Рішення № 94261906, 20.01.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 січня 2021 року м. Київ № 640/9840/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доДержавного бюро розслідуваньпро поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державного бюро розслідувань, в якій просить суд:

- поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітницвта Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій Державного бюро розслідувань, з якої її було звільнено, з 03.04.2020;

- стягнути з Державного бюро розслідувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03.04.2020 по 01.05.2020 в розмірі 36783, 81 грн.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначила про те, що оскаржуваний наказ є незаконним, оскільки при звільненні позивача відповідачем було застосовано норми, які набули чинності після вступу позивача на займану посаду. Крім того, позивач зазначила, що норми, які були застосовані відповідачем при прийнятті Наказу від 31.03.2020 №223-ос звужують зміст та обсяг прав позивача у порівнянні із нормами, що діяли до часу внесення цих змін. Також позивач стверджує, що останню було звільнено на підставі Наказу Державного бюро розслідувань від 14.02.2020 №42 "Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань" та Наказу Державного бюро розслідувань від 27.02.20202 №21 ДСК "Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік", до структури апарату Державного бюро розслідувань не вносилися зміни в організацію виробництва та праці, а саме, не передбачалась ліквідація, реорганізація або перепрофілювання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 06.05.2020 відкрито спрощене позовне провадження у справі №640/9840/20 та запропоновано відповідачу в п`ятнадцятиденний строк з дня одержання цієї ухвали надати суду відзив на позовну заяву, а також витребувано від Державного бюро розслідувань належним чином завірені копії матеріалів особової справи ОСОБА_1 та належним чином завірені копії Наказів "Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань" від 14.02.2020 №42 та "Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік" від 27.02.2020 №21.

Через канцелярію Окружного адміністративного суду міста Києва 11.08.2020 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній зазначив про те, що Відповідач надав суду заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначив що невідповідність норм Закону України «Про державну службу» Конституції України не відноситься до юрисдикції адміністративного суду, а належить до компетенції Конституційного суду України. Відповідачем наголошено на тому, що твердження позивача про те, що у Державного бюро розслідувань змінилась лише назва структурного підрозділу без зміни правового статусу у структурі органу є помилковими та спростовуються Законом України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» і Указом Президента України про затвердження організаційної структури Державного бюро розслідувань від 05.02.2020 №41/2020. Також відповідач зауважив, що наразі у суб`єкта призначення не передбачено обов`язку пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі. За твердженням відповідача, права позивача не порушено під час вивільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», а пропонування працівнику іншої вакантної посади віднесено до дискреційних повноважень відповідача.

До суду 19.10.2020 від відповідача надійшли копії письмових пояснень, які фактично дублюють відзив на позов, а також, на виконання вимог ухвали від 06.05.2020, копії Наказів "Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань" від 14.02.2020 №42 та "Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік" від 27.02.2020 №21.

Справу розглянуто після отримання судом інформації щодо повідомлення належним чином сторін про відкриття спрощеного позовного провадження у справі.

Відповідно до частини першої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Частиною п`ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.

Оцінивши повідомлені позивачем обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Наказом Державного бюро розслідувань від 17.09.2019 №339-ос ОСОБА_1 призначено на посаду головного спеціаліста сектору забезпечення доступу до публічної інформації Відділу по роботі з громадськістю та ЗМІ Державного бюро розслідувань, як переможця конкурсу з 18.09.2019, з випробувальним строком 6 місяців.

Наказом від 05.02.2020 №83-ос ОСОБА_1 , головного спеціаліста сектору забезпечення доступу до публічної інформації Відділу по роботі з громадськістю та ЗМІ Державного бюро розслідувань переведено на посаду головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітництва Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій Державного бюро розслідувань з 06.02.2020 за її згодою.

У зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Державного бюро розслідувань та відповідно до Наказів "Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань" від 14.02.2020 №42 та "Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік" від 27.02.2020 №21, 03.03.2020 позивача попереджено про наступне скорочення посади після спливу 30-ти денного строку з моменту вручення такого повідомлення.

