Рішення № 94322384, 20.01.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2021 року Справа № 160/11961/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

при секретарі судового засідання Зіненко А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпрі за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

28.09.2020р. (згідно штемпеля Нової Пошти) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області та просить:

- визнати протиправними дії відповідача щодо нарахування та виплати позивачеві, судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 28.08.2020 року (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік»;

- зобов`язати відповідача нарахувати позивачеві, судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області, суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 28.08.2020 року (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та виплатити недоотриману частину з вирахуванням податків та обов`язкових платежів.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він з 24.02.2015р. працює на посаді судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області та з 01.01.2020р. до 18.04.2020р. отримував суддівську винагороду, виходячи з 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2020 року, доплати за вислугу років 50% від посадового окладу судді відповідно до вимог ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Проте, 18.04.2020р. набрав чинності Закон України №553-ІХ, яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, якою було визначено, що до завершення карантину, обмежується розмір суддівської винагороди 10-ма розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01.01.2020 року, внаслідок чого зазначене обмеження призвело до зменшення у вказаний період позивачеві розміру суддівської винагороди, який був встановлений у спеціальному законі - Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Позивач вважає такі дії відповідача протиправними та такими, що суперечать ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», правовим позиціям Конституційного Суду України, які неодноразово та послідовно висловлювалися у його рішеннях з приводу того, що розмір суддівської винагороди не може зменшуватися або визначатися іншими законами, зокрема, і законом про Державний бюджет, так як є гарантіями незалежності суддів, невід`ємним елементом їх статусу. Також позивач вказує і на те, що норми Закону №553-ІХ щодо обмеження суддівської винагороди були визнані неконституційними згідно рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020, що, на його думку, підтверджує порушення його прав на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р., а факт обмеження суддівської винагороди у наведений період підтверджується довідками (розрахунковими листками), виданими самим відповідачем з яких видно, що за спірний період загальна сума недоплаченої суддівської винагороди складає 159673,04 грн.

08.10.2020р. від відповідача на електронну адресу суду надійшов відзив на позов, у якому останній просив у задоволенні даного позову відмовити у повному обсязі посилаючись на те, що у період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р. положення ч.1, ч.3 ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону №553-ІХ) були чинними і на підставі них здійснювалося нарахування та виплата позивачеві суддівської винагороди, а рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020р. №10-р/2020 на спірні правовідносини з 18.04.2020р. по 28.08.2020р. не можуть вплинути, оскільки вони виникли до прийняття цього рішення, останнє не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, які виникли до його прийняття, рішення Конституційного Суду України набирає чинності з дня його ухвалення згідно до ст.91 Закону України «Про Конституційний Суд України", про що також зазначено і у аналогічних правових позиціях Верховного Суду у його постановах від 23.01.2019р., 25.07.2019р. та від 23.12.2019р., які є обов`язковими для врахування адміністративними судами за ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України. За викладеного, відповідач вважає, що прийняття Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020р. не може бути підставою для нарахування позивачеві суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р. відповідно до ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а відповідно, і не може бути обрано підставами для визнання дій відповідача протиправними, оскільки зазначене рішення не поширюється на відносини, що виникли до дня його ухвалення. Також відповідач посилається і на те, що він є розпорядником бюджетних коштів нижчого рівня, фінансування судів здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог закону, бюджетні призначення встановлюються Законом про Державний бюджет України, керівники бюджетних установ здійснюють фактичні витрати на виплату заробітної плати працівників в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах згідно до вимог ст.ст. 48, 51 Бюджетного кодексу України, у зв`язку із чим у спірний період (з 18.04.2020р. по 28.08.2020р.) відповідач не мав правових підстав для нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди без урахування обмежень суддівської винагороди, встановлених Законом №553-ІХ за нормами якого було обмежено суддівську винагороду розміром 47230 грн. Питання обмеження суддівської винагороди Законом №553-ІХ було предметом розгляду і Ради Суддів України, якою надавалися роз`яснення щодо порядку та правильності її нарахування саме з обмеженнями з 18.04.2020р. Відповідач вказує і на те, що прийняття Закону №553-ІХ зумовлене економічним становищем держави та спрямоване на досягнення фінансової стабільності та узгоджується із висновками Конституційного Суду України у його рішеннях від 25.01.2012р. №3-рп/2012, від 26.12.2011р. №20-рп/2011 та з практикою Європейського суду з прав людини (далі-ЄСПЛ) у його рішеннях від 09.10.1979р. «Ейрі проти Ірландії», від 12.10.2004р. у справі «Кйяртан Асмундсон проти Ісландії». За викладеного, відповідач вважає, що у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно позивачеві нараховувалася та виплачувалася суддівська винагорода із застосуванням обмежень, встановлених Законом №553-ІХ правомірно та з дотриманням вимог ст.19 Конституції України, а починаючи з 28.08.2020р. (дня ухвалення рішенням Конституційного Суду №10-р/2020) виплата суддівської винагороди позивачеві здійснюється у повному обсязі відповідно до ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що, на думку відповідача, свідчить про те, що він не наділений правом самостійно, без правового врегулювання та фінансових можливостей, здійснювати нарахування суддівської винагороди у спірний період без обмежень, встановлених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у редакції Закону №553-ІХ. При цьому, відповідач вказує і на те, що він є неналежним відповідачем, оскільки позивач у своєму позові фактично не погоджується із Законом №553-ІХ, розроблення та прийняття якого віднесено до повноважень Кабінету Міністрів України та Верховної Ради України (а.с.34-40).

