Рішення № 94291277, 20.01.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/13946/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 січня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Потоцької Н.В.

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження (в порядку ст. 262 КАС України) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМСУ в Одеській області та зобов`язання прийняти рішення,

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Одеського окружного адміністративного суду перебуває адміністративна справа за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, в якому позивач просить:

визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №231 від 02.12.2020 року про відмову ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Також відсутні умови, які можуть бути розглянуті в контексті визнання особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського, або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Вважаючи наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Процесуальні дії

Ухвалою суду від 11.12.2020 року відкрито провадження по справі в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами в порядку ст. 262 КАС України.

04.01.2021 року за вх. №53/21 від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, в обґрунтування якого зазначено, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз наданої позивачем інформації та документів і встановлено, що за матеріалами особової справи причиною виїзду з країни громадянського походження вказано бажання отримання освіти на території України. На території України позивач навчався у НТУ «ХПІ» (Харківський політехнічний інститут). Проживаючи та навчаючись в м. Харків, позивача було документовано посвідкою на тимчасове проживання в Україні строком дії до 20.10.2015 року. В подальшому термін дії посвідки неодноразово продовжувався до 01.09.2018 року. Після закінчення відповідного терміну перебування, громадянин Анголи у визначений термін територій Україну не покинув, а продовжував перебувати на її території. Враховуючи викладене, позивач порушив норми законодавства, а саме, перебував на території України без законних на те підстав, що є порушенням вимог Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». Тобто, саме в період з 01.09.2018 року, позивач перебуває на території України в якості нелегального мігранта. Відповідач вказує, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту лише у листопаді 2020 року, тобто, через більш ніж 8 років після потрапляння на територію України, а також після більш ніж 2 роки з моменту закінчення терміну його легального перебування на території України.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 є громадянином Республіки Ангола, місце народження: м. Уамбо, за національністю - житель Анголи, за етнічною належністю - овімбунду, віросповідання християнин - католик.

У лютому 2012 року виїхав з країни постійного проживання легально, на підставі паспортного документу та оформленої візи для навчання в Україні.

20.11.2020 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

02.12.2020 року ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

02.12.2020 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято Наказ №231 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

02.12.2020 року ГУ ДМС України в Одеській області на адресу позивача направлено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ВИСНОВКИ СУДУ

У ч. 2 ст. 19 Конституції України згадано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При цьому, у ч.1 ст.68 Конституції України також згадано, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Отже, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі - Закон №3671-VI), біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

В п. 13 ч. 1 с. 1 Закону №3671-VI вказано, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Частиною 1 статті 5 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, відповідно до ст. 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй;

стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;

яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Частинами 1 та 7 статті 7 Закону №3671-VI передбачено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з частинами 1, 4 та 6 статті 8 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто, якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Управлінням Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно якого процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.

У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Згідно з п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно п. 13 зазначеної норми Закону, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно зі статтею 4 Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до пункту 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

З огляду на вищевикладене, суд вважає, що позивач не звільнений від обов`язку надавати докази.

Аналізуючи умови, передбачені пунктом 1 частиною другою статті 13 Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та беручи до уваги положення Пленуму Вищого адміністративного суду від 26.06.2011 року №3, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

В свою чергу, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто, таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

«Для того чтобы считаться беженцем, лицо должно продемонстрировать свиде- тельства вполне обоснованных опасений стать жертвой преследований по одной из причин, указанных выше. Не имеет значения, возникает ли преследование по одной из этих причин или от сочетания двух или более причин. Часто проситель может не знать о причинах преследований. Как бы то ни было, это не его обязанность - анализировать свой случай до такой степени, чтобы подробно устанавливать причины (п.66).

Як встановлено судом із матеріалів особової справи, заява позивача є необгрунтованою з огляду на наступне.

