Рішення № 94045634, 22.12.2020, Вишгородський районний суд Київської області

22.12.2020 Справа № 363/257/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2020 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:

головуючого-судді Чіркова Г.Є.,

при секретарі Гриб Л.І.,

за участю представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідачки ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вишгороді цивільну справу за позовом Заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України, Державного підприємства "Київська лісова науково-дослідна станція" до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_3 про визнання незаконними та скасування розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації та державного акту на право власності на земельну ділянку,

встановив:

заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Державного агентства лісових ресурсів України та Державного підприємства "Київська лісова науково-дослідна станція" звернувся до суду з даним позовом, в якому просить визнати незаконним та скасувати розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації № 1794 від 06.10.2011 щодо передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_3 ; визнати недійсним державний акт серії ЯМ №086382 на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га, виданий ОСОБА_3 з кадастровим номером 3221885200:20:283:0302 для ведення садівництва, та скасувати його державну реєстрацію.

Свої вимоги мотивує тим, що оспорюваним розпорядженням Вишгородська районна державна адміністрація всупереч вимог лісового законодавства України, передала у приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку за рахунок земель, що перебувають в постійному користуванні ДП «Київська лісова науково-дослідна станція», без виключення її з Державного лісового фонду України. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, проводиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства. У даному випадку Київське обласне та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства згідно положення затвердженого Наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 12 листопада 2012 року №401 підпорядковується Держлісагентству України та його територіальним органом. Управління відповідно до покладених на нього завдань надає висновок та погоджує зміну цільового призначення земельних лісових ділянок для їх використання в цілях не пов`язаних з веденням лісового господарства. Згідно листа Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 11 січня 2018 року № 04-48/78, останнє не надавало погодження на зміну цільового призначення на спірну земельну лісову ділянку для її використання в цілях не пов`язаних з веденням лісового господарства. Таким чином, Вишгородською районною державною адміністрацією, в порушення вимог ст. 20, 21, 56, 57, 122, 149 ЗК України, ст. 57 ЛК України передано у власність землі лісогосподарського призначення без погодження зміни цільового призначення органом лісового господарства та Кабінету Міністрів України. Також, не проведено державну експертизу проектів землеустрою, що є порушенням вимог ст. 9 Закону України «Про державну експертизу землевпорядної документації».

Крім того вважав, що строк позовної давності для звернення до суду із вказаним позовом пропущено з поважних причин, оскільки про допущені органом державної влади порушення під час прийняття оскаржуваного розпорядження прокурору стало відомо лише у вересні 2017 року після отримання листа № 189 від 05.09.2017 від ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» та листа Українського державного проектного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» № 456 від 13.09.2017 з фрагментами публічної кадастрової карти України, якими підтверджено факт відведення спірної земельної ділянки у приватну власність частково за рахунок земель лісового фонду.

Прокурор Кривошея С.В. в суді позов підтримав, просив про його задоволення.

Представник Державного підприємства "Київська лісова науково-дослідна станція" подав заяву про розгляд справи за його відсутності, просив про задоволення позову. Також зазначив, що ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» про вказані порушення раніше відомо не було, зважаючи на те, що органами державного контролю своєчасно не виявлено вказані порушення у межах строку загальної позовної давності, передбаченої ст. 257 ЦК України, у зв`язку з чим ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» за захистом порушених її прав до суду не зверталася. Враховуючи положення ст. 257 ЦК України, вважав, що трьохрічний строк позовної давності щодо позовних вимог пропущено з поважних причин.

Представники Державного агентства лісових ресурсів України та Вишгородської районної державної адміністрації Київської області до суду не прибули та про причини своєї неявки суд не повідомили.

