Рішення № 93847216, 21.12.2020, Одеський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2020 року м. Одеса Справа №815/6192/14

Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії головуючого судді Іванова Е.А., суддів Завальнюка І.В. та Марина П.П.,

за участі: секретаря Ягенської К.О., позивача ОСОБА_1 , представника позивача Легенченко О.А., представників відповідачів Кравченко І.І. (ГУ ДПС в Одеській області), Діанова О.І. (ДПС України)

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одесі в режимі відеоконференції адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Державної податкової служби України, Головного управління ДПС в Одеській області, Головного управління ДФС в Одеській області про визнання незаконним наказу, поновлення на роботі та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

31.10.2014 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про визнання незаконним та скасування наказу відповідача від 24.10.2014 року №1006-о та поновлення позивача на попередній роботі, а саме на посаді начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області з 24.10.2014 року.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 03.11.2014 року відкрито провадження у справі.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 11.02.2015 року адміністративний позов залишено без розгляду.

Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 10.06.2015 року ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 11.02.2015 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою суду від 23.06.2015 року прийнято до провадження адміністративну справу та призначено судове засідання.

Ухвалою суду від 26.06.2015 року за клопотаннями представників позивача та відповідача зупинено провадження у справі до вирішення Конституційним судом України справи за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади".

Ухвалою суду від 03.09.2020 року задоволено клопотання представника позивача та поновлено провадження у адміністративній справі. Крім того, вказаною ухвалою суду замінено у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача з Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області на правонаступника - Головне управління ДПС в Одеській області.

Ухвалою суду від 05.10.2020 року залучено до участі у справі як співвідповідачів Державну податкову службу України та Головне управління ДПС в Одеській області.

В обґрунтування своїх позовних вимог (із урахуванням наданої позивачем заяви про зміну підстав позову від 15.12.2014 року вхід. № 31293/14), а також заяви про уточнення позовних вимог (вхід. № ЕП/18166/20) позивач зазначив, що він працював на посаді начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області. В подальшому, 24.10.2014 року Державною фіскальною службою України видано наказ № 1066-о, яким позивача звільнено з 24.10.2014 року з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади", п.7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Так, позивач вказує на те, що його було звільнено з порушенням приписів ст. 49 КЗпП, а саме в період його тимчасової непрацездатності. Крім того, в обґрунтування своїх позовних вимог позивач вказує на те, що відповідачем було порушено вимоги Закону України "Про очищення влади", оскільки позивача не було ознайомлено з наказом про проведення перевірки відносно нього, а також з висновками складеними за результатами перевірки та позивачу не відомо, чи зазначені висновки містять факти, які дають підстави для його звільнення. Позивач зазначає, що його фактично було звільнено не за порушення вимог Закону, а за перебування у минулому на посаді, чим порушено конституційні приписи та гарантії, а також принципи проведення люстрації.

Відтак, із врахуванням змінених позовних вимог, позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України №1006-о від 24 жовтня 2014 року «Про звільнення ОСОБА_1 »;

поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області з 24 жовтня 2014 року;

стягнути на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з дня звільнення по день поновлення на посаді з урахуванням індексації заробітної плати;

зобов`язати Державну фіскальну службу України звернутись до Міністерства юстиції України з заявою про відкликання інформації про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області на підставі п.8 ч. 1 ст. Закону України «Про очищення влади»;

вирішити питання стосовно стягнення на користь ОСОБА_1 витрат на правову допомогу в розмірі 25 000 грн.;

допустити негайне виконання в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу;

встановити судовий контроль за виконанням рішення суду.

Представник ДПС України під час судового розгляду справи проти позовних вимог заперечив. Від ДФС України надійшли до суду заперечення згідно яких зазначено, що за результатами перевірки на підставі наказу ДФС України від 17.10.2014 року №199 встановлено, що до позивача застосовується заборона, визначена частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", оскільки позивач обіймав посаду заступника начальника управління податкової міліції ДПА в Одеській області у період з 29.12.2009 року по 06.11.2012 рік, яка відноситься до посади, що передбачена частиною першою статті 3 Закону України "Про очищення влади". Тобто, на позивача поширювалась заборона обіймати посаду (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Представник Головного управління ДПС в Одеській області під час судового розгляду справи проти позовних вимог заперечив з підстав, викладених у відзиві на позов (вхід № 39471/20 від 28.09.2020, вхід № 43849/20 від 20.10.2020) та зазначив, що Головне управління ДФС в Одеській області є правонаступником усіх прав та обов`язків, в т.ч. Білгород-Дністровської обласної державної податкової інспекції Головного управління ДФС в Одеській області (яка в свою чергу була правонаступником Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області), також, представник вказав на те, що процедура реорганізації не завершена на сьогоднішній день запису про припинення Головного управління ДФС в Одеській області до ЄДР не внесено (знаходиться в стані припинення), а тому в даному випадку належним співвідповідачем є Головне управління ДФС в Одеській області, а не Головне управління ДПС в Одеській області.