Відповідно до пункту 24 Наказу від 31.01.3030 № 223-ос ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітництва Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій Державного бюро розслідувань 02.04.2020 у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Незгода із вказаним наказом про звільнення позивача з посади зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (в чинній редакції) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Суд звертає увагу, що оскільки оскаржуваний Наказ прийнято саме 31.03.2020, суд керується законом, який діяв на момент прийняття такого Наказу.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Так, відповідно до ст. ст. 38, 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення також закріплені ст. ст. 2, 5-1 Кодексу законів про працю України (КЗпП України).

Відповідно до частини п`ятої статті 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» від 12.11.2015р. №794-VIII (далі по тексту Закон №794-VIII) (тут і далі в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин), трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством..

Відповідно до частини п`ятої статті 14 Закону №794-VIII трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).

На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про Державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до статті 5-1 Кодексу законів про працю України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Водночас, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначаються Законом України «Про державну службу» (тут і далі в редакції чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про державну службу», державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо:

1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів;

2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів;

3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг;

4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства;

5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням;

6) управління персоналом державних органів;

7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про державну службу» цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Відповідно до частинами 1-3 статті 5 Закону України «Про державну службу» правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Так, згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Відповідно до частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Водночас, 02 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України від 12 грудня 2019 року №378-IX, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.

Зокрема, відповідно до частини 6 статті 492 Кодексу законів про працю України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

При цьому, Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв`язку з проведенням адміністративної реформи» від 14 січня 2020 року №440-ІХ внесені аналогічні зміни в Закон України «Про державну службу», який набрав чинності 13 лютого 2020 року.

Отже, після внесення Законом України від 14 січня 2020 року №440-IX змін у Закон України «Про державну службу», норми частини 3 статті 492 Кодексу законів про працю України в частині обов`язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.

Суд зазначає, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Однак, суд повторно наголошує, що положеннями частини 3 статті 5 Закону України «Про державну службу» визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом.

Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України «Про державну службу», на час прийняття оскаржуваного наказу було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв`язку із скороченням чисельності або штату працівників, то суд приходить до висновку про те, що в даному випадку саме норми спеціального законодавства підлягають застосуванню, а відтак доводи позивача з приводу ненадання йому відомостей про наявність вакантних посад у Державному бюро розслідувань та наявність й нього суб`єктивного права на зайняття відповідної посади, яка б відповідала ступеню кваліфікації державного службовця, суд вважає помилковими.

Водночас, розглядаючи вказаний трудовий спір, який пов`язаний зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», суд зобов`язаний з`ясувати, чи дійсно у відповідача мало місце скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Так, 12 листопада 2015 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Державне бюро розслідувань», який визначає правові основи організації та діяльності Державного бюро розслідувань.

Постановою Кабінету Міністрів України №127 від 29 лютого 2016 року утворено Державне бюро розслідувань.

Наказом Державного бюро розслідувань вiд 21 грудня 2017 року №1 затверджено структуру Державного бюро розслідувань.

Так, зокрема, до структури включено Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій.

Водночас, 03 грудня 2019 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», який набрав чинності 27 грудня 2019 року та яким внесено зміни до Закону України «Про Державне бюро розслідувань».

Зокрема, змінено правовий статус Державного бюро розслідувань з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган

Згідно з частиною першо. статті 9 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» систему Державного бюро розслідувань складають центральний апарат, територіальні управління, спеціальні підрозділи, навчальні заклади та науково-дослідні установи. У складі Державного бюро розслідувань діють слідчі, оперативні підрозділи, підрозділи внутрішнього контролю та інші підрозділи.

Організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України.

Указом Президента України від 05 лютого 2020 року №41/2020 затверджено організаційну структуру Державного бюро розслідувань.

