. 3, 110, 291 КПК України, не містить необхідних обов`язкових складових, є неконкретним, і з урахуванням того, що відповідно до вимог ч. 1 ст. 337 КПК України судовий розгляд проводиться лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта.

Згідно п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України у підготовчому засіданні суд має право повернути обвинувальний акт і реєстр матеріалів досудового розслідування прокурору, якщо вони не відповідають вимогам КПК України.

Разом з тим, питання повернення обвинувального акту визначенні і в листі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03.10.2012 № 223-1430/0/4-12 «Про порядок здійснення підготовчого судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України» у підготовчому засіданні суд має право повернути обвинувальний акт, клопотання про застосування примусових заходів виховного або медичного характеру прокурору, якщо вони не відповідають вимогам статей 291, 292 КПК: зокрема, якщо ці документи містять положення, що суперечать одне одному ? у документах наведено недопустиму натуралізацію опису злочину ? вони не підписані слідчим (крім випадків, коли прокурор склав їх самостійно) чи не затверджені прокурором ? до них не долучено передбачені законом додатки.

Крім того, невідповідність обвинувального акту вимогам п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України, є такою, що позбавляє в повній мірі реалізувати обвинуваченим своє право на захист.

Як зазначив Європейський суд з прав людини у справі " Жупнік проти України" від 09.12.2010. межі гарантій, передбачених п "а" п.3 ст. 6 Конвенції, мають оцінюватися, зокрема у світлі більш загального прав на справедливий судовий розгляд, гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції. У кримінальних справах надання повноти та докладної інформації щодо висунутого обвинувачення, яка надалі може бути сприйнята судом як юридична кваліфікація діяння є неодмінною передумовою забезпечення справедливості провадження. Разом з цим підпункти "а" і "б" п. 3 ст.6 Конвенції взаємопов"язані та визначають, що право бути поінформованим про характер і причину висунутого обвинувачення слід розглядати у світлі права обвинуваченого на підготовку свого захисту.

Згідно з зазначеною нормою закону обвинувальний акт має містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулюванняобвинувачення.

Аналіз цієї норми свідчить, що закон вимагає обов`язкове відображення в обвинувальному акті трьох складників:

1) фактичних обставин кримінального правопорушення;

2) правової кваліфікації (в теорії кримінального процесу використовується назва «формула обвинувачення»);

1)формулювання обвинувачення.

При цьому в доктрині кримінального процесу під формулюванням обвинувачення розуміється короткий виклад тексту диспозиції кримінально-правової норми, порушення якої інкримінується особі, фабула обвинувачення виступає фактичною моделлю вчиненого злочину, а юридичне формулювання (формула та формулювання обвинувачення) - це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правові норми, порушення яких інкримінується обвинуваченому.

Далі суду належить здійснити тлумачення нормативного змісту інституту «обвинувачення», неоднакове застосування норм якого автоматично може потрапляти під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) з огляду на недотримання гарантій права на справедливий суд.

Так, визначаючи основні терміни КПК, у пункті 13 частини першої статті 3 законодавець виклав загальне, незалежно від стадій кримінального провадження, поняття обвинувачення, яким є твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, встановленому цим Кодексом.

У свою чергу, відповідно до частини другої статті 42 КПК, обвинуваченим є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 цього Кодексу, а обвинувальний акт, згідно із пунктом 3 частини другої статті 283 КПК, є однією із форм закінчення досудового розслідування, тобто обвинувальний акт - це підсумковий процесуальний документ, яким визнається достатність доказів, зібраних під час досудового розслідування, засвідчується його завершення й надання доступу до матеріалів стороні захисту. Далі обвинувальний акт затверджується прокурором й одночасно з його переданням до суду вручається учасникам кримінального провадження під розписку (стаття 293 КПК). Для суду цей процесуальний документ є правовою підставою для призначення підготовчого судового засідання, судового розгляду, визначення його меж. Судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуто обвинувачення і лише в його межах (частина перша статті 337 КПК).

Власне висунення публічного обвинувачення здійснюється в умовах змагальності у судовому розгляді, коли прокурор оголошує короткий виклад або повний текст обвинувального акта (частина друга статті 347 КПК), а суд роз`яснює суть обвинувачення і з`ясовує у обвинуваченого, чи зрозуміле воно йому (частина перша статті 348 КПК).

Таким чином, системно-структурний аналіз норм КПК доводить, що на стадії досудового розслідування обвинувачення особи пов`язується з моментом складання обвинувального акта, що містить офіційну, сформовану на досудовому розслідуванні версію про вчинення особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.

При цьому суд звертає увагу, що важливим є виклад саме фактичних обставин

кримінального правопорушення, бо правильне їх відображення має суттєве значення не тільки для аргументації висновків слідчого, але і для дослідження обставин вчиненого кримінального правопорушення в суді та для реалізації права на захист. Фабула обвинувачення є фактичною моделлю вчиненого злочину, а юридичне формулювання (формула та формулювання обвинувачення) — це правова модель злочину, вказівка на кримінально-правові норми, порушення яких інкримінується обвинуваченому.

За таких підстав, суд приходить до переконання, що обвинувальний акт відносно ОСОБА_1 , обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.28, ч.1 ст.161, ч.3 ст. 300 КК України не відповідає вимогам КПК України, а тому підлягає поверненню в Рівненську обласну прокуратуру.

На підставі викладеного, керуючись ст. 314 КПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ :

Клопотання адвоката Приходько Р.П. в інтересах обвинуваченого ОСОБА_1 - задовольнити.

Повернути обвинувальний акт по кримінальному провадженні № 22017180000000025 від 31.03.2017 відносно ОСОБА_1 , обвинуваченого у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.28, ч.1 ст.161, ч.3 ст. 300 КК України в Рівненську обласну прокуратуру, як такий, що не відповідає вимогам КПК України.

Ухвала може бути оскаржена протягом семи днів до Рівненського апеляційного суду.

Суддя Рівненського міського суду Є.І. Сидорук