Також представник відповідача (ГУ ДПС в Одеській області) зазначив про те, що позивача було звільнено не з ініціативи власника з підстав ст.40, а згідно п.72 ч.1 ст.36 КЗпП України, яка зазначає підстави припинення трудового договору та не є ініціативою власника, а лише умовою щодо звільнення, оскільки в даному випадку є обставини, які не залежать від бажання або ініціативи власника та заборона щодо звільнення у період не працездатності працівника з ініціативою власника з таких підстав не може бути взята до уваги.

Таким чином, відповідачі вважають, що наказ про звільнення позивача є правомірним та прийнятим відповідно до Закону.

21.12.2020 року підготовче провадження у справі закрито та призначено справу у той самий день до розгляду по суті.

Дослідивши адміністративний позов, заяви по суті, інші письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об`єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судом під час розгляду справи встановлено наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

За правилами п.п. 6, 10 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо начальницького складу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на час звільнення займав посаду начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області, проте в період з 29.12.2009 року по 06.11.2012 рік, тобто більше одного року, позивач обіймав посаду заступника керівника територіального органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову політику в областях, отже відповідно до ч. 2 Закону України «Про очищення влади» позивач перебував на посаді в органі державної влади, на яку розповсюджуються заходи щодо очищення влади (люстрації).

Пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Так, з метою забезпечення виконання вимог пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про очищення влади" Державною фіскальною службою України затверджено форму Довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці (Наказ від 17.10.2014 року №199).

Також, згідно зазначеного наказу Департамент персоналу, керівників головних управлінь ДФС (Міндоходів) в областях, м. Києві, Міжрегіонального головного управління ДФС Центрального офісу з обслуговування великих платників податків, митниці ДФС (Міндоходів), спеціалізовані департаменти та органи ДФС (Міндоходів) зобов`язано у термін до 25 жовтня 2014 року забезпечити перевірку особових справ та складання Довідки щодо осіб, які займають посади, стосовно яких здійснюються заходи очищення влади (люстрації).

Судом встановлено, що на виконання вимог п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про очищення влади", за результатом перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці начальником управління персоналу та начальником відділу проходження державної служби управління персоналу головного управління Міндоходів в Одеській області проведено перевірку відомостей, зазначених в особовій справі та трудовій книжці начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області ОСОБА_1 .

Відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці, затвердженої наказом ДФС України від 17.10.2014 №199 до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Згідно відомостей зазначених у цій довідці, позивач - ОСОБА_1 з 29.12.2009 року по 06.11.2012 рік перебував на посаді заступника начальника управління податкової міліції ДПА в Одеській області.

Відтак, судом встановлено та не заперечувалось сторонами, що у період з 29.12.2009 року по 06.11.2012 рік, тобто більше одного року, позивач обіймав посаду заступника керівника територіального органу центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову політику в областях.

23.10.2014 року за № 4342/8/15-32-04-01-17 головою комісії з реорганізації ГУ Міндоходів в Одеській області направлено на адресу голови ДФС України, голови з проведення реорганізації Міністерства доходів і зборів України листа із повідомленням результатів перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та трудовій книжці начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області ОСОБА_1 .. До листа додано відповідну довідку про результати перевірки.

На підставі листа Головного управління Міндоходів в Одеській області від 23.10.2014 року № 4342/8/15-32-04-01-17, довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці, Наказом Державної фіскальної служби України від 24.10.2014 №1006-о звільнено 24.10.2014 року ОСОБА_1 з посади начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області, з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади", п. 7-2 частини першої ст. 36 КЗпП України.

Позивач вважає своє звільнення незаконним, відтак звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини щодо звільненням з публічної служби врегульовані як загальним законодавством України про працю, так і спеціальним законодавством. При цьому, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо спеціальними нормами не врегульовано спірних відносин, та/або коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Так, правовим актом спеціального законодавства, який регулює дані правовідносини є Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року №1682-VІІ.

Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 року №1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

За приписами п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посаду (посади) керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Щодо посилань позивача на ту обставину, що наказ про його звільнення був виданий в період його тимчасової непрацездатності, що на думку позивача є порушенням Кодексу законів про працю України, суд зазначає наступне.

Так, судом встановлено, що позивач згідно листка непрацездатності СМЗ ГУМВС України в Одеській області від 23.10.2014 року у період з 23.10.2014 року по 28.10.2014 року перебував на амбулаторному лікуванні.

Частиною 3 ст. 40 КзпП України визначено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Суд вказує на те, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин, або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про очищення влади" передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону, внесено зміни до статті 36 Кодексу законів про працю України, а саме частину першу доповнено пунктом 7-2 такого змісту: "7-2) з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади", частину другу доповнено словами "а у випадку, передбаченому пунктом 7-2, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом".

У пункті 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" містяться роз`яснення про недопустимість звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці, які стосуються як передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України випадків, так і інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Разом із тим зміст поняття "розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу" розкрито законодавцем у п. 4 ст. 36 КЗпП України, до якого віднесено лише звільнення з підстав, передбачених ст. ст. 40, 41 КЗпП України. Це виключає охоплення змістом терміну "розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу" будь-якого іншого звільнення, підстава якого не зазначена в ст. ст. 40, 41 КЗпП України, або яке законодавець спеціально не визначив як розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.

Таким чином, виходячи зі змісту пп. 4, 7-2 ст. 36, ч. 3 ст. 40, ч. 3 ст. 41, ст. ст. 40, 41 КЗпП України та враховуючи те, що між сторонами виник спір із приводу припинення трудових відносин з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" - п.7-2 частини 1 статті 36 КЗпП України, а не у зв`язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, норми ч. 3 статті 40 КзпП України на ці правовідносини не поширюються.

Відтак, в розумінні положень Закону України "Про очищення влади" та КЗпП України перебування особи, яка підлягає звільненню в період її тимчасової непрацездатності, не є підставою для не прийняття відповідного рішення щодо її звільнення за п.7-2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Суд також вважає необґрунтованими доводи позивача щодо порушення відповідачем вимог Закону України "Про очищення влади", у зв`язку із не ознайомленням позивача з наказом про проведення перевірки відносно нього, а також з висновками складеними за результатами перевірки, оскільки положеннями Закону України "Про очищення влади" не передбачено вчинення вказаних дій з боку відповідача. В свою чергу, як вже зазначалось судом вище, пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.

Тобто, норми пункту 2 "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону не передбачають прийняття окремого наказу для проведення у відношенні особи перевірки на предмет наявності критеріїв заборони на обіймання певних посад.

Разом з тим, аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України "Про очищення влади" дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.

Водночас із аналізу цих норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону Закону України "Про очищення влади" на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.

На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.

На момент розгляду цієї справи рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.

Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.

У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03 червня 2020 року, і у подальшій своїй практиці у цій категорії спорів. Суд вважає, що ці висновки є застосовними і у цій справі.

Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті, що враховано судами попередніх інстанцій при вирішенні цієї справи.

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що "люстрація" застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 наголосила на підході Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 11 лютого 2003 року у справі «Ringvold v. Norway» (заява № 34964/97), де Суд зауважив, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка за своєю суттю є кримінальною і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі, а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру.

17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону № 1682-VII.

У цій справі ЄСПЛ, вирішуючи питання про прийнятність скарги за статтею 6 Конвенції, визнав застосовною її цивільний аспект за пунктом 1, а також розглядав питання застосовності і кримінального аспекту за частиною 2. На застосуванні статті 6 Конвенції в її кримінальній частині наполягали другий і третій заявники з посиланням на ухвалу у справі «Матиєк проти Польщі» (Matyjek v. Poland), заява № 38184/03, ЄСПЛ 2006 VII) та інші справи щодо люстрації у Польщі.

ЄСПЛ на основі критерій Енгеля (рішення у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands), від 08 червня 1976 року, пункт 82) зазначив, що у згаданому рішенні у справі «Матиєк проти Польщі» (Matyjek v. Poland) (пункти 49-58), доходячи висновку, що польське люстраційне провадження могло вважатися «кримінальним», Суд врахував те, що воно здійснювалося відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Польщі, що характер дій, за які заявника було піддано люстрації, а саме подання неправдивої заяви, був аналогічним такому злочину, як надання неправдивих показань, і що застосоване до нього покарання, неможливість обіймати широке коло посад державної служби протягом десяти років, було суворим (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 155).

