Рішення № 94053580, 11.01.2021, Кремінський районний суд Луганської області

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Кремінна

11 січня 2021 року Справа № 414/2586/20

Провадження № 2/414/65/2021

Кремінський районний суд Луганської області у складі:

головуючого судді: Ковальова В.М.

за участю секретаря судового засідання: Білан Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кремінна цивільну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 до Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» про поновлення строку звернення до суду, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час перебування на військової служби за контрактом,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 16 грудня 2020 року звернувся до суду з позовом до Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» /далі ліцей/, в обґрунтування якого посилається на наступне.

ОСОБА_2 з 27 травня 2016 року перебував у трудових відносинах з ліцеєм на посаді старшого вихователя. Згідно наказу військового комісара Рубіжансько-Кремінського ОМВК від 21 квітня 2020 року вибув до в/ч А0536 для проходження військової служби за контрактом. Наступного дня ОСОБА_2 звільнився за власним бажанням відповідно до ст. 38 КЗпП України. З часу підписання контракту він постійно перебував на території військової частини, в тому числі на карантині. За ним відповідно до ч. 2 ст. 39 ЗУ «Про військовий обов`язок», ч.3 ст.119 КЗпП України зберігаються місце роботи, середній заробіток. 09 листопада 2020 року він звернувся до відповідача із заявою про поновлення на роботі, оскільки його було звільнено незаконно, але в цьому йому було відмовлено.

Тому просить поновити строк звернення до суду з заявою про поновлення на роботі, визнати незаконним та скасувати наказ про його звільнення, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час перебування на військової служби станом на 31 грудня 2020 року у розмірі 179 305 грн. 26 коп. В обґрунтування своєї позиції також посилається на постанови Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 131/1449/16-ц; від 14 лютого 2018 року у справі № 727/2187/16-ц; від 20 лютого 2018 року у справі № 640/4439/16-ц; від 21 лютого 2018 року у справі № 211/1546/16-ц; від 25 квітня 2018 року у справі № 205/1993/17; від 10 жовтня 2018 року у справі № 369/14205/17-ц; постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 серпня 2020 року у справі № 813/402/17.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого позовні вимоги ОСОБА_2 не визнає, оскільки позивач звільнився з посади за власним бажанням та пропустив строк звернення до суду. Крім того ОСОБА_1 не є уповноваженою особою звернення о суду від імені позивача, оскільки останній відповідно до ст.24 КЗпП України повинен самостійно захищати свої трудові права.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши показання ОСОБА_1 , суд приходить до наступних висновків.

Представник позивача звернувся до суду з позовом 16 грудня 2020 року та заявив вимоги про поновлення строку звернення до суду, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку, вважаючи, що строк позовної давності пропущений з поважних причин - обмеження активний дій, руху у зв`язку з наявністю в країні карантинних заходів. Відповідач у свою чергу до ухвалення судом рішення подав відзив на позовну заяву в тому числі про застосування наслідків спливу позовної давності до всіх вимог позивача.

Суд вважає, що інститут поновлення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору до спірних відносин не повинен бути застосовний.

Відповідно до ч.1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Згідно ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.

Відповідно до ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно до частин 3 та 4 ст. 267 цього Кодексу позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51)).

Згідно частин 1,5 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Відповідно до ст. 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю.

Пунктом 4 ст. 36, ст.38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (…), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Під час розгляду справи судом встановлено, що сторони перебували у трудових правовідносинах. ОСОБА_2 працював у ліцеї на посаді старшого вихователя, що підтверджується копією трудової книжки /а.с.8-16/.

Приписом військового комісара Рубіжансько-Кремінського ОМВК від 21 квітня 2020 року /а.с.18/ було запропоновано ОСОБА_2 22 квітня 2020 року вибути до в/ч А0536 для проходження військової служби за контрактом зі строком прибуття 23 квітня 2020 року, а 22 квітня 2020 року на ім`я начальника ліцею було направлено повідомлення про те, що за ОСОБА_2 за весь період служби зберігається місце роботи /посада/ та середній заробіток /а.с.19/.

