Рішення № 94292721, 19.01.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 січня 2021 року м. Київ № 826/14619/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Маруліної Л.О., вирішивши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 до проДержавної міграційної служби України визнання протиправним та скасування рішення №378-16 від 15.07.2016 року,- ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва до Державної міграційної служби України (далі також - відповідач, ДМС) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України від 15.07.2016 року №378-16.

Адміністративний позов обґрунтовано протиправністю оскаржуваного рішення, що обумовлено тим, що позивача завчасно не проінформували про наявність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця, а також позбавили можливості взяти участь у розгляді матеріалів, які були покладені в основу спірного рішення. Окрім того, в оскаржуваному рішенні відповідач посилається на обставини, які не відповідають фактичним обставинам справи.

Ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва Качура І.А. від 07.10.2016 року відкрито провадження у справі та призначено до колегіального розгляду.

Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії від 09.11.2016 року визначено колегіальний склад суддів для розгляду адміністративної справи.

Через канцелярію суду 07.12.2016 року Державною міграційною службою України подано заперечення на адміністративний позов. Так, відповідачем зазначено, що наявність паспорта громадянина Вірменії, а в подальшому оформлення та отримання нового паспорта громадянина Вірменії у компетентному органі Вірменії та їх використання, свідчить про те, що позивачем добровільно відновлено відносини із країною громадянської належності та фактично отримано захист країни, громадянкою якої вона є.

Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії від 09.11.2016 року колегіальний склад суддів змінено та визначено новий.

15.03.2017 року в судовому засіданні протокольною ухвалою до матеріалів справи долучено додаткові докази, надані представником Позивача.

21.06.2017 року в судовому засіданні протокольною ухвалою до матеріалів справи долучено пояснення позивача до адміністративного позову.

На підставі розпорядження про повторний автоматичний розподіл від 11.10.2017 року № 7003 та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу між суддями від 12.10.2017 року визначено колегіальний склад суддів за головуванням судді Дегтярьової О.В .

Ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.11.2017 року Дегтярьової О.В. прийнято до провадження адміністративну справу та призначено попереднє судове засідання.

15.12.2017 набрав чинності Кодекс адміністративного судочинства України в новій редакції (далі також - КАС України в чинній редакції), визначеній Законом України від 03.10.2017 року №2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів".

Згідно з пунктом 10 частиною першою Розділу VII Перехідних положень КАС України, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

На підставі розпорядження про повторний автоматичний розподіл від 22.01.2018 року № 177 та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу між суддями від 22.01.2018 року визначено колегіальний склад суддів за головуванням судді Маруліної Л.О.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.03.2018 року прийнято адміністративну справу до провадження суддею Маруліною Л.О. та призначено до розгляду справи одноособово у судовому засіданні 23.04.2018 року.

У судове засідання 23.04.2018 року прибули представник позивача. Особу, яка прибула в судове засідання з метою здійснення представництва відповідача, судом до участі у судовому засіданні не допущено, оскільки нею не надано документально підтверджених повноважень на здійснення представництва інтересів відповідача в цій справі.

З огляду на зазначене, судом відкладено судове засідання до 11.06.2018 року.

Через канцелярію суду 11.06.2018 року позивачем подано заяву про відкладення судового засідання, призначеного на 11.06.2018 року.

У судове засідання 11.06.2018 року прибули позивач та представник відповідача.

Судом відкладено розгляд справи на 11.07.2018 року з метою надання позивачу часу забезпечити явку свого уповноваженого представника та перекладача.

У судове засідання 11.07.2018 року сторони не прибули, водночас, надійшло клопотання позивача про здійснення розгляду справи в порядку письмового провадження.

Так, на підставі частини п`ятої статті 205 КАС України судом ухвалено про завершення розгляду справи у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.

Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 11.10.2010 року №528-10 ОСОБА_1 , громадянці Вірмені, надано статус біженця.

15.07.2016 року Державною міграційною службою України прийнято рішення від №378-16 про втрату статусу біженця громадянкою Вірменії ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що вона добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності та добровільно повернулася до країни, яку вона залишила внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Згідно із статтею 14 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 року кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Відповідно до положень Закону України від 18.03.2004 року №1629-ІV "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу", метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.

Статтями 8, 9 Конституції України проголошено, що чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства, іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятком, встановленим Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, передбаченому законом (стаття 26 Конституції).

Виходячи з положень статті 92 Конституції України, статус іноземців та осіб без громадянства визначається виключно законами.

Враховуючи норми Конституції України, спірні правовідносини врегульовано Законом України від 22.09.2011 року №3773-VI "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (із змінами і доповненнями) (далі також - Закон №3773-VI в чинній редакцій на момент спірних правовідносин), Законом України від 08.07.2011 року № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (із змінами і доповненнями) (далі також - Закон 3671-VI в чинній редакцій на момент спірних правовідносин), міжнародними договорами і зокрема, Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом до неї 1967 року, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, рекомендаціями уповноважених міжнародних організацій, зокрема УВКБ ООН, Ради Європи тощо.

