Рішення № 94068664, 11.01.2021, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 січня 2021 року м. Чернігів Справа № 620/5346/20

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Тихоненко О.М., розглянувши, за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А4507 про визнання протиправною та скасування відмови, зобов`язання вчинити певні дії,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до військової частини А4507 (далі - відповідач), в якому просить:

визнати відмову відповідача, оформлену листом від 05.11.2020 № 6/995, у виплаті позивачу середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій) протиправною та скасувати її;

зобов`язати відповідача виплатити позивачу середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій) за період з 28.02.2019 по 14.01.2020 (фактичної виплати заборгованості індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій) - за 320 днів із розрахунку 353,76 грн в день, в сумі 113203,40 грн з відрахуванням податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

В обґрунтування своїх вимог позивачем зазначено, що оскільки належні позивачу суми не були йому виплачені при звільненні, вина відповідача щодо невиплати таких сум була встановлена рішенням суду від 06.09.2019 у справі №620/1985/19, спір про розмір належних працівникові сум відсутній, то відповідач повинен нести відповідальність за неповний розрахунок при звільненні, передбачену частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України, а саме - сплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 13.11.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання за наявними у справі матеріалами. Ухвалою суду надано термін для подачі відзиву на позовну заяву, відповіді на відзив та заперечень.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній просить зменшити суму середнього заробітку, вказану в позові ОСОБА_1 до Військової частини А4507 з 113203,40 грн до 101254,40 грн згідно довідки про середньомісячне грошове забезпечення позивача.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Судом встановлено, що згідно витягу з наказу командира військової частини А4507 (по стройовій частині) від 28.02.2019 №51 позивача виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення з 28.02.2019 (а.с.16).

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 06.09.2019 у справі №620/1985/19, яке набрало законної сили 18.12.2019 позов ОСОБА_1 до Військової частини А 4507 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини А 4507 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018, а також з 01.04.2018 по 01.02.2019 враховуючи вимоги пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078; зобов`язано Військову частину А 4507 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018, а також з 01.04.2018 по 01.02.2019 враховуючи вимоги пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 за умови перевищення встановленого порогу індексації 103 відсотка; визнано протиправною бездіяльність Військової частини А 4507 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28.02.2019; зобов`язано Військову частину А 4507 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 28.02.2019.

На виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду у справі №620/1985/19, відповідач перерахував позивачу заборгованість по індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій у сумі 52158,71 грн, які позивач отримав 14.01.2020, що підтверджується випискою по картковому рахунку позивача (а.с.21).

Як слідує з матеріалів справи 28.10.2020 позивач звернувся до відповідача з заявою, в якій просив нарахувати та виплатити йому середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 28.02.2019 по 14.01.2020 (а.с.9-13).

Листом від 05.11.2020 № 6/995 військова частина А4507 повідомила позивача про відсутність підстав для виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні та відмовила у задоволенні заяви позивача від 28.10.2020 (а.с.14-15).

Вважаючи вказану відмову протиправною, позивач звернувся до суду з позовом за захистом своїх прав та інтересів.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на наступне.

Дата, розмір та виплата вищевказаних сум, на виконання рішення суду, не оскаржується у даній справі, не заперечується сторонами.

Спірними питаннями у справі є обґрунтованість заявлених вимог позивача щодо не проведення нарахування і виплати середнього заробітку та щодо зобов`язання провести нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Трудові відносини, які складаються під час проходження військової служби, мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.

Разом з тим Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" або іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, у тому числі і не встановлено відповідальність роботодавця за невчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.

Водночас суд вважає за необхідне зазначити, що принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці закріплені у частині 1 статті 21 та у статті 24 Конституції України, статті 21 та 22 Кодексу законів про працю України.

Дискримінацію можна визначити, перш за все, як порушення принципу рівності.

Статтею 23 Загальної Декларації прав людини, прийнятої і проголошеної резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948, встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати №95, виданої 01.07.1949 Міжнародною організацією праці та ратифікованої Президіумом Верховної Ради СРСР 31.01.1961, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 цієї Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постанові від 17.02.2015 (справа №21-8а15), за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Отже, у даному випадку, враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України, зокрема, норм статей 116 та 117, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби військовослужбовців.

Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом у постановах: від 07.02.2018 у справі №806/535/16 (провадження №К/9901/1799/18), від 08.02.2018 у справі №805/977/16-а (провадження №К/9901/8708/18) та від 04.04.2018 у справі №805/5111/15-а (провадження №К/9901/6929/18), висновки якого, в силу вимог частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Так, згідно з частиною 1 статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1 статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналізуючи вищезгадані норми матеріального права, Верховний Суд України у постанові від 15.09.2015 (справа №21-1765а15) дійшов висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із -заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, тощо).