Представник відповідачки ОСОБА_3 в суді проти задоволення позову заперечив, подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що Держлісагенство України і підпорядковане йому ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» не було позбавлено можливості та права звертатися з позовом про скасування розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації від 06.10.2011 року № 1793 про передачу земельної ділянки у садівничому товаристві у власність ОСОБА_3 . Прокурором у даній справі не доведено та не обґрунтовано, що стало підставою для звернення його до суду зокрема, щодо доведеності нездійснення або неналежним чином здійснення своїх повноважень Держлісагенства України та ДП «Київська лісова науково-дослідна станція». Також зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази, що на момент винесення розпорядження Вишгородською РДА від 06 жовтня 2011 року № 1794 «Про передачу у власність земельної ділянки громадянці ОСОБА_3 в садівничому товаристві «Майдан» на території Лютізької сільської ради Вишгородського району Київської області» у ДП «Київська лісова науково-дослідна станція», виникло право постійного користування земельною ділянкою, відповідно до вимог статей 125,126 Земельного кодексу України, коли зміна цільового призначення земельної ділянки проведена до прийняття оскаржуваного розпорядження. Відтак в матеріалах справи відсутні докази неправомірної поведінки ОСОБА_3 під час отримання та користування спільною земельною ділянкою.

Крім того представник відповідачки ОСОБА_3 подав до суду клопотання про застосування строків позовної давності, в якому наполягав, що прийняття Вишгородською районної державною адміністрацією розпорядження від 06 жовтня 2011 року № 1794 «Про передачу у власність земельної ділянки громадянці ОСОБА_3 в садівничому товаристві «Майдан» на території Лютізької сільської ради Вишгородського району Київської області» прокуратурі Вишгородського району та прокуратурі Київської області стало відомо ще у листопаді 2013 року, оскільки розпорядження із земельних питань, прийняті Вишгородською РДА Київської області протягом 2011-2013 років надавалися позивачу для проведення перевірки законності їх прийняття.

Позивач подав суду відповідь на відзив, в якому зазначив, що Вишгородська районна державна адміністрація листом № 7-18/1309 від 22.10.2004 року за наслідками розгляду листа приватного підприємства «Майдан» надала дозвіл на розроблення проекту відведення земельної ділянки площею 6 га під розміщення садівницького товариства. На підставі листа № 7-18/1309 від 22.10.2004 та розпорядження від 21.10.2004 № 624 Вишгородської районної державної адміністрації ТОВ «Земельний кадастр» був виготовлений проект землеустрою щодо надання земельної ділянки ПП «Майдан» в оренду терміном на 49 років під розміщення садівницького товариства. Однак, сам договір оренди земельної ділянки між Вишгородською ДА та ПП «Майдан» не укладався, земельна ділянка не була передана в оренду. Розпорядженням Вишгородської районної ради №683 від 15.11.2004 року «Про передачу у приватну власність земельних ділянок для ведення садівництва членам садівницького товариства «Майдан» затверджено технічну документацію по складанню державних актів про право власності на земельні ділянки для введення садівництва членам СТ «Майдан» та передано безкоштовно в приватну власність земельні ділянки для ведення садівництва 45 членам садівницького товариства «Майдан» загальною площею 6,0287 га. Серед вказаних 45 членів садівницького товариства «Майдан» ОСОБА_3 відсутня.Таким чином, на час прийняття Вишгородською районною державною адміністрацією спірного розпорядження у власності чи користуванні громадської організації «Садівниче товариство «Майдан» земельні ділянки не перебували, тому ОСОБА_3 , як член садівницького товариства «Майдан» не могла мати у користуванні земельну ділянку у вказаному садовому товаристві та відповідно не мала права на її приватизацію.

Заслухавши учасників процесу, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.

Встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації № 1794 від 06.10.2011 ОСОБА_3 передано безоплатно у власність земельну ділянку для ведення садівництва площею 0,1200 га, що розташована в садівничому товаристві «Майдан» на території Лютізької сільської ради Вишгородського району Київської області.

В подальшому,на підставі вищевказаного розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації ОСОБА_3 видано державний акт серії ЯМ № 086382 на право власності на земельну ділянку площею 0,1200 га для ведення особистого селянського господарства з кадастровим номером 3221885200:20:283:0302.

