Рішення № 94553381, 18.01.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

18 січня 2021 р. Справа № 802/4032/14-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Мультян М.Б. суддів Поліщук І.М., Заброцької Л.О.,

за участю:

секретаря судового засідання: Бабія М.С.

представника відповідача 1: Міняйло І.М.,

представника відповідача 2: Іванова Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Міністерства юстиції України про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що наказом Генерального прокурора України № 233-ц від 23.10.2014 року його звільнено з посади старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України лише з підстав перебування на посаді, яка визначена в Законі України "Про очищення влади", чим порушені конституційні принципи та гарантії притягнення до індивідуальної відповідальності та звужено зміст прав.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду 20.11.2014 року відкрито провадження у справі, закінчено підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду, вирішено розгляд справи здійснювати колегіально (Богоніс М.Б., Вергелес А.В., Заброцька Л.О.).

27.11.2014 року позивачем подано заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до яких окрім визначених у позові, просить: звернути до негайного виконання постанову суду в частині поновлення позивача на посаді старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу; зобов`язати Міністерство юстиції України виключити позивача з реєстру осіб, звільнених відповідно до Закону України «Про очищення влади».

28.11.2014 року відповідачем подано заперечення на позов, в якому вказано про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивача звільнено у зв`язку із перебуванням його на посаді, що передбачала його звільнення відповідно до вимог Закону України "Про очищення влади", зокрема в період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року позивач перебував на посаді заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.

22.12.2014 року відповідачем подано додаток до заперечень, відповідно до яких зазначив, що позовні вимоги про звернення до негайного виконання постанови суду в частині його поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не узгоджуються з положеннями статті 256 КАС України, оскільки негайно виконуються постанови суду, зокрема про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Стосовно вимог про зобов`язання Міністерство юстиції України виключити позивача з реєстру осіб, звільнених відповідно до Закону України «Про очищення влади», зазначив, що такі обов`язки покладено на Міністерство юстиції України, тому просив відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю.

13.01.2015 року знята з розгляду у зв`язку із перебуванням у відпустці одного із членів колегії та визначено дату наступного засідання.

Ухвалою суду від 19.01.2015 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до журналу судового засідання, прийнято до розгляду заяву позивача про уточнення позовних вимог.

Ухвалою суду від 19.01.2015 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до журналу судового засідання, залучено до участі у справі в якості другого відповідача Міністерство юстиції України.

Ухвалою суду від 19.01.2015 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до журналу судового засідання, клопотання позивача про витребування доказів задоволено та витребувано у Генеральної прокуратури України інформацію про те, чи перебував позивач на лікарняному з жовтня по грудень 2014 року, у випадку перебування позивача на лікарняному - зобов`язано Генеральну прокуратуру України надати листки тимчасової непрацездатності позивача.

02.02.2015 року на адресу суду надійшли заперечення на позовну заяву Міністерства юстиції України, відповідно яких вказав, що оскільки з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року позивач перебував на посаді заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, яку віднесено до категорії посад до якої застосовуються заборони, передбачені частиною 1 статті 3 Закону України "Про очищення влади", звільнення позивача відбулося у порядку визначеному законом.

Щодо позовної вимоги щодо виключення позивача із Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" зазначив, що до міністерства надійшли матеріали щодо звільнення ОСОБА_1 з посади старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України на підставі пункту 7-2 статті 36 КЗпП України. У зв`язку із цим та відповідно до наданих повноважень, вказану інформацію було внесено до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".

При цьому зазначив, що підставою для вилучення з реєстру вказаної інформації є надходження до Держателя від органу, який проводить перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади»; відповідне судове рішення, інші випадки.

Оскільки, жодна із підстав для вилучення інформації з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" щодо ОСОБА_1 відсутня, позовна вимога також задоволенню не підлягає.

Ухвалою суду від 06.02.2015 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі відмовлено.

