Рішення № 94234510, 18.01.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 січня 2021 року м. Київ №640/20305/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Шейко Т.І.,

розглянувши у письмовому провадженні у порядку загального позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурорапровизнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди

встановив:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просила:

-визнати бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо не переведення та не призначення ОСОБА_1 прокурором Офісу Генерального прокурора протиправною;

-визнати бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 від 11 жовтня 2019 року про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора протиправною;

-визнати бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо залишення без розгляду звернення ОСОБА_1 від 11 січня 2020 року про надання відповіді на заяву від 11 жовтня 2019 року та переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора протиправною;

-зобов`язати Офіс Генерального прокурора перевести та призначити ОСОБА_1 на посаду прокурора Офісу Генерального прокурора;

-визнати дії Офісу Генерального прокурора в частині завдання ОСОБА_1 моральної шкоди протиправними;

-стягнути з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051, адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 02 січня 2020 року до дати фактичного призначення на посаді;

-стягнути з Офісу Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051, адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_2 ) завдану моральну шкоду в розмірі 350 000 грн.

Позовні вимоги позивачка мотивувала тим, що в органах прокуратури України працює з липня 2008 року. З липня 2018 року призначена на посаду прокурора третього відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України.

Поряд з цим позивачка має статус одинокої матері та виховує дитину віком до 14 років, а також є особою, в сім`ї якої немає інших працівників з самостійним заробітком.

В зв`язку з прийняттям Верховною радою України 19 вересня 2019 року Закону України №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (набув чинності 25 вересня 2019 року), яким передбачено створення у системі органів прокуратури Офісу Генерального прокурора, відповідно до Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора 03 жовтня 2019 року №221, з урахуванням наявності конституційних та трудових гарантій, ОСОБА_1 12 жовтня 2019 року направила на ім`я Генерального прокурора заяву про переведення її на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора. При цьому позивачка вказала свій статус, норми Кодексу законів про працю України та зазначила, що зі змістом Порядку проходження прокурорами атестації ознайомлена і вважає його таким, що суперечить вимогам чинного законодавства України, а тому цей Порядок не може бути застосований до неї та інших діючих працівників органів прокуратури України.

Однак відповіді на свою заяву від 12 жовтня 2019 року позивач не отримала і до атестації допущена не була.

Утім, на дату звернення з даним позовом до суду, в Офіс Генерального прокурора позивачка не переведена, в той же час і не звільнена з органів прокуратури.

Згідно письмової відповіді відповідача ОСОБА_1 перебуває на посаді прокурора третього відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України. Наказ про звільнення ОСОБА_1 не видавався, але в трудових відносинах з Офісом Генерального прокурора вона не перебуває.

З цього приводу позивач наголосила, що вказану посаду наказом Генерального прокурора від 27 листопада 2019 року №91шц ліквідовано.

11 січня 2020 року позивач повторно звернулась із заявою до Офісу Генерального прокурора, однак відповіді не отримала.

У подальшому ОСОБА_1 ще неодноразово зверталась до Офісу Генерального прокурора щодо результатів розгляду її заяв.

Зокрема, у відповіді Офісу Генерального прокурора від 18 травня 2020 року №07-740-20 зазначено, що Офісом враховано положення статті 184 Кодексу законів про працю України, а тому наказ про звільнення позивачки не видавався. При цьому, в трудових відносинах з Офісом Генерального прокурора ОСОБА_1 не перебуває, проте згідно постанови Кабінету Міністрів України №505 від 31 травня 2012 року останній нараховується щомісячний посадовий оклад в розмірі 7140,00 грн.

Перебуваючи в стані правової невизначеності щодо зайняття посади в органі прокуратури позивачка неодноразово зверталась на ім`я Генерального прокурора із рапортом від 14 травня 2020 року, заявою від 14 травня 2020 року, зверненнями від 18 травня 2020 року, 29 травня 2020 року з приводу необхідності прийняття остаточного рішення по заявах позивачки, проте питання залишилось не вирішеним.

