Рішення № 94508326, 28.01.2021, Черкаський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2021 року справа № 580/5806/20

м. Черкаси

Черкаський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Гараня С.М., розглянувши у письмовому провадженні в спрощеному позовному провадженні без виклику сторін в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , далі - позивач) з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (18000, м. Черкаси, вул. Смілянська, 23, далі - відповідач), в якому просить:

- скасувати рішення ГУПФ України в Черкаській області про відмову у призначенні позивачу пенсії по інвалідності ІІ-групи, у зв`язку з відсутністю необхідного стажу, який повинен складати 11 років;

- зобов`язати ГУПФ України в Черкаській області зарахувати до страхового стажу позивача період здійснення підприємницької діяльності та сплати єдиного податку з 12 листопада 2007 року по 31 грудня 2009 рік;

- зобов`язати ГУПФ України в Черкаській області призначити позивачу пенсію по інвалідності ІІ-групи починаючи з 27 серпня 2020 року.

В обґрунтування позовної заяви позивач вказав, що 27.08.2020 звернувся до відповідача із заявою про призначення пенсії по інвалідності ІІ групи відповідно до ст. 30 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». При розгляді документів відповідачем встановлено, що страховий стаж позивача становить 08 років 11 місяців 11 днів. У зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу, який відповідно до ст. 32 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» має складати 11 років протоколом відповідача від 01.09.2020 №231850001032 позивачу відмовлено у призначенні пенсії. Також позивач зазначає, що відповідач при розгляді документів не зарахував до його страхового стажу період зайняття підприємницькою діяльності з 12.11.2007 по 31.12.2009. При цьому, за твердженням відповідача, вказаний страховий стаж не підлягає зарахуванню, оскільки позивачем не подавалась звітність та не перераховувались страхові внески, та відповідно даних реєстру застрахованих осіб відсутня інформація про позивача.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, про що подав відзив на адміністративний позов, в якому зазначив, що у відповідача відсутні правові підстави для зарахування періоду здійснення підприємницької діяльності з 12.11.2007 по 31.12.2009 до страхового стажу позивача, оскільки позивачем не подавалась звітність щодо здійснення підприємницької діяльності та не перераховувались страхові внески, а тому згідно даних реєстру застрахованих осіб про позивача відсутня інформація. Згідно документів наданих позивачем для призначення пенсії, його загальний страховий стаж становить 08 років 11 місяців 11 днів, що стало наслідком для відмови у призначенні пенсії.

Вивчивши доводи сторін, викладені у позовній заяві та відзиві на позовну заяву, дослідивши письмові докази, які містяться у справі, суд встановив таке.

Відповідно довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісію Серії 12 ААБ № 773846 позивачу з 13.08.2020 встановлено ІІ групу інвалідності.

27.08.2020 позивач звернулась до відповідача із заявою про призначення пенсії по інвалідності ІІ групи відповідно до ст. 30 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Листом від 09.09.2020 № 2300-0302-8/44894 відповідач повідомив позивача, що відповідно до ст. 30 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» пенсія по інвалідності призначається в разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності за наявності страхового стажу, передбаченого статтею 32 цього Закону. Особи, визнані інвалідами ІІ групи у віці 48 років, мають право на пенсію по інвалідності за наявності страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією 11 років.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» страховий стаж - період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду України відповідно до вимог Закону з 01.01.2004 за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за період з 01.01.2004 - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до надрання чинності вказаним Законом.

При розгляді документів позивача встановлено, що його страховий стаж становить 08 років 11 місяців 11 днів. Отже, у зв`язку з відсутністю необхідного страхового стажу, який дає право на призначення пенсії по інвалідності, 01.09.2020 прийнято рішення у формі протоколу № 231850001032 про відмову у призначенні пенсії.

Не погоджуючись з такими діями відповідача щодо відмови в зарахуванні до страхового стажу періоду здійснення підприємницької діяльності з 12 листопада 2007 року по 31 грудня 2009 рік, позивач звернулася з даним позовом до суду.