Ухвалою суду від 06.02.2015 року витребувано у Генеральної прокуратури України інформацію про те, чи перебував ОСОБА_1 у стані тимчасової непрацездатності у період із 20.10.2014 року по 10.12.2014 року; зобов`язано Генеральну прокуратуру України у випадку перебування ОСОБА_1 у стані тимчасової непрацездатності у період із 20.10.2014 року по 10.12.2014 року надати суду до 20.02.2015 року належним чином завірені копії документів, які підтверджують вказаний факт. Витребувано у Міністерства юстиції України інформацію про підстави внесення у Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" запису про звільнення ОСОБА_1 із посади "старший прокурор відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України"; зобов`язано Міністерство юстиції України надати до 20.02.2015 року суду належним чином завірені копії документів, які стали підставою для внесення у Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" вказаного запису про звільнення ОСОБА_1 . Також цією ухвалою у судовому засіданні оголошено перерву.

Ухвалою суду від 23.02.2015 року клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі № 802/4032/14-а задоволено частково. Зупинено провадження у справі № 802/4032/14-а до вирішення Конституційним Судом України питання про відкриття конституційного провадження за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 3, 6 ст. 1, ч. 1 - 4, 8 ст. 3 п. 2 ч. 5 ст. 5, п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади".

05.03.2015 року Міністерством юстиції України подано апеляційну скаргу на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 23.02.2015 року у справі №802/4032/14-а.

Ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 02.04.2015 року апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишено без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 23.02.2015 року без змін.

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 17.04.2015 року провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії поновлено та призначено судовий розгляд справи.

Ухвалою суду від 29.04.2015 року клопотання ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі № 802/4032/14-а задоволено частково та зупинено провадження у справі № 802/4032/14-а за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії до набрання законної сили рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України та 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII.

У зв`язку із тим, що п`ятирічний строк повноважень судді ОСОБА_2 закінчився 23.01.2017 року, на підставі статей 15-1, 26, 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), підпунктів 2.3.2, 2.3.21, 2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України № 30 від 26.11.10 року, здійснено повторний автоматизований розподіл справи № 802/4032/14-а для продовження її розгляду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.01.2017 року визначено склад колегії для розгляду справи № 802/4032/14-а, а саме: головуючий суддя Мультян М.Б., судді Заброцька Л.О. та Вергелес А.В.

Ухвалою суду від 26.01.2017 року суддею Мультян М.Б. прийнято до свого провадження адміністративну справу № 802/4032/14-а за позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії.

11.01.2019 року через канцелярію суду від позивача надійшло клопотання про поновлення провадження у справі, яке обґрунтовано тим, що хоча й не відпали обставини, які зумовили зупинення провадження, однак кожен має право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку, тому просив поновити провадження у справі.

У зв`язку із закінченням п`ятирічного строку повноважень судді Вергелеса А.В. 10.02.2017 року, на підставі підпунктів 2.3.2, 2.3.21, 2.3.25, 2.3.50 2.3.52 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від № 30 від 26.11.2010 року (зі змінами), здійснено заміну члена колегії у адміністративній справі № 802/4032/14-а суддю Вергелеса А.В. шляхом автоматичного розподілу.

Так, протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.01.2020 року визначено склад колегії для розгляду справи № 802/4032/14-а, а саме: головуючий суддя Мультян М.Б., судді Заброцька Л.О. та Поліщук І.М.

Ухвалою суду від 14.01.2020 року поновлено провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

05.02.2020 року представником Міністерства юстиції України подано відзив, в якому просив відмовити в задоволенні позову вказуючи, що позивача звільнено правомірно, крім того зазначив, що оскільки жодна із підстав для вилучення інформації з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" щодо ОСОБА_1 відсутня, підстав для задоволення позову у цій частин теж немає.