ОСОБА_2 22 квітня 2020 року на ім`я начальника ліцею надав заяву про звільнення з займаної посади за власним бажанням з 22 квітня 2020 року. Відповідно до резолюції на заяві звільнення працівника було погоджено з керівником ліцею.

На підставі вказаної заяви було видано наказ № 30-к/тр від 22 квітня 2020 року, яким ОСОБА_2 того ж дня було звільнено за власним бажанням відповідно до ст. 38 КЗпП України з отриманням трудової книжки та виплатою заробітної плати /а.с.16, 49, 50/.

Відповідно до витягів із наказів /а.с.20-23/ ОСОБА_2 починаючи з 22 квітня 2020 року перебував на військовій службі у різних містах країни за контрактом /а.с.24-25/.

ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 09 листопада 2020 року звернувся до відповідача з заявою на ім`я начальника ліцею про відкликання заяви про його звільнення за власним бажанням, оскільки фактичною підставою звільнення було припис та наказ військового комісара. Крім цього, в заяві він просить поновити строк звернення з такою заявою, скасувати наказ, нарахувати та виплатити середню заробітну плату /а.с.26-27/.

У відповідь на вказану заяву, відповідачем на адресу заявника направлено лист від 08 грудня 2020 року /а.с.28-30/, в якому було роз`яснено, що відкликати заяву про звільнення після спливу більш ніж півроку від видачі наказу про звільнення неможливо, так як це буде суперечити чинному законодавству України.

Вказані обставини справи підтверджуються матеріалами справи та не спростовуються сторонами.

Суд погоджується з доводами відповідача, оскільки позивачем свідомо 22 квітня 2020 року було подано заяву про звільнення за власним бажанням, яка на час видання наказу не відкликана, а тому відповідач мав всі підстави для розірвання з працівником трудового договору на підставі ст. 38 КЗпП України в узгоджений сторонами строк. Відповідачем під час звільнення додержано норми законодавства, що регулює вивільнення працівника та відсутні підстави для поновлення позивача на роботі.

Суд також не приймає до уваги доводи позивача щодо відсутності волевиявлення працівника та його звільнення у зв`язку з проходженням військової служби.

Згідно з ч.1 ст.38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.

У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Установлений законом строк попередження про звільнення з роботи за власним бажанням має юридичне значення для сторін трудового договору.

Протягом цього строку працедавець має час знайти іншого працівника на його заміну. Водночас працівник до закінчення цього строку має упевнитися у своєму бажанні звільнитися з роботи, чи забрати подану ним заяву. В останньому випадку заява працівника втрачає свою юридичну силу і працівника не може бути звільнено відповідно до ст. 38 КЗпП України.

У разі, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору (частина друга вказаною статті).

Строк попередження про звільнення може бути скорочений, проте лише за погодженням між працедавцем і працівником. Одностороннє скорочення цього строку як працедавцем, так і працівником не допускається.

Отже, визначення дати звільнення є необхідною умовою досягнення взаємної домовленості між працівником та працедавцем, з метою дотримання прав та гарантій, встановлених трудовим законодавством.

Двотижневий строк попередження працівником працедавця про звільнення за власним бажанням обчислюється з наступного за днем подання заяви дня. Якщо в заяві про звільнення не зазначено дня, з якого він просить його звільнити, таким днем вважається той, що настає через два тижні після подання заяви про звільнення.

Тобто працівника можна звільнити навіть у день подання заяви про звільнення, але лише за його проханням.

З матеріалів справи вбачається, що отримавши припис про проходження військової служби з 22 квітня 2020 року позивач на ім`я начальника ліцею подав особисту заяву про його звільнення із займаної посади за власним бажанням з 22 квітня 2020 року.

Як вбачається зі змісту поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням, він зазначив дату звільнення саме 22 квітня 2020 року і відповідачем було погоджено цю дату, про що свідчить відповідна резолюція адміністрації ліцею на заяві позивача.

