Рішення № 94454919, 27.01.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/13042/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2021 року м. Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Токмілова Л.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (65012, м.Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ 39765871) про визнання протиправними та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

24.11.2020 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області в якому позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати Наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15.10.2020 року №15-14973/113-20-СГ, яким було вирішено відмовити гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки з метою подальшої передачі у власність розташованої на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту), розмір земельної ділянки 1,2608 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства;

- зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області надати дозвіл ОСОБА_1 на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки: за цільовим призначенням - землі запасу, державної форми власності, орієнтовною площею 1,2608 га, що має кадастровий номер: 5122780200:01:001:1841 (загальна площа 2,5216 га), з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населених пунктів).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2020 року по справі №420/5119/20 скасовано Наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 27.05.2020 року №15-9514/13-20-СГ про відмову у наданні згоди на поділ земельної ділянки та вирішено зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 27.04.2020 року про надання дозволу на розробку документації землеустрою щодо поділу земельної ділянки за цільовим призначенням землі запасу, державної форми власності, орієнтовною площею 1,2608 га, що має кадастровий номер: 5122780200:01:001:1841 (загальна площа 2,5216 га), з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту). Проте, відповідачем видано наказ від 15.10.2020 року №15-14973/113-20-СГ, яким було вирішено відмовити гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки з метою подальшої передачі у власність розташованої на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту), розмір земельної ділянки 1,2608 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства з таких підстав: невідповідність місця розташування бажаної до відведення земельної ділянки вимогам законодавства. З такими рішеннями відповідача позивач не погоджується, оскільки воно не ґрунтується на вимогах закону. На переконання позивача відповідач в оскаржуваному наказі не вказав, в чому на думку відповідача, полягає така невідповідність. Позивач переконаний, що відповідач у своєму наказі про відмову у наданні згоди на поділ земельної ділянки повинен вказати на конкретні невідповідності вимогам чинного законодавства. При тому, оскаржуваний наказ не мстить жодних посилань на норми чинного законодавства, окрім положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області.

Ухвалою суду від 30.11.2020 року відкрито провадження за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

04.01.2021 року відповідачем подано відзив, в обґрунтування якого зазначено, що на виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 26.08.2020 у справі № 420/5119/20, Головне управління прийняло наказ «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою від 15.10.2020 № 15-14973/13-20-СГ, з підстав невідповідності місця розташування бажаної до відведення земельної ділянки вимогам законодавства. Відповідач зазначає що, позивачем при поданні клопотання не надано документів на підтвердження того що він є власником запитуваної земельної ділянки або землекористувачем, тому позивачу правомірно відмовлено у наданні згоди на поділ земельної ділянки, адже розробляти технічну документацію щодо поділу земельної ділянки мають право лише власники земельної ділянки. Відповідач вважає, що клопотання позивача не відповідає вимогам чинного законодавстві, оскільки для розроблення технічної документації щодо поділу земельної ділянки користувачу необхідно звертатись до Головного управління з клопотанням про надання згоди власника земельної ділянки для розроблення» технічної документації. З огляду на зазначене, зобов`язання Головного управління надати дозвіл позивачу на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки не підлягає задоволенню.

04.01.2021 року представником позивача надано відповідь на відзив, в якій останній зазначив, що підтримує позовні вимоги, а наведені відповідачем у відзиві тези вважає необґрунтованими та безпідставними.

Дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, відзив на адміністративний позов, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

27.04.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області з клопотанням про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки за цільовим призначенням землі запасу, державної форми власності, орієнтовною площею 1,2608 га, що має кадастровий номер 5122780200:01:001:1841 (загальна площа 2,5216 га), з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту) (а.с.10).

До поданого клопотання позивач додав копії наступних документів: паспорт громадянина України; ідентифікаційний код; графічний матеріал на бажану земельну ділянку із позначенням місця її розташування.

27.05.2020 року за наслідками розгляду вказаного клопотання Головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області видано наказ №15-9514/13-20-СГ про відмову у наданні дозволу на поділ земельної ділянки площею 2,5216 га, що перебуває у державній власності, із цільовим призначенням землі запасу, розташованої на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту), з підстав того, що клопотання не відповідає вимогам чинного законодавства; в наданих матеріалах відсутні правовстановлюючі документи, що підтверджують наявність в користуванні позивача даної земельної ділянки.

