Рішення № 94384826, 25.01.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 січня 2021 року м. Київ № 640/28059/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Шулежка В.П., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Антимонопольного комітету України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Антимонопольного комітету України (далі - відповідач, Комітет), в якому просить:

визнати протиправним наказ Антимонопольного комітету України № 1024-ВК в 29.10.2020 «Про звільнення ОСОБА_1 »;

скасувати наказ Антимонопольного комітету України № 1024-ВК від 29.10.2020 «Про звільнення ОСОБА_1 »;

поновити ОСОБА_1 на посаді керівника апарату Антимонопольного комітету України.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем оскаржуваний наказ про звільнення позивача прийнятий з порушенням порядку, встановленого статтею 87-1 Закону України «Про державну службу», без прийняття рішення про зарахування позивача за штат державного органу, а також відповідачем не внесено відповідні відомості до трудової книжки у встановлений законодавством строк.

Крім того, позивач вважає, що внесеними змінами до Закону України «Про державну службу», зокрема, доповнення статтею 87-1, поставлено під загрозу гарантовані конституційні права на працю державних службовців категорії «А», в тому числі позивача, який був призначений на відповідну посаду строком на п`ять років в порядку, передбаченому Законом України «Про державну службу» до набрання чинності зазначеними змінами.

При цьому, позивач вважає, що норма статті 87-1 Закону України «Про державну службу» застосована до нього протиправно, оскільки визначені нею додаткові підстави для звільнення виникли після його призначення на займану посаду та звужують соціальні гарантії, які існували раніше, оскільки він мав законні сподівання та легітимні очікування працювати на такій посаді протягом строку, на який його призначено.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.12.2020 відкрито провадження у справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Вказаною ухвалою встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву разом із доказами, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача.

Представник відповідача подав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти викладених у позовній заяві доводів, вважає їх безпідставними та такими, що не ґрунтуються на нормах законодавства. Представник відповідача зазначив, що підставою для звільнення позивача була ініціатива суб`єкта призначення відповідно до чинної на момент такого звільнення статті 87-1 Закону України «Про державну службу», тому звільнення позивача здійснено у повній відповідності до чинного законодавства, а оскаржуваний наказ є правомірним та підстави для його скасування відсутні. Також зазначив, що окрім оскаржуваного наказу про звільнення позивача з займаної посади, відповідачем тією ж датою також видано наказ про виплату компенсації позивачу у зв`язку зі звільненням та наказ про зарахування ОСОБА_1 за штат апарату Комітету, відтак відповідач вважає позов необґрунтованим та просив відмовити у його задоволенні повністю.

У відповіді на відзив, позивач зазначив, що не погоджується з доводами, викладеними у відзиві, та зазначив, зокрема, що відповідачем не було надано суду доказів на підтвердження ознайомлення позивача зі змістом зазначених вище наказів, це свідчить про недотримання вимог ст.87-1 Закону України «Про державну службу» щодо порядку звільнення та зарахування державного службовця за штат Комітету.

Представником відповідача подано до суду заперечення на відповідь на відзив, де виклав доводи проти задоволення позову.

Відповідно до частин 1-3 статті 12 КАС України адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.

Згідно частини 1 статті 257 КАС України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Пунктом 20 частини 1 статті 4 КАС України визначено, що адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин.

Відповідно до пункту 1 частини 6 статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби, окрім справ, в яких позивачами є службові особи, які у значенні Закону України «Про запобігання корупції» займають відповідальне та особливо відповідальне становище.

Суд зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази, які підтверджували б, що позивач займає відповідальне та особливо відповідальне становище у розумінні Закону України «Про запобігання корупції».

Виходячи з викладеного, зважаючи на характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників, а також інші обставини, які мають значення для вирішення даної справи, суд вважає, що вказаний спір може бути розглянутий в порядку спрощеного позовного провадження.

Розглянувши документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

На підставі наказу Антимонопольного комітету України № 828-ВК від 08.07.2019 директора Департаменту розслідувань порушень законодавства про захист економічної| конкуренції ОСОБА_1 призначено на посаду керівника апарату Антимонопольного комітету України з 08.07.2019 строком на п`ять років.

