Рішення № 94505678, 28.01.2021, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

28 січня 2021 року Справа № 280/7938/20 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого - судді Татаринова Д.В., за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 )

до Головного управління ДПС у Запорізькій області (м. Запоріжжя, 69107, пр. Соборний, 166, ЄДРПОУ 43143945)

про визнання протиправною та скасування вимоги

ВСТАНОВИВ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (надалі - позивач) до Головного управління ДПС у Запорізькій області (далі по тексту, відповідач), в якому позивач просить суд:

- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу від 21 серпня 2019 року №Ф-ф287у У щодо стягнення з ОСОБА_1 боргу розміром 23 615,08 грн.

- зобов`язати Головне управління ДПС у Запорізькій області здійснити коригування інтегрованої картки платника єдиного внеску ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з метою виключення (списання) заборгованості по єдиному внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Ухвалою суду від 09 листопада 2020 року провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін, а перше судове засідання призначено на 09 грудня 2020 року.

Однак в період з 16 грудня 2020 року по 06 січня 2021 року суддя Запорізького окружного адміністративного суду Татаринов Д.В. був відсутній на роботі відповідно до наказу від 30 листопада 2020 року № 380 «Про надання відпустки». Перший робочий день, ураховуючи святкові (вихідні) дні, є 11 січня 2021 року.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що ГУ ДФС у Запорізькій області при винесенні вимоги про сплату боргу (недоїмки) 21 серпня 2019 року №Ф-ф287у У не врахували, що ОСОБА_1 з листопада 2015 року і по вересень 2020 року перебуває у трудових відносинах з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 .

В позовній заяві просить суд позовні вимоги задовольнити.

Представник Головного управління ДПС у Запорізькій області проти адміністративного позову заперечив з підстав, викладених у письмовому відзиві (вх.№59545 від 08 грудня 2020 року), відповідно до якого зазначено, що ОСОБА_1 згідно реєстраційної та облікової картки платника податків перебував на обліку як фізична особа-підприємець з 31 березня 2011 року по 23 січня 2020 року в Головному управлінні ДПС у Запорізькій області, Запорізька ДПІ (Запорізький район) на загальній системі оподаткування. Вказує, що станом на 01 січня 2018 року за позивачем рахувалася переплата в сумі 170 грн. Згідно інтегрованої картки платника єдиного соціального внеску позивачу по коду класифікації доходів бюджету 71040000 (для платників єдиного внеску ФОП) нараховано єдиний внесок у такому хронологічному порядку за період з 01 січня 2018 року по 23 січня 2020 року: 09 лютого 2018 року в сумі 8 448,00 грн. за 2017 рік (нарахування єдиного внеску платникам податків, фізичних осіб - підприємців (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування); 19 квітня 2018 року в сумі 2 457,18 грн. за І квартал 2018 року (нарахування єдиного внеску платникам податків, фізичних осіб - підприємців (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування); 19 липня 2018 року в сумі 2 457,18 грн. за II квартал 2018 року (нарахування єдиного внеску платникам податків, фізичних осіб - підприємців (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування); 19 жовтня 2018 року в сумі 2 457,18 грн. за III квартал 2018 року (нарахування єдиного внеску платникам податків, фізичних осіб - підприємців (крім фізичних осіб - підприємців які обрали спрощену систему оподаткування); Вказує, що станом на 31 жовтня 2018 року заборгованість позивача склала 15 649,54 грн., яку він не сплатив. 21 січня 2019 року в сумі 2 457,18 грн. за IV квартал 2018 року (нарахування єдиного внеску платникам податків, фізичних осіб - підприємців (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування); 19 квітня 2019 року в сумі 2 754,18 грн. за І квартал 2019 року (нарахування єдиного внеску платникам податків, фізичних осіб - підприємців (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування); 19 липня 2019 року в сумі 2 754,18 грн. за II квартал 2019 року (нарахування єдиного внеску платникам податків, фізичних осіб - підприємців (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування); 21 жовтня 2019 року в сумі 2 754,18 грн. за III квартал 2019 року (нарахування єдиного внеску платникам податків, фізичних осіб - підприємців (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування); 20 січня 2020 року в сумі 2 754,18 грн. за IV квартал 2019 року (нарахування єдиного внеску платникам податків, фізичних осіб - підприємців (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування). Отже станом на 31 жовтня 2019 року заборгованість позивача склала 26 369,26 грн., яку він не сплатив.