Також 03.11.2020р. третьою особою (Головним управлінням Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області) до канцелярії суду було подано відзив на позов, у якому зазначено про вирішення даного спору відповідно до чинного законодавства України та з урахуванням того, що жодним нормативно-правовим актом не передбачено цивільно-правової відповідальності Казначейства за неправомірні дії посадових чи службових осіб інших органів державної влади або уособлювати Державу Україна (а.с.47-48).

Ухвалою суду від 05.10.2020р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначене на 02.11.2020р., що підтверджується змістом наведеної ухвали (а.с.26-27).

У подальшому, ухвалою суду від 01.12.2020р. через перебування судді Конєвої С.О. на лікарняному та у черговій відпустці з 27.10.2020р. по 30.11.2020р., було продовжено підготовче провадження у даній справі до 03.01.2021р., відкладено підготовче засідання на 21.12.2020р. (а.с.51,52-55).

Ухвалою суду від 21.12.2020р. було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті у судовому засіданні на 20.01.2021р. згідно до вимог ст.ст.180-183 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.59-62).

Позивач в судове засідання 20.01.2021р. не з`явився, про причини неявки суд не повідомив, з клопотанням про розгляд справи за його відсутності не звернувся, про час і місце судового розгляду справи повідомлений належним чином 06.01.2021р., що підтверджується змістом електронного повідомлення та довідкою секретаря судового засідання, складеною у відповідності до вимог ч.3 ст.129 Кодексу адміністративного судочинства України наявних в матеріалах справи (а.с.63, 65).

Відповідач в судове засідання не з`явився, про час та місце судового розгляду справи повідомлений належним чином 06.01.2021р. (а.с.63,65), у відзиві на позов просив розгляд даної справи проводити за відсутності представника відповідача (а.с.40).

Третя особа в судове засідання свого представника не направила, про причини не повідомила, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлена належним чином 06.01.2021р. засобами електронного зв`язку, що підтверджується доказами, наявними у справі (а.с.63,65).

За приписами ч.3 ст.194 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили усі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.

У відповідності до вимог п.1 ч.3 ст.205 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки за умови, якщо такий учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи.

Враховуючи наведене, належне повідомлення позивача, відповідача та третьої особи про дату, час та місце судового розгляду справи, неявку всіх учасників справи у судове засідання 20.01.2021р., висловлене відповідачем клопотання у відзиві про розгляд справи без участі його представника, строки вирішення спору, встановлені ст.193 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе задовольнити клопотання відповідача про розгляд даної справи без участі його представника та розглянути дану справу за відсутності представників позивача, відповідача та третьої особи за наявними у матеріалах справи доказами.

Згідно до ч.4 ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наявних в матеріалах справи копій документів судом були встановлені наступні обставини у даній справі.

ОСОБА_1 з 24.02.2015р. працює на посаді судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області згідно до Указу Президента України №82/2015 від 14.02.2015р., що підтверджується змістом наявного в матеріалах справи копії наказу відповідного суду №09-к від 24.02.2015р. (а.с.7).

