Рішення № 93847811, 17.12.2020, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 грудня 2020 р. № 520/11155/2020

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Шляхової О.М.,

за участю секретаря судового засідання - Молчанової О.М.,

представника позивача - Іванова Д.А.,

представника відповідача - Кезлі М.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ,) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (61057, м.Харків, вул. Римарська, 24) про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа – Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому просить суд:

- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 30.07.2020 року № 323-20;

- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту.

Позивач, в обґрунтування позовних вимог зазначив, що 17.08.2020 року нею отримано повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області №95 від 13.08.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якому зазначено, що підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є рішення Державної міграційної служби України №323-20 від 30.07.2020 року.

Ухвалою суду від 26.06.2020 року відкрито провадження по справі та призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження.

Представник позивача у судове засідання прибув, позовні вимоги підтримав та просив задовольнити у повному обсязі, з підстав зазначених у позовній заяві.

Представник відповідача правом надати відзив не скористався.

Представник третьої особи у судове засідання прибув та надав до суду відзив на позов, в якому зазначив, про відсутність умов відповідно п.1 ч.1 ст.1 Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та об`єктивних підстав для визнання позивачки біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, оскільки ОСОБА_1 до жодної громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належала. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетною ніколи не була. Тобто немає підстав вважати, що позивачка має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Повідомлені позивачкою побоювання повернення до країни її походження, не дають підстав визначити заявницю біженцем, через відсутність відповідних ознак біженця, викладених у Законі України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (пункт 1 частини 1 статті 1).

Терез Нгвела перетнула кордон України 19.05.2018 року на підставі учбової візи, з метою навчання у Харківському державному університеті харчування.

Із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вона звернулася до ГУ ДМС України в Харківській області 24.02.2020 року.

Зазначено також, що позивачка повідомила про те, що прибула до України з метою отримання освіти, а за захистом звернулася з наміром легалізації свого перебування на території України.

Таким чином, що позивачкою не було надано до органу міграційної служби жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування ОСОБА_2 батьківщині та про будь-які ґрунтовні підстави для побоювання зазнати будь-якої шкоди в Республіці Камерун.

Терез Нгвела не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 червня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року та не має підстав для визнання її біженцем, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Суд, вислухавши думку сторін, повно та всебічно дослідивши письмові докази, що містяться в матеріалах справи, встановив наступні обставини.

Як вбачається з матеріалів справи, 24.02.2020 року ОСОБА_1 , громадянка Республіки Камерун, звернулася до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На виконання вимог Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” з позивачкою проведено співбесіди, за результатами яких складено протоколи від 04.03.2020 року № 2020КН0024, від 15.05.2020 року № 2020КН0024.

Головне Управління Державної міграційної служби України в Харківській області сформовано висновок по справі № 2019КН0029 щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Республіки Камерун ОСОБА_1 , в якому, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, відповідно до частини шостої статті 8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, рекомендовано за доцільне відмовити громадянці Республіки Камерун ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС України від 30.07.2020 року № 323-20 відмовлено громадянці Республіки Камерун ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачкою отримано повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 95 від 13.06.2020 року.

Не погоджуючись з вказаними рішеннями позивачка звернулася до суду з даним позовом.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 року №3671-VI.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", встановлено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зазначено , що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 22 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Відповідно до абзацу 6 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Статтею 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття біженець включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Судом, з матеріалів особової справи №2019КН0024 громадянки ОСОБА_1 встановлено, що громадянка Республіки Камерун ОСОБА_1 звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління ДМС України в Харківській області 24.02.2020 року.

За матеріалами справи встановлено, що за результатами співбесід, оформлених протоколами 04.03.2020 року за №2020КН0024, 15.05.2020 року за №2020КН0024, позивачка повідомила, що в неї ім`я відсутнє, а є тільки прізвище - ОСОБА_1 , яке зазначено в паспорті №0715288, виданого 20.11.2017 року в Дуала та дійсного до 20.11.2022 року. ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 , в місті Баменда, Республіка Камерун, за етнічною приналежністю - балі, християнка протестантка - за віросповіданням, неодружена, має незакінчену вищу освіту.

