Рішення № 94161921, 14.12.2020, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

14 грудня 2020 р. Справа № 120/5073/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Яремчука Костянтина Олександровича, розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду з позовною заявою звернулася ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області щодо визнання протиправним рішення про відмову в призначенні пенсії за вислугу років, а також зобов`язання відповідача призначити пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення".

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка зазначила, що 07 серпня 2020 року звернулася до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення".

Проте, рішенням №025550003858 від 14 серпня 2020 року відповідач відмовив у призначенні пенсії у зв`язку із тим, що заявниця продовжує працювати, а також з огляду на відсутність необхідного спеціального стажу.

Позивач вважає таке рішення органу Пенсійного фонду протиправним, адже, на її думку, відповідачем безпідставно не зараховано до спеціального стажу періоди її перебування у декретній відпустці.

Ухвалою від 28 вересня 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

19 жовтня 2020 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року - не менше 25 років; з 01 січня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 11 жовтня 2017 року - не менше 26 років 6 місяців. Проте, згідно із поданими позивачкою документами її спеціальний стаж складає 25 років 07 днів, що є недостатнім для призначення позивачеві пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення". Так, до спеціального стажу не зараховано періоди з 09 червня 1997 року по 08 липня 1997 року, з 16 серпня 2001 року по 02 вересня 2001 року, з 18 липня 2002 року по 31 липня 2002 року та з 27 липня 2009 року по 31 липня 2009 року, оскільки позивачка перебувала у відпустці без збереження заробітної плати, про що свідчить довідка комунального некомерційного підприємства "Іллінецька центральна районна лікарня" від 25 жовтня 2019 року вих. №01-35/1961, у якій зазначено, що ОСОБА_1 з 01 липня 1996 року вийшла з декретної відпустки. Відтак, на думку відповідача, відсутні правові підстави для визнання протиправним рішення щодо відмови в призначенні позивачу пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення".

Ухвалою суду від 27 жовтня 2020 року вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін та призначено розгляд справи на 18 листопада 2020 року. Цією ж ухвалою витребувано у позивачки докази, які підтверджують те, що вона у періоди з 09 червня 1997 року по 08 липня 1997 року, з 16 серпня 2001 року по 02 вересня 2001 року, з 18 липня 2002 року по 31 липня 2002 року та з 27 липня 2009 року по 31 липня 2009 року перебувала у декретній відпустці.

09 листопада 2020 року на виконання вимог ухвали суду від 27 жовтня 2020 року ОСОБА_1 надано належним чином засвідчену копію довідки комунального некомерційного підприємства "Іллінецька центральна районна лікарня" Іллінецької районної ради від 06 листопада 2020 року, яка видана ОСОБА_1 на підтвердження, зокрема, того, що остання у період роботи з 01 серпня 1992 року по 28 лютого 2011 року перебувала у відпустці без збереження заробітної плати.

У судове засідання, призначене на 18 листопада 2020 року, ані позивач, ані представник відповідача не з`явилися. При цьому, 16 листопада 2020 року на адресу суду від представника відповідача надійшла заява про розгляд справи без його участі.

Ухвалою суду від 18 листопада 2020 року відкладено розгляд справи на 14 грудня 2020 року та визнано явку представника Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області в судове засідання, що призначене на 14 грудня 2020 року о 15:00 год., обов`язковою. Цією ж ухвалою витребувано у Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області пенсійну справу ОСОБА_1 для огляду в судовому засіданні, а також витребувано у комунального некомерційного підприємства "Іллінецька центральна районна лікарня" належним чином засвідчені накази №64 від 09 червня 1997 року, №133 від 13 серпня 2001 року, №138 від 16 липня 2002 року та №567 від 26 липня 2009 року, на підставі яких ОСОБА_1 надавалась відпустка без збереження заробітної плати.

02 грудня 2020 року на виконання вимог ухвали суду від 18 листопада 2020 року Головним управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області надано витребувані докази.

11 грудня 2020 року на виконання вимог ухвали суду від 18 листопада 2020 року комунальним некомерційним підприємством "Іллінецька центральна районна лікарня" також подано витребувані докази.