У відповідності до змісту наказу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області №11-к від 20.01.2020р. «Про встановлення та виплати щомісячної доплати за вислугу років суддям Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області» позивачеві встановлено щомісячну доплату станом на 01.01.2020р. за вислугу років у розмірі 50 відсотків посадового окладу (а.с.8-9).

Так, у період з 01.01.2020р. по 17.04.2020р. включно позивачеві була нарахована та виплачена суддівська винагорода із розрахунку – 30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2020 року та доплати за вислугу років у розмірі 50% від посадового окладу судді, виходячи із розміру суддівської винагороди, встановленої ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що не оспорюється сторонами.

12.03.2020р. набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу СОVID-19», якою з 12.03.2020р. на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної постанови змін неодноразово змінювалась, збільшуючи строк дії карантину.

18.04.2020р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13.04.2020р. №553-ІХ (далі – Закон №553-ІХ) за яким Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено статтею 29, якою було встановлено, що у квітні 2020р. та на період до завершення карантину, заробітна плата державних службовців, у тому числі і суддівська винагорода суддів обмежується 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020р.

У подальшому, рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020р. № 10-р/2020 у справі №1-14/2020/230/20 положення ряду законів, у тому числі і Закону №553-ІХ були визнані неконституційними та втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення, тобто з 28.08.2020р.

Відповідно, з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно позивачеві була нарахована та виплачена суддівська винагорода (за винятком днів відпустки) у розмірі зі встановленими обмеженнями (10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020р.) згідно до вимог Закону №553-ІХ, що підтверджується змістом доданих до позову розрахункових листків, а також і довідкою відповідача № Б-с-1502 від 08.10.2020р., де загальна сума обмеження суддівської винагороди на вказаний період карантину склала – 131263,54 грн. (а.с.19-20,41).

Позивач не погоджується із діями відповідача щодо нарахування і виплати йому суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 28.08.2020р. із застосуванням ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у редакції Закону №553-ІХ, просить визнати їх протиправними та зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому недоплачену суму суддівської винагороди, виходячи із розміру, встановленого ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» посилаючись на те, що норми ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у редакції Закону №553-ІХ в частині зменшення (обмеження) суддівської винагороди не відповідають Конституції України, нормам міжнародного права, у зв`язку з чим позивач вважає, що, у такому випадку, у спірних правовідносинах підлягають застосуванню саме норми Конституції України як норми прямої дії.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши норми чинного законодавства України, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору у сукупності з наданими доказами, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення даного адміністративного позову частково в частині визнання вищенаведених дій відповідача протиправними та зобов`язання вчинити певні дії лише за період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно, виходячи з наступного.

Згідно до вимог ст.8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Відповідно до статті 126 Конституції України, незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір винагороди судді встановлюється Законом України «Про судоустрій і статус суддів».

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII (далі – Закон №1402) визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Відповідно до ч.2 ст.135 Закону №1402 суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Згідно з п.1 ч.3 ст.135 вказаного Закону №1402, базовий розмір посадового окладу судді становить, зокрема, судді місцевого суду – 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Відповідно до ч.ч.5-8 ст.135 наведеного Закону №1402 встановлено, що суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі, за наявності стажу роботи більше 3 років – 15 відсотків, більше 5 років – 20 відсотків, більше 10 років – 30 відсотків, більше 15 років – 40 відсотків, більше 20 років – 50 відсотків, більше 25 років – 60 відсотків, більше 30 років – 70 відсотків, більше 35 років – 80 відсотків посадового окладу.

Суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.

Частиною 9 ст.135 Закону передбачено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.

При цьому, ч. 1 ст.135 Закону №1402 суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Отже, системний аналіз наведених норм ст.130 Конституції України, ст.135 наведеного Закону, визначено, що суддівська винагорода регулюється тільки законом про судоустрій та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, що дає всі підстави суду дійти висновку, що норми закону про судоустрій є спеціальними у визначенні розміру суддівської винагороди, а відповідно, мають пріоритет у застосуванні над іншими законодавчими актами виходячи із загальних норм права.

Наведений висновок також узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 16.04.2020р. у справі №160/2741/19, від 06.08.2020р. у справі №805/2572/16-а, від 20.08.2020р. у справі №826/10820/20, дана правова позиція є обов`язковою для застосування адміністративними судами у відповідності до приписів ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Окрім того, слід зазначити, що питання невідповідності Законів нормам Конституції України, якими зменшувалась суддівська винагорода, були предметом неодноразового розгляду Конституційним Судом України (далі - КСУ).