У свою чергу, виходячи із загальних засад права, під "виною" слід розуміти психічне ставлення особи до своїх протиправних дій або до бездіяльності та їхніх наслідків у формі умислу чи необережності.

Вина є одним з елементів суб`єктивної сторони будь-якого правопорушення, а тому відповідальність, за загальним правилом, можлива лише при винному вчиненні будь-якого діяння або бездіяльності.

Матеріалами справи підтверджується, що індексація грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018, з 01.04.2018 по 01.02.2019 та компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, на виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду у справі №620/1985/19, перераховані на картковий рахунок позивача 14.01.2020 (а.с.21), тобто фактична їх виплата здійснена з затримкою.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

У той же час, згідно з частиною 2 статті 77 цього Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, у даній справі не доведено суду правомірність своєї бездіяльності щодо не проведення з позивачем повного розрахунку при звільненні позивача.

Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з частиною першої статті 27 Закону України від 24.03.1995 року №108/95-ВР "Про оплату праці" (із змінами і доповненнями) порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Підпунктом "л" пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі також - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок застосовується у інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати проводяться, виходячи із середньої заробітної плати.

Абзацом 3 пункту 2 вказаного Порядку № 100 визначено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (п.5 Порядку № 100).

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Враховуючи, що 28.02.2019 був останнім днем військової служби позивача, та саме цією датою необхідно було здійснити розрахунок з позивачем, але військовою частиною А4507 розрахунок проведено лише 14.01.2020 на виконання рішення суду, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправною відмови відповідача, оформленої листом від 05.11.2020 № 6/995 щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 01.03.2019 по 14.01.2020.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком Верховного Суду України у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Аналогічна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 816/1640/17.

Як випливає з матеріалів справи позивач звільнений зі служби 28.02.2019.

На виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду у справі №620/1985/19, відповідач перерахував позивачу заборгованість по індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій у сумі 52158,71 грн, які позивач отримав 14.01.2020, що підтверджується випискою з карткового рахунку позивача (а.с.21).

З довідки відповідача від 04.11.2020 №263/ф/374 (а.с.18) слідує, що розмір місячного грошового забезпечення ОСОБА_1 за два календарних місяця, що передували звільненню становить: за грудень 2018 року - 8376,90 грн, за січень 2019 року - 11241,30 грн.

Так, одноденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці перед звільненням, становить 316,42 грн (8376,90+11241,30 = 19618,20 /62 день= 316,42 грн); період затримки розрахунку становить 320 днів (з 01.03.2019 по 14.01.2020); отже, сума середнього заробітку, за несвоєчасний розрахунок при звільнені, становить 101254,40 грн (320х316,42 грн= 101254,40 грн).

При цьому суд зауважує, що сума заборгованості виплаченої із затримкою в 320 днів становить лише 52158,71 грн, що є значно меншою порівняно із сумою, розрахованою щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Позивач просить суд зобов`язати відповідача нарахувати та виплати йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.02.2019 по 14.01.2020 (день фактичного розрахунку), проте з огляду на правову позицію Верховного суду, суд який розглядає справу зобов`язаний здійснити такий розрахунок та стягнути з відповідача конкретну суму.

Виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності та з огляду на наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 26.06.2019, у справі №761/9584/15-ц та від 26.02.2020, у справі № 821/1083/17, з урахуванням таких критеріїв, як наявність спору між позивачем та відповідачем з приводу розміру належних до виплати позивачу сум на день звільнення; розмір недоплаченої компенсації за невикористану відпустку та індексації грошового забезпечення порівняно із розрахованим середнім заробітком, за час затримки розрахунку при звільненні, дії відповідача щодо її виплати, зокрема, після вирішення спору судом першої інстанції до набрання законної сили судовим рішенням, враховуючи причини невиплати індексації та грошової компенсації за невикористані дні соціальної відпустки та той факт, що відповідач фінансується повністю з Державного бюджету України, суд дійшов висновку про необхідність зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України та задоволення позовних вимог у вказаній частині в сумі стягнення у розмірі 52158,71 грн.

Враховуючи вищевикладене, позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.

Керуючись статтями 241-243, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 до Військової частини А4507 про визнання протиправною та скасування відмови, зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною відмову Військової частини А4507, оформлену листом від 05.11.2020 № 6/995 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 01.03.2019 по 14.01.2020.

Стягнути з Військової частини А4507 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 01.03.2019 по 14.01.2020 у розмірі 52 158 (п`ятдесят дві тисячі сто п`ятдесят вісім) грн 71 коп.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду за правилами, встановленими статтями 293, 295 - 297 та підпунктом 15.5 пункту 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подачі апеляційної скарги до Чернігівського окружного адміністративного суду або до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Військова частина А4507 (вул. Староказарменна дільниця, 2, м. Чернігів, 14029, код ЄДРПОУ 24302065).

Повне судове рішення складено 11.01.2021.

Суддя О.М. Тихоненко