Позивач оскаржив наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області №15-9514/13-20-СГ від 27.05.2020 року.

26.08.2020 року Одеським окружним адміністративним судом Адміністративного позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 27.05.2020 року № 15-9514/13-20-СГ, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на поділ земельної ділянки площею 2,5216 га, що перебуває у державній власності, із цільовим призначенням землі запасу, розташованої на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту). Зобов`язано Головне управління Держгеокадастру в Одеській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 27.04.2020 року про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки за цільовим призначенням землі запасу, державної форми власності, орієнтовною площею 1,2608 га, що має кадастровий номер 5122780200:01:001:1841 (загальна площа 2,5216 га), з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту). В задоволені решти позовних вимог – відмовлено.

15.10.2020 року Головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області наказом №15-14973/113-20-СГ відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки з метою подальшої передачі у власність розташованої на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту), розмір земельної ділянки 1,2608 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства з таких підстав: невідповідність місця розташування бажаної до відведення земельної ділянки вимогам законодавства (а.с.22).

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно зі ст. 144 Конституції України передбачено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території. Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Відповідно до ст. 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до ст. 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом статті 3 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельні відносини в Україні регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 2 ст. 4 ЗК України завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

За змістом ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

Відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.

Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Водночас, у ч. 7 ст. 118 ЗК України наведено два альтернативні варіанти правомірної поведінки органу, у разі звернення до нього особи з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою: а) надати дозвіл; б) надати мотивовану відмову у наданні дозволу.

Перелік документів, які повинен подати заявник, визначений законом. Вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені законом, забороняється.

В свою чергу суддя звертає увагу, що приписами ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлена загальна компетенція сільських, селищних, міських рад, а саме: сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються зокрема питання: вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин (п. 34 ст. 26 Закону).

В свою чергу, суд вважає за необхідне зазначити, що ухвалення рішення є результатом певної правової процедури, яка йому передує. Тобто, відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянам передбачає визначену земельно-правову процедуру, яка включає такі послідовні стадії:

1) подання громадянином клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування щодо отримання земельної ділянки у власність;

2) отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (або мотивовану відмову у його наданні);

3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України;

4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;

5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов`язаний прийняти відповідне рішення.

Аналіз наведених норм права, якими врегульовано процедуру безоплатного отримання земельних ділянок, свідчить про те, що всі дії відповідних суб`єктів земельно-правової процедури є взаємопов`язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність.

Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого «земельного» питання.

У світлі вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов`язковим.

Вказаний правовий висновок викладений у Постанові справі №509/4156/15-а від 17.12.2018 р.

Верховний суд вказав, що самостійною підставою відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є невідповідність поданого клопотання формальним вимогам.

Суд вказав, що підставами для відмови можуть бути:

- недодержання вимог щодо змісту клопотання;

- ненадання належним чином оформлених графічних матеріалів;

- ненадання погодження землекористувача, якщо така ділянка не є вільною.

Відмовляючи у наданні дозволу, орган повинен навести усі підстави для цього.

Крім того, Верховний суд зазначив, що під час перевірки правомірності рішення держоргану суд повинен оцінювати обставини, які стали підставою для прийняття та наведені у рішенні, а не тими, які були виявлені в подальшому.

3) після розроблення проекту землеустрою такий проект погоджується, зокрема з територіальним органом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин у відповідності до приписів статті 186-1 ЗК України;

4) здійснення державної реєстрації сформованої земельної ділянки у Державному земельному кадастрі;

5) подання громадянином погодженого проекту землеустрою до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність, про що, в свою чергу, такий орган у двотижневий строк, зобов`язаний прийняти відповідне рішення.

Аналіз наведених норм права, якими врегульовано процедуру безоплатного отримання земельних ділянок, свідчить про те, що всі дії відповідних суб`єктів земельно- правової процедури є взаємопов`язаними, послідовними і спрямовані на досягнення результату у вигляді отримання земельної ділянки у власність.

Визначена законом процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо того чи іншого «земельного» питання.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України дотримання відповідним органом встановленої законом процедури є обов`язковим.

Вказаний правовий висновок викладений у Постанові справі №509/4156/15-а від 17.12.2018 р.