Рішенням КСУ від 11 березня 2020 року №4-р/2020 розглянуто конституційне подання Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII, "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування" від 16 жовтня 2019 року № 193-IX, "Про Вищу раду правосуддя" від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII, у п. 4.1 якого зазначено наступне:

"Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).

"Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв`язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід`ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2, абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018)".

Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.

Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства України, яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року № 969/2019).

Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (частина перша статті 124 Основного Закону України).

Наведені положення Конституції України, правові позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

За викладеного, можна дійти висновку, що розмір суддівської винагороди може визначатися та регулюватися лише нормами ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які є спеціальними, мають пріоритет у застосуванні над іншими законами, а відповідно, розмір суддівської винагороди не може визначатися іншими законами.

Разом з тим, незважаючи на наведені положення, 12 березня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19, якою з 12 березня 2020 року на усій території України установлено карантин, кінцева дата якого з урахуванням внесених до вказаної Постанови змін неодноразово змінювалася, збільшуючи строк дії карантину.

Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року № 553-IX внесено зміни до Закону України"Про Державний бюджет України на 2020 рік", зокрема, доповнено статтею 29.

Так, у статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», передбачено установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.

Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті).

При цьому, зміни щодо розміру винагороди судді до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», який є спеціальним законом, що регулює вказане питання у відповідності до норм Конституції України, не вносились.

Разом з тим, Конституційний Суд України неодноразово висловлювався щодо зупинення законами про Державний бюджет України на відповідний рік дії інших чинних законів України.

Так, зупинення дії положень законів, якими визначено права і свободи громадян, їх зміст та обсяг, є обмеженням прав і свобод і може мати місце лише у випадках, передбачених Основним Законом України. У статті 64 Конституції України вичерпно визначено такі випадки, а саме: передбачено, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод людини із зазначенням строку дії цих обмежень, та визначено ряд прав і свобод, які не можуть бути обмежені за жодних обставин (абзаци четвертий, сьомий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, Кодексі, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Верховна Рада України не повноважна при прийнятті закону про Державний бюджет України включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України та/або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин (абзац другий пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

У мотивувальній частині рішення КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008 також зазначено, що законом про Держбюджет не можна вносити зміни до інших законів, зупиняти їх дію чи скасовувати їх, оскільки з об`єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві, і як наслідок - скасування та обмеження прав і свобод людини і громадянина. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони (абзаци третій, четвертий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини рішення КСУ від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008).

Таким чином, аналізуючи вказані норми у сукупності із вищенаведеними нормами Конституції України, спеціального Закону №1402, яким визначається розмір суддівської винагороди, а також наведеними правовими позиціями Конституційного Суду України ще у 2007-2008р.р., можна дійти до висновку, що зменшення (обмеження) суддівської винагороди у вищенаведений спосіб шляхом прийняття змін Законом №553-ІХ до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який не визначає розміру суддівської винагороди, без внесення змін до спеціального Закону №1402, не відповідав та суперечив Конституції України у спірний період (з 18.04.2020р. по 27.08.2020р.), а також і вищенаведеним правовим позиціям Конституційного Суду України, яка неодноразово висловлювалася цим судом у його рішеннях ще у період до 18.04.2020р. (дата набрання чинності Закону №553-ІХ щодо обмеження суддівської винагороди).

Разом з тим, встановлені судом у ході судового розгляду даної справи обставини свідчать про те, що наслідком прийняття Закону №553-ІХ були вчинені дії відповідачем, як органом державної влади, щодо зменшення (обмеження) суддівської винагороди позивачеві у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно на підставі Закону №553-ІХ, яким було обмежено розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», який не регулює розмір суддівської винагороди, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями розрахункових листків про нарахування та виплату позивачеві суддівської винагороди у меншому розмірі, ніж встановлено ст.135 Закону №1402, довідкою відповідача №Б-с-1502 від 08.10.2020р. та не оспорюється відповідачем(а.с.19-20, 41).