Під час співбесід ОСОБА_1 повідомила, що має середню освіту, яку отримувала в декількох школах. Після отримання освіти в країні походження, з 2008 по 2013 рік позивачка проживала разом з батьком. Зі слів позивачки, через скрутне матеріальне становище, вона була змушена поїхати до Таїланду, де праювала вчителем англійської мови. В Таїланді, зі слів позивача, вона працювала вчителькою англійської мови. Під час проживання в Таїланді, в 2016 році, від хвороби померла матір заявниці. В 2017 році ОСОБА_1 вирішила поїхати на навчання в Україну, у зв`язку з чим з 2017 по травень 2018 року займалась підготовкою документів для виїзду в Україну.

Після отримання візи позивач, 18.05.2018 року покидає країну громадянської належності та повітряним шляхом, транзитом через Туреччину прибуває 19.05.2018 року до України, а саме в місто Харків.

З матеріалів справи за протоколами співбесід, судом встановлено, що в період з 2018 по 2020 рік Терез Нгвела навчалась в Харківському державному університеті харчування та торгівлі (далі - ВНЗ).

У зв`язку з цим документована посвідкою на тимчасове проживання № НОМЕР_1 , дійсною до 01.09.2022 року.

ГУ ДМС України в Харківській області 04.03.2020 року було прийнято рішення щодо скасування вищезазначеної посвідки на тимчасове проживання в Україні, у зв`язку з відрахуванням заявниці з ВНЗ, згідно наказу №45-С від 25.02.2020.

Як зазначила позивач під час співбесіди, вона не бажає повертатися до країни громадянської належності, оскільки в країні існує загроза для її життя. Вона пояснила, що в Камеруні триває війна між «англофобами» та «франкофонами» та, наразі відсутній зв`язок з батьком, оскільки, зі слів ОСОБА_2 , будинок її батька був спалений. Одночасно позивач повідомила, що є вагітною, та у разі повернення до Камеруну, боїться за своє життя та життя своєї ненародженої дитини.

Відповідно до заяви-анкети від 24.02.2020, вона не може повернутись до Камеруну через те, що побоюється за життя, а саме через те, що заявниці загрожує небезпека в Камеруні, через складну ситуацію в країні.

В заяві від 24.02.2020 позивач повідомляє, що проживала в місті Балі, яке знаходиться біля міста Баменда (Північно-Західний регіон), де наразі проходять протести англомовних громадян проти уряду Камеруну та одночасно пояснила, що 14 лютого 2020 року її батько та двоє її братів були спалені заживо в будинку.

Відповідно до Керівних положень УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, пункт 5 і 6: «Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Обов`язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов`язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права, цей обов`язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв ’язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані».

Під час співбесід, ОСОБА_1 повідомила, що 19.05.2018 приїхала на територію України з метою навчання. Зі слів позивачки в Камеруні триває збройний конфлікт між англомовними та франкомовними камерунцями, та наразі, зі слів позивачки, відбувається загострення конфлікту, під час якого в ніч з 13.02.2020 на 14.02.2020 року, були спалені в своєму домі батько з двома братами ОСОБА_2 . У зв`язку з тим що позивач втратила зв`язок зі своїм батьком, та через відсутність коштів на оплату навчання 25.02.2020 була відрахована з Харківського державного університету харчування. Поряд із цим, повідомила, що її батько з братами загинули тому вона боїться за своє життя та не хоче повертатися до Камеруну.

Однак, слід зазначити, що жодних документів на підтвердження факту смерті матері, батька та братів позивачем не надано.

На підтвердження слів позивача у матеріалах справи міститься інформація станом на 24.02.2020 по країні походження, в якій зазначено, що з 17.01.2020 по 20.01.2020 року проходила триденна спец операція сил безпеки Камеруну під час якої були спалені близько 50 будинків в Балі, з доданими супутниковими знімками та підтвердженням геолакації.

З аналізу матеріалів справи та проведених співбесід 04.03.2020, 15.05.2020 встановлена розбіжність ІКП з інформацією повідомленою позивача. За даним фактом відповідачем направлено запит до сектору збору та аналізу інформації по країнах походження Департаменту у справах іноземців та оіб без громадянства ДМС України від 18.05.2020 № 6301.8.4/19962-20. У відповіді сектору збору та аналізу інформації по країнах походження від 05.06.2020 зазначено, що під час підготовки відповіді на запит не було знайдено підтверджуючої інформації серед достовірних та релевантних джерел щодо наявності: загострення ситуації на території Республіки Камерун, інформації про будь-які події з 13.02.2020 по 14.02.2020, перешкод вільного пересування громадян на території Республіки Камерун.