Натомість у цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що поведінка заявників, за яку до них були застосовані заходи, передбачені Законом «Про очищення влади», не кваліфікувалася як «кримінальна» відповідно до національного законодавства та не була аналогічна будь-якій формі кримінальної поведінки: вона полягала у тому, що вони обіймали свої посади, коли при владі був Президент ОСОБА_2. Однак лише серйозність покарання не є достатньою для того, щоб провадження розглядалося відповідно до «кримінального» законодавства (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 156-157).

За такої умови, ЄСПЛ з посиланням на оцінку Верховного Суду у справі № 800/186/17, де останній указав, що мета люстраційних заходів полягала не у покаранні, а у відновленні довіри до державних установ (пункт 92), дійшов висновку, що характер і суворість передбачених Законом №1682-VII заходів не були такими, щоб вважатися «кримінальними» для цілей Конвенції. Отже кримінальний аспект статті 6 Конвенції є незастосовним ЄСПЛ вважав, що порушене заявниками питання про те, чи існувало достатнє обґрунтування застосування до них таких серйозних заходів, передбачених Законом №1682-VII, має бути розглянуте у контексті скарг заявників за статтею 8 Конвенції (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 158-159).

Рішення у справі «Полях та інші проти України», набуло статусу остаточного та підлягає обов`язковому врахуванню судом під час вирішення даної справи в рамках міжнародних зобов`язань за Конвенцією.

Суд вказує на те, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що так само, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.

Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, суд визнав, що звільнення заявників на підставі Закону №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, захищене статтею 8 Конвенції.

У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон № 1682-VII вплинув на заявників у трьох аспектах:

1) їх звільнили з державної служби;

2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;

3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.

За оцінкою ЄСПЛ поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної та професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).

У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону № 1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону № 1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

За висновком ЄСПЛ його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом № 1682-VII заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов`язаних з переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджувальними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.

Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ аналізував ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента ОСОБА_2 , який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_2 , незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв`язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувальна загроза, яку широке коло осіб, до яких застосовувалися передбачені Законом «Про очищення влади» заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці зі спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 275).

ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292-293).

Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ, у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом № 1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).

ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону № 1682-VII. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).

У ситуації заявників у справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом № 1682-VII заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_2 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_2. Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом № 1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_2, а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 299-300).

Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом № 1682-VII, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону № 1682-VII (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 301-302).

У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом №1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

У цій справі до позивача, який обіймав посаду аналогічну посаді одного із заявників у справі "Полях та інші проти України", був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України", оскільки за висновками ЄСПЛ саме Закон №1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.

Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон № 1682-VII виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону № 1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо й дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

Тож заборона перебування на зазначених у Законі № 1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону № 1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.

Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03 червня 2020 року (справа № 817/3431/14).

Повертаючись до обставин цієї справи, суд вказує на те, що довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідній посаді, не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а оскаржуваний наказ про звільнення позивача з посади начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

Отже, судом встановлено та не заперечувалось відповідачами, що звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідачі не стверджують про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.

Суд вказує на те, що у питанні застосування заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.

Суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною другої статті 2 КАС України.

Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У вищезгаданій постанові від 03 червня 2020 року (справа № 817/3431/14) Верховний Суд сформулював правову позицію, відповідно до якої заходи такої суворості як звільнення з посади із забороною займати посаду на 10 років не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави, без аналізу індивідуальної поведінки таких осіб та встановлення зв`язку із узурпацію влади, підривом основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. В цій справі судом не встановлено підстав для відступу від цієї позиції.

Оцінюючи пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до ОСОБА_1 , щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, Суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.

Підсумовуючи наведене, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ Державної фіскальної служби України №1006-о від 24 жовтня 2014 року «Про звільнення ОСОБА_1 » не відповідає критеріям правомірності, наведених у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Відтак, наказ Державної фіскальної служби України №1006-о від 24 жовтня 2014 року «Про звільнення ОСОБА_1 » є протиправним та підлягає скасуванню, а позивач підлягає поновленню на посаді.

Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

За постановою Верховного Суду України від 21 травня 2014 року у справі №6-33цс14 у разі встановлення факту звільнення без законної підстави або з порушенням передбаченого законом порядку суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як способу відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Щодо позовних вимог позивача про поновлення його на посаді начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області з 24 жовтня 2014 року, суд вказує на те, що наказом Державної фіскальної служби України №1006-о від 24 жовтня 2014 року «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача звільнено саме з 24.10.2014 року, а відтак 24 жовтня 2014 року був останнім днем роботи позивача, отже дата поновлення на посаді має бути 25 жовтня 2014 року.

Згідно із правовим висновком зазначеним у Постанові ВСУ від 14 січня 2014 року у справі №21-395а13: суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.

Згідно з пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Виходячи з довідки Головного управління ДФС в Одеській області від 19.11.2020 року №293/14/15-97-02-09, середньоденна заробітна плата позивача, обчислена за останні 2 місяці роботи (відпрацьовано 36 днів), складає 248,50 грн.

Кількість робочих днів у період вимушеного прогулу, починаючи з 25 жовтня 2014 року і по день ухвалення рішення, становить 1540 днів.

При цьому суд враховує те, що пункт 10 Порядку №100 який передбачав, що у випадку підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при її обчисленні, коригуються на коефіцієнт їх підвищення - виключено на підставі Постанови КМ №1213

(1213-2020-п) від 09.12.2020 року (яка набрала чинності 12.12.2020 року).

За таких обставин, суд дійшов висновку, що сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме: з 25 жовтня 2014 року по 21 грудня 2020 року становить: 1540 робочих днів (період вимушеного прогулу) х 248,50 грн. (середньоденна заробітна плата позивача) = 382 690,00 грн., які суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача.

Щодо позовних вимог про зобов`язання Державної фіскальної служби України звернутись до Міністерства юстиції України з заявою про відкликання інформації про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області на підставі п.8 ч. 1 ст. Закону України «Про очищення влади», суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 5 Закону України «Про очищення влади» визначено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 (далі - Положення про Мін`юст), Міністерство юстиції України (Мін`юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику.

Підпунктом 53-1 пункту 4 Положення про Мін`юст передбачено, що Мін`юст забезпечує відповідно до Закону: проведення перевірки, передбаченої зазначеним Законом; формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», надання інформації із зазначеного Реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про очищення влади» відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року № 1704/5 (далі - Положенням про Реєстр), передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

Відповідно до п. 2 розділу ІІ Положення про Реєстр підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:

надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України «Про очищення влади», відомостей про звільнення особи з посади у зв`язку із застосуванням такої заборони;

надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України «Про очищення влади» разом з відомостями про звільнення особи з посади;

надходження до Реєстратора від Державної судової адміністрації електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили, щодо осіб, зазначених у частині четвертій статті 1 Закону України «Про очищення влади», та відомостей про особу, передбачених пунктом 4 цього розділу.

Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру.

Відповідно до пункту 5 Розділу II Положення про Реєстр, підставою для для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням одного з таких документів:

копії обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, що свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", від органу, який проводив перевірку, в паперовій формі за підписом уповноваженої особи органу, завіреним печаткою;

копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили;

копії документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, в паперовій формі та засвідчені належним чином.

Також, суд зазначає, що за змістом рішення ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України" Суд розглядав внесення відомостей про осіб заявників до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону № 1682-VII як одного із трьох аспектів, які вплинули на приватне життя заявників у контексті статті 8 Конвенції. Суд вважав, що поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них.

ЄСПЛ констатував, що відомості про застосування до заявників заходів, передбачених Законом № 1682-VII, було одразу оприлюднено ще до того, як було розглянуто їхні позови. Закон № 1682-VII не вимагав будь-якого доведення індивідуальної вини, а його оголошена мета полягала в «очищенні» державної служби від осіб, які асоціювалися з «узурпацією влади», підривом основ національної безпеки та оборони і порушеннями прав людини. За таких обставин застосування заходів, передбачених Законом № 1682-VII, ймовірно було тісно пов`язано із соціальною та професійною стигматизацією, як стверджували заявники. Не стверджувалося, що на практиці Закон не мав такого ефекту (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 210).

Щодо цього Венеціанська комісія також висловлювала свої зауваження до Закону №1682-VII, на які в тому числі посилався і ЄСПЛ під час розгляду справи «Полях та інші проти України».

У пунктах 98-100 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що проблематичними є положення статті 7 Закону № 1682-VII, відповідно до якого відомості про осіб, які підлягають люстрації, вносяться до Єдиного реєстру осіб, які підпадають під дію цього Закону, що створюється і ведеться Міністерством юстиції України, із публікацією на веб-сайті вказаного міністерства особистих даних і результатів перевірки особи і наданням її для вільного користування.

