Рішення № 94002831, 04.01.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 січня 2021 року м. Київ № 640/25020/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Шевченко Н. М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України, третя особа - Міністерство юстиції України, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до Міністерства внутрішніх справ України (відповідач, МВС України), третя особа - Міністерство юстиції України (третя особа, Мін`юст), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України № 712 від 05 жовтня 2020 року, яким ОСОБА_1 , претенденту на посаду державної служби категорії «В», відмовлено у призначенні на посаду головного спеціаліста Департаменту персоналу Міністерства внутрішніх справ України на період дії карантину шляхом укладення контракту про проходження державної служби;

- зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України звернутися до Міністерства юстиції України про вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомостей про ОСОБА_1 , щодо якого застосовано заборону, передбачену ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що оскаржуваний наказ було прийнято без встановлення індивідуальної вини позивача у здійсненні заходів (та/або сприянні їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

В наданому суду відзиві представник відповідача вказав, що оскаржуване рішення прийняте відповідно до вимог чинного законодавства, натомість, позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними.

Мін`юст скористався правом надати пояснення щодо предмета позову, зміст яких зосереджено на відповідності ОСОБА_1 критеріям заборони, визначеним Законом України «Про очищення влади», із наголошенням на дотриманні порядку внесення необхідних відомостей до реєстру

Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

МВС України наказом «Про необхідність призначення на вакантну посаду державної служби категорії «В» на період дії карантину» від 09 вересня 2020 року № 653, зокрема, визначено необхідним призначення на вакантну посаду державної служби категорії «В» - головного спеціаліста Департаменту персоналу на період дії карантину, шляхом укладення контракту про проходження державної служби та оголошено добір на зайняття вакантної посади державної служби категорії «В» - головного спеціаліста Департаменту персоналу.

За умовами оголошення про добір на зайняття вакантної посади головного спеціаліста Департаменту персоналу Міністерства внутрішніх справ України передбачено подання заяви, в якій особа, яка бажає взяти участь у доборі з призначення на вакантну посаду подає заяву, в якій повідомляє, що до неї не застосовуються заборони визначені частинами 3 або 4 статті 1 закону України «Про очищення влади» та надає згоду на проходження перевірки та на оприлюднення відомостей щодо неї відповідно до зазначеного Закону.

Позивач подав документи на участь у конкурсі на вакантну посаду головного спеціаліста Департаменту персоналу МВС України, зокрема, вказану вище заяву, у якій повідомив, що заборони, передбачені частинами 3 або 4 статті 1 закону України «Про очищення влади» не застосовуються щодо нього та надав згоду на проходження перевірки та оприлюднення відомостей щодо себе відповідно до вимог закону України «Про очищення влади».

Наказом МВС України від 01 жовтня 2020 року № 702 ОСОБА_1 визначено таким, що успішно пройшов добір з призначення на вакантну посаду державної служби категорії «В» головного спеціаліста Департаменту персоналу на період дії карантину шляхом укладення контракту про проходження державної служби.

Листом від 02 жовтня 2020 року № 31943/09 Департамент забезпечення діяльності апарату МВС України направив копії документів стосовно ОСОБА_1 до Управління запобігання корупції для прийняття рішення щодо укладення контракту та призначення на вакантну посаду.

Листом від 02 жовтня 2020 року № 32053/18 Управління запобігання корупції повідомило Департамент забезпечення діяльності апарату МВС України, про те, що в ході опрацювання матеріалів, а саме: копії трудової книжки та відомостей про місце роботи, Управлінням встановлено факт належності особи до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони передбачені ч. 3 статті 1 закону України «Про очищення влади» на основі критеріїв, визначених п. п. 7, 8 ч. 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади».

У зв`язку із встановленням вказаних вище відомостей, наказом МВС України від 05 жовтня 2020 року № 712 ОСОБА_1 , претенденту на посаду державної служби категорії «В», відмовлено у призначенні на посаду головного спеціаліста Департаменту персоналу МВС України на період дії карантину шляхом укладення контракту про проходження державної служби.

Пунктом 2 такого наказу Управлінню запобігання корупції наказано підготувати визначені Порядком проведення перевірки документи для інформування Міністерства юстиції України.

Станом на дату ухвалення даного рішення, Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» містить відомості про позивача як особи, до якої застосовано положення Закону України «Про очищення влади».

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» (тут і далі нормативно-правові акти наведені у редакції, чинній на час перебігу спірних правовідносин, якщо не зазначено іншого), протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах 1, 2, 4 та 8 статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені ч. 1 статті 4 цього Закону.

Водночас, за приписами п.п. 7, 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», що стали підставою для видання оскаржуваного наказу, заборона, передбачена ч. 3 статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема:

- керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції (п. 7);

- керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (п. 8).

Як убачається з послужного списку, довідки про роботу в минулому та проходження служби, трудової книжки позивача, у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року він обіймав наступні посади:

з 25 лютого 2010 року по 23 липня 2010 року - посаду Донецького міжрайонного природоохоронного прокурора;

з 23 липня 2010 року по 14 червня 2011 року - посаду заступника начальника управління нагляду за додержанням законів органами податкової міліції - начальника відділу нагляду за додержанням законів при провадженні досудового слідства Головного управління нагляду за додержанням законів при провадженні оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства Генеральної прокуратури України;

з 14 червня 2011 року по 16 лютого 2012 року - посаду заступника начальника Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України;

з 16 лютого 2012 року по 19 квітня 2012 року - посаду заступника начальника Головного слідчого управління - начальника управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів прокуратури Генеральної прокуратури України;

з 19 квітня 2012 року по 22 березня 2013 року - посаду заступника прокурора міста Києва;

з 23 березня 2013 року по 19 серпня 2013 року - посаду заступника начальника Головного слідчого управління - начальника управління розслідування тяжких злочинів МВС України;

з 19 серпня 2013 року по 22 лютого 2014 року - посаду начальника Головного слідчого управління МВС України.

На підставі наведеного, відповідачем під час здійснення перевірки позивача було встановлено, що останній у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймав сукупно не менше одного року посади, щодо яких здійснюються заходи щодо очищення влади.

У контексті наведеного суд звертає увагу на наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 38 Конституції України).

Статтею 43 Конституції України гарантовано, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Статтею 31 Закону України «Про державну службу» визначено порядок призначення на посаду державної служби та підстави відмови у призначенні на посаду державної служби.

Згідно з ч. 3 ст. 31 Закону України «Про державну службу», на посаду державної служби призначається особа, визначена переможцем конкурсу. Рішення про призначення на посаду державної служби приймається суб`єктом призначення після проведення співбесіди з кандидатом та підписання з ним контракту про проходження державної служби (у разі укладення). Таке рішення приймається не пізніше п`яти календарних днів з дня надходження результатів спеціальної перевірки у випадку та порядку, передбачених законодавством у сфері запобігання корупції.

За змістом ч. 4 ст. 31 Закону України «Про державну службу», у разі встановлення за результатами спеціальної перевірки відомостей про претендента на посаду, які не відповідають встановленим законодавством вимогам для зайняття посади, приймається рішення про відмову у призначенні на посаду державної служби.

Пунктом 8 ч. 2 ст. 19 Закону України «Про державну службу» визначено, що на державну службу не може вступити особа, яка підпадає під заборону, встановлену Законом України «Про очищення влади».

При цьому, Закон України «Про очищення влади» визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

За визначенням ч. 1 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Механізм проведення перевірки достовірності відомостей, що подаються посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також особами, які претендують на зайняття відповідних посад, щодо застосування заборон, передбачених ч. ч. 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» (далі - перевірка), визначено Порядком проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч. ч. 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 563 (Порядок).

Відповідно до п. 41 Порядку, особа, яка претендує на зайняття посади, передбаченої підпунктами 1-10 пункту 2 цього Порядку (крім особи, яка виявила бажання стати суддею) (далі - особа, яка претендує на зайняття посади), разом з документами, необхідними для її призначення на посаду, подає до відповідного органу заяву за формою згідно з додатком 1.

Відповідальний структурний підрозділ протягом десяти днів з дня надходження заяви особи, яка претендує на зайняття посади, перевіряє достовірність відомостей, зазначених у заяві такої особи, щодо незастосування до неї заборон, передбачених ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», на основі критеріїв, визначених ч. 1, п.п. 1 - 8 ч. 2 та п.п. 1 і 2 ч. 4 ст. 4 цього Закону, про що складає висновок про результати перевірки відомостей про особу, в якому зазначено про невиявлення критеріїв здійснення очищення влади (люстрації), за формою згідно з додатком 21 (п. 42 Порядку).

Виявлення відповідальним структурним підрозділом факту належності особи до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені ч. 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», на основі критеріїв, визначених ч. 1, п.п. 1 - 8 ч. 2 та п.п. 1 і 2 ч. 4 статті 3 зазначеного Закону, є підставою для відмови такій особі у призначенні на посаду, на яку вона претендує (п. 43 Порядку).

Згідно з п. 44 Порядку керівник органу або керівник державної служби надсилає до Мін`юсту в день виявлення факту, зазначеного в п. 43 цього Порядку, повідомлення про відповідність критеріям здійснення очищення влади (люстрації) за формою згідно з додатком 6 у паперовій формі із засвідченою копією рішення про відмову у призначенні на посаду державної служби або на іншу посаду, зазначену у п. 2 цього Порядку, інформація з яких протягом трьох днів з дня надходження до Мін`юсту вноситься до Реєстру.

Водночас, відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Конвенція), Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно зі статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори», чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04 серпня 1961 року, передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).

Крім того, згідно з рекомендаціями Парламентської асамблеї Ради Європи, викладених у Резолюції № 1096 «Про заходи щодо позбавлення від спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», ліквідуючи спадщину колишніх комуністичних тоталітарних систем демократична держава, заснована на верховенстві права, повинна застосовувати власні процесуальні засоби. Вона не може застосовувати будь-які інші засоби, оскільки тоді вона буде не кращою, ніж тоталітарний режим, який потрібно ліквідувати. Демократична держава, заснована на верховенстві права, має у своєму розпорядженні достатньо засобів для служіння справі правосуддя і покарання винних, однак вона не може й не повинна піддаватися бажанню помститися замість того, щоб домагатися правосуддя. Замість цього вона повинна дотримуватися прав людини й основоположних свобод, таких як право на справедливий судовий розгляд і право бути почутим, та поширювати їх навіть на тих осіб, які, коли вони були при владі, самі їх не дотримувалися.

Встановлені згадуваною Резолюцією № 1096 підходи знайшли своє відображення у практиці Європейського суду з прав людини, який уже неодноразово розглядав справи за наслідками схожих перевірок в інших державах, зокрема у Польщі (рішення від 24 квітня 2007 року у справі «Матиєк проти Польщі», від 17 липня 2007 року у справі «Бобек проти Польщі», від 15 січня 2008 року у справі «Любох проти Польщі»), а також Словаччині (рішення від 14 лютого 2006 року у справі «Турек проти Словаччини»).

У згаданих рішеннях Європейський суд з прав людини наголошує, що зазначені заходи не можуть слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні та мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді зазначеної категорії справ мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених ст. 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (п. 61).

19 червня 2019 року Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія) схвалила Остаточний висновок щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») № 788/2014 (Остаточний висновок).

У пункті 18 Остаточного висновку зазначено, що питання люстрації безпосередньо порушується в Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем. Резолюція наголошує, що люстраційні заходи «можуть бути сумісними з демократичною державою, заснованою на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв» (п. 12). Цими критеріями є: провина, саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості та право на судовий перегляд ухваленого рішення; різні функції та цілі люстрації, а саме захист новоствореної демократії, і кримінальне право, тобто покарання осіб, які вважаються винними, повинні дотримуватися; також люстрація повинна мати жорсткі обмеження у часі, як у період її застосування, так і в період, впродовж якого здійснюється перевірка. Більш детально критерії роз`яснені у доповіді, що додається до резолюції 1096 (1996), яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права.

Відповідно до статті 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

За сталою практикою Європейського суду з прав людини, поняття приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (п. 25 рішення ЄСПЛ у справі «С. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (п. 61 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (п. 47 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Sidabras and Dhiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Bigaeva проти Греції» від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)).

Більше того, у п.п. 294-300 рішення ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15 та 4 інші, 17 жовтня 2019 року), досліджуючи питання щодо пропорційності звільнення заявників з посад через обіймання певних посад на підставі Закону України «Про очищення влади», Європейський суд з прав людини зауважив наступне:

«Суд зазначає, що застосування до заявників передбачених Законом «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України. Подальші твердження про проступки третього заявника не змінюють цього факту (п. 305).

<...> застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2. обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

<...> у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами.».

У підсумку Європейський суд з прав людини дійшов до висновку про те, що необхідність втручання відносно будь-кого із заявників у демократичному суспільстві - не доведено. Отже, суд кваліфікував порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників (п. п. 323, 324 вказаного рішення).

Таким чином, застосування до осіб заборон, передбачених ч. 3 і ч. 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», може здійснюватися виключно крізь призму приписів ч. 2 статті 1 цього Закону, тобто з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та з урахуванням відповідних принципів, зокрема, верховенства права, презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності.

Відповідно до статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Враховуючи те, що норми Конституції України є нормами прямої дії, в кожному конкретному випадку має бути доведено, що відповідна особа причетна до дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, чи таких, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини тощо.

Саме такий висновок було зроблено Верховним Судом у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 826/1137/16. Відповідно до ч. 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Зазначений висновок підтримано Верховним Судом у постанові від 15 липня 2020 року у справі № 813/7910/14, де суд зазначив про неправомірність застосування актів індивідуальної дії у вигляді, поміж іншого, наказів про звільнення в якості люстраційних заходів, проведених без дотримання принципу доведеності індивідуальної вини, і вказує, що такі акти не відповідають критеріям правомірності, наведеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, зокрема, винесені непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, а тому є такими, що підлягають скасуванню судом як протиправні (п. п. 43, 44 постанови).

Верховний Суд у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 зазначає:

«Згідно з уже сформованою позицією, зокрема у постанові від 5 червня 2019 року у справі № 826/7019/16, Верховний Суд дотримувався підходу, що перебування більше року на посаді/посадах, які зазначені в ч. 1 статті 3 Закону № 1682-VII, передбачає безумовне застосування заборон, передбачених ч. 3 статті 1 Закону № 1682-VII.

Судова палата, дослідивши правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 5 червня 2019 року у справі № 826/7019/16, вважає за необхідне відійти від такої правової позиції застосування норм ч. 3 статті 1 та ч. 1 статті 3 Закону № 1682- VII, оскільки при вирішенні цієї категорії справ застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України».

Верховний Суд доходить висновку, що заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.».

З урахуванням вищенаведеного, вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації, гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду.

У розрізі наведеного вище суд вважає безпідставними посилання третьої особи на судову практику Верховного Суду, викладену у його рішеннях від 22 травня 2018 року по справі № 800/63/16 та від 13 березня 2019 року по справі № 800/278/17, адже правові висновки у них ухвалені до прийняття Європейським судом з прав людини рішення у справі «Полях та інші проти України». Більше того, розглядаючи справу № 817/3431/14, зміст якої наведений вище, Верховний Суд вказав на необхідність відійти від раніше сформованої ним практики застосування положень Закону № 1682-VII, яка, відповідно, і викладена у рішеннях, на які посилається Мін`юст.

В оскаржуваному рішенні та під час розгляду справи судом, відповідач не навів жодних обґрунтувань та доказів того, що під час перебування на посадах, зазначених вище, позивач вчиняв дії чи допускав бездіяльність, ухвалював рішення, направлені на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, сприяв цьому.

Застосовуючи наведені вище положення в контексті правовідносин, що досліджуються судом при розгляді даної справи, суд звертає увагу на те, що оскаржуване рішення відповідача про відмову у прийнятті на посаду позивача та укладення із ним контракту за своїми правовими підставами та наслідками фактично співпадає з наказами про звільнення, щодо яких зроблено наведені вище висновки Верховного Суду, адже воно фактично являє собою відмову особі у реалізації нею права на працю та не містить жодних відомостей, які б вказували на дотримання принципу встановлення індивідуальної вини, на який посилається як ч. 2 статті 1 самого Закону України «Про очищення влади», так європейська практика та практика Верховного Суду, що свідчить про протиправність наказу відповідача № 712 від 05 жовтня 2020 року.

Враховуючи наведене, суд вважає обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині скасування оскаржуваного наказу МВС України.

Щодо решти позовних вимог позивача, суд зазначає наступне.

Порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), а також надання відомостей з нього встановлено Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року № 1704/5 (Порядок №1704/5).

Відповідно до п. 2 розділу І Порядку № 1704/5, реєстр - це електронна база даних, яка містить відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену ч. 3 або ч. 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Держателем Реєстру, згідно з п. 4 розділом І Порядку № 1704/5, є Міністерство юстиції України.

Підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 або ч. 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням одного з таких документів:

- копії обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, що свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку, в паперовій формі за підписом уповноваженої особи органу, завіреним печаткою;

- копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили;

- копії документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, в паперовій формі та засвідчені належним чином (п. 5 розд. II Порядку № 1704/5).

Як вже зазначалось, з п. 2 оскаржуваного наказу вбачається, що Управлінню запобігання корупції наказано підготувати визначені Порядком проведення перевірки документи для інформування Міністерства юстиції України. При цьому, станом на час розгляду даної справи, Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» містить відомості про позивача як особи, до якої застосовано положення Закону України «Про очищення влади».

Враховуючи вищенаведене, з огляду на встановлені у справі обставини, суд вважає, що окрім визнання протиправним і скасування оскаржуваного наказу, належним і повним способом захисту порушеного права позивача, який би запобігав необхідності його повторного звернення до суду, є зобов`язання Міністерства внутрішніх справ України звернутися до Міністерства юстиції України про вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомостей про ОСОБА_1 як особи, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

При вирішенні даної справи суд враховує, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень ч. ч. 1, 2 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з положеннями ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Частинами 1, 2 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до ч. 2 статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень наведеного законодавства України, матеріалів справи, суд дійшов до висновку про те, що заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки прийняте відповідачем, в межах досліджуваних у даній справі правовідносин, рішення не відповідає вказаним у ч. 2 статті 2 КАС України критеріям та ґрунтується лише на відповідності позивача критеріям, визначеним ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», що презюмовано як достатню підставу для застосування заборон, описаних у ст. 1 згаданого Закону.

Відповідно до ч. 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись статтями 72- 78, 90, 139, 241, 244, 246, 255, 257, 262, 293, 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України), третя особа - Міністерство юстиції України, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства внутрішніх справ України № 712 від 05 жовтня 2020 року, яким ОСОБА_1 , претенденту на посаду державної служби категорії «В», відмовлено у призначенні на посаду головного спеціаліста Департаменту персоналу Міністерства внутрішніх справ України на період дії карантину шляхом укладення контракту про проходження державної служби.

3. Зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України звернутися до Міністерства юстиції України про вилучення з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відомостей про ОСОБА_1 , щодо якого застосовано заборону, передбачену частиною 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

4. Стягнути витрати зі сплати судового збору за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 у розмірі 1 681,60 (одна тисяча шістсот вісімдесят одна) гривня 60 копійок.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ).

Відповідач: Міністерство внутрішніх справ України (01024, м. Київ, вул. Богомольця, 10, код ЄДРПОУ: 00032684).

Третя особа: Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 16, код ЄДРПОУ: 00015622).

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України та може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно.

Суддя Н.М. Шевченко