У відзиві просить суд відмовити у задоволення позову у повному обсязі.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив наступне.

Головним управлінням ДПС у Запорізькій області стосовно ОСОБА_1 винесено вимогу про сплату боргу від 21 серпня 2019 року №Ф-ф287у У щодо стягнення з ОСОБА_1 заборгованості зі сплати єдиного внеску у сумі 23 615,08 грн.

Вважаючи вимоги про сплату боргу від 21 серпня 2019 року №Ф-ф287у У незаконною та такою, що підлягає скасуванню позивач звернувся до суду з позовною заявою.

Враховуючи викладене, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає позовні вимоги є обґрунтованими частково та такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з такого.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з приписів частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги з огляду на наявність у позивача як самозайнятої особи обов`язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, яка протягом 2018-2020 років була найманим працівником та її роботодавець сплачував за неї ЄСВ у сумі, що не була меншою за мінімальний розмір.

Так, спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону № 2464-VI в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі-ПК України) самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.

Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону;

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Відповідно до статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Пунктами 3 і 10 частини першої статті 1 Закону № 2464-VI надано визначення поняттям:

застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок;

страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На підставі наведеного можна зробити висновок, що з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постанові від 4 грудня 2019 року (справа №440/2149/19).

Судом під час розгляду справи встановлено, що позивач починаючи з листопада 2015 року та по вересень 2019 року перебував у трудових відносинах з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 .

Однак оскаржувана позивачем вимога включає у себе період всього 2019 року включно з IV кварталом 2019 року, сплата ЄСВ за який підлягає до 20 січня 2020 року у сумі 2754,18 грн.

Отже, відповідно до матеріалів справи ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_3 у період по ІІІ квартал 2019 року включно за який і сплачувався страхувальником ЄСВ за позивача. Однак доказів того за позивача сплачувався ЄСВ страхувальником за IV квартал 2019 року до матеріалів справи не надано. Також не надано доказів того, що позивач був найманим працівником у іншого роботодавця у IV кварталі 2019 року, яким би сплачувався ЄСВ за ОСОБА_1 .

Таким чином, суд приходить до висновку про обов`язок позивача сплати суму єдиного внеску, як самозайнятої особи за IV квартал 2019 року, оскільки не перебував у трудових відносинах.

Доказів отримання позивачем у цей період доходів від провадження діяльності як самозайнятої особи судом не встановлено.

Факт перебування особи на обліку в органах фіскальної служби не змінює вищенаведених висновків, оскільки взяття на облік осіб, в тому числі юридичних або самозайнятих, здійснюється органом доходів і зборів незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того чи іншого податку або збору.

Таким чином, оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону № 2464-VI позивач є застрахованою особою лише по вересень 2019 року включно.

Тобто, суд погоджується з позицією позивача в тій частині, що по вересень 2019 року включно ФОП ОСОБА_3 нараховано та сплачено єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за позивача в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем.

Крім цього, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов`язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.

Частиною 5 статті 8 Закону 2464-VІ встановлено єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску. У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.

Аналогічна правова позиція закріплена у висновках Верховного Суду у постанові від 23 січня 2020 року по справі №480/4656/18.

Таким чином, за наведених вище мотивів, суд приходить до висновку, що вимога від 21 серпня 2019 року №Ф-ф287у У про стягнення з позивача на користь ГУ ДПС у Запорізькій області боргу у розмірі 23 615,08 грн., є протиправною та підлягає скасуванню лише у сумі 20 860,90 грн.

