Рішення № 94162504, 12.01.2021, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

12 січня 2021 року м. Ужгород№ 260/561/20

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Луцович М.М.

при секретарі судових засідань - Полянич В.І.

та осіб, що беруть участь у справі:

позивача - ОСОБА_1

представника позивача - Кривка П.П.;

представника відповідача - не з`явився;

розглянувши у судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Міжгірської районної державної адміністрації про визнання протиправним звільнення з роботи та поновлення на роботі, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду із позовом до Міжгірської районної державної адміністрації про визнання протиправним звільнення з роботи та поновлення на роботі.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач з 22.08.2008 року була призначена на посаду головного спеціаліста загального відділу апарату Міжгірської районної державної адміністрації. Позивач наголошувала, що хоча її в подальшому і було переведено на посаду головного спеціаліста юридичного відділу Міжгірської РДА, однак з 2016 року по дату звільнення вона фактично працювала і виконувала обов`язки спеціаліста у загальному секторі Міжгірської РДА. Згідно наказу № 17-р від 30.01.2020 року позивача було звільнено з посади головного спеціаліста юридичного відділу апарату Міжгірської районної державної адміністрації за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України та п. 1. ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» з виплатою позивачеві вихідної допомоги відповідно до ст. 44 КЗпП України. Позивач зазначала, що наказ № 17-р від 30.01.2020 року про звільнення її з роботи є протиправним, оскільки в порушення норм трудового законодавства відповідачем не було запропоновано їй іншої роботи, жодного повідомлення про час і місце розгляду профспілковим органом питання про звільнення за п.1 ч.1 ст. 40 КЗпП України позивач не отримувала і на засідання не запрошувалася.

В судовому засіданні позивач та представник позивача просили позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Відповідач надіслав до суду відзив на позовну заяву, згідно якого просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, мотивуючи тим, що після 31.01.2020 року, у зв`язку зі змінами в структурі районної державної адміністрації, припинив діяти сектор з питань цивільного захисту РДА, натомість було затверджено у новій структурі РДА тільки провідний спеціаліст з питань цивільного захисту районної державної адміністрації - 1 штатна одиниця і керівником державної служби РДА було надано пропозицію зайняти цю посаду одному з працівників РДА з вищою кваліфікацією та продуктивністю праці. Так, в процесі скорочення враховувалися вимоги щодо переважного права залишення на роботі працівників та жодного із працівників, яких було залишено на роботі позивач не переважала за продуктивністю праці, кваліфікацією тощо. Відповідач звертався до профспілкового органу з листом від 28.12.2019 року щодо надання дозволу на звільнення позивача та профспілковий орган не надав рішення про відмову у звільненні, у зв`язку зі скороченням штатної чисельності, тобто не заперечував проти такого звільнення. З огляду на викладене відповідач просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, однак 06.01.2021 року до суду надійшло клопотання відповідача про розгляд даної справи за відсутності представника відповідача.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представника позивача, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що позивач з 22.08.2008 року була призначена на посаду головного спеціаліста загального відділу апарату Міжгірської районної державної адміністрації, прийняла присягу державного службовця та їй було присвоєно 15 ранг державного службовця (а.с. 12). В подальшому, 23.03.2011 року позивачеві було присвоєно 14 ранг державного службовця (а.с. 12). З 07.09.2011 року позивача було переведено на посаду головного спеціаліста відділу фінансово-господарського забезпечення апарату райдержадміністрації. 17.07.2014 року мене переведено на посаду головного спеціаліста відділу з питань внутрішньої політики та зв`язків з громадськістю апарату райдержадміністрації (а.с. 12). 01.05.2016 року позивачеві присвоєно 9 ранг державного службовця (а.с. 12). З 07.07.2016 року позивача було переведено на посаду головного спеціаліста юридичного відділу апарату Міжгірської райдержадміністрації (а.с. 13). З 02.05.2019 року позивачеві було присвоєно 8 ранг державного службовця (а.с. 13)

Згідно Повідомлення від 01.11.2019 року відповідач повідомив позивача, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19.06.2019 року №746, розпорядження голови Міжгірської райдержадміністрації від 31.10.2019 р. № 35-р «Про граничну чисельність працівників та структуру районної державної адміністрації» посада позивача головного спеціаліста юридичного відділу апарату райдержадміністрації скорочується (а.с. 18).

Так, згідно Повідомлення від 01.11.2019 року позивача було повідомлено про майбутнє звільнення згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України (п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України "Про державну службу", яке відбудеться з 01.01.2020 року та звільнення обумовлено неможливістю переведення на іншу роботу у зв`язку з її відсутністю (а.с. 18).

Відповідно до наказу № 17-р від 30.01.2020 року позивача було звільнено з посади головного спеціаліста юридичного відділу апарату Міжгірської районної державної адміністрації за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України та п. 1. ч. 1 ст 87 Закону України «Про державну службу» з виплатою їй вихідної допомоги відповідно до ст. 44 КЗпП України (а.с. 20).