В той же час, слід зазначити, що у рішенні від 08.04.2016р. № 4-рп/2016 у справі №1-8/2016, Конституційний Суд України вкотре зазначив, що конституційний принцип незалежності суддів забезпечує важливу роль судової влади в механізмі захисту прав і свобод людини і громадянина та є запорукою реалізації права на судовий захист, передбаченого частиною першою статті 55 Основного Закону України; положення Конституції України стосовно незалежності суддів, яка є невід`ємним елементом статусу суддів та їх професійної діяльності, пов`язані з принципом поділу державної влади та обумовлені необхідністю забезпечувати основи конституційного ладу й права людини, гарантувати самостійність і незалежність судової влади; гарантії незалежності суддів як необхідні умови здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом встановлені у базових законах з питань судоустрою, судочинства, статусу суддів, мають конституційний зміст і разом з визначеними Основним Законом України складають єдину систему гарантій незалежності суддів та повинні бути реально забезпечені; конституційний статус судді дає підстави ставити до судді високі вимоги і зберігати довіру до його компетентності та неупередженості, передбачає надання йому в майбутньому статусу судді у відставці, що також є гарантією належного здійснення правосуддя.

Однією з гарантій незалежності суддів є їх належне матеріальне та соціальне забезпечення, зокрема, надання суддям за рахунок держави суддівської винагороди, а суддям у відставці - щомісячного довічного грошового утримання або пенсії за вибором. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності суддів.

У рішенні від 03.06.2013р. №3-рп/2013 у справі №1-2/2013, Конституційний Суд України зазначив, що будь-яке зниження рівня гарантій незалежності суддів суперечить конституційній вимозі неухильного забезпечення незалежного правосуддя та права людини і громадянина на захист прав і свобод незалежним судом, оскільки призводить до обмеження можливостей реалізації цього конституційного права, а отже, суперечить частині першій статті 55 Конституції України.

У рішенні від 04.12.2018р. №11-р/2018 у справі №1-7/2018 (4062/15) Конституційний Суд України вказав, що обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність. Така позиція Конституційного Суду України збігається з приписами Європейської хартії щодо статусу суддів від 10 липня 1998 року, у підпункті 6.1 пункту 6 якої зазначено, що суддям, які здійснюють суддівські функції на професійній основі, надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, щоб захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на їх рішення, а ще загальніше на їх поведінку в рамках здійснення правосуддя, тим самим підриваючи їх незалежність і безсторонність. Зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.

Відповідно до ст. 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

Таким чином, з огляду на те, що законодавцем визначено регулювання суддівської винагороди виключно Законом №1402, слід дійти висновку про те, що ст. 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у редакції Закону №553-ІХ в частині обмеження суддівської винагороди не відповідала Конституції України, Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та нормам міжнародного права у спірний період - з 18.04.2020р. по 27.08.2020р., а отже, до спірних правовідносин суд застосовує норми Конституції України як норми прямої дії та Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Також суд зазначає, що положення частини 1 та 3 статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», уже визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з рішенням Конституційного Суду № 10-р/2020 від 28.08.2020р.

Зазначені обставини виключають необхідність звернення адміністративного суду до Верховного Суду з клопотанням щодо внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності статті 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» у порядку, встановленому ст.7 Кодексу адміністративного судочинства України.

В рішенні Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-р/2020 зазначено, що вирішуючи питання щодо конституційності оспорюваних положень Закону № 294, Конституційний Суд України виходить із юридичної позиції, яку він неодноразово висловлював: оскільки предмет закону про Державний бюджет України чітко визначений у Конституції України, то цей закон не може скасовувати чи змінювати обсяг прав і обов`язків, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України (абзац восьмий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007).

Ураховуючи викладене, Конституційний Суд України вкотре наголосив на тому, що скасування чи зміна законом про Державний бюджет України обсягу прав і гарантій та законодавчого регулювання, передбачених у спеціальних законах, суперечить статті 6, частині другій статті 19, статті 130 Конституції України.

Отже, проаналізувавши юридичні позиції щодо незалежності суддів, Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя; законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 березня 2020 року № 4-р/2020).

Отже, обмеження суддівської винагороди є посяганням на гарантії незалежності суддів.

Конституційний Суд України вважає, що обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України. Таке обмеження також може застосовуватися й до суддів, однак після закінчення терміну його дії втрачені у зв`язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами, оскільки суддівська винагорода є складовим елементом статусу судді, визначеного Конституцією України.