Так, організаційна структура Державного бюро розслідувань включає в себе:

1. Центральний апарат:

Головне слідче управління

Головне оперативне управління

Головне оперативно-технічне управління

Управління внутрішнього контролю

Управління забезпечення особистої безпеки

Управління з розслідування злочинів, вчинених у зв`язку із масовими протестами у 2013-2014 роках

Управління правового забезпечення

Управління міжнародного співробітництва

Управління кадрової роботи та державної служби

Управління режимно-секретної роботи та захисту інформації

Управління фінансової діяльності та бухгалтерського обліку

Управління забезпечення діяльності

Управління інформаційних технологій

Відділ по роботі з громадськістю та засобами масової інформації

Відділ організаційно-аналітичного забезпечення

Патронатна служба.

2. Територіальні управління:

Територіальне управління, розташоване у місті Львові, що поширює свою діяльність на Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Тернопільську області

Територіальне управління, розташоване у місті Хмельницькому, що поширює свою діяльність на Вінницьку, Житомирську, Рівненську, Хмельницьку, Чернівецьку області

Територіальне управління, розташоване у місті Миколаєві, що поширює свою діяльність на Кіровоградську, Миколаївську, Одеську області

Територіальне управління, розташоване у місті Мелітополі, що поширює свою діяльність на Автономну Республіку Крим, Запорізьку, Херсонську області, місто Севастополь

Територіальне управління, розташоване у місті Полтаві, що поширює свою діяльність на Дніпропетровську, Полтавську, Сумську, Харківську області

Територіальне управління, розташоване у місті Краматорську, що поширює свою діяльність на Донецьку і Луганську області

Територіальне управління, розташоване у місті Києві, що поширює свою діяльність на місто Київ, Київську, Черкаську та Чернігівську області.

3. Інститут підготовки кадрів Державного бюро розслідувань та Науково-дослідний інститут судових експертиз Державного бюро розслідувань.

Судом встановлено, що скорочення державної служби відбулось внаслідок зміни структури Державного бюро розслідувань та відповідно до наказів Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 «Про затвердження структури центрального апарату Державного бюро розслідувань» та від 27 лютого 2020 року № 21 ДСК «Про затвердження та введення в дію штатного розпису центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік».

Цими актами у структурi центрального апарату Державного бюро розслiдувань затверджено та введено в дію з 03.03.2020 штатний розпис центрального апарату Державного бюро розслідувань на 2020 рік в редакції що додається.

З витягу штатного розпису Центрального апарату на 2020 рік вбачається створення Управління міжнародного співробітництва, до якого входять: Відділ організації міжнародного співробітництва, Відділ організації публічних заходів. Всього по управлінню - 9 (дев`ять) посад.

Тобто, в організаційній структурi Центрального апарату Державного бюро розслідувань Управління міжнародного співробітництва залишилось, при цьому, доказів зміни правового статусу його функціонування (його відділів), обсягу завдань i основних функцій відповідачем до суду не надано.

Як зазначено в абзаці першому пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці.

Разом з тим, судом встановлено та не спростовано відзивом на позов, відсутність доказів того, що позивачу запропоновано іншу роботу в установі.

Відповідач зазначає, що пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у керівника державного органу відсутній обов`язок попередження державного службовця про звільнення та надання пропозиції іншої рівнозначної посади державної служби.

Так, пунктом 7 частини першої статті 2 Закону України "Про державну службу" визначено, що суб`єктом призначення є державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади.

Суд з посиланням на частину першу та третю статті 87 Закону України "Про державну службу" зазначає, що суб`єктом призначення позивача є Державне бюро розслідувань, яке при прийнятті рішення про звільнення зобов`язане забезпечити дотримання норм чинного законодавства.

Вищезазначена позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 грудня 2019 року (справа № 826/12583/16).

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом частини першої, другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права та застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до положень статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За висновком Європейського суду з прав людини, розглядаючи будь-яку справу щодо оскаржуваного втручання держави у права і свободи особи, ґарантовані Конвенцією, необхідно пересвідчитись у тому, чи справді оскаржуване втручання мало місце "відповідно до закону". З цією метою "закон" повинен досліджуватись з огляду його "відповідності вимогам основоположного принципу верховенства права". Як зазначав Суд, такий аналіз стосується "якості" юридичних норм національного права, що застосовуються до тієї чи іншої особи в кожному конкретному випадку (рішення у справі Huvig v. France від 24 квітня 1990 року).