Правові підстави і порядок розгляду питання щодо втрати і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також порядок прийняття відповідного рішення з таких питань і наслідки прийняття такого рішення визначені статтею 11 Закону № 3671-VI.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 11 Закону № 3671-VI статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).

Згідно з частиною восьмою статті 11 Закону № 3671-VI уповноважені посадові особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за наявності підстав, зазначених у частинах першій, п`ятій та шостій цієї статті, вносять до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, подання про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за власною ініціативою.

Відповідно до частини дев`ятої статті 11 Закону № 3671-VI у поданні про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають бути викладені обставини та долучені документи, що підтверджують наявність підстав для втрати або позбавлення статусу біженця чи додаткового захисту або для скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати додаткової інформації від уповноваженої посадової особи, яка внесла подання.

Таким чином, рішення про втрату статусу біженця повинно прийматись центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (Державною міграційною службою України), на основі всебічного вивчення і оцінки документів та матеріалів. Тобто, при прийнятті вказаного рішення підлягає перевірці обґрунтованість відповідного подання та наявність передбачених частиною першою статті 11 Закону № 3671-VI підстав втрати статусу біженця.

Процедуру розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 (далі також - Правила № 649).

Відповідно до пункту 7.3 розділу IV Правил № 649 подання про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вноситься територіальним органом ДМС за власною ініціативою у випадку, якщо особа, яка визнана біженцем або якій надано додатковий захист, повідомила недостовірні відомості чи пред`явила фальшиві документи, що стали підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з підпунктом "а" пункту 7.7 розділу IV Правил № 649 за результатами всебічного вивчення та оцінки документів і матеріалів, що долучені до особової справи, яка надійшла разом із поданням, ДМС приймає рішення про втрату статусу біженця або додаткового захисту.

Дане положення щодо втрати статусу біженця узгоджується з пунктом 4 розділу С статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року.

З матеріалів справи, а саме, копій матеріалів особової справи позивача, судом встановлено, що громадянка Вірменії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано біженцем на підставі рішення Держкомнацрелігій від 11.10.2010 року № 528-10 відповідно до статті 1 Закону України від 21.06.2001 року № 2557-ІІІ "Про біженців".

Головним управлінням ініційовано процедуру втрати статусу біженця ОСОБА_1 на підставі надісланої Департаментом у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС (лист від 10.09.2015 року № 8.6/4969-15) інформації, отриманої Посольством України в Республіці Грузія від Міністерства закордонних справ Грузії (нота від 31.08.2015 року № 01/33074) про те, що остання неодноразово перебувала на території країни громадянської належності вже після отримання нею статусу біженця в Україні.

У зазначеній ноті Міністерством закордонних справ Грузії зазначено, що ОСОБА_1 у період з 01.01.2011 року по 17.08.2015 року перетинала державний кордон Грузії шляхом проходження контрольно-пропускних пунктів через відділи прикордонно-міграційного контролю «Аеропорт Тбілісі», «Садахло» і «Гугуті», з яких останні два є пунктами перетину грузинсько-вірменської ділянки кордону, на підставі проїзного документа біженця НОМЕР_1 та паспортів громадянина Вірменії серії НОМЕР_2 та серії НОМЕР_3 , оформлених на її ім`я.

Здійснивши перевірку фактів перетину ОСОБА_1 державного кордону України в межах інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система Аркан) встановлено, що 02.12.2005 року ОСОБА_1 вперше в`їхала на територію України авіарейсом № 855 «Єреван-Київ» на підставі паспорта громадянина Вірменії серії НОМЕР_2 .

Під час звернення за захистом в Україні у 2006 році, ОСОБА_1 не приховувала наявність національного паспортного документа, про що нею внесено інформацію до заяви про надання статусу біженця та анкети особи, яка звернулася із заявою про надання статусу біженця. Після визнання ОСОБА_1 біженцем в Україні останню документовано посвідченням та проїзним документом біженця встановленого зразка.

13.06.2011 року ОСОБА_1 виїхала за межі території України на підставі проїзного документа біженця НОМЕР_1 авіарейсом № 417 сполученням «Київ-Тбілісі». У цей же день ОСОБА_1 через контрольно-пропускний пункт відділу прикордонно-міграційного контролю «Садахло» виїхала до Вірменії автомобільним транспортом, що також підтверджується штампом прикордонного відомства Республіки Грузія у проїзному документі біженця НОМЕР_1 .

