Рішення № 94555791, 21.01.2021, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" січня 2021 р. справа № 809/1649/15

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Боршовського Т.І., суддів Микитюка Р.В., Микитин Н.М.,

за участю секретаря судового засідання Хорта А.Р.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - Авраменка Г.М.,

представника відповідача - Державної податкової служби України - Борисевича Д.В.,

представника відповідача - Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області - Токара В.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду за правилами загального позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Державної податкової служби України

до Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області

про визнання дій неправомірними, визнання незаконними та скасування наказів, поновлення на роботі, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) 22.04.2015 звернувся до суду з адміністративним позовом до Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, Державної податкової інспекції у місті Яремчі Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, в якому просив суд: визнати неправомірними дії Міністерства доходів і зборів України щодо звільнення позивача з посади начальника Державної податкової інспекції у м.Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, Закону України «Про очищення влади», доповідної записки від 25.03.2015 № 758/99-99-04-01-02-18; визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України № 244-о від 25 березня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Державної податкової інспекції у м. Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області; визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області № 87-о від 31 березня 2015 року "Про оголошення наказу"; поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Державної податкової інспекції у м. Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області; стягнути з Державної податкової інспекції у м. Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області середню заробітну плату за час вимушеного прогулу, за весь час затримки у проведенні розрахунку при звільненні та за час невидачі трудової книжки, на дату постановлення рішення.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивача звільнено з посади начальника Державної податкової інспекції у м. Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області в зв`язку з неподанням заяви про проведення перевірки, передбаченої законом України «Про очищення влади» та декларації про майно, доходи і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік. ОСОБА_1 вважає безпідставним своє звільнення, оскільки заява про проведення перевірки була ним подана невчасно через те, що він перебував на стаціонарному лікуванні, що підтверджується листком непрацездатності та випискою з медичної карти. Після закінчення лікування, 26.03.2015 року позивач подав до Державної податкової інспекції у м. Яремчому ГУ ДФС в Івано-Франківській області власноручно написану заяву про проведення перевірки та декларацію. Листом від 27.03.2015 року Державна податкова інспекція у м. Яремчому ГУ ДФС в Івано-Франківській області повідомила ОСОБА_1 про те, що таку заяву позивач мав подати до 09.03.2015 року. Вказану заяву та декларацію 01.04.2015 року ОСОБА_1 подав до Міністерства доходів і зборів України. Проте, 01.04.2015 року у Головному управлінні ДФС в Івано-Франківській області позивача повідомлено про наказ Міністерства доходів і зборів України від 25.03.2015 року про його звільнення із займаної посади. ОСОБА_1 вважає, що в даному випадку має місце незаконне звільнення його із займаної посади, оскільки заяву про проведення перевірки, передбаченої вказаним законом та декларацію про майно, доходи і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік у визначений строк не було подано з поважної причини. Так, під час звільнення ОСОБА_1 із займаної посади, не враховано ту обставину, що причиною неподання заяви про проведення перевірки відповідно до вимог Закону України "Про очищення влади" було перебування позивача на стаціонарному лікуванні, що супроводжувалося обмеженням фізичного навантаження пов`язаного з ходьбою.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 23.04.2015 відкрито провадження у справі № 809/1649/15.

Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.05.2015 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2015 року та постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24.01.2018 року, у задоволенні позову відмовлено.

17.10.2019 Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» ((заява № 58812/15 та інші), яке набуло статусу остаточного 24.02.2020 року), далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»). У вказаному рішенні Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував порушення Україною статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) щодо ОСОБА_1 , а також зобов`язав сплатити останньому 5000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись на відшкодування моральної шкоди, та 300 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, як компенсацію судових та інших витрат.

30.03.2020 до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами постанови Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.05.2015 року, ухвали Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2015 року та постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24.01.2018 року на підставі пункту 3 частини п`ятої статті 361 Кодексу адміністративного судочинства України у зв`язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні цієї справи судом. Позивач просив скасувати рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою від 11.03.2020 року задовольнив клопотання ОСОБА_1 про передачу заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами на розгляд до Великої Палати Верховного Суду.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 09.09.2020 частково задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами: скасовано постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 12.05.2015, ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 29.09.2015 та постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24.01.2018, справу направлено на новий розгляд до Івано-Франківського окружного адміністративного суду.

10.12.2020 здійснено автоматизований розподіл адміністративної справи № 809/1649/15.

Ухвалою від 15.12.2020 вирішено здійснювати розгляд справи № 809/1649/15 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 12.01.2021 о 10:00 год.

05.01.2021 через канцелярію Івано-Франківського окружного адміністративного суду надійшло клопотання представника позивача від 31.12.2020 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою сервісу EASYCON.

В зв`язку з перебуванням члена колегії - судді Григорука О.Б. у відпустці, 06.01.2021 здійснено повторний автоматизований розподіл справи та замінено члена колегії - суддю Григорука О.Б. на суддю Микитин Н.М.

Ухвалою від 06.01.2021 суд задовольнив клопотання представника позивача від 31.12.2020 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції та визначив провести підготовче засідання у справі № 809/1649/15 в режимі відеоконференції за допомогою сервісу EASYCON.

06.01.2021 через канцелярію Івано-Франківського окружного адміністративного суду надійшла заява позивача від 06.01.2021, згідно якої ОСОБА_1 просив суд залишити без розгляду позов в частині вимог про стягнення середнього заробітку. Щодо позову ОСОБА_1 до Державної податкової служби України та Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області про визнання дій неправомірними, визнання незаконними та скасування наказів № 244-О від 25.03.2015, № 87-О від 31.03.2015 та поновлення на роботі, то позивач просив суд закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті.

08.01.2021 на електронну пошту Івано-Франківського окружного адміністративного суду надійшов відзив Державної податкової служби України на позовну заяву, в якому вказаний відповідач просить суд відмовити в позові в частині позовних вимог звернутих до нього. Також у відзиві на позовну заяву висловлено клопотання про залучення до участі в справі як співвідповідачів: Державну фіскальну службу України та Головне управління ДФС в Івано-Франківській області. Державна податкова служба України вважає, що вона не є правонаступником прав та обов`язків первинних відповідачів в спірних правовідносинах, а належними відповідачами є Державна фіскальна служба України та Головне управління ДФС в Івано-Франківській області, які продовжують здійснювати свої повноваження як юридичні особи публічного права та відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не припинили свою діяльність та не є ліквідованими. Окрім цього, вказаний відповідач звернув увагу на те, що відповідно до частини 2 статті 235 КЗпП України виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється не більше як за один рік. Представник відповідача зазначив, що Закон України «Про очищення влади» є чинним та не визнано таким, що не відповідає Конституції України у встановленому законодавством порядку. Вважає, за відсутності будь-яких відносин з позивачем, Державною податковою службою України не здійснено жодних протиправних дій та не прийнято жодних протиправних рішень стосовно ОСОБА_1

08.01.2021 також на електронну адресу суду надійшло клопотання від представника Державної податкової служби України Волосовської А.В. з проханням доручити одному з запропонованих нею судів забезпечити участь та провести судове засідання 12.01.2021 в режимі відеоконференції або за допомогою системи для проведення відеоконференцзв`язку EASYCON (vkz.court.gov.ua), номер телефону представника НОМЕР_1 .