За таких обставин, вважаючи своє право порушеним, позивач звернулась до суду за його захистом.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01 вересня 2020 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку загального позовного провадження.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог, вказавши при цьому, що переведення до Офісу Генерального прокурора можливе лише після успішного проходження прокурором атестації на підставі поданої за встановленою формою заяви прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір пройти атестацію і надання згоди на застосування процедур та умов проведення атестації.

Надіслана ОСОБА_1 . Генеральному прокурору заява про переведення до Офісу Генерального прокурора за своїм змістом та формою не відповідала вимогам Порядку. У поданій заяві не зазначено про її бажання пройти атестацію, не надано згоду на застосування процедур та умов проведення атестації, а тому ОСОБА_1 не була допущена до проходження атестації.

Зважаючи, що позивачка має статус одинокої матері і особою, в сім`ї якої немає інших працівників із самостійним заробітком, ураховуючи норми законодавства, звільнення ОСОБА_1 не відбулось, позивач перебуває на посаді прокурора відділу Генеральної прокуратури України і в трудових відносинах з Офісом Генерального прокурора не перебуває.

Щодо вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, представник відповідача вказав на таке.

Згідно з абзацом 3 пункту 3 Прикінцевих і перехідних положень Закону №113-IX за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури (постанова Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури»).

При цьому, у відповідності з пунктом 7 Прикінцевих і перехідних положень Закону прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Оскільки ОСОБА_1 не було звільнено з Генеральної прокуратури України, то, відповідно, заробітна плата їй нараховувалась, на підтвердження чого відповідачем надані розрахункові листи за січень - квітень 2020 року, які містять інформацію про нараховану та виплачену заробітну плату ОСОБА_1 за видами виплат та копії табелів обліку використання робочого часу за травень - вересень 2020 року.

Зокрема, у табелях зроблені відмітки про невідпрацьований час. Так, згідно із наказом Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року №489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» літерний код «ін» позначає інший невідпрацьований час, який при наданні підтверджуючих документів буде оплачено.

Таким чином посилання позивача на наявність вимушеного прогулу та на статтю 235 Кодексу законів про працю України є безпідставними.

Щодо вимоги позивачки про стягнення моральної шкоди, то представник відповідача наголосив, зокрема, на положеннях абзацу 2 пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з якими обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з`ясувати чим підтверджується факт завдання потерпілому моральних чи фізичних страждань, за яких обставин і якими діями (бездіяльністю) вони завдані, ступінь вини заподіювача, яких моральних чи фізичних страждань зазнав потерпілий, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі він оцінює пов`язані з ними витрати та з чого при цьому виходить.

В той же час позивачем не долучено належних та допустимих доказів завдання їй моральної шкоди, а також не наведено доводів, з яких вона виходила при визначенні розміру цієї шкоди.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала свої позовні вимоги та просила їх задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача заперечував проти доводів позивачки та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши доводи та заперечення сторін, дослідивши матеріали справи, суд за згодою присутніх учасників справи вирішив завершити розгляд справи у порядку письмового провадження.

Як вбачається із матеріалів справи та було встановлено судом, ОСОБА_1 працює в органах прокуратури з липня 2008 року на різних посадах. В квітні 2016 року переведена до Генеральної прокуратури України на посаду слідчого, а в подальшому старшого слідчого в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України. З липня 2018 року призначена на посаду прокурора третього відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-IX) запроваджено реформування системи органів прокуратури, і за приписами пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» цього Закону прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

На виконання положень пункту 9 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року №221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації.

Згідно пункту 9 Порядку №221 атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.

У відповідності до пункту 10 Порядку №221 заява, вказана у пункті 9 розділу I цього Порядку, подається Генеральному прокурору прокурорами Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), прокурорами регіональних прокуратур, військових прокуратур регіонів (на правах регіональних), прокурорами місцевих прокуратур, військових прокуратур гарнізонів та інших військових прокуратур (на правах місцевих) до 15 жовтня 2019 року (включно).

Заява підписується прокурором особисто.

