Рішення № 94260942, 19.01.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/11209/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді – Завальнюка І.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним наказу та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, в якому просить суд визнати протиправним та скасувати наказ № 191 від 06.10.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язати відповідача розглянути його заяву від 24.09.2020 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що відповідачем не враховано реальні побоювання ОСОБА_1 за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності. У позовній заяві наведено низку нормативно-правових актів щодо адаптації українського законодавства до законодавства Європейського Союзу, окремі норми національного законодавства, визначення терміну «біженець» та підсумовано, що це підтверджує обґрунтованість звернення позивача за захистом та необ`єктивність і неповноту висновків органу міграційної служби під час розгляду його звернення за міжнародним захистом. При цьому жодної конкретної підстави для надання позивачу міжнародного захисту в Україні в позові не наведено, рівно як не зазначено навіть країну його громадської належності, куди за твердженням представника позивача, особі небезпечно повертатися.

Ухвалою судді від 28.10.2020 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; ухвалено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

16.11.2020 до суду від ГУ ДМС в Одеській області надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Водночас, докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що позивач змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.

Відповідь на відзив від позивача до суду не надійшла.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.

Судом встановлено, що громадянин Республіки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в`їхав на територію України легально 17.03.2015 (маршрут з території Фрітаун (Сьєрра-Леоне) – Конкарі (Гвінея) – Касабланка (Марокко) – Стамбул (Туреччина) – Київ (Україна) на підставі паспортного документу (вилучений) та студентської візи.

Позивача було відраховано з Тернопільського національного економічного університету за порушенням умов контракту наказом № 8-ст від 13.01.2016, а 10.11.2016 УДМС України в Івано-Франківській області було прийнято рішення № 34 про примусове повернення ОСОБА_1 до країни походження - Сьєрра-Леоне.

08.12.2016 позивач звернувся до ГУ ДМС в Харківській області із заявою про набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту в України.

Наказом ГУ ДМС в Харківській області від 28.12.2016 № 204 стосовно заявника було прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У зв`язку із цим ОСОБА_1 звернувся зі скаргою до ДМС України, в результаті чого рішенням ДМС України від 04.04.2017 № 22-17 скаргу заявника було задоволено, у відповідності до листа ДСІОБГ ДМС України в Харківській області було зобов`язано здійснити заходи щодо оформлення документів про визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_1 було розміщено у ПТРБ у м. Одеса, у зв`язку із чим наказом від 11.04.2017 № 58 особовою справу заявника було знято з обліку ГУ ДМС в Харківській області.

Наказом від 19.04.2017 № 74 особову справу заявника було поставлено на облік ГУ ДМС в Одеській області та присвоєно номер 2017OD0056.

Відповідно до рішення ДМС України від 21.07.2017 № 325-17 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не погодившись із яким, позивач оскаржив в судовому порядку.

Рішенням ООАС від 13.08.2018 № 815/4595/17, залишеним без змін постановою 5ААС від 27.11.2018, в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 17.12.2018 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13.08.2018 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 27.11.2018 у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язати вчинити певні дії.

Згідно рішення ООАС від 13.08.2018 № 815/4595/17 ОСОБА_1 придбав авіаквиток до Сенегалу (м. Дакар), транзитом через Туреччину та Францію. Згідно з інформацією, наданою Харківським прикордонним загоном Східного регіонального управління ДПС України (лист від 08.12.2016 №43/15216), позивач вибув до Туреччини 19.11.2016 (у національному паспорті позивача проставлена відповідна відмітка на стор. 30), але 20.11.2016 був повернутий назад до України турецькими уповноваженими органами через відсутність у нього транзитної візи держав Шенгенської зони.

Наступного дня позивача було відправлено до Туреччини, звідки його знову повернуто до України. Відповідно до інформації, наданої адвокатом позивача Охотніковою Наталією Геннадіївною, а саме фотокопії рішення Харківського прикордонного загону від 24.11.2016, позивачу було відмовлено в перетинанні державного кордону України. За свідченнями позивача, після останнього повернення до України, його зачинили в одному з приміщень харківського аеропорту, де він перебував протягом 15 діб.

Позивач також повідомив, що зателефонував своєму другові у м. Івано-Франківськ і той вислав йому номер правозахисної організації у м. Києві. Незабаром йому подзвонила адвокат громадської організації “Харківська правозахисна група” Охотнікова Наталія Геннадіївна, яка 07.12.2016 забрала його з аеропорту та надала інформацію про можливість звернення за міжнародним захистом до ГУДМС в Харківській області.

Особисто із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в присутності адвоката ОСОБА_3 , позивач звернувся до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України у Харківській області 08.12.2016.

Під час звернення до територіального підрозділу ДМС позивач зазначив, що наразі не має наміру повертатися до Сьєрра-Леоне через загрозу зазнати переслідування з боку таємного угрупування “Поро”.