За матеріалами особової справи відсутні факти обґрунтованих переслідувань позивача в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань (арк. 6 - 7 анкетування від 23.11.2020 та арк. 5. 8 протоколу співбесіди від 02.!2.2020). Разом з тим, відсутні факти обгрунтованих переслідувань та причетності позивача до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, яке було пов`язано з расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами (арк. 10 протоколу співбесіди від 27.11.2020). Крім того, позивач чітко повідомив, що в подальшому планує повернутись проживати на територію Анголи, за умови його відповідного документування на території України (арк. 8, 10 протоколу співбесіди від 27.11.2020). Вищезазначене свідчить, що побоювання заявника являються вочевидь необгрунтованими, які жодним чином не мають відношення до заявника та які, той в свою чергу, використовує лише задля бажання посилити власну історію переслідування на Батьківщині:

звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області відбулось лише у листопаді 2020 року, а не після втрачання підстави для подальшого перебування на території України в 2018 році. На уточнююче запитання, чому шукач міжнародного захисту одразу не звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або міжнародного захисту, позивач відповів, що був необізнаний необхідністю легалізації на території України (арк. 4 анкетування від 23.11.2020 та арк. З додаткового протоколу співбесіди від 02.12.2020). Вищезазначене дає підстави для висновку щодо незацікавленості особи в питанні найшвидшого отримання будь-якої форми захисту. Натомість це свідчить про те, що звернення позивача обумовлено пошуком кращого життя та бажанням отримати документ для легального перебування в Україні.

До ГУ ДМС України в Одеській області позивач надавав оригінали паспортних документів гр. Анголи: серії НОМЕР_1 , виданого 12.06.2015 Республікою Ангола, терміном дії до 12.06.2020, а також паспортний документ серії НОМЕР_2 , виданого 29.04.2019 Республікою Ангола, терміном дії до 29.04.2024.

Позивач, незважаючи на побоювання зазнати загрози на території країни громадянської належності, під час перебування на території України в 2015 та 2019 роках оформив паспортний документ у відповідному дипломатичному представництві країни громадянської належності, не зазнаючи жодних проблем при відповідному зверненні та отриманні відповідних послуг. Вищезазначене свідчить про можливість отримання адміністративних послуг з боку держави, що, в свою чергу, підтверджує те, що позивач не перебуває в офіційному розшуку та щодо нього не здійснюється судове провадження на території громадянської належності. Зазначене свідчить, що позивач продовжує користуватися захистом країни походження, що не сумісно з конвенційними ознаками визначення статусу біженця (арк. 2 анкетування від 23.11.2020 та арк. 2. 8 протоколу співбесіди від 27.11.2020).

Відповідно до ст. 99, 100 «Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців»: під відмовою в захисті слід розуміти, що особі відмовлено в наданні послуг (тобто відмова видати національний паспорт, або продовжити термін його дії, або відмова в дозволі повернутись на свою територію), що зазвичай надаються його співгромадянами, то це може розцінюватись як відмова у захисті згідно його визначення. Термін «не бажає» відносить до біженців, котрі відмовляються прийняти захист країни своєї громадянської належності. Коли особа бажає скористатися захистом своєї країни, таке бажання, як правило незрівнянно з твердженням, що воно знаходиться поза своєї країни «в силу цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». У кожному разі, якщо захист з боку країни громадянської належності доступний або немає ніяких підстав для відмови через цілком обґрунтовані побоювання від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем. Отже, оформлення нового паспортного документу свідчить про можливість та бажання позивача користуватись захистом країни своєї громадянської належності.

Вищезазначене свідчить про відсутність проблем з органами державної влади, позивач не перебуває в розшуку на території громадянської належності і вказує па бажання позивача користуватися захистом даної країни та бажанням держави забезпечувати його права як громадянина, що в свою чергу, підтверджує те, що особа не потребує міжнародного захисту, так як він продовжує користуватися захистом органів офіційної влади, добровільно приймаючи захист своєї країни, що не сумісно з конвенційними ознаками визначення статусу біженця;

на підтвердження вищезазначеного слід врахувати і те, що на території Анголи залишились проживати наступні близькі родичі позивача, а саме - тітка, дядько, двоє рідних братів та рідна сестра, які залишились проживати за попередньою адресою. За результатами опитування особи не встановлено фактів переслідування його близьких родичів на території країни громадянської належності, наразі їх життю нічого не загрожує - вони не зазнають пригнічень, обмежень або дискримінації у реалізації загальних прав, погроз, переслідувань, фактів фізичного насилля не мають та будь-які проблеми станом на грудень 2020 року відсутні. Також, відсутня дискримінація у реалізації загальних прав (арк. 1 З анкетування від 23.11.2020 та арк. З - 4 протоколу співбесіди від 27.11.2020).

