Рішення № 94065679, 04.01.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 січня 2021 року Справа № 160/14377/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Серьогіної О.В. розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

03.11.2020 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 24.09.2020 року №1231-УБД «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою», яким ОСОБА_1 відмовлено у видачі дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність;

- зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (Ідентифікаційний код юридичної особи 39792822) надати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства (код цільового призначення згідно КВЦПЗ-01.03.), яка знаходиться на території Лозівської сільської ради Кегичівського району Харківської області за межами населених пунктів.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним. На виконання рішення суду відповідач повторно розглянув клопотання позивача про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою та видав наказ яким відмовив позивачу у видачі дозволу у зв`язку з тим, що іншій особі надано дозвіл на розроблення проекту. Позивач вважає оскаржуваний наказ протиправним, оскільки ч. 7 ст. 118 Земельного кодексу України не передбачає такої підстави для відмови як надання дозволу на розроблення проекту іншій особі. Просить суд позовні вимоги задовольнити.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.11.2020 року було відкрито провадження та призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами з 09.12.2020 року.

30.11.2020 року представником відповідача було подано письмовий відзив на позов, в якому представник просив відмовити у задоволенні адміністративного позову в повному обсязі, посилаючись на те, що за наявною у відповідача інформацією за зверненням третьої особи на земельну ділянку, яку планує отримати у власність позивач Головним управлінням видано наказ №8309-СГ від 10.09.2019 року «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою». Надання дозволу на розробку проекту землеустрою двом окремим громадянам щодо однієї і тієї ж земельної ділянки, сприяє позбавленню одного з них можливості завершити розпочату відповідно до вимог чинного законодавства процедуру отримання у власність земельної ділянки. Зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою за своєю правовою природою є дискреційним повноваженням та виключною компетенцією уповноваженого органу.

Згідно з ч. ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються вимоги позову, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини справи.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 05.09.2019 року звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області із клопотанням, в якому просив надати йому дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства (код цільового призначення згідно КВЦПЗ- 01.03.), яка знаходиться на території Лозівської сільської ради Кегичівського району Харківської області за межами населених пунктів за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 6323182000:02:000:0400.

До вказаної заяви були додані: графічні матеріали, на яких зазначене бажане місце розташування земельної ділянки; копія документа, що посвідчує особу; копія документа про присвоєння ідентифікаційного номера фізичній особі у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків та інших обов`язкових платежів; копія посвідчення учасника бойових дій та довідки про безпосередню участь особи в антитерористичні операції; нотаріально засвідчена копія довіреності від 11.03.2019 року; копія документа, що посвідчує особу представника за довіреністю; копія документа про присвоєння ідентифікаційного номера фізичній особі у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків та інших обов`язкових платежів представнику за довіреністю.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.04.2020 року по справі №160/13454/19 позовні вимоги позивача задоволено частково:

- визнано протиправною відмову Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, оформлену листом від 02.10.2019 року №П-12298/0-6117/0/95-19 «Про розгляд заяви», у наданні, зокрема, ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства.

- зобов`язано Головне управління Держгеокадастру у Харківській області повторно розглянути клопотання ОСОБА_1 від 05 вересня 2019 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства, яка знаходиться на території Лозовської сільської ради Кегичівського району Харківської області за межами населених пунктів за рахунок земельної ділянки з кадастровим номером 6323182000:02:000:0400.

На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.04.2020 року по справі №160/13454/19 відповідачем було прийнято наказ №1231-УБД від 24.09.2020 року про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою.

Підставою для прийняття даного наказу є те, що за наявною у відповідача інформацією, за зверненням третьої особи на земельну ділянку, яку планує отримати у власність позивач, Головним управлінням видано наказ №8309-СГ від 10.09.2019 року «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою».

Вважаючи таку відмову відповідача протиправною та такою, що порушує його права, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Правовідносини у сфері забезпечення права громадян на землю врегульовано Земельним кодексом України від 25.10.2001 року № 2768-III (далі – ЗК України).

За змістом частини 1, 2, 3 статті 22 ЗК України, землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Згідно з абзацом 1 частини 1 статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Частиною 2 статті 116 ЗК України встановлено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини 1 статті 117 ЗК України, передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб (частина 4 статті 122 ЗК України).