Розпорядження від 21.10.2004 № 624 Вишгородської районної державної адміністрації ПП «Майдан» погоджено місце розташування земельної ділянки площею близько 6 га під розміщення садівницького товариства за рахунок земель Київської ЛНДС на території Лютізької сільської ради.

Розпорядженням Вишгородської районної ради №683 від 15.11.2004 року «Про передачу у приватну власність земельних ділянок для ведення садівництва членам садівницького товариства «Майдан» затверджено технічну документацію по складанню державних актів про право власності на земельні ділянки для введення садівництва членам СТ «Майдан» та передано безкоштовно в приватну власність земельні ділянки для ведення садівництва 45 членам садівницького товариства «Майдан» загальною площею 6,0287 га. Серед вказаних 45 членів садівницького товариства «Майдан» ОСОБА_3 відсутня.

Згідно листа Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства від 11 січня 2018 року № 04-48/78 Управління не надавало погодження на вилучення та зміну цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення, зокрема щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3221885200:20:283:0302.

З фрагменту публічної кадастрової карти України за даними лісовпорядкування 2003, 2014 років з нанесеними межами кварталів №1,2 та межами земельної ділянки з кадастровим номером 3221885200:20:283:0302 вбачається, що зазначена земельна ділянка накладається на землі лісового фонду, які перебувають в користуванні ДП «Київська лісова науково-дослідна станція».

Відповідно до ст. 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно ст. 1 Лісового кодексу України, в редакції від 14 липня 2011 року, що діла на час виникнення спірних правовідносин, ліс - тип природних комплексів, у якому поєднується переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав`яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов`язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Лісового кодексу України, в редакції від 14 липня 2011 року, що діла на час виникнення спірних правовідносин, лісові відносини в Україні регулюються Конституцією України, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно ч. 1 ст. 4 Лісового кодексу України, в редакції станом на 14 липня 2011 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, до лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 гектара.

Відповідно до ст. 7 Лісового Кодексу України, в редакції станом на 14 липня 2011 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності.

Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

Згідно ч. 1 та ч. 3 ст. 57 Лісового кодексу України,в редакції станом на 14 липня 2011 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України.

Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього середовища. Відповідно до ст. 94 Лісового Кодексу України, в редакції станом на 14 липня 2011 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, державний контроль за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральними органами виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, з питань лісового господарства, органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природнього середовища, з питань лісового господарства, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом.

Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05 жовтня 2011 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо воно не суперечать цьому Кодексу.

Як передбачено ч. 1 ст. 55 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05 жовтня 2011 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 84 Земельного кодексу України, в редакції станом на 05 жовтня 2011 року чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до закону.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, в редакції станом на 04 лютого 2011 року чинній на час виникнення спірних правовідносин, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підстав, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Повноваження сільських рад щодо питань земельних та лісових відносин, станом на 2011 рік, регулювалися Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», Земельним кодексом України, Лісовим кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до п. 1 Порядку ведення державного лісового кадастру та обліку лісів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.06.2007 року № 848, Державний лісовий кадастр та облік лісів ведеться Держлісгоспом за єдиною для усіх лісів системою за рахунок коштів державного бюджету з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, їх раціонального використання та відтворення, здійснення постійного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді України.

За положеннями пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України в редакції станом на 14 липня 2011 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

А тому при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки у користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII «Прикінцевих положень» Лісового кодексу України.

Звернувшись до суду з даним позовом, прокурор в обґрунтування заявлених вимог серед іншого посилається на проект лист Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект», матеріали лісовпорядкування - викопіювання з планшету № 2 Старопетрівського лісництва ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» квартал №1,2 Лісовпорядкування 2003 та 2014 рокуів проект організації та розвитку лісового господарства Київської лісової науково-дослідної станції, фрагмент публічної кадастрової карти України з відображенням на ній меж кварталу №1,2 Старопетрівського лісництва ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» та земельної ділянки з кадастровим номером 3221885200:20:283:0302, зі змісту яких вбачається, що спірна земельна ділянка, передана у власність ОСОБА_3 накладається на землі 2 кварталу Старопетівського лісництва.

