Ухвала суду № 94065886, 11.01.2021, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

У Х В А Л А

про залишення позовної заяви без руху

11 січня 2021 р. Справа №200/131/21-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1

Суддя Донецького окружного адміністративного суду Голуб В.А., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання протиправними та скасування постанови Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 320 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк” до категорії неплатоспроможних", а також постанови Правління Національного банку України від 28 серпня 2014 року № 537 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк”, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Національного банку України про визнання протиправними та скасування постанови Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 320 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк” до категорії неплатоспроможних", а також постанови Правління Національного банку України від 28 серпня 2014 року № 537 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк”.

Водночас, відомості, наявні в програмному забезпеченні «Діловодство спеціалізованого суду» та Єдиному державному реєстрі судових рішень України, свідчать, що в провадженні Донецького окружного адміністративного суду перебувала адміністративна справа № 805/7246/14 за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Публічне акціонерне товариство “Автокразбанк” про визнання протиправними та скасування постанови Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 320 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк” до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 30 травня 2014 року № 40 “Про виведення з ринку та здійснення тимчасової адміністрації".

Ухвалою від 18 червня 2014 року Донецький окружний адміністративний суд вказану позовну заяву залишив без руху та надав позивачеві строк на усунення недоліків позовної заяви.

20 червня 2014 року суд ухвалою відкрив провадження по даній справі.

Ухвалою від 24 червня 2014 року Донецький окружний адміністративний суд клопотання ОСОБА_1 про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову ОСОБА_1 до Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Публічне акціонерне товариство “Автокразбанк” про визнання протиправними та скасування постанови Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 320 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк” до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 30 травня 2014 року № 40 “Про виведення з ринку та здійснення тимчасової адміністрації" задовольнив. Зупинив дію постанови Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 320 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк” до категорії неплатоспроможних» до винесення судом відповідного рішення. Зупинив дію рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 30 травня 2014 року № 40 «Про виведення з ринку та здійснення тимчасової адміністрації» до винесення судом відповідного рішення.

Ухвалою від 09 липня 2014 року суд задовольнив клопотання представника ОСОБА_1 про зупинення провадження у справі. Зупинив провадження у справі. Викликав сторін у попереднє судове засідання на 25.08.2014 року на 14 год. 40 хв. для вирішення питання щодо поновлення провадження у справі.

Водночас, ухвалою від 11 серпня 2014 року Донецький апеляційний адміністративний суд апеляційні скарги Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Національного банку України, Публічного акціонерного товариства «Автокразбанк» на ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 24 червня 2014 року у справі № 805/7246/14 - задовольнив. Ухвалу Донецького окружного адміністративного суду від 24 червня 2014 року у справі № 805/7246/14 – скасував. У задоволені клопотання ОСОБА_1 про забезпечення адміністративного позову шляхом зупинення дії постанови Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 320 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства "Автокразбанк" до категорії неплатоспроможних" та рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 30 травня 2014 року № 40 "Про виведення з ринку та здійснення тимчасової адміністрації" до винесення судом відповідного рішення, відмовив. Справу № 805/7246/14 направив до Донецького окружного адміністративного суду для подальшого розгляду по суті.

У зв`язку з захопленням представниками незаконних озброєних формувань ДНР приміщення Донецького окружного адміністративного суду під час проведення антитерористичної операції, адміністративна справа № 805/7246/14, яка знаходилась на розгляді, втрачена.

Враховуючи приписи ст. 388 Кодексу адміністративного судочинства України, позивач звернувся до суду з даним позовом.

При цьому, позивач просить поновити строк звернення до суду, з огляду на те, що адміністративна справа за його первісним позовом була втрачена та наразі не підлягає відновленню. Крім того, ОСОБА_1 звертає увагу, що у період 2015-2020 року він неодноразово звертався до суду з запитами з питання відновлення втраченого провадження та продовження розгляду справи по суті.

Розглянувши вказане клопотання, суд дійшов наступних висновків.

Приписи статті 388 Кодексу адміністративного судочинства України визначають, у випадку втрати судового провадження до закінчення судового розгляду заявник має право звернутися до суду з новим позовом в установленому Кодексом порядку. В ухвалі суду про відкриття провадження в новій справі у зв`язку з втратою незакінченого провадження обов`язково має бути зазначено про цю обставину.