Як встановлено в ході розгляду справи по суті та не заперечувалося позивачем, з наказом № 17-р від 30.01.2020 року про звільнення позивача було ознайомлено та видано копію зазначеного наказу - 31.01.2020 року.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України від 10.12.2015 №889-УІІІ «Про державну службу» (тут і надалі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Закон №889-УІІІ) визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.

Згідно статті 5 Закону №889-УІІІ правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Кодекс законів про працю України (тут і надалі в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - КЗпП України) визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини (ст. 1 КЗпП України).

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Під змінами в організації виробництва і праці в п. 1 ст. 40 КЗпП, зокрема, мається на увазі ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Відповідно до приписів ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Згідно до абз. 2 ст. 49-4 КЗпП України ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення. Власник або уповноважений ним орган не пізніше трьох місяців з часу прийняття рішення проводить консультації з професійними спілками про заходи щодо запобігання звільненню чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-якого звільнення.

У відповідності до абз. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2 - 5, 7 статті 40 пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, працівником органу внутрішніх справ, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.

Згідно до абз. 3 ст. 43 КЗпП України подання власника або уповноваженого ним органу має розглядатися у присутності працівника, на якого воно внесено. Розгляд подання у разі відсутності працівника допускається лише за його письмовою заявою. За бажанням працівника від його імені може виступати інша особа, у тому числі адвокат. Якщо працівник або його представник не з`явився на засідання, розгляд заяви відкладається до наступного засідання у межах строку, визначеного частиною другою цієї статті. У разі повторної неявки працівника (його представника) без поважних причин подання може розглядатися за його відсутності.

Таким чином, з вище викладеного вбачається, що звільнення працівника за п.1 ст. 40 КЗпП України характеризується рядом ознак, зокрема роботодавець зобов`язаний забезпечити наступні елементи процедури звільнення: ліквідація, реорганізація підприємств, зміна форм власності або часткове зупинення виробництва, що тягнуть за собою скорочення чисельності або штату працівників, погіршення умов праці, можуть здійснюватися тільки після завчасного надання професійним спілкам інформації з цього питання, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про строки проведення звільнення; про наступне вивільнення, персонально попередити працівників не пізніше ніж за 2 місяці; при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці врахувати переважне право на залишення працівника на роботі; одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробницт ва і праці запропонувати працівнику іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації; звільнення працівника з підстав передбачених у п.1 ст.40 КЗпП України допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно листа від 03.03.2020 року №06-05/02, наданого на адвокатський запит від 26.02.2020 року №12-3т, відповідач повідомив, що Міжгірська РДА надіслала до профспілкового комітету лист від 28.12.2019 року №01-30/1315, згідно якого просила надати згоду на звільнення працівників Міжгірської РДА, в тому числі і позивача (а.с. 80).

Однак, як встановлено в ході розгляду справи по суті та підтверджується наявними матеріалами, на профспілкових зборах не розглядалося питання щодо звільнення позивача з роботи, позивач на засідання профспілкового органу не викликалася. Доказів протилежного відповідач, як суб`єкт владних повноважень до суду не надав. Також, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень не було надано до суду, а також така відсутня в матеріалах справи - згода виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є позивач, щодо звільнення ОСОБА_1 з роботи.

З огляду на зазначене суд констатує, що звільнення позивача за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України було здійснено відповідачем за відсутності згоди виборного органу (профспілкового представника) первинної профспілкової організації, членом якої є позивач.

Щодо посилання відповідача у відзиві на позов на те, що позивачеві не було запропоновано іншої роботи, оскільки у працівників, яким була запропонована робота була краща продуктивність праці та кваліфікація ніж у позивача, суд констатує наступне.

У відповідності до ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Так, згідно відзиву на позов відповідач зазначає, що штатна чисельність працівників Міжгірської РДА після зміни структури такої, тобто після 31 січня 2020 року складала: 1. Сектор правової роботи та звернень громадян - 2 штатні одиниці; 2.Сектор документообігу, контролю та ресурсного забезпечення - 2 штатні одиниці; 3. Провідний спеціаліст з питань цивільного захисту - 1 штатна одиниця.

Відповідно до Додатку 1, Додатку 2 до Розпорядження "Про граничну чисельність працівників та структуру районної державної адміністрації" від 28.11.2019 року №43-р кількість штатних одиниць разом по структурних підрозділах відповідача складала - 60 штатних одиниць (а.с. 75-76).

Згідно Штатного розпису на 2020 рік в апараті Міжгірської РДА було 14 штатних одиниць (а.с. 104).

Крім того, згідно листа від 09.10.2020 року №01-41/907 відповідач повідомив суд, що на день звільнення ОСОБА_1 в райдержадміністрації була наявна одна вакантна посада - провідного спеціаліста з питань цивільного захисту райдержадміністрації, яка утворилася 14.01.2020 року та 15.01.2020 року відповідачем було надано повідомлення з пропозицію зайняти вказану вакантну посаду ОСОБА_2 , як працівнику з більшим досвідом роботи ніж позивач, а ОСОБА_1 пропозиція зайняти зазначену посаду не надавалася (а.с. 92).