Ухвалою суду від 15.04.2020 року клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів задоволено та витребувано у Офісу Генерального прокурора та зобов`язано надати у строк, що не може бути меншим, ніж строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), про що йдеться у пункті 3 розділу VI Кодексу адміністративного судочинства України, належним чином завірені довідки про: розмір посадового окладу старшого прокурора відділу Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 , станом на 23.10.2014 року (дату звільнення) згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 року № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури"; розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 станом на 23.10.2014 року (дату звільнення); розмір посадового окладу старшого прокурора відділу Генеральної прокуратури України, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2015 року № 1013 "Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів" щодо підвищення з 01.12.2015 року посадових окладів керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 року № 505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури"; розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 з 01.12.2015 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення; розмір посадового окладу прокурора відділу Генеральної прокуратури України, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 657 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури" з урахуванням наказу Генерального прокурора України від 16.07.2015 року № 56-шц про затвердження нової структури та штатного розпису Генеральної прокуратури України, в якому до складу усіх підрозділів включено посади прокурорів і виключено посади старших прокурорів; розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 з 06.09.2017 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення; розмір посадового окладу прокурора Офісу Генеральної прокуратури відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11.12.2019 року № 1155 "Про умови оплати праці прокурорів"; розмір середньоденної заробітної плати ОСОБА_1 з 16.01.2020 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення. Клопотання представника Міністерства юстиції України про відкладення підготовчого судового засідання - задоволено. Відкладено підготовче судове засідання на іншу дату.

16.04.2020 року на адресу суду надійшли пояснення Офісу Генерального прокурора стосовно заявлених позовних вимог, відповідно до яких в черговий раз просив у задоволенні адміністративного позову відмовити.

22.06.2020 року на виконання вимог ухвали суду від 15.04.2020 року, Офісом Генерального прокурора надано витребувані документи.

30.07.2020 року позивачем подано клопотання про подальший розгляд справи у письмовому провадженні та пояснення щодо заявленого позову.

Ухвалою суду від 31.08.2020 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання, замінено неналежного відповідача Генеральну прокуратуру України на Офіс Генерального прокурора.

Ухвалою суду від 31.08.2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 15.09.2020 року відкладено розгляд справи.

Ухвалою суду від 02.11.2020 року витребувано у Офісу Генерального прокурора структуру Офісу Генерального прокурора, станом на день надання відповіді на ухвалу суду від 02.11.2020 року про витребування доказів та положення про підрозділ Офісу Генерального прокурора на якій, станом на день виконання ухвали суду від 02.11.2020 року про витребування доказів, покладено виконання посадових обов`язків, які раніше виконував старший прокурор відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.

Ухвалою суду від 05.11.2020 року виправлено описки допущені у ухвалі суду від 31.08.2020 року.

Ухвалою суду від 08.12.2020 року відкладено розгляд справи.

На виконання вимог ухвали суду від 02.11.2020 року, представником Офісу Генерального прокурора надано витребувані докази (вх. № 43236/20 від 15.12.2020 року).

18.01.2021 року від позивача надійшла заява про уточнення формулювання вимог адміністративного позову.

Ухвалою суду від 18.01.2021 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання, повернуто позивачу заяву про уточнення формулювання вимог адміністративного позову позивачу без розгляду.

18.01.2021 року в судове засідання позивач не з`явився, хоча про час, дату та місце судового розгляду справи повідомлявся належним чином. Також, матеріали справи містять клопотання позивача про розгляд справи в порядку письмового провадження без його участі.

Представники відповідачів проти позову заперечили, вказавши на його безпідставність та правомірність звільнення позивача.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

Генеральною прокуратурою України проведено перевірку відомостей зазначених в особовій справі, за наслідком чого складено довідку в якій вказано, що у період з 25.02.2010 року по 22.02.2014 року ОСОБА_1 сукупно обіймав посаду заступника прокурора Вінницької області, відтак, до нього застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

В подальшому, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 року №2533-ц ОСОБА_1 звільнено з посади старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.

Не погоджуючись із цим рішенням, позивач звернувся до суду з позовом.

Визначаючись щодо позовних вимог, суд керується та виходить з наступного.