Таким чином, підписавши заяву про звільнення, позивач фактично висловив своє волевиявлення на розірвання трудового договору у визначений ним строк до закінчення стоку попередження, та цей строк було узгоджено сторонами за трудовим договором. Тому розірвання працедавцем (уповноваженим ним органом) трудового договору відбулося відповідно до діючого законодавства.

Суд не приймає до уваги доводи представника позивача про те, що зазначена заява не відповідає волевиявленню працівника та була написана ним під впливом необхідності проходження військової служби.

Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов`язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.

Як вбачається зі змісту поданої позивачем заяви про звільнення за власним бажанням, він зазначив дату звільнення та не зазначив причин звільнення. При цьому в судовому засіданні з`ясовано, що заява про звільнення була написана добровільно.

Пунктом 12 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року визначено, що у справах про звільнення особи за власним бажанням суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненнями особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч.ч. 3, 4 ст. 12 та ст. 81 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу для своїх вимог; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Проте звертаючись до суду з позовом позивач не надав доказів того, що він діяв під впливом тимчасового прибуття до військового комісара для укладення контракту для проходження військової служби, тобто подав заяву про звільнення під впливом цих показників.

Доводи про те, що 09 листопада 2020 року позивач надав заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення, не заслуговують на увагу, так як працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч.4 ст.24 КЗпП України). У даному випадку вбачається, що позивачем взагалі не зазначено строку попередження, а заявлено про його звільнення у день подання заяви. Водночас заяву про відкликання ним подано через шість місяців після звільнення, тобто поза межами навіть максимального строку попередження, визначеного ст. 38 КЗпП України.

Суд не приймає до уваги також доводи про те, що звільнення працівника проведено під час припису для проходження військової служби, що є порушенням вимог законодавства, оскільки позивач міг взагалі не складати відповідної заяви.

Тобто період знаходження працівника під впливом зовнішнього фактору не позбавляє його права розпорядитися своїм правом на власний розсуд та не перешкоджало припиненню трудового договору за ініціативою відповідача або за згодою сторін.

Крім того, позивачем не доведено факт поважності причини пропуску строку звернення до суду. З матеріалів справи вбачається, що позивач перебував на військовій службі у смт. Старичі, смт. Черкаське, а потім м. Вугледар, що не перешкоджало йому звернутися до суду з заявою у визначений законом строк і протилежного він належними та допустимими доказами не довів.

Відповідно до довідки від 22 грудня 2020 року /а.с. 48/ ОСОБА_2 лише в період з 29 травня 2020 року безпосередньо став брати участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії РФ в Донецькій та Луганській областях, в той час як його звільнення відбулося 22 квітня 2020 року.

Європейський суд з прав людини вказав, що п.1ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Тому посилання представника позивача на ч. 3 ст.119 КЗпП України, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», Закони України «Про оборону України», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» є помилковим.

Також є недоречним посилання представника позивача на постанови Верховного Суду з наступних підстав.

Дві постанови ВС від 14 лютого 2018 року, постанови ВС від 21 лютого 2018 року, від 25 квітня 2018 року, від 10 жовтня 2018 року стосуються звільнення осіб на підставі п.3 ч.2 ст. 36 КЗпП України - у зв`язку з призивом на строкову військову службу. Постанова ВС від 20 лютого 2018 року стосується стягнення коштів з особи на користь ПАТ КБ «Приватбанк», а постанова ВП ВС від 26 серпня 2020 року стосується звільнення працівника ДСНС за правилами Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу.

Тому суд не бачить підстав для задоволення позову.

Твердження відповідача про те, що ОСОБА_1 є неповноважним представником, оскільки позивач повинен самостійно в суді захищати свої право є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 58 ЦПК України сторона у справі може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Керуючись ст.ст. 12,13, 71-81, 263-265, 268, 354, 355 ЦПК України суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) до Луганського обласного ліцею з посиленням військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії» (код ЄДРПОУ 08166817, юридична адреса: Луганська область, м. Кремінна, вул. Мічуріна, 18) про поновлення строку звернення до суду, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Луганського апеляційного суду через Кремінський районний суд Луганської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення або складання. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В.М. Ковальов