Суд розтлумачив, що мета статті 5 Конвенції загалом полягає в тому, щоб "захистити особу від свавільного втручання держави у право особи на свободу". Що стосується пункту 3 статті 5, то його мета ?- "уникнути свавільності та забезпечити верховенство права за допомогою вимоги стосовно судового контролю за втручанням виконавчої влади" (рішення у справі Taylor-Sabori v. the United Kingdom від 22 жовтня 2002 року).

Виходячи з того, що загальний принцип відповідності верховенству права вимагає від національного права містити "міру юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади у права" особи, Суд зазначив: не відповідатиме верховенству права - "якщо юридичну дискрецію, надану виконавчій владі, буде сформульовано мовою повноважень, не поставлених у рамки". Відповідно до цього - "закон повинен вказувати на обсяг будь-якої дискреції, якою наділяється компетентний орган, і на спосіб її здійснення з достатньою чіткістю, з тим щоб забезпечити особу достатнім захистом від свавільного втручання" (рішення у справі Malone v. the United Kingdom від 02 серпня 1984 року).

Отже, розглядаючи справу, суду необхідно встановити зміст правового регулювання спірних правовідносин з огляду на його відповідність принципу верховенства права.

Так, відповідно до частин першої та третьої статті 5 Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Суд звертає увагу на те, що положення Закону України "Про державну службу" (в редакції, чинній станом на дату звільнення позивача з посади), не передбачають порядку звільнення державних службовців у випадку ліквідації чи реорганізації органу, як і не містять жодних застережень щодо застосування норм законодавства про працю у такому випадку.

Практика Європейського суду з прав людини підтверджує, що елементом принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля. На думку Європейського суду з прав людини, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення Європейського суду з прав людини у справах "C. G. and Others v. Bulgaria", "Oleksandr Volkov v. Ukraine").

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах "Кантоні проти Франції" ("Cantoni v. France", заява № 17862/91, § 31-32), "Вєренцов проти України" ("Vyerentsov v. Ukraine", заява "№ 20372/11, § 65)).

А отже, звільнення державних службовців без існування відповідного правового регулювання має наслідком свавільне втручання відповідного органу у право на працю та, як наслідок, суперечить вимогам принципу верховенства права.

За наслідками розгляду справи, враховуючи надані сторонами пояснення та докази судом встановлено, що звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітництва Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій Державного бюро розслідувань на підставі оскаржуваного наказу ніяким чином не мотивоване та не обгрунтоване.

Крім того, матеріали справи не містять налажних доказів, які б підтверджули яким чином відповідач дійшов висновку про звільнення саме ОСОБА_1 з займаної посади у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Суд звертає увагу, що під час розгляду справи відповідачем жодним чином не було мотивовано та аргументовано звільнення позивача із займаної посади та відсутності можливості подальшого використання позивача на службі.

В свою чергу, суд вважає, що перед звільненням позивача відповідачем не з`ясовано питання наявності у позивача переважного права на залишення на роботі (посаді), а також не проводився порівняльний аналіз продуктивності праці працівників за період їх роботи при вивільненні.

Конституційний Суд України у своєму рішенні від 04.09.2019 № 6-р (ІІ)/2019 у справі за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України констатував, що всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.

У п. 2.2 вказаного рішення зазначено, що зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці.

Відповідно до статті 2-1, 5-1 Кодексу законів про працю України, забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, окрім іншого: вільний вибір виду діяльності; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Таким чином, саме на державу покладено обов`язок забезпечувати рівність трудових прав усіх громадян та гарантувати правовий захист від незаконного звільнення. Відповідно, оскільки держава здійснює свої функції через систему державних органів (законодавчих, виконавчих, судових), відповідні обов`язки (їх неухильне додержання та виконання) покладаються на такі державні органи.