Згідно з абзацом 7 статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту необхідно додавати документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як доказ необхідно пред`явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання,

За інформацією з мережі Інтернет: “Камерун-двомовна і багатокультурна країна, відома своєю стабільністю і сильним альянсом з Францією і СІІІА. скочується до затяжної кризи в області прав людини в англомовних, північно- західному і південно-західному регіоні, які межують з Нігерією. З кінця 2016 року англомовні активісти, які давно скаржилися на свої регіони мобілізували значні сегменти англомовного населення вимагають більшої політичної автономії або відділення. В період з жовтня по грудень 2016 року англомовні юристи, вчителі та студенти вийшли на вулиці, щоб висловити протест проти передбачуваної “францізації” освітньої і судової системи центрального уряду. У відповідь урядові сили безпеки сильно пригнічували акції протесту, заарештовані сотні демонстрантів, в тому числі дітей, вбили щонайменше чотирьох і поранили багатьох. На початку 2017 року уряд провів переговори з профспілками адвокатів і вчителів. Уряд стверджував, що погодився на їх вимоги, в тому числі створена Національна Комісія з двомовності і мультикультуралізму і найму двомовних вчителів з боку уряду, але це мало допомогло в подоланні кризи. Репресії уряду і арешт видних англомовних переговірників 17 січня 2017, підбадьорило більшість екстремістських лідерів, які почали вимагати, все більш насильницьким чином, незалежність для англомовних північно-західних і південно-західних регіонів Камеруну, територія, яку вони назвали “Амбазон”.

Як вбачається з ІКП та з інформації з мережі Інтернет нестабільна ситуація в Камерун щодо відокремлення територій під тиском ідей руху «Амбазонія» обмежуються лише двома регіонами, це північно-західний та південно-західний регіон. При цьому інша територія Камеруну залишається не охопленою цим конфліктом.

Більш того, президент держави ОСОБА_3 є франкофоном, а заявниця саме визначає себе як франкомовну громадянку, що викликає сумнів з приводу ймовірності застосування щодо неї мовної дискримінації та будь яких переслідувань або будь якого насильства.

Таким чином аналіз інформації, наданої позивачкою під час співбесід з урахуванням інформації по країні походження на час розгляду заяви, свідчить, що не існує розумної можливості того, що саме для життя заявниці існує загроза у разі її повернення в країну громадянської належності.

Інформація по країні походження, ставить під сумнів повідомлені позивачкою побоювання повернення до країни походження, та дозволяють зробити висновок про малоймовірну вірогідність того, що саме відносно неї може бути застосовано насильство.

При цьому, суд також враховує, що інформація про ситуацію в країні походження позивача, є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних у них реальних побоювань стати жертвами переслідування у разі повернення до країни громадянської належності не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

Все вищевикладене викликає сумніви щодо існування реальної загрози життю заявниці, більш того, вона не надала жодних будь-яких доказів того, що в її ситуації її побоювання є обґрунтованими.

Таким чином твердження заявниці щодо існування загрози саме її життю у Камеруні є недоведеними та вбачаються перебільшеними.

Матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивачки, оскільки вона до жодної громадської, військової, релігійної чи політичної організації не належала. До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, причетною ніколи не була. Тобто немає підстав вважати, що позивачка має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Отже, причини, які позивачка зазначає щоб залишитись в Україні, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

В ході розгляду справи судом встановлено, що позивачкою в обґрунтування заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, не було надано ГУ ДМС України в Харківській області доказів переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань, які б дозволяли дійти висновку про наявність підстав вважати позивачку біженцем у розумінні Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”. Таких доказів також не було надано до суду.

Також, позивачем не надано доказів, які б дали змогу дійти висновку, що вона підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, тобто, змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Крім того, позивач також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки в контексті п. 14 ч. 1 ст. 1 та ч. 1 ст. 18 Закону такими особами є іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту та прибувають на територію України з країни, яка має спільний кордон з Україною, у зв`язку з подіями, зазначеними в пункті 14 частини першої статті 1 цього Закону, а саме внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Водночас, позивачка, звертаючись до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою, вказала на побоювання повернутися до країни походження через ймовірність, стати жертвою переслідувань, проте відповідних доказів з цього приводу на виконання ч.7 ст.7 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не надала.

Як встановлено судом, позивачка не тікала з Камеруну від небезпеки, рятуючи своє життя, оскільки як зазначено самою позивачкою, вона прибула до України 14.04.2016 року на підставі учбової візи, з метою навчання в Харківському державному університеті харчування Отже, вказане свідчить про непов`язаність побоювань позивачки стати жертвою переслідувань із бажанням проживати в Україні.

Суд звертає увагу, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Підпункт 2 пункту “А” статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.

Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.

Отже, вказане побоювання повинно бути актуальним на час звернення особи з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а відповідні посилання позивачки характеризують загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про її утиски, або можливість таких.

Водночас, беручи до уваги пункти Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, суд зазначає, що для надання статусу біженця, у першу чергу необхідно надавати оцінку саме зверненню особи, а не ситуації, яка склалася у країні його походження.

Проте, надаючи оцінку заяві позивачки, суд відмічає, що нею не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивачка не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.

При цьому, заявлена позивачем інформація стосовно конфлікту в країні походження носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині її особисто або членів її сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками. Твердження позивачки щодо існування на теперішній час небезпеки, яка їй загрожує в Камеруні особисто є безпідставними і не має реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації.

Позивачкою не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, не зазначено про переслідування в країні походження з боку властей за її відношення до певної політичної або соціальної групи.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обставини, вказані позивачкою, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу.

Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Проте, вказані вимоги не були дотримані позивачкою, оскільки не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доводів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною її вимушеного від`їзду до України, заявник не зазначила. Надана позивачем інформація при викладені причин неможливості повернення до країни громадянської належності є непослідовною, позивачка не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачкою не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення.

В силу приписів Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом МВС України від 07.09.2011 р. № 649 (зареєстровано в Мінюсті 05 жовтня 2011 р. за № 1146/19884), останні, визначаючи процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, містять перелік обов`язків, покладених уповноважену особу територіального органу ДМС та ДМС України.

Так, п.2.1 Правил унормовано, що уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 1) (далі - журнал реєстрації осіб); в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) проводить дактилоскопію заявника; ж)заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи; з) роз`яснює порядок звернення за безоплатною правовою допомогою мовою, яку розуміє заявник.

Водночас, набуття таких повноважень можливо лише після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що унормовано п. 5.1 Правил, згідно яких, після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу): а) проводить співбесіди із заявником або його законним представником з метою виявлення додаткової інформації, що необхідна для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником під час подання заяви.

Враховуючи вищезазначені норми діючого законодавства, наведені позивачкою обставини та вказані відповідачем факти про країну походження позивачки, суд вважає обґрунтованими доводи Головного управління ДМС в Харківській області та Державною міграційною службою України щодо не встановлення фактів, які б свідчили про можливість позивачки стати жертвами переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не можуть користуватися захистом цієї країни або не бажають користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не можуть чи не бажають повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

З огляду на встановлені у справі фактичні обставини та досліджені докази, суд вважає, що ДМС України, приймаючи оскаржуване рішення, діяло на підставі, в межах повноважень, з метою, якою таке повноваження надано, та у спосіб, що передбачені Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту”, з дотриманням вимог ч.2 ст.2 КАС України, своєчасно та з урахуванням всіх обставин справи, а відмова в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оформлена рішенням ДМС України № 323-20 від 30.07.2020 року, обумовлена наявністю підстав, та є такою, що винесена в межах чинного законодавства України.

Частиною 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Частиною 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідач як суб`єкт владних повноважень надав до суду достатні та беззаперечні докази, навів належні доводи, що підтверджують відсутність з його боку порушення чинного законодавства, в той час як доводи позивача не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Згідно п. 14 ч. 1 ст. 5 ЗУ “Про судовий збір” від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах у порядку, визначеному статтею 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Керуючись статтями 14, 243-246, 293, 295-296Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - залишити без задоволення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду через Харківський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 28.12.2020 року.

Суддя Шляхова О.М.