11.01.2021 через канцелярію Івано-Франківського окружного адміністративного суду надійшов відзив Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області на позовну заяву, в якому вказаний відповідач просить відмовити в позові. Так, представник вказаного відповідача зазначив, що ОСОБА_1 не подано у строки, встановлені наказом № 1682-VІІ, заяву про початок проведення перевірки, а тому на підставі частини 3 статті 4 Закону України «Про очищення влади» позивач підлягав звільненню із займаної посади не пізніше як на третій день після спливу строку на подання заяви. Так, ОСОБА_1 на третій день після спливу строку на подання заяви, тобто 25.03.2015, на підставі пункту 7-2 частини 1 статті 36 КЗпП України звільнено із займаної посади згідно з наказом № 244-о. Також представник відповідача звернув увагу на те, що ДПІ у м. Яремчому рекомендованим листом від 03.03.2015 за № 331/Я/09-18-04/53, який отриманий позивачем 05.03.2015, ОСОБА_1 було надіслано копію наказу № 117 із зразками заяв про проведення перевірки та акцентовано його увагу на необхідності надання в ДПІ до 09.03.2015 власноручно написаної заяви про проведення перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади», та декларації про майно, доходи і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік. Таким чином, вважає вказаний відповідач, позивачу була забезпечена можливість передати до Департаменту персоналу через ДПІ власноручно написану заяву про початок проведення перевірки, за встановленим зразком, затвердженим наказом № 117. Щодо доводів позивача про те, що його звільнення відбулося під час перебування ОСОБА_1 під час тимчасової непрацездатності, то представник відповідача зазначив, що Закон України «Про очищення влади» не містить жодних застережень щодо таких обставин, які перешкоджають звільненню позивача. Щодо оскарження наказу Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області № 87-о від 31.03.2015, то, на думку цього відповідача, вказаний наказ жодним чином не порушує права позивача, оскільки наказом № 87-о від 31.03.2015 лише оголошено зміст наказу Міністерства доходів і зборів України від 25.03.2015 року № 244-о про звільнення ОСОБА_1 . Що стосується порушення вимог статтей 116 та 117 КЗпП України, то представник відповідача зазначив, що на день оголошення наказу про звільнення позивача, ОСОБА_1 проведена виплата всіх нарахувань та видано на руки трудову книжку. За вказаних обставин, представник відповідача зазначив про відсутність підстав для поновлення позивача на посаді начальника Державної податкової інспекції у м. Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

В підготовчому судовому засіданні 12.01.2021 представник позивача підтвердив факт отримання відзивів обох відповідачів на позовну заяву, однак зазначив про те, що не бажає скористатися правом подання відповіді на відзиви. Позивач підтримав свого представника. Натомість позивач подав суду безпосередньо в підготовчому засіданні заяви від 12.01.2021 про відхилення повністю аргументів обох відповідачів, викладених у відзивах на позовну заяву. Просив суд врахувати в цій справі висновки Великої Палати Верховного суду у справі № 809/1649/15, викладені в постанові від 09.09.2020, та в постанові Верховного Суду від 03.06.2020 у справі № 817/3431/14, щодо обов`язковості застосування норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в тлумаченні її рішеннями Європейського суду з прав людини. Також позивач просив суд розпочати розгляд справи по суті в той самий день, після закінчення підготовчого провадження.

Окрім цього, позивач та його представник в підготовчому судовому засіданні 12.01.2021 підтримали вимоги заяви від 06.01.2021 та просили суд, для забезпечення невідкладного виконання додаткових заходів індивідуального характеру щодо виконання рішення Європейського суду з прав людини у справі "Полях та інші проти України" від 17.10.2019, закінчити підготовче провадження у справі в частині позовних вимог про визнання протиправними дій, скасування наказів та поновлення на роботі, а в частині позовних вимог про стягнення коштів середнього заробітку (пункт 5 прохальної частини позовної заяви), - позов залишити без розгляду.

Протокольною ухвалою в підготовчому судовому засіданні 12.01.2021 суд відмовив в задоволенні клопотання відповідача - Державної податкової служби України, викладеного у відзиві на позовну заяву, про залучення до участі в справі як співвідповідачів: Державної фіскальної служби України та Головного управління ДФС в Івано-Франківській області. Суд виходив з того, що Велика палата Верховного Суду протокольною ухвалою від 09.09.2020 в цій адміністративній справі замінила відповідачів у справі: Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, Державної податкової інспекції у місті Яремчі Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області на їх правонаступників: Державну податкову службу України та Головне управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області та в такому складі відповідачів направила справу на новий розгляд

Ухвалою від 12.01.2021 залишено без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до Державної податкової служби України та Головного управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області в частині вимог про стягнення середнього заробітку. В решті позовних вимог - закрито підготовче провадження в адміністративній справі № 809/1649/15 та розпочато розгляд справи по суті. Призначено судове засідання на 21.01.2021.

15.01.2021 через канцелярію Івано-Франківського окружного адміністративного суду надійшло клопотання представника позивача - адвоката Авраменка Г.М., в якому він просив суд дозволити йому взяти участь у судовому засіданні 21.01.2021 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою сервісу EASYCON.

18.01.2021 через канцелярію Івано-Франківського окружного адміністративного суду надійшло клопотання представника Державної податкової служби України, згідно якого представник відповідача - Волосовська А.В. просить суд провести судове засідання, призначене на 21.01.2021 о 11:00 год., в режимі відеоконференції. Проведення відеоконференції просить доручити одному із таких судів: Північному апеляційному адміністративному суду, Шостому апеляційному адміністративному суду, Господарському суду міста Києва, Господарському суду Київської області, Окружному адміністративному суду міста Києва. Також представник Державної податкової служби України зазначила, що в разі відсутності вільних залів судового засідання в цих судах, дозволити взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою сервісу EASYCON.

Ухвалою від 20.01.2021 суд задовольнив клопотання представника позивача - адвоката Авраменка Г.М. про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції та частково задовольнив клопотання представника Державної податкової служби України про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, визначив провести судове засідання у справі № 809/1649/15, призначене на 21.01.2021, в режимі відеоконференції за допомогою сервісу EASYCON.