Таким чином інтегрована картка платника єдиного внеску ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) підлягає коригуванню на суму визначеної судом.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, суд, з врахуванням правових позицій Верховного Суду, дійшов висновку, що позивач довів позовні вимоги в частині, а суб`єкт владних повноважень, який заперечує проти позову, не довів у повному обсязі законність винесення оскаржуваних рішень, що підтверджено доказами, перевіреними в суді, тому позов підлягає частковому задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з того, що відповідно до частини 1 статті 139 КАС України, при при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Разом з тим, позивач просить суд стягнути з відповідача суму судових витрат.

За правилами частини 1 статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Так відповідно до пункту 1 частини 3 статті 132 КАС України визначено до витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами 1 та 2 статті 16 КАС України встановлено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до вимог статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Судом встановлено, що 06 квітня 2020 року між адвокатом Діордієвим О.С. та Товариством з обмеженою відповідальністю «ФЕРРО-ІМПОРТ» укладено Договір №б/н про надання правової допомоги, предметом якого замовник доручає, а адвокат зобов`язаний надати замовнику правову (правничу) допомогу при розгляді в судах всіх інстанцій справ, що стосуються замовника.

До матеріалів адміністративної справи, представником позивача, як доказ витрат на професійну правничу допомогу додано:

копію договору про надання правничої допомоги б/н від 20 жовтня 2020 року;

копію додаткової угоди №1 від 20 жовтня 2020 року до договору про надання правничої допомоги б/н від 20 жовтня 2020 року;

копію рахунку-фактури №СФ0000325 від 03 листопада 2020 року на суму 3000,00 грн.;

копію акту №325 здачі-приймання робіт (надання послуг) на суму 3000,00 грн., за складання та направлення позовної заяви;

копію квитанції на суму 3000,00 грн.

Згідно пункту 4 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» № 5076-VI від 05 липня 2012 (далі - Закон) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 1 Закону, видами адвокатської діяльності є, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

В межах розгляду даної справи представником позивача здійснено представництво позивача у сумі, а саме підготовкою та подачею позовної заяви до суду на захист порушених прав ОСОБА_1 .

Всі заявлені до відшкодування види робіт, виконані адвокатом мають місце бути, підтверджені належними доказами.

Суд не бере до уваги заперечення представника відповідача щодо відшкодування витрат на правничу допомогу, оскільки вони є необґрунтовані, та такими, які не ґрунтуються на доказах та об`єктивних обставинах.

Також суд вважає, що сума на відшкодування витрат на правничу допомогу є співмірною з предметом позову, а витрачені дві години на складання позовної заяви не перевищують розумних часових витрат.

З врахуванням викладеного суд вважає, що витрати на правову допомогу за надані послуги на правничу допомогу підлягають задоволенню.

Таким чином, з урахуванням вищенаведеного та враховуючи фактичний об`єм наданих юридичних послуг, співмірність суми витрат відповідно до категорії справи, відповідність суми понесених витрат критеріям реальності і розумності, суд дійшов висновку, що такі витрати є співмірними, підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань у сумі 3000,00 грн. з суб`єкта владних повноважень.

Керуючись статтями 132, 135, 139, 241, 244, 252, 255, 295 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Запорізькій області (м. Запоріжжя, 69107, пр. Соборний, 166, ЄДРПОУ 43143945) про визнання протиправною та скасування вимоги - задовольнити частково.

Визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу від 21 серпня 2019 року №Ф-ф287у У щодо стягнення з ОСОБА_1 боргу в частині суми 20 860,90 грн.

Зобов`язати Головне управління ДПС у Запорізькій області здійснити коригування інтегрованої картки платника єдиного внеску ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з метою виключення (списання) заборгованості по єдиному внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП: НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Запорізькій області (м. Запоріжжя, 69107, пр. Соборний, 166, ЄДРПОУ 43143945) судові витрати, у вигляді судового збору у сумі 1583,56 грн. та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 3000,00 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з урахуваннями доповнень пункту 3 розділу VІ «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга може бути подана до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд.

Рішення у повному обсязі виготовлено 28 січня 2021 року.

Суддя Д.В. Татаринов