Повідомлені позивачем обставини свідчать про відсутність обгрунтованості висловлених побоювань.

Стосовно причетності позивача та його батька до партії «U.N.І.Т.А.» слід зазначити наступне:

По-перше, зі слів шукача захисту його батько протягом життя був членом опозиції партії «U.N.I.T.A.» (арк. З, 7 анкетування від 23.11.2020).

Водночас, позивач пов`язує бажання отримати захист на території України з метою легалізації власного становища (арк. 6, 8 анкетування від 23.11.2020, арк. 2, 9 протоколу співбесіди від 27.11.2020 та арк. 3-4 додаткового протоколу співбесіди від 02.12.2020).

Відповідно до положень Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку:

реальна спроба обґрунтувати заяву;

надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів;

правдоподібність га несуперечливість тверджень заявника;

заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше;

заявник заслуговує па довіру.

Щодо реальності спроби шукача захисту обґрунтувати заяву та аналізу можливості визнання позивача біженцем у відповідності до п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року слід провести аналіз наявності у зверненні шукача захисту елементів можливого переслідування за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або наявності політичних переконань.

Стосовно надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні позивача та обґрунтування неможливості надання інших доказів, з матеріалів особової справи спостерігається, що ним не було надано відомостей або доказів про його утиски у країні походження й документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Як зазначає відповідач, в ході розгляду заяви, шукачем захисту не було надано аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання у переслідуваннях і наявності загрози його життю, здоров`ю чи можливість застосування по відношенню до заявника жодного фізичного насилля (арк. 6 анкетування від 23.11.2020 та арк. 10 протоколу співбесіди від 27.11.2020).

При цьому, під час розгляду справи судом позивачем також не було надано письмових доказів, які б доводили його твердження.

По-друге, в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту зазначено, що батько позивача був членом опозиційної партії «U.N.I.T.A.», діяльність якої розповсюджена на території Анголи (арк. 1 заяви від 29.11.2020).

На сумнівність вказаного твердження, вказує і той факт, що батько шукача захисту взагалі протягом всього свого життя був офіційно працевлаштований водієм та отримував заробітну плату (арк. 3 анкетування від 23.11.2020 та арк. 4 - 6 протоколу співбесіди від 27.11.2020).

По-третє, також, ставить під сумнів і те, що позивачем було вказано різні періоди, коли саме розпочались проблеми у батька через членство в опозиційній партії «U.N.I.T.A.». А саме, на початку процедури позивач вказав 2010 рік. Так, під час подальшого опитування повідомив 2013 рік. На уточнююче запитання співробітника ТУ ДМС України в Одеській області надати пояснення зазначеним розбіжностям, позивач повідомив, що заплутався у власних твердженнях та обрав 2013 рік. При цьому, попередньо вказавши, що батько безперешкодно підтримував опозиційну партію «U.N.I.T.A.» протягом життя, до моменту смерті в 2017 році (арк. 3 анкетування від 23.11.2020 та арк. 5 протоколу співбесіди від 27.11.2020).

Що стосується смерті батька в 2017 році саме через політичні переслідування (арк. 1 заяви від 29.11.2020), то аргументуючи власне твердження, позивач посилається лише на інформацію, яка йому стала відома зі слів рідної тітки. Жодною детальною інформацією, щодо причин вбивства шукач захисту не володіє, свідоцтво про смерть відсутнє, офіційного розслідування вбивства не було (арк. 3 анкетування від 23.11.2020 та арк. 5-6 протоколу співбесіди від 27.11.2020). Окрім того, позивач зазначив, що це його особисті здогадки, що вбивство відбулось саме через підтримку опозиційної партії «U.N.I.T.A.» (арк. 5 протоколу співбесіди від 27.11.2020). Тож, власне побоювання позивач пов`язує із минулою підтримкою батька заявника опозиційної партії «U.N.I.T.A.».