Право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов`язаннями України.

Відповідно до ст. 30 Закону України від 9 липня 2003 року №1058-IV "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон 1058-IV), пенсія по інвалідності призначається в разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності за наявності страхового стажу, передбаченого статтею 32 цього Закону.

Приписами ст. 32 Закону 1058-IV визначено, що особи, яким установлено інвалідність, мають право на пенсію по інвалідності, залежно від групи інвалідності, за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією: для осіб з інвалідністю II та III груп: від 46 років до досягнення особою 48 років включно - 11 років.

Відповідно до статті 1 Указу Президента України "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємництва" №727/98 від 03.07.1998, спрощена система оподаткування, обліку та звітності запроваджується, зокрема, для фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і у трудових відносинах з якими, включаючи членів їх сімей, протягом року перебуває не більше 10 осіб та обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 500 тис. гривень.

Відповідно до пункту 2 зазначеного Указу (чинного на час сплати позивачем єдиного податку у період з 12.11.2001 по 31.12.2009 ) суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа сплачує єдиний податок щомісяця не пізніше 20 числа наступного місяця на окремий рахунок відділень Державного казначейства України.

Відділення Державного казначейства України наступного дня після надходження коштів перераховують суми єдиного податку у таких розмірах:

- до місцевого бюджету - 43 відсотки;

- до Пенсійного фонду України - 42 відсотки;

- на обов`язкове соціальне страхування - 15 відсотків (у тому числі до Державного фонду сприяння зайнятості населення - 4 відсотки) для відшкодування витрат, які здійснюються відповідно до законодавства у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, а також витрат, зумовлених народженням та похованням.

Згідно із пунктом 6 Указу Президента "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємства" суб`єкт малого підприємства, який сплачує єдиний податок, не є платником податків, в тому числі збору на обов`язкове державне пенсійне страхування.

Дію Указу Президента "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб`єктів малого підприємства" припинено згідно із Законом України від 04.11.2011 №4014-VІ "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності", який набрав чинності з 01.01.2012.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про внесення зміни до пункту 4 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів в ній» №793 від 03.10.2018 внесено зміни до п. 4 «Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів в ній», затвердженого постановою кабінету Міністрів України №637 від 12.08.1993, пункт 4 доповнено абзацом наступного змісту: Періоди провадження підприємницької діяльності із застосуванням спрощеної системи оподаткування, в тому числі із застосуванням фіксованого податку, з 1 січня 1998 року по 31 грудня 2003 року зараховуються до трудового стажу фізичних осіб - підприємців на підставі довідки про реєстрацію особи як суб`єкта підприємницької діяльності, а з 1 січня 2004 року по 31 грудня 2017 року за бажанням особи - за умови сплати страхових внесків (єдиного внеску) незалежно від суми сплачених коштів.

Так у відзиві на позовну заяву, відповідачем зазначено, що підставою для відмови в зарахуванні до страхового стажу періоду здійснення підприємницької діяльності з 12 листопада 2007 року по 31 грудня 2009 рік є те, що позивачем не подавалась звітність та не сплачувались страхові внески.

Згідно свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця серії НОМЕР_2 ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець 17.02.2003.

Відповідно довідки про взяття на облік платника податків від 06.04.2015 № 813 позивача 12.11.2007 взято на облік в органах державної податкової служби.

Позивач у період здійснення підприємницької діяльності, зокрема з 2007 по 2009 роки, як фізична особа-підприємець сплачував у Пенсійний фонд внески у складі Єдиного податку через Управління державного казначейства відповідно до вимог Указу Президента України №727/98 від 03.07.1998 зі змінами та доповненнями (42% від суми сплаченого єдиного податку перераховувались на рахунок територіального управління Пенсійного фонду).