Верховний суд вказав, що самостійною підставою відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є невідповідність поданого клопотання формальним вимогам.

Суд вказав, що підставами для відмови можуть бути:

- недодержання вимог щодо змісту клопотання;

- ненадання належним чином оформлених графічних матеріалів;

- ненадання погодження землекористувача, якщо така ділянка не є вільною.

Відмовляючи у наданні дозволу, орган повинен навести усі підстави для цього.

Крім того, Верховний суд зазначив, що під час перевірки правомірності рішення держоргану суд повинен оцінювати обставини, які стали підставою для прийняття та наведені у рішенні, а не тими, які були виявлені в подальшому.

Відповідно до положень ст.79-1 ЗК України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок.

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у ч.6-7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (ч.б ст.79-1 ЗУ України).

Статтею 25 Закону України «Про землеустрій» визначено, що документація із землеустрою розробляється у вигляді схеми, проекту, робочого проекту або технічної документації.

Видами документації із землеустрою, зокрема, є: ґ) проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок; й) технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок. Види документації із землеустрою та їх склад встановлюються виключно цим Законом.

При цьому суд звертає увагу, що ст.118 ЗК України не містить застережень, а тому встановлена нею процедура одержання безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності громадянами поширюється як на земельні ділянки, які на момент подання клопотання не є сформованими як об`єкти земельних правовідносин, так і на земельні ділянки, які в процесі набуття прав на них формуються шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок. Останні теж можуть бути надані громадянам у власність у встановленому ст.118 ЗК України порядку.

Як встановлено судом під час дослідження матеріалів справи, позивачу відмовлено у надані дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки з метою подальшої передачі у власність розташованої на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту), розмір земельної ділянки 1,2608 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства з таких підстав: невідповідність місця розташування бажаної до відведення земельної ділянки вимогам законодавства. Однак відповідних доказів невідповідності місця розташування бажаної до відведення земельної ділянки вимогам законодавства відповідачем не зазначено.

Суд звертає увагу, що судом у справі №420/5119/20 встановлено, що позивач у клопотанні від 27.04.2020 року зазначив цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри (а.с.10). До клопотання додав графічний матеріал, на якому зазначив бажане місце розташування земельної ділянки (а.с.14), тобто вимоги ч.б ст.118 ЗК України щодо таких клопотань позивачем дотримано. Викопіювання з схеми розташування бажаної земельної ділянки містить посилання на адресу цієї земельної ділянки, на зазначеній схемі виділено її місце розташування. З огляду на зазначене, позивач при зверненні до ГУ Держгеокадастру в Одеській області з клопотанням подав всі необхідні документи, передбачені нормами ЗК України.

Отже, відповідачем відмовлено позивачу у надані дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки та жодним чином не обґрунтовано підстави такої відмови.

З огляду на вказане, суд дійшов висновку, що Наказ ГУ Держгеокадастру в Одеській Області від 15.10.2020 року №15-14973/113-20-СГ, яким було вирішено відмовити гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки з метою подальшої передачі у власність розташованої на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту), розмір земельної ділянки 1,2608 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо вимоги зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області надати дозвіл ОСОБА_1 на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки: за цільовим призначенням - землі запасу, державної форми власності, орієнтовною площею 1,2608 га, що має кадастровий номер: 5122780200:01:001:1841 (загальна площа 2,5216 га), з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населених пунктів), на переконання суду, є обґрунтованою та відповідає меті належного захисту прав позивача, а тому підлягає задоволенню.

Суд зазначає, що ст. 118 Земельного кодексу України містить виключний перелік підстав для відмови в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою. Відповідач, розглядаючи заяву позивача, повинен був прийняти одне з двох рішень: надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні. При цьому, у випадку надання відмови, ГУ Держгеокадастру у Сумській області повинно було керуватись лише тими підставами, виключний перелік яких визначено у ст. 118 Земельного кодексу України.

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими необхідно розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

З огляду на наведене, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

У даній справі, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано положеннями ЗК України.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). Згідно з законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

На законодавчому рівні поняття «дискреційні повноваження» суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими необхідно розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

З огляду на наведене, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

У даній справі, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивованої відмови у його наданні, регламентовано положеннями ЗК України.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). Згідно з законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Така правова позиція узгоджується із позицією, висловленою Верховним Судом у постановах від 22.12.2018 у справі № 804/1469/17, від 14.08.2019 у справі № 0640/4434/18, від 12.09.2019 у справі №0640/4248/18 та від 28.11.2019 по справі №803/1067/17.