Слід зазначити, що під час процедури набуття міжнародного захисту шукач захисту чітко зазначив, що не зазнавав політичного переслідування або погроз, включно відсутність погроз життю з боку представників опозиційної партії «U.N.I.T.A.» (арк. 7-8 протоколу співбесіди від 27.11.2020). Жодних усних тверджень щодо висловленого побоювання; жодних документальних або інших доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю та ймовірної фізичної розправи, до ТУ ДМС України в Одеській області на момент підготовки рекомендаційної позиції - надано не було (арк. 10 протоколу співбесіди від 27.11.2020 та арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 02.12.2020).

Не надано таких доказів і до суду.

Обґрунтовуючи власне побоювання ОСОБА_1 вказав, що відсутність належних житлових умов, для нормального проживання та фінансова нестабільність є єдиною причиною відсутності бажання повертатись на територію Батьківщини (арк. 10 протоколу співбесіди від 27.11.2020 та арк. 3 додаткового протоколу співбесіди від 02.12.2020).

З особової справи вбачається, що позивач не перебував ані в офіційному, ані у внутрішньому розшуку на території Анголи. Він не був причетний до насильницьких викрадень, а після виїзду за межі Батьківщини та на момент звернення за міжнародним захистом, заявника ніхто не розшукував (арк. 7 анкетування від 23.11.2020 та арк. 9-10 протоколу співбесіди від 10.11.2020).

Позивач звертався до ГУ ДМС України в Одеській області лише з метою легалізувати власне перебування на території України, про що він неодноразово стверджує під час проведення процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (арк. 6, 8 анкетування від 23.11.2020, арк. 2. 9 протоколу співбесіди від 27.11.2020 та арк. 3 - 4 додаткового протоколу співбесіди від 02.12.2020).

З огляду на вищезазначене вбачається, що виїзд позивача з Анголи до України та звернення до ГУ ДМС України в Одеській області за міжнародним захистом обумовлені суто особистими мотивами, бажанням отримати вищу освіту, ускладненням економічної, безпекової ситуації, позивач є особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

На території Батьківщини у шукача захисту не виникало жодних конфліктів з представниками органів державної влади, державних формувань, а також антидержавними формуваннями. Позивач не займався громадською діяльністю на території країни громадянської належності (арк. 9 протоколу співбесіди від 27.11.2020).

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з Анголи з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 етапі 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме, у нього відсутні обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Суд зазначає, що прагнення до кращого життя, а також небажання нелегально проживати на території України, не є підставою для отримання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 27.06.2019 року по справі 815/3927/17, яка в силу ч.5 ст.242 КАС України повинна бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Посилання позивача в адміністративному позові на те, що головним управління ДМС України в Одеській області при прийнятті наказу №231 від 02.12.2020 року не було враховано інформацію по країні його громадянської належності, яка свідчить про неможливість його повернення на Батьківщину, суд в якості належного доказу обґрунтованості позовних вимог до уваги не приймає з огляду на наступне.

Так, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась небезпека в країні походження позивача, водночас, на думку останнього, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, яка підлягає дослідженню та оцінюванню, не дала відповідачу підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.

Суд зазначає, що лише інформація по країні походження не може бути єдиною та достатньою підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом», у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей».

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Таким чином, факти повідомлені позивачем, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених п. 1 ч. 1 Закону № 3671.

З урахуванням вищезазначеного, Наказ №231 від 02.12.2020 року, прийнятий ГУ ДМС України в Одеській області, є правомірним, прийнятим в межах дискреційних повноважень та з урахуванням усіх фактичних обставин справи.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Згідно зі ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 6, 8, 9, 14,241,242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМСУ в Одеській області та зобов`язання прийняти рішення - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та у строки, встановлені ст. ст. 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Пунктом 15.5 розділу VII "Перехідні положення" КАС України від 03 жовтня 2017 року визначено, що до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи зберігаються порядок подачі апеляційних скарг та направлення їх до суду апеляційної інстанції, встановлені Кодексом адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року.

Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , телефон: НОМЕР_3 )

Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області (адреса: вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384, телефон: (048)705-31-68, E-mail:od@dmsu.gov.ua

Головуючий суддя Потоцька Н.В.

.