Венеціанська комісія нагадала, що вже раніше у своєму консультативному висновку стосовно «Колишньої Югославської Республіки Македонія» заявляла, що «публікація до ухвалення рішення суду є проблематичною у зв`язку зі статтею 8 ЄКПЛ. Негативний вплив такої публікації на репутацію особи навряд чи може бути усунений пізніше вилученням її імені з реєстру, а потерпілий не має засобів, щоб захистити себе від такого негативного впливу. Останнє може бути адекватним заходом, необхідним у демократичному суспільстві, коли співпраця встановлюється остаточно, а не раніше. Тому публікація повинна відбуватися тільки після ухвалення рішення суду» (пункт 99 Проміжного висновку № 788/2014).

Оскільки у Законі № 1682-VII не гарантується, що публікація дозволяється тільки після остаточного рішення суду, то, за висновком Венеціанської комісії, як така ця норма піднімає очевидні проблеми сумісності зі статтею 8 Конвенції (пункт 100 Проміжного висновку № 788/2014).

За таких обставин суд дійшов висновку, що інформація про позивача в Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII, призводить до негативних наслідків для репутації позивача та неможливості реалізації ним конституційного права на працю, а відтак позовні вимоги про зобов`язання Державної фіскальної служби України звернутись до Міністерства юстиції України з заявою про відкликання інформації про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області на підставі п.8 ч. 1 ст. Закону України «Про очищення влади» підлягають задоволенню.

Цей висновок Суду відповідає правовому висновку Верховного Суду, висловленому в постанові від 04 червня 2020 року в справі №821/4571/14 (№К/9901/1380/18).

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду, зокрема, про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області з 25 жовтня 2014 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць, підлягає негайному виконанню.

Що стосується клопотання позивача про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду заявлене у позовній заяві, суд зауважує на таке.

Відповідно до частини першої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Положення статті 382 КАС України не є імперативними, тобто, передбачають право суду діяти на власний розсуд в залежності від обставин справи. Суд вважає, що за своїм змістом такі заходи контролю за виконанням судового рішення є додатковим засобом для спонукання суб`єкта владних повноважень до вчинення дій з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

В матеріалах справи відсутні будь-які докази, що відповідачі будуть ухилятися від виконання рішення суду у визначений чинним законодавством спосіб.

За таких обставин відсутня необхідність застосування положень статті 382 КАС України.

У п.58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Відповідно до ст.9 КАС України розгляд та вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.1 ст.72 та ч.1 ст.73 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст.77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Під час перевірки правомірності оскаржуваних рішень суд керується критеріями закріпленими у ст.2 КАС України, які повною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Беручи до уваги вищезазначене, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Так, як вбачається зі змісту клопотання про поновлення провадження по справі (вх.№51736/20 від 13.08.2020 року), представником позивача зазначено про те, що ОСОБА_1 понесено витрати на правничу допомогу у розмірі 25 000,00 грн., які останній очікує отримати шляхом відшкодування за результатами розгляду даної справи.

Оцінивши рівень витрат на правничу допомогу, з урахуванням того, що такі витрати понесені фактично, а також співмірність послуг категорії складності справи, об`єму наданих послуг, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача витрат у розмірі 7000 грн. з огляду на таке.

Згідно ч.1 ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч.ч. 1-4 ст. 134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 року №5076-VI (далі - Закон №5076-VI).

Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону №5076-VI адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Згідно п.п. 1, 2, 6 ч. 1 ст. 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону №5076-VI інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Частиною 3 статті 30 Закону №5076-VI встановлено, що при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Крім вищезазначеного закону, порядок оплати праці адвоката регулюється Правилами адвокатської етики, затверджених 09.06.2017 року з`їздом адвокатів України.

Так відповідно до статті 28 Правил адвокатської етики - формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту є гонорар.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання), розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. При цьому суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Разом з тим суд зазначає, що відповідно до частини 5 статті 134 КАС України, законодавцем запроваджено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката. Так розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Крім того, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо (частина 3 статті 141).

Таким чином, у Кодексі адміністративного судочинства закладені критерії оцінки як співмірності витрат на оплату послуг адвоката (адекватності ціни за надані адвокатом послуги відносно складності та важливості справи, витраченого на ведення справи часу тощо), так і критерій пов`язаності цих витрат із веденням справи взагалі (пов`язаності конкретних послуг адвоката із веденням саме цієї судової справи, а не іншої справи).