При цьому, при прийнятті даного судового рішення адміністративним судом враховується, що Верховний Суд у постанові від 25 червня 2018 року у справі № 208/1131/17 зазначив, що суд повинен досліджувати правомірність рішень, дій або бездіяльності суб`єкта владних повноважень на момент прийняття (вчинення) та не може обґрунтовувати юридичну правильність (правомірність) таких актів із урахуванням подій, які сталися, або могли статися у майбутньому.

Отже, за викладених обставин, ухвалене Конституційним Судом України рішення від 28.08.2020р. не може вплинути на результат вирішення даної справи. Разом з цим, суд враховує висновки вищезазначеного рішення та юридичні позиції Конституційного Суду України в контексті обставин справи, а також з урахуванням висновків Конституційного Суду України у його рішеннях, які були прийняті ще у 2007-2008р.р., тобто, до 18.04.2020р. та наведені вище, проте, не були враховані законодавцем при прийнятті 13.04.2020р. Закону №553-ІХ.

За викладеного, наведене дає підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір суддівської винагороди, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу.

За приписами ч.1, ч.2 ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у рішення по справі «Христов проти України» від 19.02.2009р. (заява №4465/04) зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності. Правова визначеність вимагає, щоб норми актів були зрозумілими, точними й гарантували, що ситуація та правовідносини будуть передбачуваними. Адже інакше не можна забезпечити однакового застосування положень законів, що унеможливлює необмежене їх трактування в правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Також і у справі "Кечко проти України" Європейський суд з прав людини встановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, про захист прав людини і основоположних свобод, зауваживши, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними (п. 23 Рішення).

Таким чином, наведені висновки ЄСПЛ вкотре свідчать про те, що органи державної влади (у даному випадку таким є відповідач) не можуть відмовляти у виплатах суддівської винагороди позивачеві, за умови, якщо до відповідного спеціального Закону №1402 не були внесені зміни (таких доказів суду не надано).

У відповідності до вимог ч.1, ч.4 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання – ст.76 наведеного Кодексу.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем не було надано жодних доказів та не наведено жодних обґрунтованих підстав, які б свідчили про правомірність вчинення відповідачем дій щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно із застосуванням обмежень, встановлених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» з урахуванням встановлених вище судом обставин у даній справі та аналізу вищенаведених норм чинного законодавства України, норм міжнародного права та судової практики ЄСПЛ.

При цьому, судом враховуються доводи відповідача, що територіальне управління може проводити нарахування і виплати лише в рамках та межах визначених законодавством України в межах бюджетних асигнувань на поточний фінансовий рік, однак, вони не нівелюють висновки суду про необхідність застосування норм Конституції України та спеціального Закону №1402 при нарахуванні і виплаті суддівської винагороди. Обмежуючи розмір суддівської винагороди шляхом внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», всупереч вимогам статті 130 Конституції України та статті 135 Закону №1402, законодавець зумовив ситуацію, з огляду на яку розпорядники бюджетних коштів, серед яких і відповідач у даній справі, виконуючи вимоги Бюджетного кодексу України, вимушені вчиняти дії, що порушують права та гарантії суддів.

Отже, вчинення відповідачем, як розпорядником бюджетних коштів, відповідних дій на виконання вимог чинного законодавства, які розглядаються як дії держави в цілому, за своєю суттю мають ознаки протиправності, оскільки порушують конституційні гарантії суддів.

Судом відхиляються посилання відповідача на рішення Європейського суду з прав людини, які відображені у відзиві, оскільки висновки суду спрямовані на встановлення порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і захист прав людини (у виключних випадках - юридичної особи), а не органів державної влади. Крім того, обставини в зазначеній справі є відмінними від тих, які розглядались у справах Європейського суду з прав людини.

Щодо посилання на рішення Конституційного Суду України щодо збалансованості бюджету України та те, що соціально-економічні права громадян не є абсолютними, суд зазначає, що зазначене рішення не стосуються гарантій суддівської незалежності, однією з яких є суддівська винагорода, а обставини та питання які ними розглядались є відмінними від зазначеної справи.

Також і судом відхиляються і посилання відповідача на рішення Ради Суддів України щодо порядку обчислення суддівської винагороди після 18.04.2020р. згідно до Закону №553-ІХ, оскільки такі рішення не є нормативно-правовими актами і, відповідно, не носять обов`язкового характеру.