ОСОБА_1 на ім`я Генерального прокурора 12 жовтня 2019 року була надіслана заява від 11 жовтня 2019 року про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, в якій позивачка просила перевести її на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, зазначивши при цьому, що вона має статус одинокої матері та виховує дитину віком 9 років, а також є особою, в сім`ї якої немає інших працівників з самостійним заробітком.

Також у вказаній заяві ОСОБА_1 процитувала положення статті 42 Кодексу законів про працю України та статті 184 цього Кодексу.

Одночасно повідомила, що зі змістом Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора 03 жовтня 2019 року №221 ознайомлена і вважає його таким, що суперечить вимогам чинного законодавства України, а тому не може бути застосований до неї та інших діючих працівників органів прокуратури України.

Про результати розгляду заяви та прийняте рішення просила повідомити її письмово за вказаною адресою для листування.

В зв`язку з неотриманням відповіді на заяву від 11 жовтня 2019 року, 11 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулась із заявою на ім`я Генерального прокурора, в якій просила повідомити її: - в яких трудових відносинах вона, ОСОБА_1 , перебуває з Офісом Генерального прокурора чи іншою державною установою та якими нормативно-правовими актами регулюються такі відносини; - на якій посаді станом на січень 2020 року вона працює; - чи нараховується їй заробітна плата та який її загальний розмір посадового окладу; - чи зберігаються за нею гарантовані державою соціальні пільги, зокрема право на щорічну відпустку та додаткову відпустку згідно статті 19 Закону України «Про відпустки»; - як зараховується період її роботи з січня 2020 року до стажу, що дає право на пенсійне забезпечення та вислугу років; - який розмір єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування буде сплачено за період роботи з січня цього року.

13 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Офісу Генерального прокурора із запитом на отримання публічної інформації.

У відповідь на запит ОСОБА_1 Офіс Генерального прокурора листом від 20 січня 2020 року №27/3-393вих-20 повідомив, що станом на січень 2020 року відповідно до наказу Генерального прокурора України від 21 березня 2019 року №182ц ОСОБА_1 обіймає посаду прокурора відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях.

При цьому зазначено, що в трудових відносинах з Офісом Генерального прокурора остання не перебуває.

Також зазначено, що оплата праці прокурорів, яких не переведено до Офісу Генерального прокурора (в тому числі і ОСОБА_1 ) здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури». Згідно з цією постановою посадовий оклад за посадою ОСОБА_1 прокурора відділу становить 7140,00 грн.

12 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулась до Офісу Генерального прокурора із запитом на отримання публічної інформації, в якому, зокрема просила повідомити які функції прокурора з урахуванням її посади прокурора відділу Генеральної прокуратури України вона може та/чи повинна виконувати; які на неї покладені обов`язки як прокурора відділу Генеральної прокуратури України; в якому структурному підрозділі, а саме прокурором якого відділу, управління, департаменту вона працює з 02 січня 2020 року; чи застосовуються до неї, як прокурора відділу ГПУ, станом на 02 січня 2020 року та 13 лютого 2020 року, обмеження, установлені статтею 26 Закону України «Про запобігання корупції», з якої дати, протягом року, Законом заборонено вчиняти певні дії.

Листом від 20 лютого 2020 року №27/3-866вих-20 Офіс Генерального прокурора надав відповідь, в якій вказав на заняття позивачкою з 02 січня 2020 року посади згідно наказу Генерального прокурора України від 21 березня 2019 року №182ц, щодо решти питань послався на те, що дія статті 2 Закону України «Про доступ до публічної інформації» не поширюється на відносини у сфері звернення громадян, а розповсюдження на заявницю положень Закону України «Про запобігання корупції» не є предметом регулювання Закону України «Про доступ до публічної інформації».

14 травня 2020 року ОСОБА_1 звернулась із заявою на ім`я Генерального прокурора про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора.

