Рішення № 94068887, 12.01.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 січня 2021 року м. Київ № 640/1375/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Добрівської Н.А.,

розглянувши у спрощеному провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доГоловного управління Пенсійного фонду України в м. Києвіпровизнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (далі по тексту - відповідач, ГУ ПФУ в м. Києві), у якому просила:

- визнати неправомірними дії відповідача щодо припинення виплати пенсії за період з травня по червень 2018 року та з жовтня по грудень 2018 року за віком позивачці, як внутрішньо переміщеній особі;

- зобов`язати відповідача поновити виплату призначеної позивачці пенсії за віком за минулий час та здійснити виплату суми пенсії, яка виникла з 1 травня 2018 року і станом на дату позову складає 15 899,10 грн шляхом перерахування коштів на поточний рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк»;

- допустити негайне виконання рішення в частині виплати пенсії у межах суми стягнення за один місяць відповідно до пункту 1 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, 3 179,82 грн.

В обґрунтування заявлених вимог позивачка зазначає, що за спірний період відповідачем протиправно призупинено виплату їй пенсії в порушення законодавчо встановлених вимог, оскільки перелік підстав для припинення виплати пенсії є вичерпним та можливе лише за умови прийняття відповідачем відповідного рішення у порядку та на підставах, визначених Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі №640/1375/19 та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження (письмового провадження) на підставі пункту 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, з якого вбачається, що ГУ ПФУ в м. Києві не погоджується із заявленими позовними вимогами, оскільки права позивачки не порушені у зв`язку з тим, що за наслідками розгляду її звернення виплату пенсії поновлено з липня 2018 року, а суми виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються та будуть виплачені на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. Оскільки станом на момент розгляду справи окремий порядок не прийнято, відсутні підстави для виплати коштів позивачці за минулий період. Вимоги про зобов`язання здійснити виплату в розмірі 15 889,10 грн є виключною прерогативою відповідача; відповідно до особового рахунку позивачки в електронній базі пенсіонерів заборгованість за минулий час за період з 01 травня 2018 року по 30 червня 2018 року та з 01 жовтня 2018 року по 31 грудня 2018 року складає 15 940,35 грн.

У відповіді на відзив позивачкою зазначено про пріоритетність застосування положень статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» в межах спірних відносин у порівнянні з постановами Кабінету Міністрів України та про відсутність у відзиві доводів щодо правомірності призупинення виплати пенсії позивачці.

Ознайомившись із письмово викладеними доводами учасників справи, дослідивши подані документи і матеріали, суд встановив такі обставини справи.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в ГУ ПФУ в м. Києві та отримує пенсію за віком як внутрішньо переміщена особа відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»; статус внутрішньо переміщеної особи підтверджено довідкою від 28 листопада 2016 року №16388 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи; відповідно до виписки по картковому рахунку ОСОБА_1 , остання не отримувала пенсійні виплати за період з 01 травня 2018 року по 30 червня 2018 року та з 01 жовтня 2018 року по 31 грудня 2018 рок включно, що також не заперечується відповідачем.

За наслідками розгляду заяви про поновлення виплат від 24 травня 2018 року ГУ ПФУ листом від 26 червня 2018 року №29610/02/Л-1808 повідомив про те, що з 01 травня 2018 року виплата пенсії тимчасово переміщеним особам проводиться окремим порядком і після здійснення перевірки виплата пенсії поновлюється; відповідно до заяви позивачки від 22 травня 2018 року виплату пенсії буде поновлено в липні 2018 року.

Листом від 08 листопада 2018 року №107498/02/Л-1808/2 за наслідками розгляду звернення ОСОБА_1 до Урядової гарячої лінії від 11 жовтня 2018 року повідомлено, що виплату пенсії позивачці припинено з жовтня 2018 року; для поновлення виплати запропоновано подати заяву про поновлення виплати пенсії

З`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення відповідача, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, судом при вирішенні спору по суті враховується таке.

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд зазначає, що спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно - правових статусів особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 07 жовтня 2009 року №25-рп/2009 зауважив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У зазначеному рішенні Конституційного Суду України та відповідній практиці Європейського суду з прав людини застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може бути пов`язане з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Частиною першою статті 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Отже, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Принципи, засади та механізм функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України від 09 липня 2003 року №1058-IV «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі по тексту - Закон №1058-IV).

Частиною третьою статті 4 Закону №1058-IV визначено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким, зокрема, визначено підстави припинення пенсійних виплат, є Закон №1058-IV. Інші нормативно-правові акти, у сфері правовідносин врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Питання виплати пенсій врегульовані статтею 47 Закону №1058-IV, за якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

При цьому, суд зауважує, що питання заборгованості по пенсії за спірний період з 01 травня 2018 року по 30 червня 2018 року та з 01 жовтня 2018 року по 31 грудня 2018 рок включно не є спірним, відповідачем не заперечується, що пенсія позивачці за вказаний період нарахована та обліковується в органі, що здійснює пенсійні виплати, у повному обсязі, однак, не виплачена у зв`язку з відсутністю окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України.

Також, відповідачем не спростовано доводи позивача щодо безпідставності припинення відповідної виплати пенсії.

