Рішення № 94322325, 18.01.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2021 року Справа № 160/15042/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Кучми К.С., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін у письмовому провадженні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини 3054 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2020 року позивач звернувся до адміністративного суду з вищевказаною позовною заявою, в якій просив:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини 3054 щодо ненарахування та невиплати йому грошової компенсації за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена йому відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.06.2020 року по справі №160/4610/20, за період з 09.12.2019 року по 14.07.2020 року, виходячи із середньоденного грошового забезпечення станом за останні 2 місяці до дати його звільнення;

- зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена йому відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.06.2020 року по справі №160/4610/20, за період з 09.12.2019 року по 14.07.2020 року, виходячи із середньоденного грошового забезпечення станом за останні 2 місяці до дати його звільнення.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.06.2020 року у справі №160/4610/20 було зобов`язано Військову частину 3054 нарахувати та виплатити йому грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учасника бойових дій, що передбачені статтею 16-2 Закону України «Про відпустки» та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту», за період з 09.12.2019 року по 14.07.2020 року, яка через протиправну бездіяльність відповідача, фактично була виплачена лише 14.07.2020 року. Позивач вважає, що сума грошової компенсації за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена йому відповідно до рішення суду від 26.06.2020 року, за період з 09.12.2019 року по 14.07.2020 року становить 99 389,50 грн. Позивач вважає, що така затримка порушує його права та гарантії соціального захисту, а тому він був змушений звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 18.11.2020 року було відкрито провадження по даній справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

До суду 24.12.2020 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України вважає, що військовослужбовці при проходженні ними служби отримують грошове забезпечення. Поняття «грошове забезпечення» відрізняється від поняття «заробітна плата» і не корелюється з ним. Оскільки позивач проходив службу та одержував грошове забезпечення за рахунок держави, тобто, не знаходився в трудових відносинах з Військовою частиною 3054 Національної гвардії України, то відносно нього не розповсюджуються положення статей 116, 117 КЗпП України. На момент звільнення з військової служби позивача, відповідно до чинного законодавства, з ним був проведений повний розрахунок. Враховуючи викладене, відповідач просив суд у задоволенні позову відмовити.

В силу ч.1 ст.257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Частинами 5, 8 ст.262 КАС України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

За викладених обставин, відповідно до вимог статей 258, 262 КАС України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи, враховуючи позицію позивача, викладену у позовній заяві, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному та об`єктивному розгляді обставин справи, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Судом встановлено, що згідно з посвідченням серії НОМЕР_1 від 28.10.2015 року позивач має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.

04.06.2015 року ОСОБА_1 зарахований на військову службу за контрактом до військової частини 3054 Центрального ОТО Національної гвардії України (наказ КЧ №130 від 05.06.2015 р.).

Згідно з витягом з наказу командира ВЧ 3054 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення, в зв`язку із звільненням на підставі підпункту «а» п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

В зазначеному вище наказі позивачу встановлено вислугу років станом на 08.12.2019 р. в календарному та пільговому обчисленні, а також види та розмір виплат, які мають бути виплачені останньому, а саме премію за період з 01 по 08 грудня в розмірі 125% посадового окладу (згідно з наказом МВС України від 15.03.2018 р. № 200 “Про затвердження Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільнення військовослужбовців Національної гвардії України та іншим особам”).

На звернення позивача щодо виплати останньому грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, ВЧ 3054 своїм листом №6/54/39-2122 від 21.12.2019 року повідомила, що додаткова відпустка не належить до виду щорічних, на неї не розповсюджуються норми, передбачені для щорічних відпусток щодо поділу на частини, перенесення на інший період, виплати грошової компенсації під час звільнення. Крім того, відповідач повідомив, що позивач у заяві не вказав період, за який необхідно виплатити грошову компенсацію.

Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду з позовом.

