Рішення № 93875093, 21.12.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2020 року Справа №380/869/20

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Сасевича О.М.,

за участю секретаря судового засідання Шиц А.А.,

позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача Яценка С.А.,

розглянувши у судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – керівника апарату Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області Кулиняка Степана Львовича про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В :

На розгляд до Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області, із вимогами:

-визнати протиправним та скасувати наказ Дрогобицької районної державної адміністрації від 26.12.2019 року №177-К-1 «Про звільнення Р. Фрайт» в частині звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу містобудування та архітектури райдержадміністрації, у зв`язку із скороченням чисельності та штату 31.12.2019 року на підставі п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу»;

-поновити ОСОБА_1 на роботі в Дрогобицькій районній державній адміністрації на посаді головного спеціаліста сектору містобудування та архітектури з 01.01.2020 року;

-стягнути з Дрогобицької районної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.01.2020 року до ухвалення судового рішення.

Із урахуванням заяви від 16.03.2020 року, позивач просить поновити її на посаді головного спеціаліста відділу містобудування та архітектури з 01.01.2020 року.

Ухвалою судді від 29.01.2020 року відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання.

Протокольною ухвалою суду від 13.08.2020 року за клопотанням сторони відповідача було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – керівника апарату Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області Кулиняка Степана Львовича.

Ухвалою суду від 05.10.2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Учасниками справи було подано до суду заяви по суті справи – письмові відзив, відповідь на відзив, пояснення.

Відповідно до позиції позивача, яка нею висловлена в позові, інших письмових заявах, що були подані до суду, вона вважає, що відповідачем було порушено її право на працю та звільнено з роботи без законних для цього підстав.

Позивач зазначає, що вона працювала в Дрогобицькій районній державній адміністрації на посаді головного спеціаліста сектору містобудування та архітектури. Однак, відповідно до наказу 26.12.2019 року №177-К-1 її було звільнено, у зв`язку зі скороченням чисельності та штату 31.12.2019 року.

Проте ОСОБА_1 наголошує на тому, що таке звільнення було незаконним, оскільки скорочення її посади не відбувалося, оскільки в структурі нового підрозділу – сектору – була збережена така ж посада, а реорганізація підрозділу полягала фактично лише в зміні його назви. Крім того, на переконання позивача, роботодавцем не було дотримано вимог чинного законодавства щодо переважного права працівника на залишення на роботі, так як не було здійснено порівняння кваліфікації та продуктивності праці працівників адміністрації. Також відповідачем не узгоджено питання звільнення з первинною профспілковою організацією. Більш того, позивачу не було пропоновано з дня попередження до дня звільнення вакантні посади, які вона могла би обійняти, не зважаючи на те, що такі вакансії існували в цей період.

А тому, на переконання ОСОБА_1 , вона була безпідставно звільнена з роботи та з порушенням гарантій щодо переважного права на залишення на роботі та можливості працевлаштування на вакантних посадах. Відтак, позивач свої вимоги вважає повністю обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.

Відповідно до позиції відповідача, яка ним висловлена у відзиві, інших письмових заявах, що були подані до суду, він вважає вимоги позивача безпідставними.

А саме, відповідач зазначає, що в зв`язку з об`єктивними обставинами (через запровадження обласною державною адміністрацією більш жорстких норм щодо штатної чисельності районних державних адміністрацій) у Дрогобицькій районній державній адміністрації виникли підстави для змін у організації її діяльності та потреба в зміни штатної структури та чисельності працівників.

Відтак, рішеннями відповідача від 30.10.2019 року №374, від 11.12.2019 року №432, від 23.12.2019 року №452 було затверджено з 01.01.2020 року нову структуру адміністрації та нові штатні розписи. Зокрема, було реорганізовано відділ містобудування та архітектури, в якому позивач займала посаду головного спеціаліста.

У зв`язку з чим, 30.10.2019 року ОСОБА_1 була попереджена про наступне вивільнення з 31.12.2019 року та їй одночасно повідомлено про відсутність будь-яких вакантних посад у Дрогобицькій районній державній адміністрації (які були відсутні й на час звільнення позивача). Відповідач також вказує на те, що адміністрацією було враховано вимоги закону щодо переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників і визначено перелік відповідних працівників, до яких позивач не була включена.

Таким чином, на переконання відповідача, ним було дотримано вимоги чинного законодавства України щодо визначення працівника, який підлягає звільненню, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, його належним чином було попереджено про наступне вивільнення та вжито заходів для забезпечення працевлаштування. У цьому контексті відповідач також зазначає, що хоча в період з дня попередження та по день звільнення позивача в адміністрації й з`являлися вакантні посади, однак, закон не зобов`язує їх пропонувати особі, яку вже попереджено про звільнення. А крім того, позивач не відповідала за кваліфікацією та досвідом роботи вимогам за такими посадами.

Також відповідачем зазначено, що в Дрогобицькій районній державній адміністрації на час прийняття рішення про звільнення позивача та його реалізації була відсутня профспілкова організація, яка припинила свою діяльність раніше, а тому, погоджувати звільнення ОСОБА_1 з профспілкою не було підстав.

Таким чином, відповідач вважає, що звільнення ОСОБА_1 зі займаної посади відбулося у відповідності до вимог чинного законодавства України, а тому, підстав для задоволення позовних вимог не вбачає.

Третьою особою, яка бере участь у справі на стороні відповідача, було надано пояснення по суті спору, в яких засвідчено аналогічну позицію, що й у відповідача, яка базується на тих же аргументах. У зв`язку з чим, третя особа вважає, що в позові слід відмовити.

Розглянувши доводи та заперечення сторін позивача, відповідача, третьої особи, дослідивши зібрані в справі докази, об`єктивно оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд приходить до висновку, що позов слід задоволити, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 обіймала посади державної служби (присяга державного службовця прийнята 29.01.1996 року), категорія та ранг державного службовця – «В», 7 ранг.

Так, станом на 2019 рік позивач працювала в Дрогобицькій районній державній адміністрації, зокрема, наказом від 05.08.2019 року №102-К-1 «Про призначення Р.Фрайт», відповідно до ст.ст.31, 39, 40 Закону України «Про державну службу», позивач була призначена на посаду головного спеціаліста відділу містобудування та архітектури райадміністрації в порядку просування по службі за результатами конкурсу. Указаний підрозділ (відділ містобудування та архітектури), відповідно до штатного розпису, затвердженого 25.02.2019 року, передбачав три штатні посади: начальник відділу - головний архітектор; головний спеціаліст; провідний спеціаліст.

Як засвідчується матеріалами справи та не заперечується її учасниками, наприкінці 2019 року в Дрогобицькій районній державній адміністрації було здійснено заходи по зміні чисельності працівників та штатної структури.

А саме, розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 30.10.2019 року №1214/0/5-19 «Про затвердження граничної чисельності працівників апаратів районних державних адміністрацій та їх структурних підрозділів», на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 25.03.2014 року №91 (зі змінами), було зменшено граничну чисельність працівників апарату та структурних підрозділів районних державних адміністрацій.

Виконуючи таке розпорядження, Дрогобицькою районною державною адміністрацією було видано розпорядження від 30.10.2019 року №374 «Про впорядкування структури районної державної адміністрації та введення в дію нових штатних розписів».

Відповідно до такого розпорядження в структурі апарату адміністрації та в структурі районної державної адміністрації з 01.01.2020 року було утворено відповідні структурні підрозділи й затверджено їх граничну чисельність, серед яких відсутній відділ містобудування та архітектури. Штатні розписи на 2020 року, затверджені 30.10.2019 року, не містили відповідного підрозділу (відділу містобудування та архітектури) й штатної посади головного спеціаліста (яку обіймала позивач).

Окрім того, розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації від 21.11.2019 року №1366/05-19 було внесено зміни до розпорядження від 30.10.2019 року №1214/0/5-19 у частині зменшення чисельності працівників.

У зв`язку з чим, Дрогобицькою районною державною адміністрацією було видано розпорядження від 11.12.2019 року №432, яким внесено зміни у розпорядження від 30.10.2019 року №374, і розпорядження від 23.12.2019 року №452, яким затверджено та введено в дію з 01.01.2020 року штатні розписи апарату та структурних підрозділів адміністрації.

Відповідно до таких розпоряджень, у структурі апарату районної державної адміністрації з 01.01.2020 року залишено сектор містобудування та архітектури (без статусу юридичної особи). Згідно зі штатним розписом на 2020 рік, затвердженим 23.12.2020 року, у секторі містобудування та архітектури передбачено дві штатні посади: завідувач сектору, головний архітектор; головний спеціаліст.

Як засвідчується протоколом засідання комісії щодо визначення переважного права на залишення на роботі працівників апарату та структурних підрозділів (без права юридичної особи) Дрогобицької районної державної адміністрації від 23.12.2019 року №1, комісією було розглянуто особові справи працівників, заслухано характеристики-відгуки безпосередніх керівників відносно підлеглих, зокрема, щодо ставлення до роботи, якості, значимості виконуваної роботи та її обсягів і визначено таким чином перелік працівників, які мають переважне право на залишення на роботі (поіменний список відповідних працівників наведено в протоколі). Суд зазначає, що в такому протоколі серед переліку працівників, щодо яких комісія виявила переважне право на залишення на роботі, відсутня ОСОБА_1 , окрім того, в протоколі взагалі відсутня вказівка на позивача (в тому числі в частині проведення аналізу її роботи, кваліфікації й таке інше).

У подальшому, наказом Дрогобицької районної державної адміністрації від 26.12.2019 року №177-К-1 її було вирішено звільнити ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу містобудування та архітектури, у зв`язку зі скороченням чисельності та штату 31.12.2019 року на підставі п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу».

Судом установлено, що позивач була повідомлена про наступне вивільнення (з 31.12.2019 року), шляхом проставляння 30.10.2019 року підпису на відповідному письмовому попередженні. При цьому, в попередженні вказано, що станом на 30.10.2019 року у Дрогобицькій районній державній адміністрації відсутні будь-які вакантні посади.

Однак, вважаючи своє звільнення незаконним, так як роботодавцем не було належним чином проведено порівняння кваліфікації та продуктивності праці працівників, не було дотримано процедури звільнення, а також вважаючи, що зміна чисельності та штату не торкалася її посади, ОСОБА_1 оскаржила його до суду за цим позовом.

У зв`язку з чим, установивши необхідні дійсні обставини справи, суд, вирішуючи даний спір, керуючись принципом змагальності сторін, свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також ураховуючи визначений законом обов`язок з доказування в такій категорії справ, постановляючи рішення, виходить із наступного.

Стаття 43 Конституції України гарантує кожному право на працю, а також захист від незаконного звільнення. Такі ж гарантії закріплені у ст.5-1 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.5 Закону України «Про державну службу» (нормативні акти наводяться в редакції, застосовній на час спірних правовідносин), правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Як встановлено п.1 ч.1 ст.83 Закону України «Про державну службу», державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (ст.ст.87, 87-1 Закону України «Про державну службу»). Відповідно до п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу», підставою для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

У цьому контексті суд також відзначає, що відповідно до ч.5 ст.40 Кодексу законів про працю України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.40 Кодексу законів про працю України, а також особливості застосування до них положень ч.2 цієї статті, ст.ст.42, 42-1, ч.ч.1, 2 і 3 ст.49-2, ст.74, ч.3 ст.121 Кодексу законів про працю України, встановлюються законом, що регулює їхній статус. У той же час, у період попередження позивача про наступне вивільнення та її звільнення зі займаної посади в Дрогобицькій районній державній адміністрації, Законом України «Про державну службу» не були передбачені особливості застосування до державних службовців, які звільняються з державної служби з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізації державного органу чи його ліквідації, зазначених вище норм Кодексу законів про працю України. Відтак, на процедуру припинення державної служби (та звільнення державних службовців) із підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу», поширювалися положення законодавства про працю щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі.

Так, відповідно до п.1 ч.1 ст.40 Кодексу законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з ч.2 цієї ж статті, звільнення з підстав, зазначених у п.п.1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідно до ч.3 ст.49-2 Кодексу законів про працю України, одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим, відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

А згідно з ч.1 ст.43 Кодексу законів про працю України, розірвання трудового договору з підстав, передбачених п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Таким чином, реорганізація в державному органі, яка супроводжувалася змінами в організації виробництва і праці, передбачає обов`язок роботодавця дотриматися вимог закону щодо працевлаштування вивільнюваних працівників, а також виконати вимоги щодо визначення працівників, які мають переважне право на залишення на роботі, та отримати згоду виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення, у разі якщо працівник є її членом.

Зважаючи на що, суд відзначає, що виходячи з нормативного тлумачення п.1 ч.1 ст.40, ч.ч.1, 3 ст.49-2 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто вживає заходи до переведення працівника за його згодою на іншу роботу. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом ч.3 ст.49-2 Кодексу законів про працю України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. При цьому, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Аналогічна правова позиція висловлена в низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.02.2019 року у справі №819/691/17, від 08.05.2019 року у справі №06/1175/17, від 11.03.2020 року у справі №813/1220/16, від 23.12.2020 року у справі №500/1344/19.

У даному випадку, ОСОБА_1 була попереджена про наступне вивільнення в установлений законом строк, при цьому їй також було повідомлено про відсутність вакантних посад у районній державній адміністрації станом на день попередження.

У той же час, суд відзначає, що в подальшому, з дня попередження та по день звільнення, позивачу не пропонувалися жодні вакантні посади для обійняття, хоча такі виникали у структурі відповідача (що засвідчується як наявними в справі доказами, так і не заперечується учасниками справи). Зокрема, матеріалами справи підтверджується факти призначення на вакантні посади ОСОБА_2 (26.12.2019 року на посаду завідувача сектору документообігу та інформаційної діяльності), ОСОБА_3 (26.12.2019 року на посаду головного спеціаліста сектору документообігу та інформаційної діяльності), ОСОБА_4 (26.12.2019 року на посаду завідувача сектору фінансового забезпечення), ОСОБА_5 (26.12.2019 року на посаду головного спеціаліста з питань запобігання та виявлення корупції сектору правового забезпечення), ОСОБА_6 (26.12.2019 року на посаду провідного спеціаліста сектору персоналу та організаційної роботи), ОСОБА_7 (26.12.2019 року на посаду головного спеціаліста відділу ЖКГ, інфраструктури, енергетики та захисту довкілля), ОСОБА_8 (26.12.2019 року на посаду провідного спеціаліста відділу ЖКГ, інфраструктури, енергетики та захисту довкілля), ОСОБА_9 (30.12.2019 року на посаду головного спеціаліста відділу агропромислового розвитку), ОСОБА_10 (31.12.2019 року на посаду головного спеціаліста відділу агропромислового розвитку) і ін.

При цьому, відповідачем не доведено причини непропонування таких вакантних посад позивачу та не обґрунтовано неможливість їх обійняття ОСОБА_1 у силу відсутності кваліфікації чи рівня освіти. Більш того, доводи відповідача про те, що ним було виконано вимоги закону в частині працевлаштування працівника, що вивільняється, шляхом пропозиції посад тільки на день попередження та на день звільнення є некоректними й суперечать вищевикладеним нормам чинного законодавства України та висновкам Верховного Суду.

У зв`язку з чим, суд приходить до висновку про порушення відповідачем при звільненні ОСОБА_1 , у зв`язку зі скороченням, оскільки роботодавцем не було дотримано вимог закону щодо пропонування вакантних посад у період до звільнення.

Окрім того, суд приходить до висновку про порушенні зі сторони відповідача й у частині врахування вимог щодо переважного права на залишення на роботі при вивільненні працівників, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.

Так, хоча відповідач стверджує про те, що ним було здійснено аналіз і визначено коло працівників, які користуються переважним правом, до якого позивач не включена, однак, ці аргументи судом оцінюються критично.

А саме, на засвідчення даних обставин і підтвердження своєї позиції, відповідач наводить протокол комісії щодо визначення переважного права на залишення на роботі працівників апарату та структурних підрозділів (без права юридичної особи) Дрогобицької районної державної адміністрації від 23.12.2019 року №1.

Проте, зі змісту такого протоколу не є можливим встановити, які саме працівники Дрогобицької районної державної адміністрації аналізувалися на предмет переважного права, чи належала до них ОСОБА_1 (яка не згадується в такому протоколі), з ким вона порівнювалася та за якими критеріями, за якими саме критеріями було визначено коло, що мають переважне право (чи за кваліфікацією і продуктивністю праці, чи за сімейним станом тощо).

З огляду на це, суд наголошує, що належне встановлення тієї обставини чи користується вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі є істотною передумовою для прийняття рішення щодо його звільнення.

Так, відповідно до ч.1 ст.42 Кодексу законів про працю України, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Згідно з ч.2 цієї ж статті, при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1)сімейним – при наявності двох і більше утриманців; 2)особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3)працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4)працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5)учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6)авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7)працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8)особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9)працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, – протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10)працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Тобто, для реалізації переважного права на залишення на роботі слід у першу чергу здійснити аналіз і порівняння продуктивності праці і кваліфікації працівників серед працівників за однорідними посадами й, встановивши вищу або рівну продуктивність праці чи кваліфікацію ОСОБА_1 із такими працівниками чи працівником, застосувати відповідні гарантії (щодо переважного права на залишення на роботі).

Однак, у даному випадку цього не було виконано відповідачем і звільнення позивача, у зв`язку зі скороченням відбулося без дотримання цих гарантій, позаяк, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів порівняння ОСОБА_1 із іншими працівниками, які підлягали скороченню, на предмет переважного права (як це визначено ст.42 Кодексу законів про працю України).

Оцінюючи ж доводи позивача про порушення процедури її звільнення, що полягало в тому, що це питання не було узгоджене з первинною профспілковою організацією, суд вважає їх безпідставними, оскільки відповідачем доведено факт відсутності такої організації на час вивільнення Фрайт Р.В.

А саме, як засвідчується протоколом зборів первинної профспілкової організації Дрогобицької районної державної адміністрації від 30.08.2017 року №3, її діяльність була припинена.

Однак, враховуючи в сукупності все наведене вище, суд знаходить підстави для висновку про порушення процедури звільнення ОСОБА_1 , позаяк, при цьому не було дотримано законодавчих гарантій на працю у частині пропозиції вакантних посад і у частині аналізу на предмет наявності чи відсутності переважного права на залишення на роботі.

Більш того, вирішуючи даний спір суд погоджується з доводами сторони позивача про те, що достатніх підстав для вивільнення ОСОБА_1 з підстав п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» не існувало.

Так, як уже зазначено вище, позивач обіймала посаду головного спеціаліста відділу містобудування та архітектури. Відповідно до розпорядження Дрогобицької районної державної адміністрації від 30.10.2019 року №374, із 01.01.2020 року її штатна структура не містила такого підрозділу й посади головного спеціаліста відділу містобудування та архітектури. У той же час, розпорядженнями від 11.12.2019 року №432, від 23.12.2019 року №452 у структуру адміністрації було внесено користування та з 01.01.2020 року затверджено структуру та штатні розписи, які передбачали наявність сектору містобудування та архітектури з посадою головного спеціаліста.

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що фактично відбулося лише перейменування структурного підрозділу у складі Дрогобицької районної державної адміністрації за відповідним функціональним напрямком, який і надалі містив посаду головного спеціаліста (яку обіймала ОСОБА_1 у складі відділу). І хоча відповідач покликається на відмінність таких посад, зокрема за змістом різних посадових обов`язків, однак, проаналізувавши посадові інструкції головного спеціаліста відділу містобудування та архітектури й головного спеціаліста сектору містобудування та архітектури, суд вважає, що за функціональними напрямками роботи вони є тотожними, а окремі відмінності в обов`язках не впливають на таку обставину.

Відтак, узявши до уваги встановлені дійсні обставини справи та наведені вище релевантні норми чинного законодавства України, суд приходить до висновку про істотні порушення при звільненні ОСОБА_1 , які були допущені роботодавцем.

Частиною 6 ст.43 Конституції України регламентовано, що кожному гарантується захист від незаконного звільнення, однак, така гарантія не була дотримана при звільненні позивача.

А тому, оспорюваний наказ Дрогобицької районної державної адміністрації від 26.12.2019 року №177-К-1 у частині звільнення ОСОБА_1 не може вважатися правомірним, а позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення.

Щодо заявленої вимоги про поновлення на посаді суд відзначає наступне.

Відповідно до ч.1 ст.235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Таким чином, ураховуючи те, що останнім днем роботи ОСОБА_1 було 31.12.2019 року, поновлення на роботі слід здійснити з наступного дня, тобто, з п`ятниці 01.01.2020 року.

Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд відзначає таке.

Відповідно до ч.2 ст.235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.

Відповідно до абз.3 п.2 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Пунктом 8 Порядку №100 установлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, – на число календарних днів за цей період.

Відповідно до довідки від 18.02.2020 року №101 середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 , обчислена відповідно до Порядку №100, складає 412,91 грн., що учасниками справи не оспорюється.

Таким чином, для визначення заробітку за час вимушеного прогулу суд виходить із середньоденного розміру заробітної плати позивачки у 412,91 грн.

При цьому, як уже було зазначено вище, останнім робочим днем для позивача було 31.12.2019 року, відтак, вимушений прогул позивача розпочався з 01.01.2020 року.

Щодо моменту закінчення періоду для обчислення вимушеного прогулу, то слід узяти до уваги, що відповідно до ст.371 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконується негайно, тобто, воно підлягає реалізації після його проголошення, а відтак, вимушений прогул триває по день, що передує прийняттю рішення про поновлення на роботі.

Зважаючи на норми ст.ст.52, 67 Кодексу законів про працю України, розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.10.2019 року №995-р, лист Мінсоцполітики України від 03.08.2019 року без номера, у періоді вимушеного прогулу у ОСОБА_1 було 244 робочих дні.

Відтак, розмір втраченого позивачем заробітку за час вимушеного прогулу склав 100750,04 грн. (412,91 грн. * 244 робочих дні), який слід стягнути з відповідача, який допустив порушення.

Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1)на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2)з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3)обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4)безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6)розсудливо; 7)з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8)пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9)з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10)своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України.

При цьому, встановлюючи істину в справі, суд повинен ґрунтуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоби в суду не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву, що випливає з позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п.45 рішення в справі «Бочаров проти України», п.53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», п. 43 рішення у справі «Кобець проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом».

Зібрані і досліджені матеріали цієї справи підтверджують та обґрунтовують позовні вимоги, з якими до суду звернулася позивачка. При цьому, відповідачем не доведено повністю правомірність своїх дій і рішень у відповідності до вимог, встановлених ч.2 ст.19 Основного Закону та ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відтак, беручи до уваги все вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також їх письмові доводи, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що позов є підставним і підлягає до задоволення в повному обсязі.

Відповідно до ч.1 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з нормами ст.132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких від носяться витрати на професійну правничу допомогу; сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Оскільки позивачем не надано підтвердження понесення судових витрат у справі, вони судом - не розподіляються.

Керуючись ст.ст.14, 72-77, 139, 241-247, 250-251, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 до Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – керівника апарату Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області Кулиняка Степана Львовича про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Дрогобицької районної державної адміністрації від 26.12.2019 року №177-К-1 «Про звільнення Р.Фрайт» в частині звільнення ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста відділу містобудування та архітектури райдержадміністрації, у зв`язку із скороченням чисельності та штату 31.12.2019 року на підставі п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу».

Поновити ОСОБА_1 на роботі в Дрогобицькій районній державній адміністрації Львівської області на посаді головного спеціаліста відділу містобудування та архітектури з 01.01.2020 року.

Стягнути з Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 100750 (сто тисяч сімсот п`ятдесят) грн. 04 коп., з відрахуванням податків, зборів та обов`язкових платежів.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі в Дрогобицькій районній державній адміністрації Львівської області на посаді головного спеціаліста відділу містобудування та архітектури та стягнення на користь ОСОБА_1 з Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць - у розмірі 8671 (вісім тисяч шістсот сімдесят одна) грн. 11 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України, з врахуванням гарантій, встановлених пунктом 3 Розділу VI «Прикінцевих положень» Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пп.15.5 п.15 Розділу VII Перехідні положення КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.

Суддя Сасевич О.М.

Повний текст рішення складено та підписано 29.12.2020 року.