Позивач та його представник в судовому засіданні 21.01.2021 підтримали позовні вимоги та просили позов задовольнити повністю. Також позивач та його представник заявили клопотання про відшкодування позивачу судових витрат на професійну правничу допомогу за розгляд цієї справи по суті в суді першої інстанції в розмірі 45000 грн., та понесених під час розгляду заяви позивача від 26.02.2020 у Великій Палаті Верховного Суду в розмірі 10000 грн.

Представники відповідачів проти позову заперечили. Також представники відповідачів заперечили проти відшкодування позивачу витрат на правничу допомогу, оскільки вважають такі витрати значно завищеними.

Обставини справи, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

ОСОБА_1 з 26.04.2006 обіймав посаду начальника Державної податкової інспекції у місті Яремчому Івано-Франківської області, а з 20.02.2012 - в порядку переведення на посаду начальника ДПІ у місті Яремчому ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області, що підтверджується відповідними записами в його трудовій книжці (том 1, а.с. 27-29). Вказані обставини визнані сторонами.

24.02.2015 Державна фіскальна служба України видала наказ № 117 про початок перевірок відповідно до цього Закону стосовно керівників, їх перших заступників та заступників керівників територіальних органів Міндоходів у Івано-Франківській області з 12.03.2015. Вказаний наказ, як зазначено в ньому, виданий з метою виконання Закону України «Про очищення влади» № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII), відповідно до Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою, четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563 «Про деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади», та згідно з Планом проведення перевірок відповідно до Закону України «Про очищення влади», затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 1025-р, (том 1, а.с. 17).

У зв`язку з перебуванням ОСОБА_1 у період з 14 лютого по 06 березня 2015 року у відпустці відповідно до наказу ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області № 57-В, ДПІ у місті Яремчому ГУ ДФС в Івано-Франківській області листом від 03.03.2015 за № 331/Я/09-18-04/53 направило позивачу для ознайомлення копію наказу Державної фіскальної служби України від 24.02.2015 № 117 «Про початок проведення перевірки відповідно до Закону України «Про очищення влади» стосовно посадових і службових осіб Міндоходів» (том 1, а.с. 16). Цим листом роз`яснено позивачу про те, що йому необхідно подати до податкової інспекції до 09.03.2015 написану власною рукою заяву про проведення перевірки, передбаченої Законом № 1682-VII, та декларацію про майно, доходи і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік.

Згідно листка непрацездатності серії АГМ № 337471, виписки № 694 з медичної картки амбулаторного (стаціонарного) хворого, від 25.03.2015, ОСОБА_1 з 10.03. по 25.03.2015 перебував на стаціонарному лікуванні в Яремчанській центральній міській лікарні (том 1, а.с. 30-31).

Листом від 16.03.2015 голова комісії з реорганізації ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області повідомив позивача про те, що йому необхідно на 10 год. 17.03.2015 прибути в ГУ ДФС в Івано-Франківській області для вирішення питання щодо його подальшого працевлаштування (том 1, а.с. 21).

Листом від 17.03.2015 Головне управління Міндоходів в Івано-Франківській області повідомило позивача про те, що йому необхідно повідомити письмово відділ персоналу ГУ ДФС в Івано-Франківській області та голову комісії з реорганізації ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області про вихід на роботу після завершення перебування на листку непрацездатності для вирішення питання щодо його подальшого працевлаштування або звільнення (том 1, а.с. 20).

На визначений в наказі № 117 термін, а саме: до 22.03.2015, позивач вказану вище заяву не подав. Натомість відповідну заяву до голови комісії з реорганізації Міндоходів України, а також ДПІ у місті Яремчому ГУ ДФС в Івано-Франківській області, позивач подав 26.03.2015 (том 1, а.с. 22-23).

25.03.2015 Міндоходів України видало наказ № 244-о «Про звільнення ОСОБА_1 » з посади начальника ДПІ у місті Яремчому ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області з підстав, передбачених пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України та Законом № 1682-VII (том 1, а.с. 15).

26.03.2015 позивач на лист від 17.03.2015 за № 397/7/09-19-04-40, повідомив голову комісії з реорганізації ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області про те, що він з 10.03 по 25.03.2015 включно перебував на лікарняному, та 26.03.2015 приступив до виконання службових обов`язків (том 1, а.с. 26).

31.03.2015 ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області прийняло наказ № 87-о «Про оголошення наказу», яким оголошено наказ Міндоходів України від 25.03.2015 № 244-о та звільнено з 25.03.2015 ОСОБА_1 з посади начальника Державної податкової інспекції у м. Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» (том 1, а.с. 14).

01.04.2015 ОСОБА_1 направив голові комісії з реорганізації Міндоходів України, Голові державної фіскальної служби України заяву про проведення перевірки згідно із Законом № 1682-VII та копію декларації про майно, доходи і зобов`язання фінансового характеру за 2014 рік. Разом із цією заявою та додатками до неї повідомив вказаних посадових осіб про його перебування у період з 10 по 25 березня 2015 року на лікарняному, що перешкодило йому подати у строк до 22.03.2015 вказані заяву та декларацію (том 1, а.с. 24-25).

Вважаючи неправомірними дії Міністерства доходів і зборів України щодо звільнення позивача з посади начальника Державної податкової інспекції у м. Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, ОСОБА_1 звернувся з цим позовом до суду, з врахуванням заяви від 06.01.2021, в якому просить: визнати неправомірними дії Міністерства доходів і зборів України щодо звільнення його з посади; визнати незаконним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 25.03.2015 № 244-о про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Державної податкової інспекції у м. Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області; визнати незаконним та скасувати наказ Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області № 87-о від 31.03.2015 "Про оголошення наказу"; поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Державної податкової інспекції у м.Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області.

Норми права, якими керувався суд, та мотиви їх застосування. Оцінка аргументів сторін. Висновки суду.

Відповідно до частини 5 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов`язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09.09.2020 в цій адміністративній справі зазначила, що в рішенні у справі «Полях та інші проти України» в частині, що стосується ОСОБА_1 , ЄСПЛ констатував, що останнього звільнили та застосували до нього обмежувальні заходи, передбачені Законом «Про очищення влади», через подання ним заяви про незастосування до нього Закону «Про очищення влади» із чотириденним запізненням. Вказані обставини свідчать про порушення Україною статті 8 Конвенції щодо ОСОБА_1 .

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 09.09.2020 зазначила, що з контексту рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», де встановлено порушення статі 8 Конвенції, з урахуванням мети та завдань щодо дотримання високих стандартів захисту прав людини випливає, що найбільш ефективним способом захисту цих прав буде здійснення повторного судового контролю з урахуванням самого рішення (справа «Полях та інші проти України»).