Так, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.06.2020 року по справі №160/4610/20 було частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 , а саме:

- визнано протиправною бездіяльність Військової частини 3054 (код ЄДРПОУ 25575569; місцезнаходження: 49008, Дніпропетровська обл., м.Дніпро, вул.Надії Алексєєнко, буд. 46) щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, що передбачена статтею 16-2 Закону України “Про відпустки” та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, за період з 2015 по 2019 рік;

- зобов`язано Військову частину 3054 (код ЄДРПОУ 25575569; місцезнаходження: 49008, Дніпропетровська обл., м.Дніпро, вул.Надії Алексєєнко, буд.46) нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористану позивачем додаткову оплачувану відпустку як учасника бойових дій, що передбачені статтею 16-2 Закону України “Про відпустки” та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту”, за період з 2015 по 2019 рік;

- у задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

На підставі вказаного рішення позивачу 14.07.2020 року було нараховано та виплачено грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій, що передбачені статтею 16-2 Закону України "Про відпустки" та пунктом 12 частини 1 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", за період з 2015 по 2019 рік.

При цьому, грошова компенсація за затримку у виплаті грошової компенсації, що була нарахована та виплачена позивачу за рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.06.2020 року по справі №160/4610/20, за період з 09.12.2019 року по 14.07.2020 року виплачена останньому не була.

З метою досудового врегулювання спору позивач звернувся до ВЧ 3054 із заявою від 14.09.2020 року про виплату грошової компенсації за затримку у виплаті грошової компенсації, що була нарахована та виплачена позивачу за рішенням суду від 26.06.2020 року по справі №160/4610/20, в порядку статті 117 КЗпП України, за результатами розгляду якої позивач отримав лист №6/54/33-1257 від 13.10.2020 року відповідача, в якому повідомлялось, що вимога про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України є безпідставною.

Аналізуючи виниклі між сторонами правовідносини, суд приходить до наступного.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ст.17 Конституції України).

Згідно з статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 р. №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ), соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів.

За приписами ч.1 ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 р. №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-XII), військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Відповідно до ст.4 Закону України «Про відпустки» від 05.11.1996 р. №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

В силу ст.16-2 Закону України №504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з п.8 ст.10-1 Закону України №2011-ХІІ, військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.

Абзацом третім п.14 ст.10-1 Закону України №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Крім цього, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України №260 від 07.06.2018 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26.06.2018 р. за №745/32197 (далі - Наказ №260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст.16-2 Закону №504/96-ВР та п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551-ХІІ.

Так, позивачу відповідачем було нараховано 27 249,73 грн. компенсації за невикористані дні відпустки. Після звільнення позивача з військової служби та виключення його 09.12.2019 року зі списків особового складу, вказані кошти перераховані та зараховані на картковий рахунок позивача лише 14.07.2020 року.

Тобто, станом на день виключення зі списків особового складу військової частини, з позивачем не проведено розрахунок у повному обсязі.

Відповідно до ст.47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 КЗпП України, згідно з приписами якої, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом в постанові від 31.10.2019 р. (справа №825/598/17).

Крім цього, у постанові від 15.09.2015 р. (справа №21-1765а15) Верховний Суд України зробив правовий висновок про те, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені ст.116 КЗпП України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Суд звертає увагу на те, що Конституційний Суд України в рішенні від 22.02.2012 р. № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.117, 237 КЗпП України, вказав на те, що згідно з ст.47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки, є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто, виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Також, суд враховує роз`яснення Верховного Суду України, наведені у п.20 постанові Пленуму №13 від 24.12.1999 р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», відповідно до яких, установивши, при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі непроведення розрахунку, у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Так, остаточною датою закінчення проходження військової служби позивача є 09.12.2019 р., про що зазначено в наказі командира військової частини 3054 №277 від 09.12.2019 р.