У судове засідання, призначене на 14 грудня 2020 року, сторони не з`явилися, незважаючи на те, що про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином. При цьому, 14 грудня 2020 року на адресу суду від позивачки та від представника відповідача надійшли заяви про розгляд справи без їх участі.

Зважаючи на те, що сторони у судове засідання не з`явилися суд з урахуванням положень частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України дійшов висновку розгляд справи здійснювати у відсутності сторін.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, оцінивши надані сторонами докази, суд встановив такі обставини.

07 серпня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення".

Проте, рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області №025550003858 від 14 серпня 2020 року заявниці відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років у зв`язку із тим, що вона продовжує працювати в закладах та за посадою, робота на яких надає право на пенсію за вислугу років, а також у зв`язку із відсутністю необхідного спеціального стажу. Рішення обґрунтоване тим, що відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати: з 1 квітня 2015 року - не менше 25 років; з 01 січня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців; з 11 жовтня 2017 року - не менше 26 років 6 місяців. Згідно із поданими документами страховий стаж ОСОБА_1 складає 25 років 07 днів, що є недостатнім для призначення позивачці пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення". При цьому, до страхового стажу не зараховано періоди з 09 червня 1997 року по 08 липня 1997 року, з 16 серпня 2001 року по 02 вересня 2001 року, з 18 липня 2002 року по 31 липня 2002 року та з 27 липня 2009 року по 31 липня 2009 року, оскільки позивачка перебувала у відпустці без збереження заробітної плати, про що свідчить довідка комунального некомерційного підприємства "Іллінецька центральна районна лікарня" від 25 жовтня 2019 року вих. №01-35/1961, у якій зазначено, що ОСОБА_1 з 01 липня 1996 року вийшла з декретної відпустки.

Надаючи правову оцінку рішенню, що оскаржується, суд зважає на таке.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Пунктом 2-1 розділу XV Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року №1058-IV (надалі - Закон №1058) передбачено, що, особам, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом України "Про пенсійне забезпечення".

Абзацами 1, 2 пункту 16 розділу XV Закону №1058 встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за вислугу років для осіб, які на день набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій" мають вислугу років та стаж, необхідні для призначення такої пенсії.

Відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" (в редакції Законів України №213-VIII від 02 березня 2015 року та №911-VIII від 24 грудня 2015 року) право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років та після цієї дати:

- з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

- з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

- з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

- з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

- з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

- з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

Проте, 04 червня 2019 року рішенням Конституційного Суду України №2-р/2019 визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" зі змінами, внесеними Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року №911-VIII. При цьому зазначено, що положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05 листопада 1991 року №1788 зі змінами, внесеними Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року №213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року №911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційним Судом України у вказаному рішенні зазначено, що положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" із змінами, внесеними Законом №911 у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункті "а" статті 54 Закону №1788, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах "е", "ж" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення", слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статей 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Основного Закону України.

Положення пункту "а" статті 54, статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" зі змінами, внесеними Законом №213-VIII щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави.

Відтак, Конституційний Суд України визнав зміни внесені до статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 2 березня 2015 року №213-VIII та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року №911-VIII - неконституційними.

Вказані норми втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення №2-р/2019, тобто з 04 червня 2019 року.

Отже, з 05 червня 2019 року положення пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" діють в первинній редакції, чинній до внесення змін Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02 березня 2015 року №213-VIII та "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24 грудня 2015 року №911-VIII, якою передбачено наступне: право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Відповідно до статті 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року №637, передбачено, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

За відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи (абзац 1 пункту 3 вказаного вище Порядку).

Відтак, аналіз наведених приписів свідчить про те, що, як правило, трудова книжка є тим документом, що підтверджує стаж роботи, і лише за її відсутності або відсутності у ній відповідних записів трудовий стаж може встановлюватися на підставі інших документів, про які йдеться у пункті 1 Порядку підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній.