Суд звертає увагу на те, що статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Так, правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні, визначає Закон України "Про очищення влади".

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про очищення влади" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону України "Про очищення влади").

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про очищення влади" заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо: 1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників; 2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників; 3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації; 4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника; 5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників; 6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту; 7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України; 8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг; 9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг; 10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування; 11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 - 10 цієї частини.

Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади").

В свою чергу, механізм очищення влади передбачений Порядком проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563 "Деякі питання реалізації Закону України "Про очищення влади".

За правилами пункту 5 вищевказаного Порядку перевірка приналежності посадових осіб на предмет їх люстрації відповідно до Закону України "Про очищення влади" розпочинається згідно з рішенням керівника відповідного органу про початок проведення перевірки.

Так, на виконання Закону України "Про очищення влади" Державною фіскальною службою України видано наказ від 24.02.2015 № 117, яким розпочато перевірку відповідно до даного Закону стосовно керівників, їх перших заступників та заступників керівників територіальних органів Міндоходів у Івано-Франківській області з 12.03.2015.

З огляду на те, що ОСОБА_1 обіймав посаду начальника ДПІ у місті Яремчему ГУ Міндоходів в Івано-Франківській області, позивач є особою щодо якої, у відповідності до пункту 10 частини першої статті 2 Закону України "Про очищення влади" здійснюються заходи з очищення влади (люстрації) та щодо якої проводиться перевірка достовірності відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції".

Частинами першою, другою статті 4 Закону України "Про очищення влади" передбачено, що особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1- 10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, власноручно написану заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону.

Заява подається не пізніше ніж на десятий день з дня початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві згідно з планом проведення перевірок, затвердження якого передбачено пунктом 3 частини другої статті 5 цього Закону.

Аналіз цієї норми дає підстави для висновку, що власноручно написана ОСОБА_1 заява про те, що до нього не застосовуються відповідні заборони та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо нього підлягала поданню ним у строк до 22.03.2015.

Відповідна ж заява до Голови комісії з реорганізації Міндоходів України, а також до ДПІ у м. Яремчому ГУ ДФС в Івано-Франківській області позивачем була подана лише 26.03.2015.

В силу частини третьої статті 4 Закону України "Про очищення влади" неподання заяви у строк, передбачений частиною другою цієї статті, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону.

В даному випадку позивач пропустив строк на подання заяви у зв`язку з його перебуванням у період з 10.03.2015 по 25.03.2015 на лікарняному.

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13.06.1986 (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Cтаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2009 № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною першою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи, керується принципом верховенством права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з частинами 3, 5 статті 7 КАС України у разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Суд звертає увагу на те, що Закон України «Про очищення влади» (далі також - Закон № 1682-VII) був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м.Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).

У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:

1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;

2) прецедентного права національних конституційних судів;

3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи: «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006)); «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).

Так, Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону № 1682, наголошує на необхідності враховувати доведеність вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, що є загальновизнаним міжнародним стандартом.

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.

Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Як встановлено судом вище, 17.10.2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного, та яке стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII, в тому числі й ОСОБА_1 .

У цьому рішенні ЄСПЛ визнав, що звільнення заявників на підставі Закону № 1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.

У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон № 1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах:

1) їх звільнили з державної служби;

2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;

3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.

За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).

У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

Так в пунктах 265-266 рішення у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ вказав: «З огляду на зазначені міркування щодо застосовності статті 8 Конвенції Суд вважає, що було втручання у права заявників на повагу до їхнього приватного життя. Таке втручання відповідає статті 8 Конвенції лише, якщо воно здійснювалося «згідно із законом» і було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї або більше цілей, зазначених у другому пункті».

Чи здійснювалося втручання «згідно із законом», то ЄСПЛ в пунктах 265-266 рішення у справі «Полях та інші проти України» зазначив: «Застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, Законі «Про очищення влади». Закон був опублікований, тому немає підстав сумніватися в його доступності. Він також був достатньо передбачуваним для заявників. Закон «Про очищення влади» містив перелік посад, обіймання яких передбачало застосування до відповідних осіб обмежувальних заходів відповідно до Закону (див. пункти 73-75, та, для порівняння, згадане рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), пункт 96). Нездатність заявників передбачити, що таке законодавство буде прийнято під час зайняття ними посад, які стали підставою для застосування до них обмежувальних заходів, не ставить під сумнів законність втручання у розумінні Конвенції. Незворотність дії в часі, як така, заборонена лише пунктом 1 статті 7 Конвенції щодо кримінальних правопорушень і покарань (там само, пункт 97), тоді як передбачені Законом «Про очищення влади» заходи такого характеру не мають (див. пункти 151-158). Отже, той факт, що на момент подій поведінка заявників була законною, є аспектом, який також може враховуватися під час оцінки необхідності втручання».

Чи переслідувало втручання законну мету, то ЄСПЛ в пунктах 270-282 рішення у справі «Полях та інші проти України» зазначив:

« 270. У справах щодо посткомуністичної люстрації в інших державах Центральної та Східної Європи Суд встановив, що люстраційні заходи переслідували законні цілі захисту національної та громадської безпеки, запобігання заворушенням, а також захисту прав і свобод інших (див. згадані рішення у справах «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (<…>), пункт 55, «Найдін проти Румунії» (Naidin v. Romania), пункт 51, та «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), пункт 100).

271. Суд зазначає, що відповідно до оцінки Венеціанської комісії Закон «Про очищення влади» переслідував дві законні цілі: (і) захист суспільства від осіб, які з огляду на їхню поведінку в минулому могли становити загрозу новоствореному демократичному режиму, та (іі) очищення державного управління від осіб, причетних до широкомасштабної корупції (див. пункти 23 і 24 остаточного висновку Комісії у пункті 108).

272. Суд не вбачає підстав ставити під сумнів те, що у відповідний період державна служба України дійсно стикнулася зі значними труднощами, які виправдовували необхідність застосування заходів з реформування для досягнення двох цілей, вказаних Венеціанською комісією (див. також пункти 285 і 286). У цьому контексті проголошені Законом «Про очищення влади» цілі можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації у державах Центральної та Східної Європи (див. пункт 270).

273. Проте роль Суду відрізняється від ролі Венеціанської комісії (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Муршіч проти Хорватії» [ВП] (<…>) [GC], заява № 7334/13, пункти 111 і 112, від 20 жовтня 2016 року щодо Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню) тим, що Суд має переконатися, чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.

274. На думку Суду, його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації (див. пункт 270) лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом «Про очищення влади» заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм.

275. Зокрема, у зазначених справах Суд розглядав ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента ОСОБА_2, якого широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_2, незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв`язку з антидемократичними тенденціями і подіями, що відбувались у той період. Отже, стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені Законом «Про очищення влади» заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці із спецслужбами тоталітарних режимів.

276. Усталений принцип практики Суду (див. згадане рішення у справі «Адамсон проти Латвії» (Adamsons v. Latvia), пункт 116) та інших документів Ради Європи щодо люстрації (див., наприклад, пункти 4 і 12 Резолюції ПАРЄ та пункт «с» Керівних принципів ПАРЄ у пунктах 104 і 105) полягає у тому, що люстрація не може застосовуватись для покарання, відплати або помсти. Це також стосується оскаржуваних заходів, передбачених Законом «Про очищення влади» (див. також у зв`язку з цим пункт 25 остаточного висновку Комісії у пункті 108).

277. Згідно з твердженнями Верховного Суду та доводами Уряду мета Закону «Про очищення влади» полягала у відновленні довіри до державних установ і захисті демократичної форми правління (див. пункти 92, 245, 246 і 252). Проте цілком можливо, що зазначені цілі могли бути досягнуті шляхом застосування менш суворих заходів як, наприклад, якщо це можливо, відсторонення заявників від їхніх керівних посад після проведення індивідуальної оцінки та, якщо це можливо, переведення на менш відповідальні посади. Далекосяжний характер застосованих до заявників заходів (див. пункт 208) у поєднанні з доволі гострими формулюваннями, використаними у статті 1 Закону «Про очищення влади» щодо цілей Закону (див. пункт 72), порушують питання про те, що деякі із цих заходів принаймні частково були вмотивовані помстою тим, хто асоціювався з попередньою владою.

278. Якби це було так, тоді передбачені Законом «Про очищення влади» заходи могли вважатися не такими, що переслідували законну мету захисту демократичної форми правління, а такими, що підривали цю форму правління у зв`язку з політизацією державної служби, проблемою, для боротьби з якою цей Закон був нібито розроблений (див. доводи Уряду у пункті 235).

279. Крім того, не слід забувати, що передбачені Законом «Про очищення влади» заходи були застосовані до заявників, а інформація про це була негайно опублікована. У згаданій справі «Караджанов проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (Karajanov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункти 75-77, Суд постановив, що опублікування рішення Комісії з питань люстрації Північної Македонії, в якому було зазначено, що заявник співпрацював зі службами державної безпеки у 1960-х роках, не переслідувало жодної законної мети у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції, оскільки (і) на той момент заявник не обіймав посаду державної служби та не був кандидатом на посаду державної служби, а (іі) рішення було опубліковано до розгляду судами скарги заявника.

280. Останнє також мало місце у справах заявників, і Венеціанська комісія висловила серйозне занепокоєння щодо відповідності Конвенції цього аспекту люстраційної процедури, передбаченої Законом «Про очищення влади» (див. пункти 98-100 проміжного висновку Комісії у пункті 107).

281. Крім того, Венеціанська комісія також застерегла про наслідки застосування Закону «Про очищення влади» до широкого кола осіб для індивідуальних прав, наголосивши в цілому, що такий широкий підхід міг бути невиправданим з огляду на законну ціль, яку прагнули досягти люстраційні заходи, а саме захист демократичної форми правління, а не помсту (див. пункт 33 остаточного висновку Комісії, див. пункт 108).

282. З огляду на наведені міркування Суд має сумніви, чи переслідувало зазначене втручання законну мету. Однак, оскільки виникає більш важливе питання щодо пропорційності втручання (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Чумак проти України» (Chumak v. Ukraine), заява № 44529/09, пункт 48, від 06 березня 2018 року), Суд продовжить розгляд питання «необхідності у демократичному суспільстві», презюмуючи, що застосовані до заявників заходи переслідували законні цілі, зазначені у пункті 270».

Чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», то ЄСПЛ зазначив:

« 283. Суд повторює, що втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. Хоча саме національні органи влади здійснюють початкову оцінку необхідності втручання, остаточна оцінка щодо відповідності та достатності наведених підстав для втручання, залишається предметом вивчення Суду на відповідність вимогам Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» [ВП] (Chapman v. the United Kingdom) [GC], заява № 27238/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001-I)».

Що стосується ОСОБА_1, який був четвертим заявником у справі «Полях та інші проти України», то ЄСПЛ вказав на таке:

« 309. Суд зазначає, як і щодо третього заявника, про те, що незважаючи на посилання Уряду на винесені четвертому заявнику у 2006-2008 роках догани (див. пункти 22 і 261), жодного зв`язку між цими доганами та застосуванням до нього Закону «Про очищення влади» не було.

310. Четвертого заявника звільнили та застосували до нього обмежувальні заходи, передбачені Законом «Про очищення влади», через подання ним заяви про незастосування до нього Закону «Про очищення влади» із чотириденним запізненням (див. пункти 30 і 34).

311. Незрозуміло, чи були б до заявника у будь-якому випадку застосовані заходи Закону «Про очищення влади», якби він подав свою заяву упродовж встановленого строку. Здається, що так, оскільки він обіймав свою посаду у податковій службі у 2010-2014 роках (див. підпункт (і) пункту 73 і пункт 74). Зауваження Уряду, які стосувалися усіх заявників (див. пункти 243-254) свідчать, що він вважав четвертого заявника, як і перших трьох, посадовою особою, пов`язаною з урядом Президента ОСОБА_2, та що у зв`язку з цим Закон «Про очищення влади» був застосовним до нього. Іншими словами, навіть якби він подав заяву упродовж установленого строку, результат для нього, ймовірно, був би таким самим.

312. Отже, якщо звільнення заявника та застосування до нього інших заходів Закону «Про очищення влади» мали вважатися обґрунтованими його зв`язком з правлінням Президента ОСОБА_2 , то наведені щодо перших трьох заявників міркування також стосуються і четвертого заявника.

313. Якщо передбачені Законом «Про очищення влади» заходи були застосовані до заявника лише через подання заяви з чотириденним запізненням, навіть якщо в іншому випадку ці заходи до нього не були б застосовні, Суд не може зрозуміти, як такі серйозні заходи могли вважатися пропорційними тривіальному характеру проступку заявника. Ні національні суди, ні Уряд жодним чином цього не пояснили. Особливість ситуації заявника полягала у тому, що на момент закінчення строку для подання заяви він хворів. Жодних аргументів, що затримка та подання ним заяви наступного дня після виписки з лікарні спричинили які-небудь проблеми у контексті загальної перевірки, наведено не було.