Враховуючи відсутність у проїзному документі біженця НОМЕР_1 штампів про перетин вірмено-грузинської ділянки кордону відповідач дійшов висновку про наявність підстав вважати, що після п`яти місяців перебування на території країни громадянської належності ОСОБА_1 20.11.2011 року на підставі паспорта громадянина Вірменії серії НОМЕР_2 повернулася до Грузії і у цей же день на підставі проїзного документа біженця НОМЕР_1 авіарейсом № 418 сполученням «Тбілісі-Київ» повернулася на територію України.

11.09.2013 року ОСОБА_1 виїхала за межі території України на підставі проїзного документа біженця НОМЕР_1 авіарейсом № 517 сполученням «Київ-Тбілісі», а повернулася на територію України 30.09.2013 року потягом № 23 сполученням «Москва-Одеса», на підставі паспорта громадянина Вірменії серії НОМЕР_3 , що свідчить про її перебування на території країни громадянської належності майже протягом трьох тижнів та звернення до компетентних органів Вірменії з метою оформлення нового паспорта громадянина Вірменії та його фактичне отримання заявницею.

24.06.2015 року ОСОБА_1 виїхала за межі території України на підставі проїзного документа біженця НОМЕР_1 авіарейсом № 517 сполученням «Київ-Тбілісі», а 25.06.2015 року через контрольно-пропускний пункт відділу прикордонно-міграційного контролю «Садахло» виїхала до Вірменії автомобільним транспортом, що також підтверджується штампом прикордонного відомства Республіки Грузія у проїзному документі біженця НОМЕР_1 .

Враховуючи відсутність у проїзному документі біженця НОМЕР_1 штампів про перетин вірмено-грузинської ділянки кордону, відповідач дійшов висновку про наявність підстав вважати, що після двох тижнів перебування на території країни громадянської належності ОСОБА_1 12.07.2015 року на підставі паспорта громадянина Вірменії серії НОМЕР_3 повернулася до Грузії і у цей же день на підставі проїзного документа біженця НОМЕР_1 авіарейсом № 518 сполученням «Тбілісі-Київ» повернулася на територію України.

Подальшим опрацюванням інформації, наявної у базі даних «Відомості про осіб, які перетинають державний кордон України» інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система Аркан) з`ясовано, що: у період з червня 2011 року по вересень 2013 року позивач неодноразово перетинала державний кордон України на підставі проїзного документа біженця серії НОМЕР_4 та паспорта громадянина Вірменії серії НОМЕР_5 ; у період з вересня 2013 року по серпень 2015 року ОСОБА_1 неодноразово перетинала державний кордон України на підставі проїзного документа біженця серії НОМЕР_1 та паспорта громадянина Вірменії серії НОМЕР_3 .

При цьому вони використовувались одночасно - проїзний документ біженця для виїзду з України та перельоту до Грузії, а паспорти громадянина Вірменії для подальшого виїзду з території Грузії та переїзду до Вірменії і у зворотному напрямку.

Крім того, під час співбесід, які проводилися 10.04.2014 року та 08.10.2015 року (протоколи яких наявні в матеріалах справи) в рамках процедури продовження терміну дії посвідчення біженця, ОСОБА_1 повідомлено, що остання не виїжджала на територію Вірменії, що свідчить про приховування факту перебування на території громадянської належності та користування її захистом.

З матеріалів справи також встановлено, що в рамках провадження процедури втрати ОСОБА_1 статусу біженця ДМС України неодноразово направлялися повідомлення за місцем її реєстрації для можливого прийняття останньою участі шляхом надання відповідних пояснень та матеріалів, які можуть мати суттєве значення при прийнятті відповідного рішення (листи від 16.02.2016 року № 12/89, від 24.03.2016 року № 12/171). Однак, позивач до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС у місті Києві не з`явилася.

При опрацюванні матеріалів особової справи гр. Вірменії ОСОБА_1 з`ясовано, що нею не надано оригіналів паспортів громадянина Вірменії серії НОМЕР_2 та серії НОМЕР_3 на зберігання, що свідчить про порушення ОСОБА_1 законодавства України у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту та їх подальше використання при перетині кордонів, у тому числі країни походження.

Як зазначено в пункті 134 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця, положення пункту 4 розділу С статті 1 Конвенції про статус біженців відноситься до добровільного поселення. При цьому розуміється повернення в країну своєї громадянської належності з метою постійного проживання. Тимчасовий візит не означає поселення і не тягне за собою втрату статусу біженця.

Тлумачення поняття «добровільне поновлення використання захисту країни громадянської належності» надано в Керівництві з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (Женева, 1992 рік), згідно з пунктами 119-121 якого:

« 119. Це положення про припинення передбачає три умови:

а) добровільність: біженець має діяти добровільно;

b) намір: біженець повинен мати намір вчинити дію з метою знову скористатися захистом своєї громадянської належності;

c) поновлення: біженець має дійсно отримати такий захист.