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

У частині 2 статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини 1 статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року» № 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13.06.1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 статті 3 КАС України встановлено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи, керується принципом верховенством права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Згідно статті 7 КАС України, у разі невідповідності правового акту Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Так, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року №1682-VII (далі - Закон №1682-VII).

В розумінні статі 1 Закону №1682-VII, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону №1682-VII).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина 2 статті 1 Закону №1682-VII).

Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону №1682-VII).

Статтею 2 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту сьомого частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України.

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.

Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Отже, стаття 2 Закону № 1682-VII містить перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації), а стаття 3 цього ж Закону визначає критерії, на яких ґрунтується очищення влади (люстрація).

Водночас чіткий перелік посад прокуратури окремо визначено у переліку посад у пункті 7 частини першої статті 2 Закону №1682-VII.

Системний аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України за критерієм перебування на керівних посадах (керівників і заступників керівників) регіональних органів.

Відтак, беручи до уваги, що позивач займав у періоді з 25.02.2010 року по 07.06.2011 року посаду заступника прокурора Вінницької області, то суд доходить висновку, що на посаду, яку позивач обіймав протягом означеного періоду, поширюється дія Закону №1682-VІІ, оскільки пункт 8 частини 1 статті 3 цього Закону необхідно тлумачити у системному зв`язку із положеннями частини 1 статті 1 та пункту 7 частини 1 статті 2 цього Закону.

Водночас, вирішуючи цей спір, суд вважає за необхідне вказати наступне.

Як видно із матеріалів справи заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані на підставі відомостей, зазначених в особовій справі, про перебування позивача на відповідній посаді.

Аналіз положень пункту 8 частини 1 статті 3 у взаємозв`язку із частиною 3 статті 1 та пунктом 2 Розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону №1682-VII дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною 3 статті 1 Закону №1682-VII, виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акту.

Водночас із аналізу цих норм випливає, що звільнення осіб з посад в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини 1 статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.

На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України Про очищення влади, 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.

На момент розгляду справи судом рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.

Водночас Верховний Суд у рішенні від 18.09.2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.01.2019 року у справі № 800/186/17.

У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Як підсумок, у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Суд вважає, що ці висновки підлягають застосуванню і у даній справі.

Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів згідно із законом означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

17.10.2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі Полях та інші проти України (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі Полях та інші проти України), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII.

У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.

У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон №1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах:

1) їх звільнили з державної служби;

2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;

3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.

За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі Полях та інші проти України, пункт 209).

У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, презюмуючи, що цілі Закону №1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони необхідні у демократичному суспільстві у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься необхідним у демократичному суспільстві для досягнення законної мети, якщо воно відповідає нагальній суспільній необхідності, та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією демократії, здатної себе захистити, що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців (демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована) та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

За висновком ЄСПЛ, його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом №1682-VII заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов`язаних із переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджуваними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.

Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ розглядав ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента ОСОБА_3 , який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_3, незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв`язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувана загроза, яку широке коло осіб, до якого застосовувалися передбачені Законом «Про очищення влади» заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці із спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі Полях та інші проти України, пункт 275).

ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі Анчев проти Болгарії (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі Анчев проти Болгарії (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі Жданока проти Латвії [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі Жданока проти Латвії, пункт 115) (рішення у справі Полях та інші проти України, пункти 292-293).

Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі Полях та інші проти України, ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом №1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі Полях та інші проти України, пункт 294).

ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону №1682-VII. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено презумпцію невинуватості та індивідуальну відповідальність. На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі Полях та інші проти України, пункти 72, 297).

У ситуації заявників у справі Полях та інші проти України ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом №1682-VII заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_3 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_3 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом №1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_3 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі Полях та інші проти України, пункти 299-300).

Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом №1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону №1682-VII (рішення у справі Полях та інші проти України, пункти 301-302).

У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушенні статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

У цій справі до позивача, який обіймав посаду подібну посаді одного із заявників у справі Полях та інші проти України, був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі Полях та інші проти України, оскільки за висновками Європейського суду сам Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.