Щодо ефективності вибраного способу захисту, суд зазначає, що суд має право визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язати вчинити певні дії. При цьому суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Зобов`язання судом відповідача надати дозвіл на розробку документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу.

При цьому, суд не уповноважений здійснювати перевірку наявності чи відсутності усіх підстав, у випадку, якщо відповідач цього не здійснив, оскільки у такому разі це не входить до предмету судової перевірки, а прийняття судом рішення про зобов`язання відповідача видати дозвіл на розробку проекту землеустрою, без перевірки наявності чи відсутності усіх підстав для відмови у видачі дозволу, може бути необгрунтованим та призвести до видачі такого дозволу з порушенням закону.

У контексті обставин спору застосування такого способу захисту вимагає з`ясування судом, чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для одержання дозволу на розробку проекту землеустрою.

Проте, наведених обставин судом не встановлено. Оцінка правомірності рішення стосувалася лише тих мотивів, які наведено у наказі ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 15.10.2020 року №15-14973/113-20-СГ. Однак суд не досліджував, чи ці мотиви є вичерпними і чи дотримано позивачем усі інші умови для надання дозволу. За таких обставин, у суду відсутні підстави для зобов`язання відповідача прийняти конкретне рішення.

Підсумовуючи наведене, суд вважає, що належним способом захисту, відновлення прав позивача за даних фактичних обставин, необхідно визнати саме зобов`язання відповідача повторно розглянути відповідну заяву позивача про надання дозволу.

Вказаний висновок суду узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 10.10.2019 року по справі № 814/1959/17 та від 28.11.2019 року по справі №803/1067/17, яка згідно ч. 4,5 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та ч. 5 ст. 242 КАС України є обов`язковою для всіх суб`єктів владних повноважень та враховується іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Позовні вимоги про зобов`язання Головного управління Держгеокадастру в Одеській області надати дозвіл ОСОБА_1 на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки: за цільовим призначенням - землі запасу, державної форми власності, орієнтовною площею 1,2608 га, що має кадастровий номер: 5122780200:01:001:1841 (загальна площа 2,5216 га), з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населених пунктів) - задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною 2 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно ч 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно зі ст. 242 КАС країни рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що підлягає частковому задоволенню.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія А, N 303-А, п.29).

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонам^ доказів (договорів, рахунків тощо).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує, зокрема, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Аналіз вказаних законодавчих положень дозволяє зробити висновок, що стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень підлягають компенсації документально підтверджені судові витрати, до складу яких входять, у тому числі, витрати пов`язані з оплатою правової допомоги. Склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі: сторона, яка бажає компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона має право подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги та інші документи, що свідчать про витрати сторони, пов`язані із наданням правової допомоги.

При цьому покладення обов`язку довести неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, не можуть нівелювати справи для сторони, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу у розмірі 2000,00 грн.

Таким чином, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, а понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору підлягають стягненню в сумі 420,40 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 242-246, 250, 251, 255, 263, 295, 297 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (65012, м.Одеса, вул. Канатна, 83, код ЄДРПОУ 39765871) про визнання протиправними та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати Наказ Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 15.10.2020 року №15-14973/113-20-СГ, яким було вирішено відмовити гр. ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки з метою подальшої передачі у власність розташованої на території Олександрійської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту), розмір земельної ділянки 1,2608 га, із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 27.04.2020 року про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки за цільовим призначенням землі запасу, державної форми власності, орієнтовною площею 1,2608 га, що має кадастровий номер 5122780200:01:001:1841 (загальна площа 2,5216 га), з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, на території Олександрівської сільської ради Лиманського району Одеської області (за межами населеного пункту) з урахуванням зазначених в рішенні суду висновків.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру в Одеській області на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 420,40 грн. (чотириста двадцять гривень сорок копійок).

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру в Одеській області на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на правову допомогу в розмірі 2000,00 грн. (дві тисячі гривень)

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.

Суддя Л.М. Токмілова

.