Виходячи з системного аналізу ч. 2 ст. 40 КЗпП України вбачається, що звільнення працівника з роботи за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України допускається виключно у випадку наявності в сукупності трьох складових, а саме: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників; 2) відсутність можливості перевести працівника на іншу роботу, в тому числі відсутність вакантних посад; 3) відсутність згоди працівника щодо переведення його на іншу роботу.

Таким чином, звільнення працівника з посади у випадках зміни в організації виробництва і праці, в тому числі скорочення чисельності або штату працівників допускається тільки у випадках реальної неможливості переведення працівника за його згодою на іншу роботу, при цьому обов`язок щодо вжиття всіх необхідних заходів для надання працівникові іншої роботи покладається на роботодавця.

Однак, як встановлено в ході розгляду справи по суті та не заперечувалося відповідачем, жодна з вище вказаних посад у структурі Міжгірської РДА не була запропонована позивачеві. Відповідачем не було надано до суду жодних доказів того, що позивачеві було запропоновано іншу вакантну посаду, а остання відмовилася від неї.

Доказів того, що вище вказані вакантні посади не могли бути запропоновані позивачеві за її професією чи спеціальністю, чи того, що у відповідача були відсутні інші вакантні посади (роботи), які позивач могла виконувати з урахуванням її освіти, кваліфікації, досвіду тощо - відповідач, як суб`єкт владних повноважень до суду не надав.

Так, в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо неможливості переведення позивача на іншу роботу, яка б відповідала її освіті, кваліфікації, досвіду тощо.

Таким чином, відповідачем одночасно з попередженням позивача 01.11.2019 року про звільнення її, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці не було запропоновано жодної іншої роботи, що є порушенням вимоги абз. 3 ст. 49-2 КЗпП України.

У відповідності до ст. 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Аналогічну правову позицію висловив і Верховний Суд України в постанові від 01.04.2015 року №6-40цс15 вказавши на наступне: "власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював".

Отже, для належного виконання вимог ч. 2 ст. 40 КЗпП України, відповідач зобов`язаний був запропонувати позивачеві всі вакантні посади, які в нього були наявні та які позивач могла виконувати з урахуванням її освіти, кваліфікації, досвіду тощо, незалежно від того, в якому структурному підрозділі позивач працювала - чого відповідачем не було зроблено.

Таким чином, суд приходить висновку, що відповідачем, як суб`єктом владних повноважень не було доведено належними та допустимими доказами неможливості переведення позивача за її згодою на іншу роботу, а відповідно і правомірності прийняття наказу від 30.01.2020 року №17-р "Про звільнення ОСОБА_1 ".

Відповідно до ч.1, ч.2 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ч.1, ч.2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

Середньомісячна заробітна плата позивача, яка обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці, що передують місяцю звільнення з роботи, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року за № 100 "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати", складає: 8630,00 грн. (із розрахунку згідно Довідки відповідача від 01.10.2020 року №01-48/24 (а.с. 105), а саме: за листопад 2019 року - 8630,00 грн. та за грудень 2019 року - 8630,00 грн.).

Позивача поновлено на роботі рішенням суду від 12.01.2021 року, а звільнено з роботи 31.01.2020 року.

Отже, всього робочих днів за період з 01.02.2020 року по 11.01.2021 року - 235 днів.

Таким чином, сума заробітної плати необхідна для відшкодування позивачу за час вимушеного прогулу з (01.02.2020 року по 11.01.2021 року) становить (283 грн. (середньоденна заробітна плата) х 235 (робочих днів) = 66505 грн.

При цьому, відповідно до пункту 2, пункту 3 частини 1 статті 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби та присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Відтак, постанова суду в частині поновлення позивача на займаній на час звільнення посаді та виплати заробітної плати за один місяць в сумі - 8630,00 грн. підлягає негайному виконанню.

На підставі вище вказаного суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, позовні вимоги підтверджено належними та допустимими доказами.

Керуючись ст. 241, ч. 3 ст. 243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В :

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Міжгірської районної державної адміністрації (вул. Шевченка, 97, смт. Міжгір`я, Міжгірський район, Закарпатська область, 90000, код ЄДРПОУ 04053772) про визнання протиправним звільнення з роботи та поновлення на роботі - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міжгірської районної державної адміністрації №17-р від 30.01.2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста юридичного відділу апарату Міжгірської районної державної адміністрації з 31.01.2020 року.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста юридичного відділу апарату Міжгірської районної державної адміністрації з 01.02.2020 року.

4. Стягнути з Міжгірської районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період 01.02.2020 року по 11.01.2021 року в сумі 66505,00 (шістдесят шість тисяч п`ятсот п`ять гривень) грн.

5. Рішення суду, в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді головного спеціаліста юридичного відділу апарату Міжгірської районної державної адміністрації з 01.02.2020 року та стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць в сумі 8630,00 (вісім тисяч шістсот тридцять гривень) грн. допустити до негайного виконання.

6. Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду в строки визначені ст. 295 КАС України. Рішення суду набирає законної сили в порядку визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

СуддяМ.М. Луцович

Відповідно до ч. 3 ст. 243 КАС України рішення суду у повному обсязі складено 15.01.2021 року.