Наказом Антимонопольного комітету України від 29.10.2020 №1024-ВК ОСОБА_1 звільнено з посади керівника апарату Антимонопольного комітету України відповідно до частини першої статті 87-1 Закону України «Про державну службу», з 29 жовтня 2020 року.

Наказом Антимонопольного комітету України від 29.10.2020 №1025-ВК «Про виплату компенсації ОСОБА_1 » у зв`язку із звільненням з посади керівника апарату Комітету відповідно до частини першої статті 87-1 Закону України «Про державну службу» ОСОБА_1 виплачено грошову компенсацію за невикористані дні відпусток.

Наказом Антимонопольного комітету України від 29.10.2020 №1026-ВК «Про зарахування ОСОБА_1 за штат апарату Комітету» останнього зараховано за штат апарату Антимонопольного комітету України з 30 жовтня 2020 року та визначено проведення оплати праці відповідно до чинного законодавства.

Не погоджуючись із наказом про звільнення позивача з займаної посади, який, на його думку, прийнятий з порушенням вимог законодавства, останній звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Основні принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, врегульовано Законом України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII.

У статті 83 Закону України «Про державну службу» визначено підстави для припинення державної служби.

Пунктом 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII передбачено, що державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Згідно з частиною другою зазначеної норми, зміна керівників або складу державних органів, керівників державної служби в державних органах та безпосередніх керівників не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, крім випадків, передбачених статтею 87-1 цього Закону.

Підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення передбачені статтею 87 Закону України «Про державну службу».

Згідно з частиною першою цієї статті передбачено, що крім підстав, передбачених статтею 87 цього Закону, суб`єкт призначення може прийняти рішення про звільнення державного службовця з посади державної служби категорії «А» з власної ініціативи, за поданням Прем`єр-міністра України або відповідного міністра чи керівника центрального органу виконавчої влади (керівника державного органу) протягом чотирьох місяців з дня призначення Прем`єр-міністра України або відповідного міністра чи керівника центрального органу виконавчої влади (керівника державного органу) з одночасним зарахуванням такого державного службовця за штат відповідного державного органу.

Частиною другою статті 87-1 Закону України «Про державну службу» державні службовці, зараховані за штат відповідно до частини першої цієї статті, продовжують перебувати на державній службі згідно з цим Законом, виконуючи обов`язки державного службовця в межах, визначених керівником відповідного державного органу. Граничний строк такого перебування становить шість місяців з дня звільнення з посади відповідно до частини першої цієї статті.

Відповідно до частини третьої статті 87-1 Закону України «Про державну службу» умови оплати праці державних службовців, зазначених у частині другій цієї статті, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частинами 4 - 6 статті 87-1 Закону України «Про державну службу» протягом строку, визначеного частиною другою цієї статті, за пропозицією центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби, погодженою з відповідним суб`єктом призначення, державний службовець за його згодою може бути переведений на будь-яку вакантну посаду державної служби не нижче категорії «Б» у державних органах, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, без проведення конкурсу.

Якщо протягом строку, визначеного частиною другою цієї статті, державному службовцю не запропоновано переведення відповідно до частини четвертої цієї статті, такий державний службовець звільняється з державної служби керівником державного органу, за штатом якого він перебуває, з виплатою вихідної допомоги у розмірі шести посадових окладів за останньою посадою.

Якщо протягом строку, визначеного частиною другою цієї статті, державний службовець тричі відмовився від переведення на іншу посаду відповідно до частини четвертої цієї статті, такий державний службовець звільняється з державної служби керівником державного органу, за штатом якого він перебуває, без виплати вихідної допомоги.

З аналізу викладених правових норм вбачається, що спеціальним Законом України «Про державну службу» визначено перелік правових підстав для звільнення з посад державної служби та статтею 87-1 вказаного Закону передбачено повноваження суб`єкта призначення приймати рішення про звільнення державного службовця з посади державної служби категорії «А» з власної ініціативи за наявності відповідних правових підстав.