Враховуючи той факт, що з об`єктивних причин розгляд адміністративної справи № 805/7246/14 не було завершено та не було захищено в повній мірі права позивача, суд вважає за необхідне поновити пропущений ним процесуальний строк звернення до суду та визнати причини його пропуску поважними в частині права позивача на оскарження постанови Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 320 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк” до категорії неплатоспроможних", яка була предметом розгляду у справі № 805/7246/14.

Однак, адміністративна справа з приводу оскарження позивачем постанови Правління Національного банку України від 28 серпня 2014 року № 537 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк”» не перебувала на розгляді в Донецькому окружному адміністративному суді, та в свою чергу не була втрачена. Позивач жодним чином не обґрунтовує пропуск строків звернення до суду з приводу оскарження саме вказаної постанови.

На переконання суду, Конституція України гарантує право кожного на судовий захист своїх прав та інтересів, що включає також право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому звернення до суду може здійснюватися у межах встановленого строку, який у адміністративному судочинстві визначений як строк звернення до суду.

Однак, суд наголошує, що одним із складових верховенства права, як основоположного принципу адміністративного судочинства, є принцип правової визначеності.

Зміст принципу правової визначеності розкрито у ряді рішень Конституційного Суду України. Наприклад, у рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.

На підставі аналізу сформульованих позицій суд зауважує, що правова визначеність та принцип верховенства права є взаємопов`язаними, оскільки правова визначеність спрямована на чіткість та передбачуваність правового статусу особи, дій органів державної влади, їх посадових та службових осіб, недопущення безпідставного порушення чи обмеження прав і свобод людини і громадянина.

При цьому Європейський суд з прав людини у справах «Салов проти України», «Сутяжник проти Росії», підкреслює, що відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Зокрема, під правовим пуризмом у практиці Європейського суд з прав людини розуміється невідступне слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.

Отже, встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень у адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень.

Крім того, чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. Однак, для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку, оскільки національним законодавством вирішення цього питання віднесено до дискреційних повноважень суду.

Обґрунтовуючи важливість дотримання принципу правової визначеності, Європейським судом з прав людини сформовано практику, відповідно до якої національними судами пріоритетність має надаватися дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду, а поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб`єктивні, а об`єктивні та непереборні причини їх пропуску.

Крім того, у деяких рішеннях Європейського суд з прав людини наголошується, що тільки наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку з поважних причин; при цьому, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (справа «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А.» проти Іспанії», п. 109 ).

Отже, не заперечуючи наявності дискреційних повноважень у національних судів щодо вирішення питання про поновлення строку на звернення до суду, Європейський суд з прав людини підкреслює, що останні повинні визначити, чи виправдовують підстави для подібного продовження строків втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує межі розсуду суду ні в тривалості, ні в підставах для визначеності подовжених строків (справа «Безруков проти Росії», п. 34).

В даному випадку, позивач оскаржує постанову Правління Національного банку України № 537 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк” », яка була прийнята ще 28 серпня 2014 року.

Інститут строку звернення до адміністративного суду має на меті полегшення надання учасниками адміністративного процесу доказів, підвищує їх достовірність, а також забезпечує правову визначеність учасників спірних правовідносин.

Разом з тим, наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо звернення до суду у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку звернення до суду з поважних причин.

Європейський суд з прав людини у справах «Стаббігс та інші проти Великобританії», «Девеер проти Бельгії» визначає, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.

Суд зауважує, що відступлення від принципу правової визначеності через відновлення строку звернення до суду виправдано лише у випадках необхідності при обставинах істотного і непереборного характеру.

При оцінюванні поважності причин пропуску строку звернення до суду та прийнятті рішень про його поновлення суд враховує: 1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки; 2) поведінку заявника; 3) поведінку державних органів; 4) перевантаження судової системи; 5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі.

Водночас навіть наявність об`єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа «Олександр Шевченко проти України», п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи, що може бути зумовлено скасуванням рішення або визнанням незаконної дії (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.