Суд зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2018 року №335 внесені зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року №365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», а саме, пункти 15 і 18 доповнені реченням такого змісту: «суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України», враховуючи наведене, позивачу не сплачено заборгованості за спірний період.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях №20-рп/2011 від 26 грудня 2011 року та №2-рп-99 від 02 березня 1999 року висловив позицію, згідно з якою Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.

Згідно з пунктом 6 частини першої статі 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Особливу увагу варто звернути на те, що у преамбулі до Закону №1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов`язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Судом встановлено, що жодних змін у вказаний Закон №1058-IV з приводу особливостей виплати заборгованості пенсіонерам, які є внутрішньо переміщеними особами, Верховною Радою не приймались.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.

У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.

При цьому суд акцентує увагу на тому, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або «інші права», як це зазначено у статті 9 Закону Закон України від 20 жовтня 2014 року №1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон №1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації, а тому відповідач повинен всіляко сприяти відновленню виплат, гарантованих державою внутрішньо переміщеним особам.

Судом встановлено, що позивачу за період з 01 травня 2018 року по 30 червня 2018 року та з 01 жовтня 2018 року по 31 грудня 2018 рок включно нараховувались пенсійні виплати, однак відповідачем заборгованість за вказаний період не виплачено.

Згідно із статтею 46 Закону №1058-IV нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії; нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв`язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.

На підставі частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Проте, відповідачем, на якого покладено обов`язок доказування, не надано жодних доказів на підтвердження викладених у відзиві обставин у спростування заявлених позовних вимог, зокрема, не підтверджено нормативно та документально правомірність призупинення виплати пенсії позивачці з подальшим поновленням, повторного призупинення пенсії з подальшим її поновленням без звернення ОСОБА_1 із заявою, з урахуванням чого суд дійшов висновку про порушення ГУ ПФУ в м. Києві прав ОСОБА_1 , що полягає у невиплаті позивачці пенсії за спірний період.

При цьому, судом не приймаються до уваги доводи відповідача щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог у зв`язку з тим, що станом на момент розгляду справи Кабінетом Міністрів України не прийнято окремого порядку, оскільки матеріалами справи підтверджено відсутність правових підстав для призупинення виплати пенсії ОСОБА_1 та вбачається про подальше її поновлення відповідачем як за заявою позивачки так і без її звернення, з чого слідує про неправомірність дій ГУ ПФУ в м. Києві щодо призупинення здійснення пенсійних виплат.

Отже, перевіривши обґрунтованість доводів сторін, оцінивши, надані позивачкою докази, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання протиправними дій ГУ ПФУ в м. Києві, що полягають у невиплаті ОСОБА_1 пенсії за період з 01 травня 2018 року по 30 червня 2018 року та з 01 жовтня 2018 року по 31 грудня 2018 рок включно.

Судом враховується, що позивачка визначає суму заборгованості по виплаті їй пенсії, яка відрізняється від суми, що наведена відповідачем у відзиві на позовну заяву, при цьому, оскільки матеріали справи не містять жодних належних, достатніх і допустимих доказів щодо дійсного розміру заборгованості по виплаті пенсії ОСОБА_1 за спірний період, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги про зобов`язання відповідача виплатити позивачці заборгованість по пенсії за вказаний період шляхом перерахування коштів на поточний рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк» без зазначення конкретної суми пенсійних виплат.

Щодо заявлених позовних вимог допустити негайне виконання рішення в частині виплати пенсії у межах суми стягнення за один місяць відповідно до пункту 1 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, 3 179,82 грн., суд зазначає наступне.

Приписами частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Оскільки, присуджені позивачу виплати є періодичними та здійснюються з Державного бюджету України, рішення підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.

Згідно з частиною першою статті 9, статтею 72, частинами першою, другою, п`ятою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані позивачем докази суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог у відповідній частині.

Частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Оскільки позовні вимоги задоволено частково шляхом визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії та відмовлено лише в частині зазначення суми, заявленої до стягнення, на користь позивача слід стягнути судовий збір за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

На підставі вище викладеного та керуючись статтями 2, 5-11, 73-77, 90, 139, 241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправними дії Головного управління ПФУ в м. Києві, що полягають у невиплаті ОСОБА_1 пенсії за період з 01 травня 2018 року по 30 червня 2018 року та з 01 жовтня 2018 року по 31 грудня 2018 року включно.

3. Зобов`язати Головне управління ПФУ в м. Києві виплатити ОСОБА_1 заборгованість по пенсії за період з 01 травня 2018 року по 30 червня 2018 року та з 01 жовтня 2018 року по 31 грудня 2018 рок включно шляхом перерахування коштів на поточний рахунок, відкритий в АТ «Ощадбанк».

4. Допустити негайне виконання рішення суду у межах суми стягнення за один місяць.

5. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

6. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені нею витрати по сплаті судового збору у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві.

Рішення набирає законної сили у порядку, встановленому в ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено протягом 30 днів з моменту складення повного тексту до суду апеляційної інстанції в порядку, визначеному ст.ст.293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції згідно з Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII.

Позивач - ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 ; поштова адреса: АДРЕСА_2 );

Відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в місті Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, код ЄДРПОУ 42098368).

Суддя Н.А. Добрівська