Отже, станом на дату виключення із списків особового складу частини 09.12.2019 р. відповідач не провів з позивачем повного розрахунку, а така виплата належних при звільненні сум завершена лише 14.07.2020 р., що підтверджується квитанцією з ТОВ КБ «Приватбанк» , тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

Таким чином, період з 09.12.2019 р. по 14.07.2020 р. включно є періодом затримки розрахунку з позивачем при звільненні.

Тому, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку, а саме з 09.12.2019 р. по 14.07.2020 р. включно.

За таких обставин, оскільки остаточний розрахунок з позивачем, у зв`язку із звільненням, проведено виплатою грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку 14.07.2020 р., тому із відповідача належить стягнути середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період із 09.12.2019 р. по 14.07.2020 р. за затримку терміном 218 дні.

При цьому, суд враховує, що середній заробіток працівника визначається відповідно до ст.27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. №100 (далі - Порядок №100).

Так, відповідно до п.2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (п.8 Порядку №100).

Відповідно до довідки від 16.03.2020 р. Військовою частиною 3054 виплачено грошове забезпечення у жовтні 2019 року у сумі 11 882,03 грн. та у листопаді 2019 року у сумі 11 882,03 грн., що становить за два місяці суму у розмірі 23 764,06 грн., тобто які передують події, з якою пов`язаний обов`язок з виплати суму.

Розмір одноденного заробітку склав 389,57 грн. в день (23 764,06 грн. / 61 дні). Крім того, за період із 09.12.2019 р. по 14.07.2020 р. у відповідача виникла заборгованість за 218 робочих днів. Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку складає - 84 926,26 грн. (389,57 грн. х 218 днів).

Водночас, суд вважає, що до даних правовідносин слід засовувати принцип співмірності.

При задоволенні позову суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

При розгляді даної справи суд враховує правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 24.10.2011 року у справі № 6-39цс11 та у Пленумі Верховного Суду України у постанові від 24 грудня 1999 року № 13, а також постанову Верховного Суду від 04.04.2018 року у справі № 524/1714/16-а (К/9901/8793/18), висновки Верховного Суду України від 27.04.2016 року по справі №6-113цс16 та застосувати принцип співмірності, з урахуванням таких обставин, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати тощо.

Аналогічна позиція викладені у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 30 жовтня 2019 року по справі № 806/2473/18, від 24 липня 2019 року по справі № 805/3167/18-а, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 квітня 2019 року у справі № 662/1626/17, від 17 січня 2019 року по справі № 2-1579/11.

Зокрема, істотність частки компенсації за невикористану відпустку в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку якого складає: 27 249,73 грн. / 84 926,26 грн. (сума компенсації за невикористані відпустки / середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,32. Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 389,57 грн. (середня заробітна плата позивача за один робочий день) х 0,32 х 218 (робочих днів затримки розрахунку) = 27 176,40 грн.

Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 27 176,40 грн. з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком позивача, а не як зазначає в позові позивач у розмірі 99 389,50 грн.

Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі № 806/345/16, від 18 липня 2018 року у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 року у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 року у справі №6-39цс11.

З цього приводу суд також зазначає, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 р. у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати: - розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; - період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; - ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; - інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника. При вирішенні цього питання враховуються такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Суд також застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 1 ст.9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1, 2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.3 ст.90 КАС України, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, суд вважає за можливе задовольнити дану позовну заяву частково, з викладених вище підстав.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.8, 9, 72, 77, 132, 139, 241 - 246, 250, 262 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву – задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини 3054 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена йому відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.06.2020 року по справі №160/4610/20, за період з 09.12.2019 року по 14.07.2020 року.

Зобов`язати Військову частину 3054 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за затримку у виплаті грошової компенсації, яка була нарахована та виплачена йому відповідно до рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 26.06.2020 року по справі №160/4610/20, за період з 09.12.2019 року по 14.07.2020 року, у розмірі 27 176,40 грн.

У задоволенні решти позовної заяви – відмовити.

Судовий збір по даній справі не стягується.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені ст.295 КАС України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя К.С. Кучма