Повертаючись до обставин даної справи, суд вказує, що позивача було звільнено з посади старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України на підставі Закону № 1682-VII за критерієм перебування на посаді щодо якої встановлена заборона. Водночас, за матеріалами справи, зокрема з трудової книжки видно, що позивач перебував на посадах в органах прокуратури задовго до того як ОСОБА_3 став Президентом України, більш того, ніщо не вказує на те, що кар`єра позивача розвивалася якимось надзвичайним чином у зв`язку із приходом до влади Президента України ОСОБА_3 .

Звільнення позивача проведено на підставі відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідній посаді. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою перевірки. У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.

Суд звертає увагу, що Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон №1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону №1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

Тож, звільнення з посад визначених Законом №1682-VII розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону №1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.

Більш того, суду не надано відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірний наказ не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

Суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною третьою статті 2 КАС України .

Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За таких обставин дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , у силу вимог частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній посаді.

При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині 1 статті 235, статті 240-1 Кодексу законів про працю України, а відтак, встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Як встановлено судом вище, ОСОБА_1 обіймав посаду старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про прокуратуру» систему прокуратури України становлять: Офіс Генерального прокурора; обласні прокуратури; окружні прокуратури; спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Статтею 10 Закону передбачено, що у системі прокуратури України діють обласні прокуратури, до яких належать прокуратури областей, прокуратура Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, Київська міська прокуратура. Обласну прокуратуру очолює керівник обласної прокуратури, керівник прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, керівник Київської міської прокуратури, який має першого заступника та не більше трьох заступників. У структурі обласної прокуратури утворюються підрозділи - управління та відділи.

Відповідно пункту 13 частини 1 статті 15 Закону №1697-VII прокурором органу прокуратури є прокурор обласної прокуратури.

Керуючись частиною 2 статті 15 Закону №1697-VII прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі.

Отже, враховуючи скасування наказу про звільнення позивача, суд дійшов висновку, що позовна вимога про поновлення його на посаді підлягає задоволенню шляхом поновлення на посаді, що рівнозначна тій, яку позивач обіймав до звільнення, що свідчитиме про ефективний спосіб захисту порушеного права позивача.

При цьому рівнозначною посадою є посада, що належить до однієї підкатегорії посад та однієї групи оплати праці.

Обираючи саме такий спосіб захисту порушеного права, суд зважає на те, що за умови неможливості поновлення позивача на посаді, з якої його звільнено і якої (формально) вже немає, то належним способом захисту порушеного права може бути поновлення на посаді, що аналогічна тій, з якої його звільнили, і яка існує на дату поновлення.

Такі ж висновки містяться у постановах Верховного Суду від 28.02.2019 року у справі №817/860/16, від 28.02.2018 року у справі №817/280/16.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік (частина 2 статті 235 Кодексу законів про працю України).

Відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" середній заробіток працівника визначається за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати (надалі - Порядок №100).

За приписами абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Пунктом 3 Порядку визначено складові, які враховуються при обчисленні середньої заробітної плати. Натомість, у пункті 4 Порядку йдеться про виплати, що не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати.

Особливості обрахунку розміру середньої заробітної плати за останні два місяці роботи наведено у пункті 8 Порядку, згідно із яким нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Довідкою Офісу Генерального прокурора вих. №21-693зп від 29.04.2020 року про суму заробітної плати ОСОБА_1 підтверджується те, що у серпні 2014 року та у вересні 2014 року (два останні календарні місяці роботи, що передували звільненню позивача) йому нараховано 2648,80 гривні та 17162,39 гривні відповідно. При цьому, позивач у серпні 2014 року фактично відпрацював 5 днів, а у вересні 2014 року - 22 днів. У довідці також зазначено, що середньоденний заробіток у вказаному періоді становив 733,75 гривні.

Перевіривши вірність проведення прокуратурою розрахунку середньоденної заробітної плати позивача, суд пересвідчився у його правильності, адже при формуванні враховано усі вимоги Порядку №100.