У вказаній заяві ОСОБА_1 зазначила, що наказом Генерального прокурора від 21 березня 2019 року №182ц вона призначена на посаду прокурора відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях. У зв`язку зі статусом одинокої матері вона не звільнена з Генеральної прокуратури України, в той же час не переведена в Офіс Генерального прокурора. Отримує щомісячний посадовий оклад в розмірі 7140,00 грн та забезпечена робочим місцем в Офісі Генерального прокурора.

Цитуючи положення статті 42 Кодексу законів про працю України та статті 184 цього Кодексу, абзацу третього пункту 3 розділу II Прикінцеві і перехідні положення Закону України від 19 вересня 2019 року №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» просила перевести її до Офісу Генерального прокурора та призначити на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора.

Схожого змісту також рапорт ОСОБА_1 від 14 травня 2020 року на ім`я Генерального прокурора.

В подальшому позивачка ще неодноразово зверталась із заявами на ім`я Генерального прокурора щодо свого посадового становища.

Офіс Генерального прокурора листом від 18 травня 2020 року №07-740-20 на заяву ОСОБА_1 щодо перебування останньої у трудових відносинах з Офісом Генерального прокурора та з інших питань, надав відповідь, що у зв`язку з неподанням ОСОБА_1 заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора за встановленою формою та не наданням згоди на проходження атестації, вона не допущена до проходження атестації. Водночас враховано положення статті 184 Кодексу законів про працю України, в зв`язку з чим наказ про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях не видавався.

Також повідомлено, що за позивачкою зберігаються гарантовані державою соціальні пільги, тому на підставі заяв останньої наказами Генерального прокурора від 29 січня 2020 року №1280вц та від 18 лютого 2020 року №309-вц ОСОБА_1 надавалися частина невикористаної щорічної відпустки і додаткова оплачувана відпустка як одинокій матері. Крім того, період роботи з січня 2020 року зараховується до стажу, що дає право на пенсійне забезпечення та вислугу років.

Повідомлено, що за інформацією Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності з жовтня 2019 року по квітень 2020 року позивачці нараховано заробіток у сумі 182 778,29 грн.

Офіс Генерального прокурора листами від 18 червня 2020 року №07-740-20 та від 25 червня 2020 року №07-740-20 надавав відповідь за змістом, аналогічно наданим раніше.

Враховуючи надані Офісом Генерального прокурора відповіді та зважаючи на те, що наказом Генерального прокурора від 27 листопада 2019 року №91шц посаду, яку займала позивачка, а саме прокурора третього відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях було ліквідовано, посадове становище позивачки не визначене, остання звернулась до суду для захисту своїх прав та інтересів.

Вирішуючи спір по суті суд виходив з такого.

Згідно із статтею 1 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України) Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до статті 222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.

25 вересня 2019 року набув чинності Закон України від 19 вересня 2019 року № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113).

Підпунктами 1, 2 пункту 1 розділу І Закону №113 внесено зміни до таких законодавчих актів України, як зокрема у Кодекс законів про працю України.

Так, статтю 32 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус», та статтю 40 цього Кодексу доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначено Законом України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (із змінами і доповненнями, в редакцій, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) (Закон №1697).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 16 Закону №1697 незалежність прокурора забезпечується особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Отже, порядок проходження служби в органах прокуратури, звільнення прокурора з посади визначено спеціальним законодавством, в той час, як трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Вказану правову позицію неодноразово висловлено Верховним Судом, зокрема у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 08 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.

З огляду на викладене, умови та наслідки, передбачені статтею 40 КЗпП України у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, не підлягають застосуванню в силу Закону №113.

Крім того, щодо питання ліквідації, реорганізації або скорочення штату Генеральної прокуратури України, суд зазначає наступне.

Відповідно до підпункту 3 пункту 20 розділу І Закону №113 у статті 8 (Закону України «Про прокуратуру») у назві слова «Генеральна прокуратура України» замінено словами «Офіс Генерального прокурора».

Пунктом 3 розділу ІІ Закону №113 встановлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

Відповідно до наказу Генерального прокурора України від 27 грудня 2019 року №358 «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора», юридичну особу «Генеральна прокуратура України» перейменовано в «Офіс Генерального прокурора» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Днем початку роботи Офісу Генерального прокурора згідно з наказом Генерального прокурора від 23 грудня 2019 року №351 визначено 02 січня 2020 року.

З відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань судом встановлено, що 28 грудня 2019 року проведено реєстраційні дії, згідно з якими назву «Генеральна прокуратура України» змінено на назву «Офіс Генерального прокурора», код ЄДРПОУ залишився незміннім, що свідчить про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймав посаду.

Абзацом 1 пункту 7, пункту 9 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113 встановлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.

Суд звертає увагу, що Закон №113 є спеціальним законодавством в спірних правовідносинах, водночас, із змісту положення частини четвертої статті 40 КЗпП України, вбачається, що підстави, передбачені пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України встановлюються законом, що регулює їхній статус, яким є Закон №1697.

Разом з тим доказів оскарження, або втрати чинності, або визнання неконституційним Закону №113-IX учасниками справи не надано, як і доказів визнання нечинними та скасування прийнятих на підставі цього Закону інших нормативно-правових актів.

Наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року №221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації (в редакції на час виникнення спірних відносин) ( Порядок №221).

Відповідно до пунктів 1-6 розділу І Порядку №221 атестація прокурорів - це встановлена розділом II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон) та цим Порядком процедура надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур.

Атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями.

Атестація слідчих органів прокуратури відбувається за процедурою, передбаченою для прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур відповідно до цього Порядку.

Атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями прозоро та публічно у присутності прокурора, який проходить атестацію.

Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.

Предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок); 2) професійної етики та доброчесності прокурора.

Відповідно до пункту 8 розділу І Порядку №221 за результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень: 1) рішення про успішне проходження прокурором атестації; 2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.

Форми типових рішень визначені у додатку 1 до цього Порядку.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Даний конституційний припис закріплено у статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Розкриваючи зміст верховенства права Європейський суд з прав людини констатує, що верховенство права - це розуміння того, що верховна влада, держава та її посадові особи мають обмежуватися законом.

Як було зазначено вище згідно пункту 9 Порядку №221 атестація проводиться на підставі письмової заяви прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури про переведення на посаду прокурора відповідно в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку.

Позивачкою ОСОБА_1 подано заяву від 11 жовтня 2019 року щодо переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора.

При цьому, позивачкою не заперечується, що вказана заява подана не за типовою формою, встановленою у додатку 2 до Порядку №221.

Втім, у будь-якому випадку суб`єкт владних повноважень мав би розглянути заяву від 11 жовтня 2019 року та прийняти відповідне рішення на підставі та у відповідності з вимогами Закону №113-IX та прийнятими на виконання цього Закону нормативними актами.

В підтвердження зазначеному вказано і в листі Офісу Генерального прокурора від 25 червня 2020 року №07-740-20, в якому зокрема наголошено, що заява позивачки від 11 жовтня 2019 року щодо переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора не розглядалась у порядку Закону України «Про звернення громадян», оскільки подавалась відповідно до вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».

Проте, у відповідності з вимогами Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» заява ОСОБА_1 від 11 жовтня 2019 року не розглянута, рішення не прийнято.

Таким чином суд погоджується з позивачем, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 від 11 жовтня 2019 року про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора та, відповідно, неприйняття рішення згідно Закону №113.

Також суд погоджується з позивачкою, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо залишення без розгляду звернення ОСОБА_1 від 11 січня 2020 року про надання відповіді на заяву останньої від 11 жовтня 2020 року щодо переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора.

Що стосується позовної вимоги про визнання бездіяльності Офісу Генерального прокурора щодо не переведення та не призначення ОСОБА_1 прокурором Офісу Генерального прокурора протиправною, слід зазначити таке.

З огляду на зміст заяви ОСОБА_1 від 11 жовтня 2019 року про переведення до Офісу Генерального прокурора та зміст позовної заяви, ОСОБА_1 вважала, що Порядок №221 до неї не застосовується, відповідно вважала, що до Офісу Генерального прокурора вона мала б бути переведена та призначена на відповідну посаду поза межами процедури атестації.