З урахуванням викладеного, у суду наявні всі підстави для висновку про допущення відповідачем порушення процедури вивільнення позивача (попередження про вивільнення та наступне звільнення) у вигляді не пропонування іншої рівноцінної (рівнозначної) посади, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади).

Доказів зворотного відповідачем не надано, а судом не встановлено.

При цьому, як вбачається з позовної заяви, позивач просить суд:

- поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітницвта Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій Державного бюро розслідувань, з якої її було звільнено, з 03.04.2020;

- стягнути з Державного бюро розслідувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03.04.2020 по 01.05.2020 в розмірі 36783, 81 грн.

Водночас, як вбачається з оскаржуваного наказу останній прийнято на підставі п. 1 ч. 1, 4 ст. 87 Закону України "Про державну службу", але дещо відмінним формулюванням ніж закріплений в пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», а саме зазначено: «у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби».

Оскільки суд дійшов висновку про те, що оскаржуваний наказ прийнято на підставі, не визначеній статтею 87 Закону України «Про державну службу», належним способом захисту порушеного права позивача є визнання протиправним та скасування Наказу виконувача обов`язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітництва Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій Державного бюро розслідувань 02.04.2020 у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

Враховуючи неправомірність прийняття відповідачем наказу виконуючого обов`язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О.В. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітництва Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій Державного бюро розслідувань 02.04.2020 у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби, суд дійшов висновку також про задоволення вимоги шляхом поновлення ОСОБА_1 з 03.04.2020 на посаді, що є рівнозначною посаді головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітницвта Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій Державного бюро розслідувань, з якої її було звільнено.

У частині позовних вимог про стягнення з Державного бюро розслідувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03.04.2020 по 01.05.2020 в розмірі 36783, 81 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 5 Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Пунктом 8 Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).

Відповідно до абзацу третього пункту 8 Порядку середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Матеріали справи містять довідку про середню заробітну плату, відповідно до якої заробітна плата за останні два повних місяці роботи (лютий - березень) складає 72 400,00 грн, відповідно середньоденна заробітна плата позивача складає 1 765, 85 грн (розрахунок здійснено відповідно до кількості робочих днів відповідно до Порядку та листа Міністерства праці та соціальної політики України "Про розрахунок норми тривалості робочого часу" від 29.07.2019 № 1133/0/206-19).

Згідно з листом Міністерства праці та соціальної політики України "Про розрахунок норми тривалості робочого часу" від 29.07.2019 №1133/0/206-19 кількість робочих днів складає: квітень 2020 року (з 3 квітня 2020 року) - 19 днів, травень 2020 року - 19 днів. Загалом (до 01.05.2020) - 20 днів х 1 765,85 грн = 35 317, 00 грн.

Таким чином з огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про те, що відповідачем не доведена правомірність звільнення позивача з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат не здійснюється.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби, - виконуються негайно.

Беручи до уваги наведену процесуальну норму, суд вважає, що рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення суми заробітної плати за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати Наказ виконувача обов`язків Директора Державного бюро розслідувань Соколова О. «Про звільнення працівників Державного бюро розслідувань» від 31 березня 2020 року № 223-ос в частині звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітництва Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій Державного бюро розслідувань 02.04.2020 у зв`язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.

3. Поновити ОСОБА_1 з 03.04.2020 на посаді, що є рівнозначною посаді головного спеціаліста відділу міжнародно-правового співробітницвта Управління міжнародного співробітництва та зовнішніх комунікацій Державного бюро розслідувань, з якої її було звільнено.

4. Стягнути з Державного бюро розслідувань (01008, м. Київ, вул. Михайла Грушевського, 12/2, код ЄДРПОУ 41760289) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03.04.2020 по 01.05.2020 в розмірі 35 317, 00 грн (тридцять п`ять тисяч триста сімнадцять гривень).

5. В іншій частині позовних вимог відмовити.

6. Рішення в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернути до негайного виконання.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Іщук І.О.