Отже судом встановлено порушене право позивача, а позов у цій частині є обґрунтованим.

Таким чином, доводи прокурора про те, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації № 1794 від 06.10.2011 року щодо передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_3 прийнято з порушенням вимог закону є слушними, оскільки земельна ділянка з кадастровим номером 3221885200:20:283:0302 накладається на землі 2-го кварталу Старопетрівського лісництва.

Разом з тим, слід звернути увагу на те, що відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У вказаній справі представником відповідача ОСОБА_3 заявлено клопотання про застосування строків позовної давності.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Власником земельної ділянки є держава, яка відповідно до вимог статті 13 Конституції України та статті 91 Земельного кодексу України зобов`язана не використовувати право власності на шкоду людині і суспільству, тому вона в особі уповноваженого органу не лише мала право, але могла і зобов`язана була довідатися як про порушення своїх прав, так і про особу, яка їх порушила.

Тобто, держава зобов`язана забезпечити стабільність цивільного обороту, дотримання правової визначеності, коли внаслідок спливу значного часу, після виникнення права на майно, громадяни, як учасники цивільного обороту не мають позбавлятись власності й нести відповідальність за порушення, які в свій час самими ж державними органами й допущені.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Згідно ст. ст. 45, 47 та 54 Лісового кодексу України, в редакції станом на 14 липня 2011 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу, лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

У лісах, що перебувають у державній власності, лісовпорядкування ведеться за рахунок коштів державного бюджету, у лісах комунальної власності - місцевого бюджету, у лісах приватної власності - за кошти їх власників. Ведення лісовпорядкування може здійснюватися за рахунок інших джерел, не заборонених законом.

Облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками.

Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Ведення обліку лісів забезпечується постійним підтриманням в актуалізованому стані характеристик кожної лісової ділянки, їх змін, причинених господарською діяльністю, стихійним лихом або іншими причинами.

Громадяни та юридичні особи мають право на тримання у встановленому законом порядку інформації про облік лісів.

Порядок ведення обліку лісів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Згідно ч. 1 ст. 38 Закону України «Про державний земельний кадастр» відомості Державного земельного кадастру є відкритими та загальнодоступними, крім випадків, передбачених цим Законом, та надаються у формі: витягів з Державного земельного кадастру; довідок, що містять узагальнену інформацію про землі (території); викопіювань з картографічної основи Державного земельного кадастру, кадастрової карти (плану); копій документів, що створюються під час ведення Державного земельного кадастру.

Як вбачається п. 1-4 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2014 р. № 521 Державне агентство лісових ресурсів України (Держлісагентство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра захисту довкілля та природних ресурсів і який реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства.

Держлісагентство у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Основними завданнями Держлісагентства є:

1) реалізація державної політики у сфері лісового та мисливського господарства;

2) внесення на розгляд Міністра захисту довкілля та природних ресурсів пропозицій щодо забезпечення формування державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.

Держлісагентство відповідно до покладених на нього завдань узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств і в установленому порядку подає їх Міністрові захисту довкілля та природних ресурсів; вносить Міністрові захисту довкілля та природних ресурсів пропозиції щодо загальнодержавних і регіональних (місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів, розвитку мисливського господарства; здійснює в межах повноважень, передбачених законом, міжнародне співробітництво, готує пропозиції щодо укладення та денонсації договорів, укладає міжнародні договори України міжвідомчого характеру, забезпечує виконання узятих Україною зобов`язань за міжнародними договорами з питань, що належать до компетенції Держлісагентства, представляє Україну в роботі міжнародних організацій у сфері лісового та мисливського господарства; здійснює державне управління в галузі ведення лісового і мисливського господарства, а також державного контролю за дотриманням вимог нормативно-правових актів щодо ведення лісового господарства (крім державного контролю з карантину рослин та у сфері захисту рослин); здійснює державне управління територіями та об`єктами природно-заповідного фонду в лісах підприємств, установ і організацій, що належать до сфери його управління; організовує ведення лісовпорядкування та впорядкування мисливських угідь; веде державний лісовий кадастр та облік лісів; здійснює моніторинг лісів; приймає рішення про віднесення лісів до відповідної категорії, тощо.

Відтак, Державне агентство лісових ресурсів України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України, входить до системи центральних органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері лісового та мисливського господарства.

Державне агентство лісових ресурсів України є засновником ДП Київська лісова науково-дослідна станція», яке входить в сферу управління Держлісагентства України.

В свою чергу Вишгородська районна державна адміністрація підзвітна і підконтрольна Кабінету Міністрів України відповідно до ст. 30 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», тим більше, що голови обласних державних адміністрацій щорічно звітують перед Кабінетом Міністрів України та Президентом України про виконання місцевими державними адміністраціями покладених на них обов`язків.

Тобто держава в особі уповноважених органів своєчасно після 2011 року довідалася і не могла не довідатися про порушення своїх прав з часу виникнення порушення.

За таких умов саме позивачу в цій справі, необхідно було довести відсутність належної організації роботи названих державних органів, незкоординованість їх діяльності, у тому числі при здійсненні функцій покладених державою на своєчасне виявлення порушень та відповідне реагування, а також вагомі причини, об`єктивні, непереборні істотні труднощі невиконання державними органами своїх функцій та повноважень визначних Конституцією та Законами України, понесену відповідальність осіб, що допустили порушення в організації діяльності їх роботи.

Таким чином, посилання Державного підприємства «Київська лісова науково-дослідницька станція» про не обізнаність відведення у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, зважаючи на проведення лісовпорядних робіт в Старопетрівському лісництві у 2014 році суд відкидає як неспроможні, оскільки з урахуванням компетенції кожного із органів державної влади у сфері земельних правовідносин, Державне агентство лісових ресурсів України та Державне підприємство «Київська лісова науково-дослідницька станція» не лише могли бути обізнані про порушення свого права, але і зобов`язані були знати про стан власності, повноваження з володіння якою їм надані, оскільки мали доступ до земельного кадастру та зобов`язані були співпрацювати з відповідними державними органами, які мали відповідні підрозділи на рівні області та району.

Відтак, суд доходить висновку, що як у Державного агентства лісових ресурсів України так і у Державного підприємства «Київська лісова науково-дослідницька станція» була об`єктивна можливість знати про передачу спірної земельної ділянки ще у 2011 році - з часу виникнення спірних правовідносин, а до суду з цим позовом прокурор звернувся у 2019 році, позовна давність Державного агентства лісових ресурсів України та Державного підприємства «Київська лісова науково-дослідницька станція», від імені і в інтересах яких діє прокурор, пропущена.

Право власності Державного підприємства «Київська лісова науково-дослідницька станція» на спірну земельну ділянку порушено в момент її вибуття у власність іншої особи, а тому початок перебігу позовної давності для позову, поданого на захист цього порушеного права, пов`язується з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права чи про особу, яка його порушила, а саме про факт вибуття з власності Державного підприємства «Київська лісова науково-дослідницька станція» у володіння іншої особи, а саме відповідачки ОСОБА_3 .

Отже, про прийняття оскаржуваного розпорядження держава в особі її органів дізналася з моменту їх прийняття державним органом, тобто 06 жовтня 2011 року.

Однак із вказаним позовом прокурор до суду звернувся лише 16 січня 2019 року, тобто після спливу строків давності у вказаній справі.

Посилання прокурора на те, що йому стало відомо про порушення допущені Вишгородською районною державною адміністрацією при прийнятті спірного рішення, лише у вересні 2017 року після отримання листа № 189 від 05.09.2017 від ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» та листа Українського державного проектного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» № 456 від 13.09.2017 з фрагментами публічної кадастрової карти України, в суді належними, достатніми та допустимими доказами не підтверджено, коли на час винесення районною державною адміністрацією спірного рішення прокуратура мала достатні повноваження щодо здійснення прокурорського нагляду (п.1 ч. 1 ст. 19, п. 2 ч. 1 та п. п. 2, 6 ч. 2 ст. 20 Закону України «Про прокуратуру» в редакції від 25.09.2008 року, що діяла на час виникнення спірних правовідносин), які наділяли прокурора або його заступника правом вносити подання або протест на відповідні рішення (залежно від характеру рішень); звертатися до суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.

Крім того, як вбачається з листа прокурора Вишгородського району Київської області Чуніхіна П.М. від 05.11.2013 року №2721 за завданням прокуратури Київської області проводиться перевірка додержання вимог законодавства при використанні земель запасу та резервного фонду. У зв`язку з вказаним на підставі статей 8, 20 Закону України «Про прокуратуру» прокурором із Вишгородської районної державної адміністрації витребувано копії прийнятих розпоряджень протягом 2011-2013 років про відведення земельних ділянок за рахунок земель запасу чи резервного фонду у власність чи користування.

За результатами розгляду вказаного запиту Вишгородська районна державна адміністрація листом №12 листопада 2013 року №7-20/3203 надала Прокурору Вишгородського району Київської області в електронному вигляді на чотирьох дисках CD-R копії розпоряджень із земельних питань, прийняті Вишгородською районною державною адміністрацією Київської області протягом 2011-2013 років та копії укладених договорів оренди за визначений період, для проведення перевірки законності їх прийняття.

Відтак, судом встановлено, що про прийняття оскаржуваного розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації № 1794 від 06.10.2011 року прокурору стало відомо щонайменше в листопаді 2013 року, разом з тим із вказаним позовом до суду прокурор звернувся лише в січні 2019 року.

Відповідно до правового висновку Верховного суду в справі №488/6211/14-ц в постанові від 07 листопада 2018 року перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення прав держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у тих випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої палати Верховного суду від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17).

Крім того, суд звертає увагу й на те, що позивач повинен довести той факт, що він не зміг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

До того ж органи прокуратури України: Генеральна прокуратура України (її керівництво та підрозділи), територіальні органи прокуратури областей, міст, районів та спеціалізованих прокуратур (їх керівництво та підрозділи) повинні були неухильно виконувати положення Конституції України, Закону України «Про прокуратуру», накази Генерального прокурора України та чинне законодавство з метою своєчасного виявлення порушень та негайного реагування на її усунення.

Зазначене вказує, що на час виникнення спірних правовідносин, органи прокуратури були наділені державою всіма повноваженнями щодо організації проведення перевірок, застосування всіх форм реагування на виявлені порушення та здійснення представницьких інтересів на користь держави щодо збереження земель, їх забезпечено всім необхідним для належної організації своєї діяльності.

З огляду на викладені посилання прокурора на те, що про порушення прав прокурор довідався лише у вересні 2017 року, на вимогах Закону не ґрунтується і ним не відповідає, а відтак суд відкидає їх як неспроможні.

У той же час у позові не обґрунтовано і в суді не встановлено існування об`єктивних, непереборних, істотних труднощів, які призвели до пропущення строку позовної давності, а тому клопотання ДП «Київська лісова науково-дослідна станція» про поновлення такого строку задоволенню не підлягає, підстав для чого в суді не встановлено.

Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Позовна давність тісно пов`язана із принципом правової визначеності (principle of legal certainty), який, у свою чергу, є одним із фундаментальних аспектів верховенства права (справа Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey», no.13279/05 &56, ECHR20 October 2011).

Європейський суд з прав людини неодноразово вказував на призначення позовної давності, пов`язуючи його із необхідністю забезпечити правову визначеність: строки позовної давності «слугують декільком важливим цілям, зокрема вони забезпечують правову визначеність і остаточність, захищають потенційних відповідачів від задавнених вимог, яким було б важко протистояти, і запобігають несправедливості, що могла б виникати, якби суди мусили ухвалювати рішення стосовно подій, які мали місце в далекому минулому, і на підставі доказів, які вже могли б стати на недійними й неповними з плином часу (Stubbings and Oyhers v. The United Kingdom, no. 22083/93, &51, ECHR, 1996-IV). Таким чином, сама ідея позовної давності виправдана метою внести певність щодо наявних прав та обов`язків. Така мета слідує із принципу верховенства права.

Позовна давність - це бар`єр свавіллю на шляху до реалізації права на справедливий суд. Позовна давність ставить право на звернення до суду в залежність від фактору часу, тобто інакше кажучи, обумовлює це право певною обставиною - обставиною часу.

Трирічний термін позовної давності за законодавством України не є ненадмінно коротким, а отже є достатнім.

Застосування позовної давності має бути передбачуваним. Як наголошує суд «принцип законності означає, що застосовані положення національного права повинні бути достатньо доступними, чіткими й передбачуваними в їхньому застосуванні. Індивід повинен бути здатним - у разі потреби за допомогою необхідних порад - передбачити) у тій мірі, у якій це є розумним за даних обставин) наслідки, які може потягнути певна дія» (справа Lelas v. Croatia, no. 55555/08, &76, May 2010).

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Що стосується доводів прокурора про неможливість застосування до спірних правовідносин строків позовної давності внаслідок подачі негаторного позову, то суд зазначає наступне.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку».

Аналіз статті 387 ЦК на думку суду свідчить, що віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника:

(а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо;

(б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього переоформлено на іншого суб`єкта;

Очевидно, що з урахуванням специфіки правового режиму рухомих та нерухомих речей, фізичне вибуття речі із володіння стосується саме рухомих речей, натомість юридичне вибуття майна з володіння, з урахуванням існування реєстраційного підтвердження володіння, - нерухомих. При цьому відносно нерухомих речей може мати місце фізичне та юридичне вибуття речі з володіння.

У статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України свідчить, що негаторний позов - це вимога власника про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння.

Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника, тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку».

Отже, для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність/відсутність володіння у власника, який відповідно пред`являє негаторний чи віндикаційний позов для захисту порушеного права. Якщо у власника є володіння річчю, але існують перешкоди в розпорядженні чи користуванні, то його вимога має кваліфікуватися як негаторний позов. Натомість власник, який позбавлений володіння (фізичного чи/та «юридичного»), і пред`являє вимогу про відновлення володіння, то така вимога має кваліфікуватися як віндикаційний позов.

З цих підстав строки позовної давності підлягають застосуванню в цій справі, в якій пред`явлено саме віндикаційний, а не негаторний позов.

Відповідно до роз`яснень даних у п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2009 року, встановивши що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Таким чином, суд доходить висновку, про те, що у вказаній справі слід застосувати наслідки спливу позовної давності, оскільки до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку позивач пропустив без поважних причин.

Відтак в задоволенні позову, слід відмовити внаслідок спливу строків позовної давності для звернення до суду.

На підставі викладеного та керуючись статтями 259, 265, 268, 280 ЦПК України,

вирішив:

в задоволенні позову відмовити.

Повне судове рішення складено 11 січня 2021 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду протягом 30 днів з дня складання повного рішення шляхом подання в зазначений строк апеляційної скарги через Вишгородський районний суд Київської області.

Позивачі: Заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області, знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, с. Софіївська Борщагівка, вул. Леніна, 67.

Державне агентство лісових ресурсів України, знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Шота Руставелі, 9-А, код ЄДРПОУ 37507901.

Державне підприємство «Київська лісова науково-дослідницька станція», знаходиться за адресою: Київська область, Вишгородський район, с. Лютіж, код ЄДРПОУ 00152595.

Відповідачі: Вишгородська районна державна адміністрація Київської області, знаходиться за адресою: Київська область, м. Вишгород, пл. Шевченка, 1, код ЄДРПОУ 23569369.

ОСОБА_3 , проживає за адресою: АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 .

Суддя