Зі змісту рішення №025550003858 від 14 серпня 2020 року, що оскаржується, слідує, що ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії за вислугу років відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" у зв`язку із тим, що вона продовжує працювати в закладах та за посадою, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, а також у зв`язку із відсутністю необхідного спеціального стажу.

Водночас, в ході судового розгляду встановлено, що спеціальний стаж позивачки становить 25 років 07 днів, що підтверджується записами у трудовій книжці позивачки серії НОМЕР_1 , а також не заперечується відповідачем.

Отже, відмовляючи ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років, відповідач не врахував те, що позивачка звернулася із заявою про призначення їй пенсії за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" 07 серпня 2020 року, тобто після прийняття рішення Конституційного Суду України від 04 червня 2019 року, а відтак застосуванню підлягали положення пункту "е" частини 1 статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" в первинній редакції, яка визначає, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку, що й слугувало підставою для прийняття протиправного рішення.

З огляду на те, що спеціальний стаж роботи ОСОБА_1 на момент звернення із заявою про признання пенсії становив більше 25 років, що й визнається пенсійним органом, тому твердження про недостатність у заявниці спеціального стажу є безпідставними.

Аналогічні висновки містяться у постановах Сьомого апеляційного адміністративного суду від 26 серпня 2020 року у справі №560/1491/20, від 29 жовтня 2020 року у справі №560/3107/20 та ряду інших.

Окрім того, необгрунтованими слід визнати посилання відповідача як на підставу для відмови у призначенні пенсії на те, що позивачка продовжує працювати, адже такі не містять належного правового обгрунтування, що також свідчить про протиправність оскарженого рішення.

Відтак, позовна вимога щодо визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області №025550003858 від 14 серпня 2020 року щодо відмови у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

З приводу вимоги зобов`язального характеру, то варто врахувати наступне.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Водночас, згідно з пунктом 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд керується принципом ефективності захисту такого права, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом.

З огляду на те, що суд дійшов висновку щодо протиправності рішення відповідача щодо відмови у призначенні позивачці пенсії за вислугу років, тому позовна вимога щодо зобов`язання відповідача призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" також підлягає задоволенню.

Окрім того, задовольняючи позовну вимогу щодо зобов`язання відповідача вчинити конкретну дію, суд зважає на те, що така вимога є похідною, що залежить від задоволення основної вимоги.

Визначаючись із датою, з якої позивачці слід призначити пенсію, суд враховує приписи частини 1 статті 83 Закону України «Про пенсійне забезпечення», відповідно до яких пенсії призначаються з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсії призначаються з більш раннього строку: пенсії за віком та по інвалідності призначаються з дня досягнення пенсійного віку або відповідно встановлення інвалідності органами медико-соціальної експертизи, якщо звернення за пенсією надійшло не пізніше 3 місяців з дня досягнення пенсійного віку або встановлення інвалідності; пенсії у разі втрати годувальника призначаються з дня виникнення права на пенсію, але не більш як за 12 місяців перед зверненням за пенсією.

Таким чином, оскільки позивачка звернулася до пенсійного органу із заявою про призначення пенсії за вислугу років 07 серпня 2020 року, тому пенсію слід призначити з 07 серпня 2020 року.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, суд дійшов висновку, що за наведених у позовній заяві мотивів і підстав позовні вимоги підлягають задоволенню.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зважає на положення статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, частиною 1 якої визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи те, що суд дійшов висновку задовольнити позовні вимоги, тому на користь позивачки слід стягнути сплачений нею при зверненні до суду судовий збір в розмірі 840,80 гривень за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області.

Керуючись статтями 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 243, 245, 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області №025550003858 від 14 серпня 2020 року, яким відмовлено ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років відповідно до пункту "е" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" з 07 серпня 2020 року.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області на користь ОСОБА_1 витрати, пов`язані з оплатою судового збору, в розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 КАС України.

Відповідно до частини 1 статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 )

Відповідач: Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області (місцезнаходження: 21028, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 7; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України: 13322403)

Повний текст рішення складено 14.12.2020

Суддя Яремчук Костянтин Олександрович