З огляду на те, що позивачем не надано жодного доказу на підтвердження поважності причин пропуску ним строку звернення до суду з позовом в частині визнання протиправною та скасування постанови Правління Національного банку України № 537 від 28.08.2014 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк”», суд доходить висновку, що даний позов підлягає залишенню без руху, як то визначено ч. 1 ст. 123 Кодексу адміністративного судочинства України, а також вимогами ст. 161 Кодексу адміністративного судочинства України та ст. 169 Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім того, суд не додав до позовної заяви копію спірної постанови Правління Національного банку України № 537 від 28.08.2014 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк”», а у разі її відсутності - клопотання про її витребування, як то передбачено ч. 7 ст. 161 КАС України.

Поряд з цим, суд вважає за необхідне звернути увагу на певні особливості оскарження постанов Правління Національного банку України.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

При цьому, завданням адміністративного судочинства, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України, у рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Основного Закону). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Таким чином, гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджуване порушення було обґрунтованим.

Статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07 грудня 2000 року № 2121-ІІІ (далі - Закон № 2121-ІІІ) передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб.

Національний банк України має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки Національний банк України має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов`язані подавати Національному банку України затребувану інформацію у визначений ним строк. До осіб, які можуть бути об`єктом перевірки Національного банку України, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп (ч.ч. 1, 2 ст. 72 Закону № 2121-ІІІ).

Водночас, згідно з п. 12 ч. 1 ст. 73 Закону № 2121-III, у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об`єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об`єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного.

З аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону №2121-ІІІ, до суб`єктів оскарження рішень та дій НБУ, крім банків, віднесено й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому, норма ст. 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному вигляді, як наділення таких суб`єктів правом на оскарження рішень НБУ, без конкретизації предмета оскарження. У цій нормі не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам.

Таким чином, положення ст. 79 Закону № 2121-ІІІ поширюються на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.

Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом №2121-ІІІ, є заходами адміністративного реагування та адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду.

Крім того, у зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває ФГВФО, оскільки виконує спеціальні функції.

Так, відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VI), Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. ФГВФО є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

Згідно зі ст. 4 Закону № 4452-VI, основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (ст. 5 Закону № 4452-VI).

Частиною 7 ст. 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія ФГВФО з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства.

За приписами ч. 1 ст. 35 Закону № 4452-VI, тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду.

Зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI, виходячи із спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду, убачається, що діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ.

Водночас, згідно з ч. 1 ст. 36 Закону № 4452-VI, з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв`язку з ліквідацією банку.

Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації припиняються. Ураховуючи викладене, банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду за захистом порушених прав банку (його акціонерів) з метою оскарження відповідного рішення НБУ, зокрема, про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. ФГВФО чи його уповноваженої особи, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора), в силу норм Закону № 4452-VI у своїй діяльності спрямована на співпрацю з НБУ, а не на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 лютого 2019 року у справі № 826/2184/17 (провадження № 11-918апп18).

Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» установлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, право на справедливий судовий розгляд, гарантований ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб`єкта (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії»).

Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що ст. 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права.

Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові від 05 лютого 2019 року у справі № 826/2184/17 (провадження № 11-918апп18) звернула увагу на те, що на розгляді ЄСПЛ перебувала справа «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України», у якій, серед іншого, заявники скаржилися на те, що банк не мав доступу до суду для оскарження постанови НБУ.

Так, у рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України» ЄСПЛ підкреслив, що «за загальним правилом акціонер компанії не може стверджувати, що він є жертвою стверджуваного порушення прав компанії за Конвенцією (див. рішення у справі «Агротексім та інші проти Греції» від 24 жовтня 1995 року, п. 59-72). Проникнення за «корпоративну завісу» або нехтування правосуб`єктністю компанії може буде виправданим лише за виключних обставин, зокрема, якщо точно встановлено, що компанія не може звернутися до конвенційних установ через органи, утворені згідно з її статутом, або, у випадку ліквідації, через її ліквідаторів (там само, п. 66)».

Таким чином, ЄСПЛ дійшов висновку, що за звичайних обставин акціонер (навіть мажоритарний) не може звертатися до суду в інтересах банку.