Однак суд не погоджується із такою думкою позивача.

Як вже було процитовано вище, згідно з пунктом 7 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора; 2) професійної етики та доброчесності прокурора (пункти 9, 10, 12 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX).

Таким чином, процедура реформування органів прокуратури розпочата з дня набрання чинності Законом № 113-IX та вищенаведеними нормами цього Закону визначено основну її умову, а саме: проходження прокурорами атестації з метою подальшого несення служби в органах прокуратури.

Згідно з частиною другою статті 9 Закону України "Про прокуратуру" (у редакції Закону України Закону № 113-IX) усі накази Генерального прокурора оприлюднюються державною мовою на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора на наступний робочий день після їх підписання з додержанням вимог режиму таємності. Накази Генерального прокурора, що є нормативно-правовими актами, набирають чинності з дня їх оприлюднення, якщо інше не передбачено самим актом, але не раніше дня оприлюднення.

Наказом Генерального прокурора № 221 від 03 жовтня 2019 року затверджено Порядок проходження прокурорами атестації.

Виданий на виконання пункту 9 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-IX наказ Генерального прокурора № 221 від 03 жовтня 2019 року оприлюднений державною мовою на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора 04 жовтня 2019 року.

Положення Закону №113-IX є чинними та неконституційними у встановленому законом порядку не визнавались, а тому відсутні правові підстави для їх незастосування.

Не визнані нечинними та не скасовані інші акти, прийняті на виконання Закону №113-IX щодо проведення та проходження прокурорами атестації, а тому також відсутні правові підстави для їх незастосування.

Суд вважає за необхідне зауважити, що запровадження законодавцем такого механізму реформування органів прокуратури України безперечно є втручанням у приватне життя особи прокурора у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року в аспекті умов проходження публічної служби (професійної діяльності).

Проте, таке втручання у даному конкретному випадку прямо передбачено Законом № 113-IX і переслідує абсолютно легітимну ціль відновлення довіри суспільства до функціонування органів прокуратури України, а тому, за умови чинності цього Закону та відсутності рішення Конституційного Суду України щодо його неконституційності, суд не знаходить підстав для висновку про незабезпечення балансу між публічним інтересом суспільства на формування корпусу прокурорів системи органів прокуратури України та приватним інтересом заявника на продовження служби в органах прокуратури без проходження процедури атестації.

З урахуванням викладеного суд не вбачає підстав для задоволення позовної вимоги щодо визнання бездіяльності Офісу Генерального прокурора щодо не переведення та не призначення ОСОБА_1 прокурором Офісу Генерального прокурора протиправною, в розумінні реагування на заяву позивачки від 11 жовтня 2019 року, тобто поза межами процедури атестації.

Також законодавцем були визначені наслідки відмови від проходження атестації.

Так, підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав: 1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 41 Закону України "Про прокуратуру" повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.

Утім, як встановлено судом, відповідачем не прийнято будь-якого рішення на заяву позивачки від 11 жовтня 2019 року у відповідності з вимогами Закону №113-IX.

Більше того, відповідачем продовжені трудові відносини з позивачкою.

При цьому суд критично ставиться до тверджень відповідача з приводу того, що ОСОБА_1 у трудових відносинах з Офісом Генерального прокурора не перебуває, водночас наказ про звільнення з посади прокурора третього відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України не видавався.

Як було зазначено вище юридична особа Генеральна прокуратура України (код ЄДРПОУ 00034051, адреса: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15) не ліквідована, не реорганізована, а відбулась лише зміна назви юридичної особи - з Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора.

Відповідно, ОСОБА_1 не бувши звільненою з юридичної особи код ЄДРПОУ 00034051, не може не перебувати у трудових відносинах з юридичною особою код ЄДРПОУ 00034051.