314. Суть відповідної заяви полягала у тому, що посадова особа повідомляла, застосовувалися до неї обмежувальні заходи, передбачені Законом «Про очищення влади», чи ні (див. пункт 77). Проте у цій справі ніколи не робилося припущення про існування невідомих фактів у кар`єрі четвертого заявника, які могли би бути виявлені в його заяві. Безперечно єдиною можливою підставою для застосування Закону «Про очищення влади» було те, що у 2010-2014 роках він працював у податковій службі, і про це було добре відомо його роботодавцю, якому була подана заява, самій податковій службі. У цьому розумінні у цій справі обов`язок подати заяву відрізнявся від ситуацій, коли такий обов`язок мав на меті викриття певних потенційно прихованих фактів, таких як таємна співпраця зі службами безпеки колишніх тоталітарних режимів (як було, наприклад, з польською люстраційною системою, дослідженою у багатьох рішеннях, у тому числі у згаданих рішеннях у справах «Матиєк проти Польщі» (Matyjek v. Poland), «Бобек проти Польщі» (Bobek v. Poland) та «Лубоч проти Польщі» (Luboch v. Poland).

315. Тому Суд не може зрозуміти, як застосування такого серйозного обмежувального заходу через незначну затримку у поданні такої технічної заяви могло вважатися «необхідним у демократичному суспільстві».

Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушення Державою статті 8 Конвенції щодо ОСОБА_1 , дозволяє дійти висновку, що застосований до позивача законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом № 1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

Таким чином, до ОСОБА_1 був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону № 1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні у цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду з прав людини, Закон № 1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.

В даному випадку позивача звільнено за подання заяви про незастосування до нього Закону № 1682 із чотириденним запізненням. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки ОСОБА_1 не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідачі не вказали жодних фактів про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.

У питанні застосування заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.

Така заборона автоматично застосовувалася рівною мірою як до політичних посад, перебуваючи на яких особи безпосередньо формували державну політику певного періоду, так і до посад керівників державних органів та їх структурних підрозділів, які не мали об`єктивної можливість впливати на формування державної політики цього періоду, незалежно від того, чи особи, які займали посаду/посади, наведені у статтях 2 та 3 Закону № 1682-VII, своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон № 1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону № 1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

Тож заборона перебування на зазначених у Законі № 1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону № 1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.

Подання ОСОБА_1 заяви про незастосування до нього Закону № 1682 із чотириденним запізненням жодним чином не може свідчити про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. При цьому, наказ Міністерства доходів і зборів України від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 " не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

В даному випадку необхідно також звернути увагу на поважні причини невчасного подання заяви ОСОБА_1 про незастосування до нього Закону № 1682, які позбавили його можливості подати таку заяву, оскільки позивач в період з 10 по 25 березня 2015 року перебував на лікарняному. При цьому, позивач подав заяву подав про незастосування до нього Закону № 1682 наступного дня після виписки з лікарні.

Оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до ОСОБА_1 , щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.

Суд звертає увагу на те, що Закон № 1682-VII не передбачав механізмів індивідуального підходу, внаслідок чого до позивача застосовано так звану «автоматичну» люстрації за сам факт невчасного подання заяви про незастосування до нього Закону № 1682.

Однак, відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не заважає суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною другою статті 2 КАС України. Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

В даному випадку, необхідно також звернути увагу на поважні причини невчасного подання заяви ОСОБА_1 про незастосування до нього Закону № 1682, які позбавили його можливості подати таку заяву, оскільки позивач в період з 10 по 25 березня 2015 року перебував на лікарняному. При цьому, позивач подав заяву подав про незастосування до нього Закону № 1682 наступного дня після виписки з лікарні.

З огляду на встановлені судом обставини в межах предмету спору в цій справі та оцінку судом аргументів сторін та мотивів застосування (чи незастосування) судом джерел права в цій справі, - суд дійшов висновку, що оскаржуваний Міністерства доходів і зборів України від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 " не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Такий висновок суду відповідає правовій позиції Верховного Суду в подібних правовідносинах, в постановах від 03.06.2020 у справі № 817/3431/14 та від 15.07.2020 у справі №819/3391/15.

Таким чином, суд дійшов висновку, що наказ Міністерства доходів і зборів України від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 " є протиправним, а тому його необхідно скасувати.

Окрім цього, з метою ефективного захисту встановленого вище порушеного права позивача, яке б також забезпечило повне та безумовне виконання рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» в частині вжиття заходів індивідуального характеру, а саме максимально можливе відновлення попереднього стану, який позивач мав до порушення Конвенції, - підлягає скасуванню і наказ Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області № 87-о від 31 березня 2015 року "Про оголошення наказу", який прийнятий на підставі та на виконання наказу Міністерства доходів і зборів України від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 "

Відповідно до частини 1 статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи те, що позивача згідно наказу Міністерства доходів і зборів України від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 " звільнено з посади начальника Державної податкової інспекції у м. Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, то згідно вимог частини 1 статті 235 КЗпП України, ОСОБА_1 належить поновити на вказаній посаді з 26.03.2015.

Поновлення на посаді, яку позивач обіймав до звільнення є достатнім ефективним засобом захисту порушеного права позивача, оскільки охоплює його поновлення на державній службі.

Висновок суду про поновлення ОСОБА_1 на тій самій посаді, яку позивач обіймав до звільнення, відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній в постановах від 15.07.2020 у справі № 819/3391/15 та від 04.06.2020 у справі № 821/114/18.

Що стосується доводів представника Державної податкової служби України про те, що виконувати рішення суду в цій справі мають правонаступники Міністерства доходів і зборів України, Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, Державної податкової інспекції у місті Яремчі Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, а саме: Державна фіскальна служба України та Головне управління ДФС в Івано-Франківській області, а не Державна податкова служба України, з якою позивач не перебував в трудових відносинах, то суд вказує на таке.

Велика Палата Верховного Суду протокольною ухвалою від 09.09.2020 в цій адміністративній справі замінила відповідачів у справі: Міністерство доходів і зборів України, Головне управління Міндоходів в Івано-Франківській області, Державну податкову інспекцію у місті Яремчі Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області на їх правонаступників: Державну податкову службу України та Головне управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області та в такому складі відповідачів направила справу на новий розгляд (том 3, а.с. 36-37, 39-43, 44-45). Отже, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в протокольній ухвалі та постанові від 09.09.2020, саме Державна податкова служба України та Головне управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області є належними відповідачами в цій справі.

За таких обставин, відповідачі, зокрема, Державна податкова служба України повинна вжити заходів щодо виконання рішення суду в цій справі, яке забезпечить відновлення попереднього юридичного стану щодо позивача, а саме: шляхом прийняття відповідного акта (актів) індивідуального характеру щодо поновлення ОСОБА_1 на посаді з 26.03.2015 року.