Статтю 87-1 наведеного змісту було доповнено до Закону України «Про державну службу» Законом України № 117-ІХ від 19.09.2019 «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади», який набрав чинності 25.09.2019, тобто з цього часу вказані норми підлягають застосуванню.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про державну службу» посади державної служби в державних органах поділяються на категорії та підкатегорії залежно від порядку призначення, характеру та обсягу повноважень, змісту роботи та її впливу на прийняття кінцевого рішення, ступеня посадової відповідальності, необхідного рівня кваліфікації та професійних компетентностей державних службовців.

Частиною другою цієї статті передбачено, що встановлюються такі категорії посад державної служби, зокрема: керівників державної служби в інших державних органах, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, та їх заступників.

Згідно статті 1 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» Комітет є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері публічних закупівель.

Статтею 9 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» встановлено, що Голова Комітету очолює Комітет та спрямовує його діяльність.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 16.07.2020 №801-IX головою Антимонопольного комітету України призначено ОСОБА_2 .

В свою чергу, звільнення позивача з посади керівника апарату Комітету з ініціативи суб`єкта призначення відповідно до статті 87-1 Закону України «Про державну службу» відбулося 29.10.2020 наказом №1024-ВК, тобто в межах чотирьох місяців з дня призначення Голови Комітету, як передбачено частиною першою статті 87-1 зазначеного Закону.

Крім того, суд зазначає, що посада керівника апарату Антимонопольного комітету України, яку займав позивач, належить до посад державної служби категорії «А», тому його звільнення з вказаної посади оскаржуваним наказом здійснено у відповідності до статті 87-1 Закону України «Про державну службу».

Щодо тверджень позивача про непереведення його за штат державного органу та порушення Антимонопольним комітетом України порядку звільнення державного службовця судом встановлено наступне.

Штатний розпис - це документ, що встановлює для даного підприємства, установи, організації структуру, штати і посадові оклади працівників відповідно листа Міністерства праці та соціальної політики України від 27.06.2007 № 162/06/187-07. Штатний розпис містить назви посад, численість персоналу та оклади за кожною посадою. Відповідно до частини третьої статгі 64 Господарського кодексу України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Відповідно до листа Міністерства праці та соціальної політики України від 15.05.2008 № 105/13/116-08 позаштатний працівник - це вільний працівник (самозайнята особа), що виконує разове замовлення або тимчасову роботу без зарахування до штату підприємства (компанії). Чинним законодавством прямої норми щодо порядку виведення поза штат працівників не передбачено. Так само, законодавство не зобов`язує роботодавця видавати один наказ щодо звільнення працівника та зарахування його поза штат замість двох.

Слід зазначити, що запис про виведення працівника за штат до трудової книжки не заносять. На позаштатних працівників поширюється законодавство про працю в повному обсязі.

Як вбачається з матеріалів справи, наказом Антимонопольного комітету України від 29.10.2020 №1025-ВК «Про виплату компенсації ОСОБА_1 » у зв`язку із звільненням з посади керівника апарату Комітету відповідно до частини першої статті 87-1 Закону України «Про державну службу» позивачу виплачено грошову компенсацію за невикористані дні відпусток.

При цьому, відповідно до наказу Антимонопольного комітету України від 29.10.2020 № 1026-ВК «Про зарахування ОСОБА_1 за штат апарату Комітету» позивача зараховано за штат апарату Антимонопольного комітету України з 30 жовтня 2020 року та визначено проведення оплати праці згідно чинного законодавства.

Відповідно до статті 87-1 Закону України «Про державну службу» державна служба не припиняється, особа має статус державного службовця та продовжує перебувати у трудових відносинах з відповідним державним органом.

Враховуючи наведене, оскільки наказом від 29.10.2020 № 1026-ВК позивача зараховано за штат апарату Комітету та йому проводиться оплата праці згідно чинного законодавства, позивача звільнено із посади керівника апарату Комітету з дотриманням вимог статті 87-1 Закону України «Про державну службу», що вказує на безпідставність його твердження про порушення порядку звільнення.