120. Якщо біженець діє не добровільно, він не перестає бути біженцем. Якщо він отримав розпорядження країни, наприклад, країни свого перебування, здійснити всупереч своїм намірам вчинок, що може бути розцінений як використання захисту країни свого громадянського походження, наприклад, звернення до консульства за національним паспортом - він не перестає бути біженцем лише тому, що підкорився такому розпорядженню. З причин, що не залежать від його волі, він може бути змушений скористатися засобами захисту країни свого громадянського походження...

121. При з`ясуванні питання, чи втрачено статус біженця саме за таких обставин, необхідно розрізняти дійсне використання захисту своєї країни та випадковими, несуттєвими контактами з владою цієї країни...».

Згідно з пунктом 125 Керівництва по процедурах і критеріях визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН), в тих випадках, коли біженець відвідує країну свого проживання звичайного місце проживання, але не з національним паспортом, а наприклад, з проїзним документом, виданим країною його місця проживання, він розглядається деякими державами в якості особи, що відновила використання захисної країни свого попереднього звичайного місце проживання і такий, що втратив свій статус біженця у відповідності із теперішній станом про припинення. Але такі випадки слід розглядати із врахуванням індивідуальних обставин. Відвідування батьків похилого віку або хворих будуть мати іншу оцінку відносин біженця із країною свого походження звичайного місце проживання, аніж регулярні візити в цю країну, які здійснені для проведення відпустки або в цілях встановлення ділових відносин.

Аналіз наведених норм дає підставу вважати, що статус біженця втрачається у випадку фактичного повернення особи в країну яку покинула або за межами якої перебувала внаслідок побоювання переслідувань.

Таким чином, заважаючи на вільний неодноразовий безперешкодний в`їзд/виїзд до Вірменії, відносно тривалий термін перебування на її території, безперешкодне і безпечне проживання у колі родичів, можливість безперешкодно вирішувати власні справи дають підстави для висновку, що позивач здійснив виїзд до країни громадянської належності з власної волі, мав певну мотивацію свого виїзду та заздалегідь його спланував.

Наявність паспорта громадянина Вірменії серії НОМЕР_5 , а в подальшому оформлення та отримання (документування) нового паспорта громадянина Вірменії серії НОМЕР_6 у компетентному державному органі Вірменії та їх використання, свідчить про те, що позивач добровільно відновив нормальні відносини з країною громадянської належності та фактично отримав захист країни, громадянином якої він є.

Відповідно до пунктів 121, 122 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців 1951 року, в тих випадках, коли біженець звертається до компетентних органів країни громадянської належності за отриманням національного паспорта або іншого документа і отримує його або коли паспорт продовжується, то це буде означати, за відсутності доказів зворотного, що він планує користуватися захистом країни своєї громадянської належності. Отримання дозволу на в`їзд або закордонного паспорта для виїзду, розцінюється як підстава для припинення статусу біженця).

Отже, відновлення нормальних стосунків, добровільність неодноразового повернення особи до країни громадянської належності, певний термін безперешкодного перебування на її території свідчить про відсутність небезпеки стати жертвою переслідувань в країні громадянської належності, яку він залишив і за межами якої перебував.

В той же час позивач стверджує, що не перетинала кордону Вірменії на підтвердження чого надав довідку Головного центру обробки спеціальної інформації № 141 від 10.11.2016 року, згідно якої позивач в період з 16.11.2011 року по 16.08.2016 року не перетинала державний кордон Вірменії.

Проте, суд критично оцінює наданий позивачем доказ, оскільки як встановлено судом та доведено відповідачем, позивач виїхала до Москви, потім до Грузії і лише потім до Вірменії. Таким чином, на територію Вірменії позивач потрапляла через кордон із Грузією.

Зважаючи на викладене вище, суд приходить до висновку, що рішення Державної міграційної служби України від 15.07.2016 року № 378-16 про втрату позивачем статусу біженця прийнято у спосіб та у відповідності до вимог чинного законодавства, а тому підстави для його скасування у суду відсутні.

Аналогічну позицію викладено Верховним Судом у постанові від 25.03.2016 року у справі №826/14620/16.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні громадянської належності позивача не дає підстав кваліфікувати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності або через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Частинами першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Європейським судом з прав людини у пункті 50 рішення від 13.01.2011 року (остаточне) по справі "Чуйкіна проти України" (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначено, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункті 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частинами першою, другою статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

На переконання суду відповідачем в повній мірі доведено законність прийнятого рішення, з огляду на що, позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 6, 9, 73-80, 241, 245, 246, 250, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими статтями 293, 294, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з частиною шостою статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України. апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.

У відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до пункту 4 частини п`ятої 246 Кодексу адміністративного судочинства України:

Позивач: ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач: Державна міграційна служба України (код ЄДРПОУ 37508470, адреса: 01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9);

Повне рішення складено 19.01.2021 року.

Суддя Л.О. Маруліна