В матеріалах справи міститься наказ Офісу Генерального прокурора від 25 травня 2020 року №1343ц, яким прокурору третього відділу процесуального керівництва Першого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України Козаченко Вікторії Іванівні, посаду якої ліквідовано наказом Генерального прокурора від 27 листопада 2019 року №91шц, тимчасово визначене робоче місце в Департаменті організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням органів Державного бюро розслідувань та нагляду за його оперативними підрозділами Офісу Генерального прокурора за адресою: вул. Московська, 8, корпус 24.

Статтею 29 Кодексу законів про працю України передбачено обов`язок власника або уповноваженого ним органу (далі - роботодавець) проінструктувати працівника і визначити йому робоче місце.

КЗпП на сьогодні не містить ані визначення місця роботи, ані визначення робочого місця. Місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування діяльністю юридичної особи (переважно знаходиться керівництво) та здійснення управління і обліку (стаття 93 Цивільного кодексу України).

З огляду на вказане, визначення робочого місця ОСОБА_1 в Департаменті організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням органів Державного бюро розслідувань та нагляду за його оперативними підрозділами Офісу Генерального прокурора за адресою: вул. Московська, 8, корпус 24 - нерозривно має бути пов`язано з призначенням останній і відповідної посади, оскільки прокурор, який перебуває у трудових відносинах з юридичною особою код ЄДРПОУ 00034051, та має визначене робоче місце, відповідно повинен виконувати певні обов`язки, визначені Законом України «Про прокуратуру».

Зважаючи на те, що відповідачем продовжені з ОСОБА_1 трудові відносини, визначене робоче місце в Офісі Генерального прокурора, водночас ОСОБА_1 не встановлена посада, за якою ОСОБА_1 як прокурор повинна здійснювати свої повноваження та виконувати посадові обов`язки, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог останньої в частині зобов`язання Офісу Генерального прокурора призначити ОСОБА_1 в Офіс Генерального прокурора на посаду, рівнозначну посаді, яку позивач обіймала згідно наказу Генерального прокурора від 21 березня 2019 року №182ц.

Судом не заперечується, що переведення в Офіс Генерального прокурора та призначення на певну посаду прокурора за наслідками проведеної атестації, є дискреційними повноваженнями суб`єкта владних повноважень. Водночас обсяг цієї дискреції не може бути необмеженим і повинен підлягати зовнішньому/публічному контролю, в тому числі судовому. Процес та результат атестації, прийняття рішення як в разі не проходження атестації, відмови у проходженні атестації, так і за її наслідками, повинен бути зрозумілим як безпосереднім учасникам цих відносин, зокрема прокурору, так і суспільству загалом, адже коли йдеться про необхідність сформувати якісний прокурорський корпус, якому довіряло б це суспільство, то обґрунтованість/умотивованість рішень щодо проходження атестації, призначення на посаду кожного прокурора є необхідною для цього умовою та гарантією.

Зокрема, рішення можна вважати вмотивованим, якщо в ньому зазначено обставини, що мають значення для правильного вирішення кожного питання; є посилання на докази, на підставі яких ці обставини встановлено; є оцінка доводів та аргументів особи, щодо якої вирішується питання з приводу допущення до атестації, проходження атестації, подальшого перебування на посаді в разі відмови від проходження атестації; посилання на норми законодавства.

Так, пунктом 49 рішення Європейського Суду з прав людини від 02 листопада 2006 року у справі «Волохи проти України» (заява №23543/02) зазначено, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку.

Формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (див. рішення Європейського Суду з прав людини від 24.04.2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, п. 39).

Оскільки за наслідками поданої позивачем заяви від 11 жовтня 2019 року відповідачем не прийнято жодного рішення, при цьому не звільнено з органу прокуратури, а продовжені трудові відносини шляхом визначення робочого місця в Офісі Генерального прокурора без встановлення відповідної посади, цим самим позивача поставлено в стан правової невизначеності.

Тому, враховуючи наведене, задоволення позовних вимог шляхом зобов`язання Офісу Генерального прокурора призначити Козаченко В.І. в Офіс Генерального прокурора на посаду, рівнозначну посаді, яку позивач обіймала згідно наказу Генерального прокурора від 21 березня 2019 року №182ц, є належним способом захисту порушеного права.