Суд не бере до уваги посилання позивача про порушення відповідачем порядку звільнення та зарахування за штат, зокрема щодо неознайомлення його з наказом, оскільки, як встановлено судом, про накази від 29.10.2020 №1025-ВК та № 1026-ВК позивачу було відомо. Після звільнення із зарахуванням за штат (29.10.2020) позивач перебуває на службі, що підтверджується копією табеля фіксування робочого часу, йому проводиться оплата праці згідно чинного законодавства, що підтверджується довідкою бухгалтерії Комітету.

Крім того, судом досліджено копії заяв позивача, з якими останній звертався про надання відпусток у грудні 2020 року та січні 2021 року, на підставі яких видавалися відповідні накази, що вказує на безпідставність твердження позивача про порушення порядку звільнення та зарахування його за штат.

Суд критично ставиться до тверджень позивача про те, що положення норми статті 87-1 Закону України «Про державну службу» не могли бути застосовані до нього відповідно до статті 58 Конституції України, оскільки його було призначено на посаду до набрання чинності вказаною нормою 25.09.2019.

Згідно статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

Суд зазначає, що норма статті 87-1 Закону України «Про державну службу» застосована до позивача саме під час її дії і щодо правовідносин, які існували після її прийняття, тобто, трудові правовідносини між позивачем і роботодавцем під час проходження ним державної служби на посаді категорії «А», що відповідає вказаній конституційній нормі та принципу правової визначеності.

При цьому, положення статті 87-1 Закону України «Про державну службу» не містить положень, які позбавляли б позивача наданих йому прав, покладали на нього будь-які додаткові обов`язки та встановлювали відповідальність. Вказаною нормою лише встановлено особливу процедуру припинення державної служби окремих державних службовців за ініціативою суб`єкта призначення у випадку зміни керівника центрального органу виконавчої влади (керівника державного органу).

Закон України № 117-ІХ від 19.09.2019 «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади», яким доповнено Закон України «Про державну службу» статтю 87-1, набрав чинності 25.09.2019, відтак до спірних правовідносин, які мали місце 29.10.2020, вказані норми підлягають застосуванню.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, в даному випадку відсутня зворотня дія в часі норми закону, а лише наявний факт реалізації відповідачем, наданих йому на час звільнення з посади положеннями статті 87-1 Закону України «Про державну службу», повноважень у спосіб визначений вказаною нормою.

При цьому, передбачені статтею 87-1 додаткові підстави припинення державної служби окремих державних службовців за ініціативою суб`єкта призначення є самостійними і достатніми та не потребують наявності інших підстав припинення державної служби для їх реалізації. Зокрема, звільнення згідно вказаної правової підстави не пов`язується зі спливом строку, на який особа була призначена на відповідну посаду.

Посилання позивача на те, що стаття 87-1 вказаного Закону звужує соціальні гарантії, які існували раніше та безперешкодно порушує визначене статтею 43 Конституції України право громадянина на працю, суд вважає необґрунтованими, оскільки запровадження цієї норми фактично є зміною законодавства, що по-іншому врегульовує певні правовідносини та, зокрема, передбачає відповідні гарантії прав працівників, до яких вона застосовується, шляхом зарахування особи за штат та пропонування їй інших посад, не нижче категорії «Б» з можливістю відповідного переведення і оплатою праці.

При цьому, суд звертає увагу на те, ні на час виникнення спірних правовідносин, ні на час розгляду цієї справи вказана законодавча норма не визнана неконституційною, є чинною і підлягала застосуванню відповідачем.

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку про те, що посилання позивача на порушення відповідачем порядку звільнення та переведення поза штат державного органу, безпідставності застосування ним положень статті 87-1 Закону України «Про державну службу» є необґрунтованими та спростовуються доказами, наявними в матеріалах справи.

Як встановлено частиною другою статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно частин першої - третьої статі 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Виходячи системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Оскільки спір вирішено на користь сторони, звільненої від сплати судового збору, а також за відсутності витрат, пов`язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати (судовий збір) стягненню з відповідача не підлягають.

Керуючись ст.ст. 9, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295-297 КАС України з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції згідно з Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII.

Суддя В.П. Шулежко