Щодо позову в частині визнання неправомірними дій Міністерства доходів і зборів України щодо звільнення позивача з посади начальника Державної податкової інспекції у м. Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, Закону України «Про очищення влади», доповідної записки від 25.03.2015 № 758/99-99-04-01-02-18, то суд вказує на таке.

Звільнення особи оформляється наказом роботодавця про звільнення такої особи.

Відповідно до частини 2 статті 47 КЗпП України у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.

Зважаючи на зміст цього адміністративного позову, ОСОБА_1 оскаржує дії Міністерства доходів і зборів України щодо його звільнення та просить суд визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 ". Суд зазначає, що в даному випадку дії Міністерства доходів і зборів України щодо звільнення позивача полягали у прийнятті оскаржуваного наказу від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 ". Факт визнання протиправним та скасування такого наказу від 25 березня 2015 року № 244-о включає в себе і факт визнання протиправними дій Міністерства доходів і зборів України щодо прийняття цього наказу, оскільки такі дії є складовою процедури звільнення ОСОБА_1 із займаної посади у вигляді прийняття відповідного рішення про звільнення позивача. Таким чином, де-юре вимога про визнання протиправними дій щодо звільнення позивача є складовою частиною вимоги про визнання протиправним та скасування наказу Міністерства доходів і зборів України від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 " та поглинається останньою.

Підсумовуючи, суд дійшов висновку частково задовольнити позов: визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 "; визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області № 87-о від 31 березня 2015 року "Про оголошення наказу" та поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Державної податкової інспекції у м.Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області. В решті позову, а саме: в частині вимоги про визнання неправомірними дій Міністерства доходів і зборів України щодо звільнення позивача з посади начальника Державної податкової інспекції у м.Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, Закону України «Про очищення влади», доповідної записки від 25.03.2015 № 758/99-99-04-01-02-18, - відмовити.

Щодо розподілу судових витрат у справі.

Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

В даному випадку, позивач клопотав стягнути з відповідачів 45000 грн. витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції та 10000 грн. - у Великій Палаті Верховного Суду. Суд, розглянувши таке клопотання позивача, доводи його представника, дійшов такого висновку.

Статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

В даному випадку, представник позивача на підтвердження понесення витрат на правничу допомогу надав суду такі документи, які були долучені до справи: договори про надання правової допомоги від 26.02.2020 та від 09.09.2020, укладені між позивачем та адвокатом Авраменком Г.М. ; детальні описи робіт (наданих послуг) від 09.09.2020 та від 21.01.2021, виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги у справі № 809/1649/15, на загальну суму 45000 грн. (у суді першої інстанції) та 10000 грн. (у Великій Палаті Верховного Суду); квитанції до прибуткового касового ордера № 23 від 26.02.2020 про прийняття від ОСОБА_1 10000 грн. на підставі договору від 26.02.2020 та № 1 від 04.01.2021 про прийняття від ОСОБА_1 45000 грн. на підставі договору від 09.09.2020; ордери серії ЧН № 060597 від 17.06.2020 та № 008760 від 31.12.2020.

Так, відповідно до договору про надання правничої допомоги від 09.09.2020, укладений між адвокатом Авраменком Г.М. як повіреним та ОСОБА_1 як довірителем, зміст доручення: надання правової допомоги та представництво в суді першої інстанції щодо скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі з можливим порушенням питання про залишення позову про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу без розгляду. Розмір гонорару: встановлюється фіксований розмір гонорару 45000 грн. Аванс гонорару у розмірі 15000 грн. сплачується до розгляду справи по суті, а решта 30000 грн. протягом трьох місяців після ухвалення рішення рівними частками по 10000 грн. кожен місяць.

Згідно детального опису робіт (наданих послуг) від 21.01.2021, виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги у справі № 809/1649/15, адвокат Авраменко Г.М. надав такі послуги: аналіз постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 809/1649/15 - 1 год.; аналіз практики Верховного Суду після прийняття рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» - 2 год.; ознайомлення з відзивами відповідачів та їх аналіз з метою заперечень проти викладеної у відзивах позиції - 3 год.; підготовка заяви з процесуальних питань з аналізом практики Верховного Суду - 2 год.; підготовка двох клопотань про відео конференцію та заяви про залишення позову в частині без розгляду - 2 год.; участь у судових засіданнях 12.01.2021 та 21.01.2021 - два судодні; аналіз практики Верховного Суду про порядок правонаступництва з метою заперечень проти клопотань відповідачів про залучення органів Фіскальної служби України - 2 год.; складання детального опису витрат на правничу допомогу - 0,5 год. Вартість кожної процесуальної та поза процесуальної дії не визначено, оскільки згідно договору про надання правничої допомоги при обчисленні розміру гонорару встановлений фіксований розмір гонорару 45000 грн., а не погодинна оплата.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, а саме: рішення від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України", від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України",від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України", від 30.03.2004 у справі "Меріт проти України", від 28.11.2002 у справі "Лавентс проти Латвії", ЄСПЛ зазначав про те, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, їх розмір є розумним та обґрунтованим.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини 1 статті 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 вищевказаного Закону).

Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Отже, при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм їхньої дійсності та необхідності, а також критерієм розумності їхнього розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц.

Витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо. Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, потребують дослідження на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорію складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Суд звертає увагу на те, що віднесення законом тієї чи іншої справи до певної категорії не робить "нескладним" процес її підготовки до подання позову до суду. Не заперечний також той факт, що процес оцінки поданих клієнтом документів, формування правової позиції та написання позовної заяви потребує реального часу. З поданого представником позивача детального опису робіт (наданих послуг) від 21.01.2021, виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги у справі № 809/1649/15 в суді першої інстанції, адвокатом Авраменком Г.М. на роботу у справі № 809/1649/15 після прийняття Великою Палатою Верховного Суду постанови від 09.09.2020, витрачено 12,5 год. та додатково час на участь в судових засіданнях.

Продовжуючи оцінку співмірності витрат, суд вважає, що вартість юридичних послуг визначається за домовленістю сторін, та ринковими умовами. Проте, на переконання суду,не повинна бути завищеною, з огляду на об`єктивні обставини конкретної справи. Звичайно, що час на роботу, витрачений різними людьми (в тому числі й адвокатами), з одного і того ж питання, є індивідуальним, оскільки на нього впливають як суб`єктивні, так і об`єктивні чинники. Однак, в розрізі оцінки розумності розміру витрат та їх співмірності складності справи, об`єму фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, час затрачений адвокатом на надання правничих послуг, має бути пропорційно залежним від об`єктивних критеріїв.