Судом критично надається оцінка доводам відповідача і про те, що Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області не є належним відповідачем у даній справі, оскільки таке твердження жодними доказами не підтверджено та спростовується тим, що саме на відповідача, як орган державної влади, покладено обов`язок щодо нарахування та виплати позивачеві, як судді, суддівської винагороди, а відповідно, саме такі дії відповідача і є предметом спору у даній справі та вчинені саме відповідачем, які підлягають перевірці адміністративним судом у межах даного спору, у порядку та у спосіб, встановлений ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши правомірність вчинення відповідачем дій щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно із застосуванням обмежень, встановлених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» згідно до вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, суд приходить до висновку, що при вчиненні зазначених дій відповідач, як суб`єкт владних повноважень, діяв з порушенням вимог ст.ст. 19, 130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Таким чином, суд приходить до висновку, що вчиняючи дії щодо нарахування та виплати позивачеві суддівської винагороди у період з 18.04.2020р. по 27.08.2020р. включно із застосуванням обмежень, встановлених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» відповідач порушив права позивача на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому законом про судоустрій у наведений період та зазначене порушене право підлягає судового захисту у відповідності до вимог ст.55 Конституції України шляхом визнання таких дій відповідача протиправними.

Також, підлягають задоволенню частково і позовні вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача нарахувати позивачеві суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та виплатити недоотриману частину суддівської винагороди з вирахуванням податків та обов`язкових платежів, виходячи з того, що зазначені позовні вимоги є похідними від основної позовної вимоги (визнання дій протиправними), яка підлягає задоволенню з урахуванням вищенаведених обставин, а тому ефективним способом захисту порушеного права, у даному випадку, є саме зобов`язання відповідача – суб`єкта владних повноважень – вчинити певні дії, що відповідає нормам ст.13 Конвенції та повноважень суду, встановлених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

В той же час, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині визнання протиправними дій щодо нарахування і виплати позивачеві суддівської винагороди за 28.08.2020р. із застосуванням обмежень, встановлених ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та зобов`язання відповідача здійснити обчислення суддівської винагороди за 28.08.2020р. без обмежень відповідно до ст.130 Конституції України та ст.135 Закону №1402, з огляду на те, що 28.08.2020р. рішенням Конституційного Суду України №10-р/2020 положення Закону №553-ІХ щодо обмеження суддівської винагороди визнані неконституційними з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення відповідно до ст.91 Закону України «Про Конституційний Суд України, тобто, з 28.08.2020р., відновлено право позивача на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому ст.135 Закону №1402 та саме з цієї дати позивачеві нараховується і виплачується суддівська винагорода у розмірі, встановленому ст.135 Закону №1402 про що зазначено і у відзиві відповідача (а.с.36-зворот) та позивачем зазначене жодними іншими доказами не спростовано, а тому у наведеній частині позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Приймаючи до уваги викладене, суд приходить до висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що згідно до ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених поновних вимог.

За таких обставин підлягають стягненню з бюджетних асигнувань відповідача - Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області на користь позивача судові витрати позивача, понесені ним по сплаті судового збору згідно квитанції №2PL447763 від 05.10.2020р. у розмірі 841 грн. (а.с.25) пропорційно до задоволених позовних вимог, виходячи з розрахунку 840,80 (розмір судового збору, який підлягав сплаті)/2, тобто, у розмірі 420,40 грн. з урахуванням вимог ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 229, 241-246, 250, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області, третя особа: Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 , судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно (за винятком днів відпустки) із застосуванням ст.29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».

Зобов`язати Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 21А, код ЄДРПОУ 26239738) нарахувати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП – НОМЕР_1 ), судді Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області, суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року включно (за винятком днів відпустки), обчисливши її відповідно до ст.130 Конституції України та ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та виплатити недоотриману частину з вирахуванням податків та обов`язкових платежів.

В іншій частині позовних вимог – відмовити.

Стягнути з Територіального управління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, 21А, код ЄДРПОУ 26239738) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП – НОМЕР_1 ) – судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 420 грн. 40 коп. (чотириста двадцять грн. 40 коп.).

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, або протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення (у разі оголошення в судовому засіданні лише вступної та резолютивної частини рішення) відповідно до вимог ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу УІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва