Рішення № 94260939, 19.01.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/11713/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Бутенка А.В., розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Одеської обласної державної адміністрації (65032, м. Одеса, вул. пр-т Шевченка, 4), за участю 3-ї особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправним та скасування розпорядження №158/к-2020 від 02.10.2020, зобов`язання поновити на посаді,

ВСТАНОВИВ:

Стислий зміст позовних вимог.

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до до Одеської обласної державної адміністрації, в якому просить суд:

Визнати протиправним та скасувати Розпорядження Одеської обласної державної адміністрації (ідентифікаційний код 00022585; проспект Шевченка, 4, м. Одеса, 65032) № 158/к-2020 від 02.10.2020 «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Зобов`язати Одеську обласну державну адміністрацію (ідентифікаційний код 00022585; проспект Шевченка, 4, м. Одеса, 65032) поновити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_3 ) на посаді керівника апарату Одеської обласної державної адміністрації.

Виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

В обґрунтування позовних вимог, позивачем зазначено, що під час перебування ОСОБА_1 на займаній посаді, на останнього було здійснено тиск та зобов`язано написати заяву про його звільнення без зазначення дати підписання такої заяви. Дані обставини також були висвітлені у засобах масової інформації та соціальних мережах, така інформація є загальнодоступною. ОСОБА_1 не заперечує написання даної заяви власноруч.

Позивач наголошує на тому, що ним а ні в усному, а ні у письмовому порядку не було заявлено про його звільнення 05.10.2020 року чи з будь-якої іншої дати. Позивач а ні власноруч, а ні будь-яким іншим способом не подавав заяву про його звільнення з 05.10.2020 року.

05.10.2020 ОСОБА_1 подано до Одеської обласної державної адміністрації заяву від 30.09.2020 про відсутність наміру переривати трудові відносини із Одеською обласною державної адміністрацією. Водночас, ОСОБА_1 у даній заяві було повідомлено про те що, ним особисто заява про звільнення не подавалась.

Розпорядження Відповідача про призначення на посаду керівника апарату Одеської обласної державної адміністрації іншої особи сформоване через 6 днів після Позивачем заяву про відсутність наміру припиняти трудові відносини.

Позивач вважає, що правова підстава його звільнення з державної служби за власним бажанням не відповідає його дійсній волі та внутрішньому переконанню, а суб`єкт призначення не вправі самостійно визначати дату звільнення за власним бажанням, встановлювати інший строк звільнення без взаємної домовленості з Позивачем, тому вважає його звільнення та відповідно Розпорядження Одеської обласної державної адміністрації від 02.10.2020 протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

У поданому відзиві, відповідач зазначає, що позивачем власноруч була написана заява про звільнення за власним бажанням, що він підтверджує у позові. У заяві дату звільнення не зазначено, так само як і дату написання заяви.

Головою Одеської обласної державної адміністрації було погоджено звільнення ОСОБА_1 з 05.10.2020 (тобто через 14 днів відповідно до частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу»), про що свідчить його резолюція на заяві.

На підставі поданої заяви головою обласної державної адміністрації 02 ковтня 2020 року було видано розпорядження № 158/к-2020 «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Також, 01 жовтня 2020 року ОСОБА_1 особисто прибув до облдержадміністрації та повідомив начальника управління з питань персоналу апарату облдержадміністрації про тимчасову непрацездатність.

Чинне трудове законодавство не містить заборон щодо звільнення працівника за власним бажанням в період тимчасової непрацездатності. Така заборона міститься лише у ст. 40 КЗпП, яка передбачає звільнення з ініціативи роботодавця.

Щодо поданих позивачем заяв від 05.10.2020 зазначає, що перша була подана начальнику управління з питань персоналу апарату облдержадміністрації, але зазначена посадова особа не уповноважена розглядати такі заяви і приймати відповідні рішення за результатами розгляду. Друга заява подана 05.10.2020 о 16.53 на ім`я голови облдержадміністрації, але надана начальнику управління діловодства та контролю апарату облдержадміністрації. Ні посадовими обов`язками цієї посадової особи, ні положенням про управління діловодства та контролю апарату, ні будь-якими іншими внутрішніми чи законодавчими актами не передбачено подання працівниками заяв з питань трудових відносин до цього структурного підрозділу, і, відповідно, не визначено будь-яких обов`язків начальника цього підрозділу щодо таких заяв. У зв`язку із викладеним, обидві заяви не були розглянуті і жодних правових наслідків не створили.

На думку представника відповідача, чинним законодавством не встановлено таких вимог до заяви про звільнення як обов`язкова наявність проставлення заявником дати складення чи подання заяви та здійснення реєстрації такої заяви. Головним є те, що із заяви вбачається, що голова облдержадміністрації станом на 21.09.2020 (дата резолюції) отримав заяву про звільнення.

Також, факт написання заяви ОСОБА_1 саме під тиском не обґрунтовано жодним доказом, тому просить у задоволенні позову відмовити.

Заяви, клопотання учасників справи.

20.11.2020 року від представника відповідача надійшов відзив на адміністративний позов.

23.11.2020 року від третьої особи ОСОБА_2 надійшли пояснення щодо позовної заяви.

19.01.2021 року від представника позивача надійшла заява про подальший розгляд справи за відсутності позивача та його представника.

Також повідомлено суд, що третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_2 припинив трудові відносини з Одеською обласною державною адміністрацією.

19.01.2021 року від представника відповідача надійшла заява про подальший розгляд справи за відсутності представника.

Інших заяв чи клопотань від сторін, до суду не надходило.

Процесуальні дії вчинені судом.

Ухвалою суду від 04.11.2020 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено судове засідання на 01.12.2020 року. У зв`язку із запровадженням постановою КМУ від 11.03. 2020 р. № 211 “Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19” на території України карантину, зупинено провадження по справі до 01.12.2020 року.

Ухвалою суду від 19.01.2021 року поновлено провадження у справі та вирішено продовжити подальший розгляд справи у порядку письмового провадження.

Ухвалою суду від 19.01.2021 року за заявою представника позивача залишено позовну заяву без розгляду в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Інші процесуальні дії судом не вчинялись.

Обставини справи.

ОСОБА_1 з 10.01 по 05.10.2020 року перебував на посаді керівника апарату Одеської обласної державної адміністрації.

01.10.2020 року Головою Одеської обласної державної адміністрації видане Розпорядження № 156/к-2020 від «Про тимчасове покладання виконання обов`язків керівника апарату Одеської обласної державної адміністрації на ОСОБА_3 ».

Розпорядженням Одеської обласної державної адміністрації № 158/к-2020 від 02.10.2020 року звільнено ОСОБА_1 з посади керівника апарату Одеської обласної державної адміністрації 05 жовтня 2020 року за власним бажанням відповідно до частини першої статті 86 Закону України «Про державну службу».

05.10.2020 ОСОБА_1 подано до Одеської обласної державної адміністрації заяву від 30.09.2020 про відсутність наміру переривати трудові відносини із Одеською обласною державної адміністрацією.

Також 05.10.2020 ОСОБА_1 подано заяву на ім`я Голови Одеської обласної державної адміністрації про те, що заяву про звільнення 21.09.2020 року не подавав, просив вважати трудовий договір дійсним та не розірваним.

Розпорядженням Відповідача № 166/к-2020 від 12.10.2020 «Про призначення ОСОБА_2 », останнього призначено на посаду керівника апарату Одеської обласної державної адміністрації шляхом переведення з управління комунікацій та інформаційної політики Одеської обласної державної адміністрації.

Позивач з вказаним розпорядженням про його звільнення не погоджується, вважає його прийнятим з порушенням встановленої законом процедури, упередженим та таким, що підлягає скасуванню, а тому звернувся із даним позовом до суду.

Джерела права й акти їх застосування.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ст. 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України, публічна служба – це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Спеціальним законодавчим актом, який регулює принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби є Закон №889-VIII «Про державну службу».

Відповідно до ст. 1 цього закону, державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; управління персоналом державних органів; реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.

Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України №889-VIII, цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Згідно частини першої – третьої статті 5 Закону №889-VIII, правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 83 Закону №889-VIII, державна служба припиняється, зокрема, за ініціативою державного службовця або за угодою сторін.

За змістом ст. 86 Закону №889-VIII, державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб`єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.

Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб`єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов`язків державним органом.

Суб`єкт призначення зобов`язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.

Оскільки у Законі № 889-VIII відсутні відповідні спеціальні норми, які регламентують порядок дій державного органу в разі незгоди працівника із його звільненням за власним бажанням, до спірних правовідносин, згідно приписів частини третьої статті 5 Закону № 889-VIII, застосуванню підлягають загальні норми, що передбачені Кодексом законів про працю України.

Порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника регламентовано статтею 38 КЗпП України.

Так, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Висновки суду.

Дослідивши наявні в справі письмові докази, оцінюючи рішення суб`єкта владних повноважень, суд виходить з приписів ст. 2 КАС України та доходить до висновку про задоволення позову з наступних підстав.

Згідно з усталеною практикою Верховного суду, на відміну від звільнення за угодою сторін, при звільненні за власним бажанням, єдиною особою, що має право ініціювати таке звільнення є працівник, адже відповідно до ст. 38 та 39 КЗпП працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні ( Постанова ВС від 25.11.19 у справі №201/1384/16-ц).

Однак, заява ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням не містить дати складення заяви або відмітки про реєстрацію даної заяви в Одеській обласній державній адміністрації відповідно до Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених Наказом Міністерства юстиції України № 1000/5 від 18.06.2015 року, що зробило неможливим обізнаність позивача по початок відліку двотижневого строку.

Доводи відповідача про відсутність обов`язкових вимог до заяви про звільнення, таких, як здійснення реєстрації такої заяви не відповідають обставинам справи, встановлених судами та висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 серпня 2018 року у справі № 554/6423/17, на яку посилається відповідач, оскільки у справі № 554/6423/17 заява позивача була зареєстрована 29 червня 2017 року у журналі реєстрації вхідних документів.

Верховний суд, зокрема у Постанові КАС ВС від 19.02. 202 у справі №820/3360/17 та Постанові КЦС ВС від 15.07.2019 у справі № 686/22102/18 вказав, що працівник (в тому числі і державний службовець) має право на відкликання заяви про звільнення, але тоді, коли звільнення відбувається за його ініціативою.

Також, при звільненні за ініціативою працівника, форма такого звернення повинна бути не тільки письмовою, а і відповідна заява повинна бути подана роботодавцю завчасно, тобто за два тижні. Таке положення закріплено у ст. 38 КЗпП та Верховним судом також відображено у Постанові КЦС ВС від 25.11.19 у справі №201/1384/16-ц.

У справах, предметом розгляду яких є оскарження наказу про звільнення працівника за власним бажанням, юридичним фактом, що має значення, є наявність волевиявлення самого працівника.

Так, у Постанові КАС ВС від 31.10.19 у справі №1340/6082/18, суд вказує на те, що відкликання працівником своєї заяви про звільнення за власним бажанням є його суб`єктивним правом, яке передбачене трудовим законодавством і така дія не вимагає наявності згоди роботодавця.

Також, відкликати свою заяву про звільнення працівник може лише протягом двотижневого строку з дня подання такої заяви. Так, з Постанови КЦС ВС від 25.03.2020 у справі №295/14595/17 вбачається, що виходячи зі змісту принципу рівності, положень статті 38 Кодексу законів про працю України, працівник має право відкликати заяву про звільнення лише протягом двотижневого строку з дати попередження роботодавця про звільнення.

Таким чином, час ініціювання звільнення і фактичне звільнення працівника за власним бажанням становить два тижні з моменту подання працівником відповідної письмової заяви на звільнення, що закріплено у ст. 38 КЗпП, та знаходить своє підтвердження у Постанові КЦС ВС від у 25.03.2020 справі № 295/14595/17.

Враховуючи те, що заява позивача взагалі не була зареєстрована в Одеській обласній державній адміністрації, позивач був позбавлений можливості дізнатись про момент її подання та, відповідно позбавлений можливості відкликати свою заяву.

Водночас, у Постанові КАС ВС від 02.10.19 у справі №826/17279/16 суд, виходячи з аналізу положень законодавства, зазначив, що працівник може відкликати свою заяву про звільнення і особисто і опосередковано, тобто залишившись на робочому місці виконувати свої посадові обов`язки після спливу двотижневого строку з моменту подачі ним заяви на звільнення за власним бажанням.

При цьому суд не бере до уваги доводи позивача про його звільнення у період тимчасової непрацездатності, оскільки звільнення працівника за власним бажанням у період тимчасової втрати працездатності дозволяється трудовим законодавством.

У Постанові ВС від 02.09.19 (КЦС) у справі № 401/30/17-ц та Постанові ВС від 22.11.19 (КАС) у справі №813/740/17 суд зазначив, що доводи позивачів на те, що їх звільнили у період тимчасової непрацездатності, є «безпідставними», адже в даному разі мало місце звільнення за угодою сторін, тому таке звільнення є цілком правомірним. Суд вважає, що такі висновки можуть бути застосовані до спірних правовідносин у випадку звільнення за власним бажанням.

Разом з тим, 05.10.2020 року позивачем подано заяву Голові Одеської обласної державної адміністрації про те, що заяву про звільнення 21.09.2020 року він не подавав, також просив вважати трудовий договір дійсним та нерозірваним, що свідчить про відсутність у працівника волевиявлення та потребує належного реагування з боку працедавця.

Зазначена заява подана через начальника управління діловодства та контролю аппарату облдержадміністрації.

Відповідно до п. 1 розділу 2 Положення про Управління діловодства та контролю аппарату Одеської обласної державної адміністрації, серед основних завдань управління є організація діловодства в обласній державній адміністрації. Управління здійснює приймання, попередній розгляд, реєстрацію вхідної кореспонденції в автоматизованій системі управління та відправлення за призначенням вхідної кореспонденції, яка надходить різними каналами зв`язку, внутрішніх документів апарату облдержадміністрації. Однак зазначена заява позивача залишена без належного реагування з боку посадових осіб відповідача, про що зазначено у відзиві на позов, а саме обидві заяви не були розглянуті і на думку відповідача жодних правових наслідків не створили.

Також на місце позивача не було запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору, оскільки іншу особу призначено на цю посаду Розпорядженням № 166/к-2020 від 12.10.2020 на підставі заяви від 09.10.2020 року.

За таких обставин, суд доходить висновку, що порушення відповідачем ч.2 ст. 38 КЗпП України.

Також суд враховує висновки КАС Верховного Суду від 03 квітня 2018 року у справі № 803/497/18, а саме, що відсутність у заяві Позивача про звільнення дня з якого слідує таке звільнення, вказує на необхідність наявності подальшої домовленості між державним службовцем та суб`єктом призначення щодо певного строку або дати звільнення, який може бути визначено шляхом зазначення відповідної календарної дати або вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Як неодноразово зазначалось Верховним Судом у постановах від 04.10.2018 р. у справі №821/496/16, від 28.11.2018 р. у справі №815/1813/15, від 04.10.2018 р. у справі №821/496/16, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Щодо поновлення позивача на посаді на посаді керівника апарату Одеської обласної державної адміністрації, суд зазначає наступне.

Згідно зі ст.43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України.

Частина 6 ст.43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Згідно ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду, як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді, як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту у національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч. 1 ст.235 та статті 240-1 КЗпП України, тому встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній або прирівняній до займаної посаді.

Для вирішення спору та оцінки оскаржуваного рішення суд також врахував вимоги Європейської соціальної хартії, обов`язок з дотримання якої Україна взяла на себе відповідно до закону України від 14 вересня 2006 року № 137-V “Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)”.

Україна взяла на себе зобов`язання вважати обов`язковими для України такі статті та пункти частини II Хартії: - пункти 1 (визнати однією зі своїх найголовніших цілей і одним зі своїх найголовніших обов`язків досягнення та підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості), 2 (ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя професією, яку він вільно обирає), 3 (створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх працівників або забезпечувати їхнє функціонування), 4 (забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію або сприяти їм) статті 1 “Право на працю”.

Виходячи з наведеного, враховуючи, що нормами Закону України №889-VIII не врегульовані питання процедури поновлення на посаді, звільнення з якої визнано судом незаконним, суд згідно з положеннями ст. 7 КАС України застосовує до спірних правовідносин положення КЗпП України, якими вказані питання врегульовані.

Відповідно до ст.235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Таким чином, аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями ст.43 Конституції України дає підстави зробити висновок, що за змістом ч.1 ст.235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Виходячи з викладеного, суд доходить висновку, що відповідач звільнив позивача з порушенням порядку, установленого законом, а тому, відповідно до положень статті 235 КЗпП України зобов`язаний поновити його на попередній посаді.

При цьому належним способом захисту прав позивача є поновлення його на посаді.

Згідно з ч. 2 ст. 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Враховуючи задоволення заяви позивача про залишення без розгляду позовних вимог в цій частині, питання про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу судом не розглядається.

У відповідності з п. 2 ч. 1 ст. 371 КАС України рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягають негайному виконанню.

Відповідно до зазначеної норми закону суд вважає за необхідне допустити негайне виконання постанови суду в частині поновлення позивача на посаді.

У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Серявін та інші проти України” від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Відповідно до ст.9 КАС України, розгляд та вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.1 ст.72 та ч.1 ст.73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Приймаючи до уваги викладене, оцінюючи надані докази в сукупності, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Одеської обласної державної адміністрації (65032, м. Одеса, вул. пр-т Шевченка, 4), за участю 3-ї особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправним та скасування розпорядження №158/к-2020 від 02.10.2020, зобов`язання поновити на посаді, підлягають задоволенню шляхом визнання протиправним та скасування розпорядження №158/к-2020 від 02.10.2020 та поновлення позивача на посаді.

Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250-251 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Одеської обласної державної адміністрації (65032, м. Одеса, вул. пр-т Шевченка, 4), за участю 3-ї особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправним та скасування розпорядження №158/к-2020 від 02.10.2020, зобов`язання поновити на посаді задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження Голови Одеської обласної державної адміністрації №158/к-2020 від 02.10.2020 «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 на посаді керівника апарату Одеської обласної державної адміністрації з 06.10.2020 року.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді керівника апарату Одеської обласної державної адміністрації з 06.10.2020 року.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги до суду першої інстанції в 30-денний строк з дня складення повного судового рішення.

Суддя Бутенко А.В.

.