За правилами частини 6 статті 118 ЗК України, громадяни, які зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Згідно з частиною 7 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Тобто, ЗК України передбачено вичерпні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а саме невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Отже, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

При цьому, суд критично оцінює доводи відповідача про те, що надання позивачу дозволу на розробку проєкту землеустрою може порушувати права іншої особи, яка вже отримала дозвіл на розробку проекту землеустрою, виходячи з такого.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування регулюється статтями 123, 124 ЗК України. Цей порядок полягає в такому: зацікавлена особа звертається до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У клопотанні зазначаються, зокрема, орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення і додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування надає дозвіл (або мотивовану відмову у його наданні).

За замовленням заінтересованої особи виконавець розробляє проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Він погоджується в порядку, встановленому статтею 186-1 ЗК України.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування приймає рішення про надання земельної ділянки у власність, яким затверджує проєкт землеустрою щодо відведення ділянки.

Передача у власність земельної ділянки здійснюється на підставі зазначеного рішення шляхом відведення земельної ділянки у власність.

Отже, право власності виникає лише із моменту проведення державної реєстрації земельної ділянки.

До цього моменту, починаючи з моменту звернення особи до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, тривають переддоговірні відносини: сторони ведуть переговори щодо предмета договору, а саме - щодо можливості передачі землі у власність в майбутньому та визначення конкретної земельної ділянки на масиві земель державної або комунальної власності у встановленому законом порядку. Етапи цих переговорів такі: звертаючись до органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зацікавлена особа звертається до власника земельної ділянки - держави або територіальної громади (в особі відповідного органу) з пропозицією про передачу ій у власність земельної ділянки (предмет якої на цей час точно не визначений) та про проведення переговорів з цього приводу. У дозволі на виготовлення проєкту землеустрою визначається лише приблизна площа земельної ділянки та орієнтовне місцезнаходження (наприклад, земельний масив, у межах якого вона буде знаходитись).

Конкретизується ж земельна ділянка у проєкті землеустрою. Проєкт землеустрою щодо відведення земельної ділянки включає інформацію щодо меж земельної ділянки та інформацію, важливу для визначення можливості використання земельної ділянки у той чи інший спосіб, зокрема перелік обмежень у використанні земельних ділянок (меж охоронних зон (наприклад, біля ліній електропередач), зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон і зон особливого режиму використання земель); матеріали погодження проєкту землеустрою тощо (стаття 50 Закону України «Про землеустрій»).

Отже, дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки означає дозвіл власника земельної ділянки здійснити певні дії на землі власника, аби мати змогу в подальшому точно визначити предмет власності. Отже, цей дозвіл наділяє заінтересовану особу повноваженням ідентифікувати на землі власника земельну ділянку, яку ця особа бажає отримати у власність в майбутньому.

У постановах від 17 жовтня 2018 року у справі № 380/624/16-ц (провадження № 14-301цс18), від 29.09.2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження № 14-28-цс 20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.

Таким чином, позовна вимога в частині визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 24.09.2020 року №1231-УБД «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою, підлягає задоволенню.

Стосовно позовної вимоги позивача про зобов`язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою, суд зазначає наступне.

У справі, що розглядається, повноваження щодо затвердження або відмову у затвердженні проекту землеустрою, регламентовані статтею 118 ЗК України .

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою затвердженні щодо відведення земельної ділянки, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен прийняти відповідне рішення про надання дозволу. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу – надати дозвіл або відмовити, якщо для цього є законні підстави. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційним.

Застосовуючи ці підходи до справи, що розглядається, суд погоджується з доводом позивача, що належним способом захисту їх прав є саме зобов`язання відповідача прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою.

Адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб`єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64).

Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey), п. 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі «Джорджевич проти Хорватії», п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі «Ван Остервійк проти Бельгії», п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що «ефективний засіб правового захисту» у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції (Постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 року у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16 СМ, від 11.02.2019 року у справі № 2а-204/12 ).

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, вирішуючи спірні правовідносини в межах заявлених позовних вимог, доводів сторін, системного аналізу положень чинного законодавства України, суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено правомірність своїх дій, а тому позов підлягає задоволенню.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору за подачу адміністративного позову до суду на підставі статті 5 Закону України «Про судовий збір», підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Відповідно до ч.5 ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дана складення повного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 241-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Харківській області від 24.09.2020 року №1231-УБД «Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою».

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Харківській області (61145, м. Харків, вул. Космічна, буд. 21, 8-9 поверх, код ЄДРПОУ 39792822) надати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства (код цільового призначення згідно КВЦПЗ-01.03.), яка знаходиться на території Лозівської сільської ради Кегичівського району Харківської області за межами населених пунктів.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Серьогіна