Відмовляючи в задоволенні позову по справі № 815/4595/17, суд виходив з того, що позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Так, суди обох інстанцій дійшли висновку про те, що в межах розглядуваного звернення за міжнародним захистом відсутні належні, допустимі, достовірні та достатні докази переслідування ОСОБА_1 в країні походження - Сьєрра-Леоне за ознакою віднесення до певної соціальної чи релігійної групи чи заняття ним політичною діяльністю, а це свідчить про відсутність у нього Конвенційної ознаки біженця, причиною виїзду позивача з Сьєрра-Леоне слугувало навчання на Україні, а не загроза зазнати переслідувань, позивач не є особою, яка потребує додаткового захисті, в зв`язку із чим суди обох інстанцій визнали оскаржене рішення відповідача щодо відмови у наданні позивачу статусу біженця обґрунтованим та таким, що прийняте в порядку, в межах повноважень та у спосіб, встановлений Конституцією та законом України.

Як вбачається із матеріалів особової справи ОСОБА_1 , у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також у наданих працівниками міграційної служби поясненнях позивач пояснив своє звернення за захистом в Україні наявністю загрози його життю від можливих дій таємної організації, членом якої був його батько.

Таким чином, в заяві від 08.12.2016 позивачем не зазначені причини неможливості повернення до країни громадянської належності - Сьєрра-Леоне, які б підпадали під критерії, передбачені п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

24.09.2020 ОСОБА_1 повторно звернувся до органів міграційної служби України за міжнародним захистом, за результатами розгляду якого прийнято наказ № 191 від 06.10.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що зумовило позивача звернутись за судовим захистом із даним позовом.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв`язок у їх сукупності, суд вважає зазначений наказ обґрунтованим, а позовні вимоги не підлягаючими задоволенню у зв`язку з наступним.

В основу повторного звернення 24.09.2020 ОСОБА_1 покладено ідентичне обґрунтування, яке було зазначено ним в первинному зверненні від 08.12.2016, а саме неможливість повернення до Сьєрра-Леоне через діяльність таємної спільноти «Поро».

При цьому під час повторного звернення позивачем до міграційного органу надано оригінал власного паспортного документу серії НОМЕР_1 , виданий 14.07.2020 компетентними органами Сьєрра-Леоне, що само по собі вказує на відсутність переслідування позивача з боку державних органів країни громадянської належності.

Поряд із тим, позивачем надаються суперечливі відомості щодо обставин, які покладені ним в основу своїх обох звернень за захистом в Україні. Так, в заяві від 07.12.2016 позивач стверджував, що від рук членів «Поро», окрім батька, загинула його тітка (сестра його матері), однак в ході співбесіди 10.05.2017 було встановлено, що в нього немає тітки, а під час співбесіди 06.10.2020 позивач повідомив, що члени «Поро» вбили лише його батька. Згідно анкети від 24.09.2020, батько позивача помер у 2017 р., про йому стало відомо від сусіда, який взяв слухавку, коли позивач телефонував на мобільний номер телефону свого батька. В той же час, під час першого звернення за міжнародним захистом позивач вказав, що представники «Поро» зателефонували йому та повідомили про смерть його батька.

Повторне звернення позивача від 24.09.2020 до ГУ ДМС України в Одеській області цілком правомірно визнано відповідачем очевидно необґрунтованим, оскільки останнє не містить жодних нових (відмінних) обставин. При цьому встановлено, що історія позивача є необґрунтованою та не містить підстав для надання позивачу захисту в Україні відповідно до умов, передбачених п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», і ці обставини вже були всебічно та повно розглянуті ГУ ДМС України в Одеській області під час первинного звернення позивача за захистом, правомірність чого підтверджено спеціалізованим адміністративним судом у справі № 815/4595/17.

При цьому позивач буквально нічого не знає про організацію «Поро», зважаючи на те, що все свідоме життя його батько був членом вказаної організації. Позивачем не надано будь-якої інформація про створення та діяльність таємної організації, яка бажає його вбити (принести в жертву як першого сина його батька, який відмовився вступати в організацію, так як є мусульманином).

Крім того, суд враховує, що стверджувані побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і не підтверджують існування можливості того, що позивачу буде спричинено шкоду або неприйнятні страждання у разі його повернення в країну походження та, як наслідок, свідчать про відсутність умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Безпідставним є посилання позивача на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Сьєрра-Леоне, з огляду на те, що інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Зважаючи на вищевикладене, позивача можна кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі – Закон).

Відповідно до ч.5 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Вирішуючи спір, суд враховує, що ані під час анкетування, ані при проведенні інтерв`ю, рівно як і в адміністративному позові, позивач не зміг довести існування погроз, небезпеки, переслідування тощо; не було надано жодних додаткових пояснень до управління міграційної служби, які б могли якимось чином вплинути на розгляд його особової справи в площині надання додаткового захисту в Україні.

Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст. Закону додатковий захист – це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Статтею 6 вказаного Закону визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

З оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що реальними обставинами звернення позивача до міграційної служби є мета легалізувати своє перебування на території України та влаштований побут.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його повторної заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. В той же час відповідач, в силу ч.2 ст.77 КАС України, довів суду необґрунтованість та безпідставність позовних вимог і правомірність свого рішення.

Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги відсутність будь-яких доказів існування переслідувань стосовно позивача або членів його родини, суд дійшов висновку про обґрунтованість оскаржуваного наказу ГУ ДМС в Одеській області № 191 від 06.10.2020, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже суд приходить до висновку про те, що заявлені в даному адміністративному позові позовні вимоги до задоволення не підлягають, оскільки є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Керуючись ст.ст. 242-246, 262 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним наказу та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання судового рішення.

Суддя І.В. Завальнюк