Виходячи з наведеного, законодавчо визначеною умовою для врахування періоду трудової діяльності особи, яка в проміжок часу з 2007 по 2009 роки займалася підприємництвом, для його страхового стажу є сам лише факт сплати ним страхових внесків, незалежно від їх розміру.

До матеріалів справи додано копії звітів суб`єкта малого підприємництва - фізичної особи - платника єдиного податку від 08.01.2008, 06.04.2009, 06.10.2009, 07.10.2009, 18.01.2010.

Відповідно довідки від 08.04.2015 № 845/1/23-20-17-013 останню звітність позивач подавав за IV квартал 2009 року у 2010 році.

Законодавчо визначеного обов`язку звітуватись перед органами Пенсійного фонду, як платника єдиного податку у позивача не було.

Відповідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 03.08.2020 підприємницьку діяльність позивача припинено 30.12.2015 на підставі рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 14.05.2015 у справі №823/959/15.

Судом під час розгляду справи та постановлення рішення про припинення підприємницької діяльності позивача встановлено, що він станом на 09.04.2015 не має заборгованості зі сплати податків, зборів та інших платежів до бюджету згідно довідки від 09.04.2015 № 858-23-24-20-012 (додана до матеріалів справи а.с.19) та відповідно до довідки від 08.04.2015 № 845/1/23-20-17-013 останню звітність подано за четвертий квартал 2009 року.

Таким чином, суд вважає, що періоди провадження підприємницької діяльності позивача з 12 листопада 2007 року по 31 грудня 2009 рік підлягають зарахуванню до його страхового стажу, позаяк матеріалами справи достеменно встановлено, що в цей період часу він перебував на спрощеній системі оподаткування.

Оскільки за даними податкової звітності судом встановлено, що позивач здійснюючи підприємницьку діяльність сплачував єдиний податок, в межах чого не міг не сплачувати і єдиний внесок, то він має право на зарахування даних періодів до страхового стажу.

Окрім того, суд вважає, що позивач зі свого боку вчинив всі залежні від нього дії для підтвердження факту зайняття підприємницькою діяльністю та сплати ЄСВ, і у нього відсутня будь-яка можливість в інший спосіб отримати такі відомості.

Крім того, суд зазначає, що дії Управління при відмові у зарахуванні до страхового стажу позивача відповідного періоду зайняття підприємницькою діяльністю, є непропорційними заявленій легітимній меті, тому їх не можна вважати такими, які вчинені обґрунтовано, добросовісно та розсудливо.

Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що предмет і мета Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як інструменту захисту прав людини потребують такого тлумачення і застосування її положень, завдяки яким гарантовані нею права були б не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними (п.53 рішення у справі "Ковач проти України", п.59 рішення у справі "Мельниченко проти України", п.50 рішення у справі "Чуйкіна проти України").

Згідно з п. 4, 23 ч. 1 Європейської соціальної хартії від 03.05.1996, ратифікованої Законом України "Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)" № 137-V 14.09.2006, усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей та кожна особа похилого віку має право на соціальний захист.

Відповідно до п. 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини і в справі Стреч проти Сполучного Королівства ("Stretch - United Kingdom" № 44277/98).

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого "права власності" (пункт 74 рішення Європейського суду з прав людини "Фон Мальтцан та інші проти Німеччини"). Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися "активом": вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є "активом", на який може розраховувати громадянин як на свою власність ("Von Maltzan and Others v. Germany" №71916/01, 71917/01 та 10260/02).

Крім того, практикою Європейського суду з прав людини сформовано підхід щодо розуміння правової визначеності як засадничої складової принципу верховенства права. Зокрема, у пункті 61 Рішення "Брумареску проти Румунії" Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип правової визначеності є складовою верховенства права ("Brumarescu v. Romania" № 28342/95). Крім цього, у пункті 109 справи "Церква Бессарабської Митрополії проти Молдови" Суд зазначив, що закон має бути доступним та передбачуваним, тобто вираженим з достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку ("Judgment in the Case of Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova" № 45701/99).

Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Способом захисту прав особи від протиправної бездіяльності суб`єкта владних повноважень згідно з п.4 ч.1 ст.5 КАС України є визнання її протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. Тобто дії, які він повинен вчинити за законом.

Відповідно до п. п. 2, 4, 10 ч. 2 ст. 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про: визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

За правилами ч. ч. 3-4 ст. 245 КАС України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Тобто законодавець передбачив обов`язок суду змусити суб`єкт владних повноважень до правомірної поведінки.

Згідно позиції Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13.02.2018 у справі №361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі № 569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справі №461/2579/17, від 20.03.2018 у справі № 820/4554/17, від 03.04.2018 у справі №569/16681/16-а та від 12.04.2018 справа № 826/8803/15, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Отже, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

Натомість, у цій справі, повноваження відповідача не є дискреційними.

Суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Отже суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі №804/14800/14.

У справі, що розглядається відповідач не має права вибору між двома варіантами правомірної поведінки, оскільки стаж, який впливає на призначення пенсії позивачу встановлений під час розгляду справи та не має альтернативи.

У зв`язку із зазначеним, суд вважає за необхідне, для повного захисту прав позивача, зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області призначити позивачу пенсію по інвалідності ІІ групи починаючи з 27 серпня 2020 року.

Щодо вимоги позивача скасувати рішення ГУПФ України в Черкаській області про відмову у призначенні пенсії по інвалідності ІІ групи, у зв`язку з відсутністю необхідного стажу, який повинен складати 11 років, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 19 Конституції України відповідно суд, як орган державної влади, зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами.

Згідно ч. 1, 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України уразі задоволення позову суд може прийняти рішення про: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.

Приписами частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Фактично суд зв`язаний предметом і розміром заявлених особою вимог, проте може вийти за межі вимог адміністративного позову у випадках, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Вихід за межі позовних вимог можливий у випадку помилкового обрання особою неналежного способу захисту порушеного права, у цьому випадку можливо на підставі частини другої статті 9 КАС України вийти за межі позовних вимог та застосувати той спосіб захисту порушеного права позивача, який відповідає фактичним обставинам справи і відновлює порушене право особи. Фактично, необхідною передумовою застосування частини другої статті 9 КАС України є саме порушення прав позивача та необхідність захисту порушеного права шляхом його відновлення.

Отже, адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного суб`єктами владних повноважень, а вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення.

З листа відповідача від 09.09.2020 № 2300-0302-8/44894, судом встановлено, що 01.09.2020 відповідачем прийнято рішення про відмову у призначенні позивачу пенсії у формі протоколу №231850001032.

Таким чином, враховуючи те, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом та сприяти реальному відновленню порушеного права, беручи до уваги приписи ч. 2 ст. 9 КАС України, а також з аналізу норм чинного законодавства, суд приходить висновку про необхідність визнання протиправним та скасування протоколу Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області від 01.09.2020 №231850001032.

Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 139 КАС України, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 2, 90, 139-143, 242-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати протокол Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області від 01.09.2020 №231850001032 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії по інвалідності ІІ групи, у зв`язку з відсутністю необхідного стажу, який повинен складати 11 років.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (18000, м. Черкаси, вул. Смілянська, 23, код ЄДРОПУ 21366538) зарахувати до страхового стажу ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , номер і серія паспорта НОМЕР_1 ) період здійснення підприємницької діяльності з 12 листопада 2007 року по 31 грудня 2009 рік.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (18000, м. Черкаси, вул. Смілянська, 23, код ЄДРОПУ 21366538) призначити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , номер і серія паспорта НОМЕР_1 ) пенсію по інвалідності ІІ групи починаючи з 27 серпня 2020 року.

Копію рішення направити учасникам справи.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, яка може бути подана до Шостого апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня підписання рішення.

Суддя С.М. Гарань