Водночас у контексті згаданої справи «Фельдман та банк «Слов`янський» проти України» ЄСПЛ зазначив таке: «подаючи скарги в інтересах банку-заявника, перший заявник діяв як мажоритарний акціонер та віце-президент банку. На момент подання заяви акціонери та виконавчі органи банку-заявника були позбавлені своїх повноважень щодо управління діяльністю банку-заявника. Банк перебував під контролем ліквідаційної комісії, що складалася з посадових осіб територіальних управлінь НБУ, які становили більшість, та працівниками місцевої податкової інспекції (п. 12). Таким чином, з огляду на ситуацію банку-заявника та характер цих скарг Суд доходить висновку, що існували виключні обставини, які надали першому заявнику право подати цю заяву в інтересах банку-заявника (див. згадане рішення у справі «Кредитний та індустріальний банк проти Чеської Республіки», п. 46-52, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Капітал банк АД проти Болгарії» від 09 вересня 2004 року)».

При цьому ЄСПЛ зазначив, що скарги, подані першим заявником (Фельдманом) як мажоритарним акціонером, є несумісними за критерієм ratione personae із положеннями Конвенції у розумінні підп. «a» п. 3 ст. 35 Конвенції, а тому Фельдман як акціонер банку не вправі звертатись до суду у власних інтересах, і за звичайних обставин (зокрема за наявності уповноважених органів банку) не вправі звертатись до суду й в інтересах банку. Водночас, ураховуючи, що виконавчі органи банку-заявника були позбавлені своїх повноважень, з огляду на ситуацію банку та характер цих скарг ЄСПЛ доходить висновку, що існували виключні обставини, які надали акціонеру право подати цю заяву в інтересах банку-заявника.

Таким чином, стороною у справі був не акціонер банку, а сам банк, оскільки з огляду на виключні обставини від імені банку діяв контролюючий акціонер банку, який за звичайних обставин не вправі представляти банк.

Способи захисту, про застосування яких просить позивач, направлені на відновлення прав та інтересів саме банку, а не власних інтересів позивача.

Тому позивачем у цій справі має бути не ОСОБА_1 , а безпосередньо Публічне акціонерне товариство «Автокразбанк».

Верховний Суд України у постанові від 27.06.2017 у справі № 826/4275/16 (провадження № 21-3739а16) за подібних обставин, серед іншого, дійшов висновків, що спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, і що особа, яка є власником істотної участі в банку, має право звертатись до суду у зв`язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду в діяльність банку. Велика Палата Верховного Суду погодилася з правовими висновками Верховного Суду України в цій частині, але вважала за необхідне уточнити, що така особа діє від імені банку, а не у власних інтересах.

У позовній заяві ОСОБА_1 зазначає, що порушені його права як власника істотної участі Публічного акціонерного товариства «Автокразбанк» (24, 99 % акцій) та Голови Спостережної Ради ПАТ «АКБ Банк». Водночас, позивач жодним чином не зазначає, що діє він в інтересах Публічного акціонерного товариства «Автокразбанк» та не надає доказів та підтвердження того, що останній наразі є не припиненою юридичною особою.

Вказана обставина також свідчить про те, що позовна заява не відповідає приписам Кодексу адміністративного судочинства України, а тому позивачеві необхідно подати уточнену позовну заяву.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4, 12, 160, 161, 169, 256, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суддя -

УХВАЛИВ:

Клопотання позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду, - задовольнити частково.

Визнати поважними причини пропуску строку звернення до суду та поновити пропущений строк в частині оскарження постанови Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 320 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк” до категорії неплатоспроможних".

Позов ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання протиправними та скасування постанови Правління Національного банку України від 30 травня 2014 року № 320 "Про віднесення Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк” до категорії неплатоспроможних", а також постанови Правління Національного банку України від 28 серпня 2014 року № 537 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк”, - залишити без руху.

Надати ОСОБА_1 - десять днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху для усунення недоліків позовної заяви, шляхом надання до суду заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду із долученням належних, допустимих, достатніх та достовірних доказів настання цього наслідку через дію поважної причини в частині оскарження постанови Правління Національного банку України від 28 серпня 2014 року № 537 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк”», копію постанови Правління Національного банку України від 28 серпня 2014 року № 537 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства “Автокразбанк”» або у разі її відсутності клопотання про її витребування, а також уточнену позовну заяву.

У разі не усунення недоліків позовної заяви, яку залишено без руху, вона повертається позивачеві.

Повернення позовної заяви не позбавляє позивача права повторного звернення до суду в порядку, встановленому законом.

Суддя В.А. Голуб