Неспівмірність витрат на правничу допомогу із передбаченими законом критеріями є підставою для подання стороною-опонентом клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому суд звертає увагу, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі та покладається на сторону, яка подає таке клопотання.

Частиною 7 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої було винесене судове рішення у справі, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Ті самі критерії застосовує і Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України", заява №19336/04, п. 269).

У постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 21.02.2013 року №7 «Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України» також роз`яснено, що оцінка тих чи інших витрат сторін як судових здійснюється господарським судом з урахуванням обставин конкретної справи, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо. Докази, які підтверджують розумність витрат на оплату послуг адвоката, повинна подавати сторона, що вимагає відшкодування таких витрат.

Судом встановлено, що 27.05.2020 року між ОСОБА_1 (далі - Замовник) та Адвокатським об`єднанням «Мітракс Юг» (далі - Виконавець) укладено договір про надання правової допомоги №24 (далі - Договір).

Відповідно до п.2.1. Договору про надання правової допомоги Виконавець (Адвокатське об`єднання) приймає зобов`язання надавати Замовнику (Позивачу у даній справі) в межах його Замовлення/Замовлень правову допомогу, вказану в п. 2.1.1. Договору, а Замовник зобов`язується здійснити плату за надану правову допомогу на умовах та в строки, що передбачені умовами цього Договору та додатками до нього.

Згідно пункту 3.1.1 п.3.1 Виконавець зобов`язаний за замовленням Замовника добросовісно надавати останньому послуги, якісно, своєчасно та відповідно до вимог, які звичай ставляться до послуг подібного характеру.

Відповідно до п.3.3.3 п. 3.3 Замовник зобов`язаний своєчасно здійснювати плату за правову допомогу надану в порядку та рамках даного Договору.

Відповідно до п.4.1, 4.2 Виконавець надає послуги Замовнику відповідно до Замовлення останнього.

Форма Замовлення наведена у Додатку №1 до цього Договору, є формою звернення Замовника до Виконавця, здійсненою у письмовій формі, яка може бути надіслана Виконавцю також засобами поштового зв`язку або електронною поштою (у відсканованому вигляді) та є невід`ємною частиною Договору.

Згідно до п.5.1-5.2, та 5.5 ціна цього Договору становить суму вартості послуг та додаткових витрат Виконавця, наданих останнім та сплачених Замовником протягом строку дії Договору.

Гонорар за даним Договором є фіксованим та складає 25 000,00 грн. Розрахунок гонорару за надання правової допомоги визначається за згодою Сторін у ході підписання Договору у відповідному додатку до нього.

Вартість послуг та додаткові витрати виконавця сплачуються замовником у безготівковій формі у національній грошовій валюті - гривні на реквізити зазначені у цьому Договорі протягом 3-х банківських днів з моменту підписання даного Договору та/або протягом 3-х банківських днів з моменту відправлення Замовнику відповідного рахунку.

Як встановлено судом та вбачається з довіреності представником позивача виступала адвокат Легенченко Олена Андріївна (далі - Адвокат), яка також підписала вищевказаний Договір з позивачем в якості заступника директора АО «Мітракс Юг».

Водночас, як вбачається з наданого розрахунку гонорару за надання правової допомоги від від 27.05.2020 року та вказано згідно змісту позову - в межах договору про надання правової допомоги №24 від 27.05.2020 року позивачу було враховано наступні послуги:

- Надання усних та письмових консультацій, висновків, дослідження актуальної судової практики, підготовка правової позиції з питання стосовно справи №815/6192/14 - 2500,00 грн.;

- Збирання доказів для подання заяв по суті справи, заяв та клопотань з процесуальних питань, здійснення запитів для отримання відповідних доказів стосовно проходження публічної служби, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу - 2500,00 грн.;

- Складання та подання: заяв по суті справи, заяв та клопотань з процесуальних питань, відповіді на відзив, апеляційної скарги, відповіді на апеляційну скаргу, заперечень, заяв та будь-яких інших процесуальних документів передбачених КАС України необхідних для здійснення захисту інтересів Замовника та ознайомлення з матеріалами справи, збирання та витребування доказів стосовно справи №815/6192/14 - 10 000,00 грн.;

- Представництво інтересів Замовника в Одеському окружному адміністративному суді, П`ятому апеляційному адміністративному суді стосовно справи №815/6192/14 - 10 000,00 грн.