Суд вважає, що заявлений адвокатом час 12,5 год. на аналіз практики, ознайомлення з відзивами та підготовкою заяв з процесуальних питань, в розрізі оцінки розумності витрат на правничу допомогу в сумі 45000 грн., є завищеним, внаслідок чого розмір витрат є неспівмірним складності справи. Такий висновок суд зробив з огляду на обсяг робіт, виконаних адвокатом Авраменком Г.М. в цій справі після прийняття Великою Палатою Верховногго Суду постанови від 09.09.2020. Так, представник позивача подав до Івано-Франківського окружного адміністративного суду: заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконфереції поза межами приміщення суду від 31.12.2020, обсяг заяви 1 сторінка; заяву з процесуальних питань від 06.01.2021, обсяг заяви 1,5 сторінки; заяву з процесуальних питань від 12.01.2021, обсяг заяви 3 сторінки; заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконфереції поза межами приміщення суду від 31.12.2020, обсяг заяви 1 сторінка.

При цьому, у двох засіданнях 12.01.2021 та 21.01.2021, які проведені в режимі відеоконференції за допомогою сервісу EASYCON, представник позивача взяв участь поза межами приміщення Івано-Франківського окружного адміністративного суду. Участь представника позивача та тривалість судових засідань займали незначний проміжок часу згідно протоколів судових засідань від 12.01. та 21.01.2021.

Необгрунтованим, на переконання суду, є й час - 3 год. на ознайомлення представника позивача з відзивами відповідачів, з огляду на їх обсяг - до 6 сторінок, та викладені в них мотиви, які б не повинні були забирати значного часу при їх оцінці для адвоката з таким практичним досвідом як в пана Авраменка Г.М .

Підсумовуючи свої міркування з цього приводу, а також з огляду на часткове задоволення позову, суд вважає справедливим відшкодування позивачу судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн., надану адвокатом Авраменком Г.М. в Івано-Франківському окружному адміністративному суді, що буде співмірним зі складністю цієї справи, обсягом наданих адвокатом послуг, а також відповідатиме критерію реальності та розумності їх розміру.

Щодо розподілу судових витрат у справі на професійну правничу допомогу, понесених позивачем під час перегляду справи у суді касаційної інстанції, то суд зазначає таке.

14.09.2020 до Великої Палати Верховного Суду надійшло клопотання адвоката Авраменка Г. М. від 09.09.2020, у якому він просив розглянути питання про розподіл судових витрат, понесених ОСОБА_1 у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (том 3, а.с. 57).

Ухвалою від 11.11.2020 Велика Палата Верховного Суду відмовила в задоволенні заяви про ухвалення додаткового судового рішення адвоката Авраменка Г.М . Так, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за наслідками цього провадження Велика Палата Верховного Суду не ухвалювала нового судового рішення по суті позовних вимог, та лише відповідно до вимог процесуального законодавства поновила провадження у справі за позовом довірителя адвоката і направила справу для розгляду по суті заявлених вимог, за результатом розгляду яких відповідно до положень статті 139 КАС України залежно від результатів розгляду спору мають бути вирішені питання про судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу.

Відповідно до договору про надання правової допомоги від 26.02.2020, укладеного між адвокатом Авраменком Г.М. як повіреним та ОСОБА_1 як довірителем, зміст доручення: надання правової допомоги щодо скасування рішень національних судів за виключними обставинами у справі № 809/1649/15. Розмір гонорару 10000 грн.

Згідно детального опису робіт (наданих послуг) від 09.09.2020, виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги у справі № 809/1649/15, адвокат Авраменко Г.М надав такі послуги: вивчення матеріалів позову, рішень першої, апеляційної та касаційної інстанцій, апеляційної та касаційної скарги, заперечень відповідача - 4 год.; аналіз практики Верховного суду України та Верховного Суду до прийняття рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» та після прийняття рішення у цій справі - 1 год.; підготовка заяви про перегляд рішень національних судів - 2 год.; узгодження позиції з клієнтом - 1 год.; підготовка двох клопотань про заміну відповідачів - 2 год.; участь у судовому засіданні 17.06.2020 та 09.09.2020 - 2 судодні; вивчення питань щодо вільних залів для проведення відео конференції у судах м. Чернігова та складання клопотання про проведення відео конференції - 1 год.; складання детального опису витрат на правничу допомогу - 0,5 год. Вартість кожної процесуальної та поза процесуальної дії не визначено, оскільки згідно договору про надання правничої допомоги при обчисленні розміру гонорару встановлений фіксований розмір гонорару 10000 грн., а не погодинна оплата.

Суд вважає, що буде справедливим відшкодування позивачу судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5000 грн., надану адвокатом Авраменком Г.М. під час перегляду справи у Великій Палаті Верховного Суду за виключними обставинами, що буде співмірним зі складністю цієї справи, обсягом наданих адвокатом послуг, а також відповідатиме критерію реальності та розумності їх розміру. Окрім цього, відшкодування судом таких витрат, відповідатиме висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним в ухвалі від 11.11.2020 в цій справі. Протилежний висновок суду, за умови фактичного понесення позивачем таких витрат, та часткового задоволення Великою Палатою Верховного Суду його заяви від 26.02.2020, на переконання суду, буде несумісним з гарантованим статтею 6 Конвенції правом на справедливий суд.

Таким чином, керуючись статтею 139 КАС України, суд вважає за необхідне стягнути на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу в загальному розмірі 15000 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України як правонаступника Міністерства доходів і зборів України, яке прийняло наказ від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 ", тобто з вини якого виник цей спір.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору.

З огляду на те, що позивач не поніс судових витрат по сплаті судового збору та інших судових витрат у справі, окрім витрат на професійну правничу допомогу, а також, що суду не подано доказів понесення судових витрат відповідачами, - то суд дійшов висновку про те, що відсутні підстави для розподілу судових витрат у справі, окрім відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу.

Керуючись статтями 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 25 березня 2015 року № 244-о "Про звільнення ОСОБА_1 ".

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області № 87-о від 31 березня 2015 року "Про оголошення наказу".

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Державної податкової інспекції у м.Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області.

В задоволенні решти позову відмовити.

Cтягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України (ідентифікаційний код - 43005393, Львівська площа, 8, місто Київ, 04053) 15000 (п`ятнадцять тисяч) гривень судових витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Державної податкової інспекції у м.Яремчому Головного управління Міндоходів в Івано-Франківській області, - виконати негайно.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 .

Відповідач: Державна податкова служба України, ідентифікаційний код - 43005393, Львівська площа, 8, місто Київ, 04053.

Відповідач: Головне управління Державної податкової служби в Івано-Франківській області, ідентифікаційний код - 43142559, вулиця Незалежності, 20, місто Івано-Франківськ, 76018.

Головуючий суддя /підпис/ Боршовський Т.І.

Суддя /підпис/ Микитюк Р.В.

Суддя /підпис/ Микитин Н.М.

Рішення складене в повному обсязі 01.02.2021