Відтак, на користь позивача з Офісу Генерального прокурора слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 року по 18.01.2021 року у розмірі 1123371,22 гривень (1531 днів вимушеного прогулу х 733,75 гривні середньоденний заробіток).

При цьому, вимога щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 23.10.2014 року задоволенню не підлягає, оскільки 23.10.2013 року позивач працював у Генеральній прокуратурі України та за цей день отримав заробітну плату.

Враховуючи вищенаведені норми, суд дійшов висновку, що наявні підстави для поновлення позивача на рівнозначній посаді з 23.10.2014 року, з мотивів, наведених у позові та, як наслідок, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 року по 18.01.2021 року.

Окрім того, з урахуванням положень пунктів 2 та 3 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, що рівнозначна тій, яку він обіймав до звільнення, з 24.10.2014 року, а також в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах одного місяця, слід допустити до негайного виконання.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання Міністерства юстиції України вилучити інформацію про позивача з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 5 Закону України «Про очищення влади» визначено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 Міністерство юстиції України (Мін`юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику.

Підпунктом 53-1 пункту 4 Положення про Міністерство юстиції України передбачено, що Мін`юст забезпечує відповідно до Закону: проведення перевірки, передбаченої зазначеним Законом; формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», надання інформації із зазначеного Реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про очищення влади» відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року № 1704/5 (далі - Положення) передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Положення підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:

надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України «Про очищення влади», відомостей про звільнення особи з посади у зв`язку із застосуванням такої заборони;

надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України «Про очищення влади» разом з відомостями про звільнення особи з посади;

надходження до Реєстратора від Державної судової адміністрації електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили, щодо осіб, зазначених у частині четвертій статті 1 Закону України «Про очищення влади», та відомостей про особу, передбачених пунктом 4 цього розділу.

Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру.

Відповідно до пункту 5 Розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є, зокрема, надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.

З урахуванням наведеного, суд звертає увагу на те, що у випадку надходження до Реєстратора - Міністерства юстиції України відповідного судового рішення, яке набрало законної сили відомості про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» - вилучаються з Реєстру.

Отже, чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Обставини справи, яка розглядається не стосуються скасування Офісом Генерального прокурора результатів перевірки позивача і прийняття цим відповідачем відповідного рішення з цього приводу. Водночас рішення у частині скасування наказу від 23.10.2014 року про звільнення позивача з посади не набрало законної сили, тому не може бути підставою для вилучення відповідних відомостей з Реєстру.

За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову в цій частині.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору. Відтак позивачем при подачі позову до суду судовий збір не сплачувався, а отже не підлягає відшкодуванню.

Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України № 2533 від 23.10.2014 року про звільнення з посади старшого прокурора відділу запобігання правопорушенням у територіальних прокуратурах управління внутрішньої безпеки та захисту працівників прокуратури Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури Генеральної прокуратури України старшого радника юстиції ОСОБА_1 .

Поновити ОСОБА_1 у Генеральній інспекції Офісу Генерального прокурора на посаді рівнозначній тій, яку він обіймав до звільнення, з 24.10.2014 року.

Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.10.2014 року по 18.01.2021 року у розмірі 1123371,25 грн (один мільйон сто двадцять три тисячі триста сімдесят одну гривню 25 копійок) з вирахуванням при виплаті встановлених законом податків і зборів.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.

Відповідно до статті 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Реквізити сторін:

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Офіс Генерального прокурора (вул. Різницька, 13/15, м. Київ, код ЄДРПОУ 00034051)

Міністерство юстиції України (вул. Городецького, 13, м. Київ, код ЄДРПОУ 00015622)

Рішення у повному обсязі складено та підписано колегією суддів 02.02.2021 року, у зв`язку із перебуванням члена колегії Поліщук І.М. на лікарняному.

Головуючий суддя Мультян Марина Бондівна

Судді Поліщук Ірина Миколаївна

Заброцька Людмила Олександрівна