Всього 25 000,00 грн.

Так, як вбачається з матеріалів справи представником позивача на підтвердження сплати позивачем гонорару у розмірі 25 000,00 грн. надано Меморіальний ордер №@2PL987811 від 01.06.2020 року, згідно якого платником зазначено «Транз.сч._DN, DG, DZ»; код платника - 14360570; отримувач Мітракс ЮГ АО; призначення платежу - надання правової допомоги, ЗГ рах. №15 від 27.05.2020 року, договір №24 від 27.05.2020 року ОСОБА_1 .

При цьому суд зазначає, що з вищенаведеного меморіального ордеру №@2PL987811 від 01.06.2020 року не можливо встановити, що такі витрати на правничу допомогу вчинялись саме позивачем, оскільки платником зазначено «Транз.сч._DN, DG, DZ», код платника - 14360570 доказів того, що ця сплата була проведена саме ОСОБА_1 (код рнокпп НОМЕР_1 ) матеріали справи не містять, в зв`язку з чим колегія суддів не має можливості прийняти цей доказ, як доказ сплати позивачем гонорару за правничу допомогу.

Адвокатом під час надання правничої допомоги було надано три письмові клопотання (про поновлення провадження, залучення третьої особи та витребування доказів), одна заява про проведення судового засідання в режимі відеоконференцзв`язку, складена відповідь на відзив, складена заява про уточнення позовних вимог, заява про закриття підготовчого провадження, повідомлення про технічну можливість брати участь в режимі відеоконференцзв`язку та направленні два адвокатських запити.

Також адвокат приймала участь у підготовчому засіданні 05.10.2020 року, яке тривало 56 хвилин та в судовому засіданні 21.12.2020 року, яке відбулось в режимі відеоконференції та тривало 1 годину 27 хвилин.

При цьому, як вбачається з розрахунку гонорару суми по 10 000,00 грн. кожна визначена за надання допомоги, як в суді першої так й в суді апеляційної інстанції, без відокремлення їх вартості щодо кожної інстанції та видів допомоги. Проте суд першої інстанції при стягненні витрат не має доказів того, щодо того чи будуть надані такі послуги в майбутньому в суді апеляційної інстанції, який саме їх обсяг та чи буде взагалі надана апеляційна скарга, а тому суд може врахувати тільки фактично надані послуги.

Позивачем не надано розрахунку часу витраченого на складання заяв, клопотань та інших документів, проте вони не є складними та на їх виготовлення не потрібно значних зусиль, складені адвокатом документи є такими, що часто-густо використовуються в практиці.

Враховуючи наведені норми та встановлені судом обставини, колегія суддів вважає, що клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу має бути задоволено частково, а саме в розмірі 7000,00 грн., що буде за даних обставин, справедливим і співмірним відшкодуванням, з огляду на складність справи та обсяг наданих послуг.

Та з урахуванням того, що спір виник через видання оскаржуваного наказу Державною фіскальною службою України суд вважає, що витрати на правничу допомогу повинні стягуватися саме з цього відповідача.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 77, 180, 192-194, 205, 241-246, 251, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код ІПН НОМЕР_1 ) до Державної фіскальної служби України (04053, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 39292197), Державної податкової служби України (04053, м. Київ, Львівська площа, 8, код ЄДРПОУ 43005393), Головного управління ДПС в Одеській області (65044, м. Одеса, вул. Семінарська, 5, код ЄДРПОУ 43142370), Головного управління ДФС в Одеській області (65044, м. Одеса, вул. Семінарська, 5, код ЄДРПОУ 39398646) - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України №1006-о від 24 жовтня 2014 року «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області з 25 жовтня 2014 року.

Стягнути з Головного управління ДФС в Одеській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25.10.2014 року по 21.12.2020 року у розмірі 382 690,00 грн.

Зобов`язати Державну фіскальну службу України звернутись до Міністерства юстиції України з заявою про відкликання інформації про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області на підставі п.8 ч. 1 ст. Закону України «Про очищення влади».

Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Білгород-Дністровської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів в Одеській області з 25 жовтня 2014 року, та в частині стягнення середнього заробітку на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу за 1 місяць.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Державної фіскальної служби України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 7000,00 грн.

Рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення виготовлено 28.12.2020 року.

Головуючий суддя Іванов Е.А.

Суддя Завальнюк І.В.

Суддя Марин П.П.

.