Щодо стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (Порядок №100) встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

З наведеного слідує, що стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється в разі поновлення працівника на роботі, якого було звільнено.

В той же час ОСОБА_1 не звільнена з органу прокуратури як станом на час звернення з адміністративним позовом до суду, так і станом на час вирішення спору по суті.

Зокрема, зі змісту листа Офісу Генерального прокурора від 18 травня 2020 року №07-740-20 вбачається, що на підставі заяв ОСОБА_1 наказами Генерального прокурора від 29 січня 2020 року №1280вц та від 18 лютого 2020 року №309-вц останній надавалася частина невикористаної щорічної відпустки і додаткова оплачувана відпустка як одинокій матері.

Крім того, у в казаному листі зазначено, що за інформацією Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності з жовтня 2019 року по квітень 2020 року ОСОБА_1 нараховано заробіток у сумі 182778,29 грн.

Відповідачем на підтвердження зазначеному надані розрахункові листи за січень - квітень 2020 року а також копії табелів обліку використання робочого часу за травень - вересень 2020 року, в яких невідпрацьований час позначений літерним кодом «ін».

При цьому, щодо відміток в табелях з приводу невідпрацьованого часу відповідач вказав на те, що згідно із наказом Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року №489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» літерний код «ін» позначає інший невідпрацьований час, який при наданні підтверджуючих документів буде оплачено.

Наведені відповідачем обставини не спростовані позивачем.

Враховуючи викладене підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частини стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - судом не встановлено, а іншого позивачем в цьому спорі не заявлено.

Щодо стягнення моральної шкоди у розмірі 350 000 грн, слід наголосити на наступному.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Судам слід надавати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Вирішуючи питання про обґрунтованість позовних вимог в частині позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди слід вказати, що матеріали справи не містять належних доказів причинно-наслідкового зв`язку між діями (бездіяльністю) відповідача та спричиненою позивачці моральною шкодою.

Більше того, як вірно зауважив представник відповідача у відзиві на позовну заяву, позивачем не долучено до матеріалів справи належних та допустимих доказів завдання моральної шкоди, а також не надано доводів, з яких виходила позивач при визначенні розміру цієї шкоди.

Таким чином суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора моральної шкоди у розмірі 350 000 грн.

Згідно з частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з положеннями статті 75 Кодексу адміністративного судочинства України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Згідно з пунктом 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27.09.2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Крім того, судом враховується, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також доводи позивача та відповідача щодо заявлених позовних вимог, суд дійшов до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат, пов`язаних з розглядом справи, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Відповідно до частини першої статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Згідно із статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Позивачем заявлено декілька позовних вимог, які стосуються питання переведення та призначення на посаду в Офіс Генерального прокурора та стягнення середнього заробітку, а також заявлені вимоги щодо стягнення моральної шкоди у розмірі 350 000 грн.

Позивачем при зверненні до суду із заявленими позовними вимогами сплачено судовий збір у розмірі 3500,00 грн лише за позовну вимогу про стягнення моральної шкоди. Щодо решти позовних вимог позивач звільнена від сплати судового збору.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково, а, зокрема у задоволенні позовних вимог щодо стягнення моральної шкоди відмовлено, відповідно судові витрати у розмірі 3500 грн відшкодуванню не підлягають.

Підсумовуючи все вище викладене, керуючись статтями 2, 77, 139, 242-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -

в и р і ш и в:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо залишення без розгляду заяви ОСОБА_1 від 11 жовтня 2019 року щодо переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора.

Визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо залишення без розгляду звернення ОСОБА_1 від 11 січня 2020 року про надання відповіді на заяву ОСОБА_1 від 11 жовтня 2020 року щодо переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора.

Зобов`язати Офіс Генерального прокурора призначити ОСОБА_1 в Офіс Генерального прокурора на посаду, рівнозначну посаді, яку ОСОБА_1 обіймала згідно наказу Генерального прокурора від 21 березня 2019 року №182ц.

В задоволенні решти позову відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Т.І. Шейко