Рішення № 93846600, 24.12.2020, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 грудня 2020 року № 320/7630/20

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області, в якому просить суд:

- визнати протиправним рішення Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області №1916-67-VІІ від 10.07.2020 про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,20 га на території села Вороньків Бориспільського району Київської області;

- зобов`язати Вороньківську сільську раду Бориспільського району Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,20 га на території села Вороньків Бориспільського району Київської області.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що відмова відповідача у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ґрунтується на підставі, яка не передбачена нормами Земельного кодексу України.

При цьому, позивач зауважила, що підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 01.09.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідач позов не визнав та подав відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що сільською радою у встановленому порядку було розглянуто клопотання позивача про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та прийнято рішення про відмову у наданні такого дозволу, оскільки голосування не набрало необхідної кількості голосів необхідних для прийняття рішення.

Так, на думку відповідача, зважаючи на те, що сільська рада є виборним органом, який складається з депутатів і відповідно до закону наділяється правом представляти інтереси територіальної громади і приймати рішення шляхом голосування, то розглядаючи заяву позивача, остання нічого не порушила та діяла в рамках Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні, внаслідок чого позов є необгрунтованим та задоволенню не підлягає.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою України, що підтверджується паспортом № НОМЕР_1 .

З матеріалів справи вбачається, що 30.06.2020 позивач звернулась до Вороньківської сільської ради Київської області з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд орієнтовною площею 0,2 га, яка розташована на території Київської області Бориспільського району в адміністративно-територіальних межах Вороньківської сільської ради.

До вказаного клопотання було додано копію паспорта, копію ідентифікаційного коду, та схему бажаного місця розташування земельної ділянки.

10.07.2020 Вороньківською сільською радою Бориспільського району Київської області прийнято рішення №1916-67-VІІ, яким відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність длябудівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,20 га в с. Вороньків Бориспільського районну Київської області.

В обґрунтування прийнятого рішення, відповідач, у листі від 16.07.2020 №2-15/633, зазначив, що голосування не набрало необхідної кількості голосів необхідних для прийняття рішення.

Не погоджуючись з відмовою відповідача у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина перша статті 3 Земельного кодексу України).

Відповідно до положень частини другої статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Частиною першою статті 116 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням орга 085;ів виконавчої влади; або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Цією ж статтею передбачено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених вказаним Кодексом.

Пунктом "г" частини першої статті 121 Земельного кодексу України встановлено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами визначається статтею 118 Земельного кодексу України.

Згідно з частиною шостою цієї статті громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

При цьому суб`єктам владних повноважень, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 Земельного кодексу України, заборонено вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні.

Підставою для відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що законодавством встановлено виключні підстави, за наявності яких заявникові може бути відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, про які орган місцевого самоврядування зазначає у рішенні, прийнятому за результатами розгляду заяви особи, яка бажає отримати земельну ділянку.

Аналогічна правова позиція неодноразово висловлена касаційним судом, зокрема, у постановах Верховного Суду від 17.04.2018 в адміністративній справі №812/1557/17, від 31.10.2019 в адміністративній справі №802/1224/16-а та від 27.02.2018 в адміністративній справі №545/808/17.

Згідно зі статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Таким чином, вирішення публічно-правового спору пов`язується з оцінкою судом законності підстав, на які посилається суб`єкт владних повноважень в оскаржуваному рішенні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, у постанові від 17.04.2019 в адміністративній справі №820/11641/15, від 31.07.2018 в адміністративній справі №809/719/17, від 24.01.2019 в адміністративній справі №821/1697/17, від 12.02.2019 в адміністративній справі №815/6731/17 та Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22.05.2018 в адміністративній справі №П/9901/101/18.

Як вже зазначалось судом вище, частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України визначено виключний перелік підстав для відмови у наданні громадянину дозволу на розробку проекту землеустрою, які повинні бути зазначені у вмотивованому рішенні органу місцевого самоврядування за наслідками розгляду клопотання громадянина про надання такого дозволу.

Судом встановлено, що відповідач, відмовляючи позивачу у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою, у прийнятому ним рішенні не навів жодних відомостей про невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, відмова відповідача у наданні наведеного вище дозволу не містить визначених частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України мотивованих підстав для відмови у задоволенні вказаного клопотання разом із посиланням на норми цього Кодексу.

При цьому, суд звертає увагу на те, що визначений частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України обов`язок щодо зазначення у рішенні мотивованої відмови у наданні особі дозволу на розробку проекту землеустрою є імперативним.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що відповідач, відмовляючи позивачу у задоволенні його клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, діяв протиправно.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, суд зазначає наступне.

Згідно з ч.2 ст. 5 КАС України, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Щоб бути ефективним в сенсі ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб захисту має бути спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваного порушення.

У пункті 75 рішення Європейського суду з прав людини від 5 квітня 2005 року у справі «Афанасьєв проти України» (заява №38722/02) суд зазначає, що засіб захисту, котрий вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним», як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Так, судом встановлено, що у відповідача були відсутні підстави, передбачені ч.7 ст.118 Земельного кодексу України, для надання відмови у наданні дозволу за відповідним клопотанням позивача.

Перелік підстав, визначений ч.7 ст.118 Земельного кодексу України, є вичерпним.

При цьому відповідачем у відзиві зазначено, що заява позивача була розглянута на черговій сесії сільської ради, проте рішення не було прийняте, оскільки не набрало необхідну кількість голосів депутатів.

Водночас, єдиним законним рішенням відповідача у спірних правовідносин могло бути рішення про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою. Зазначене рішення в спірній ситуації повинно було бути безальтернативним та не передбачало дискреції відповідача, оскільки визначені ст. 118 Земельного кодексу України підстави для відмови були відсутні, а подана позивачем заява та додані до неї документи відповідали вимогам ст. 118 Земельного кодексу України.

Згідно з Рекомендацією № R (80) 2 Комітету Міністрів РЄ державам-членам стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, але можливість обрати з двох або більш альтернатив, кожна з яких є законною. У разі, коли законом передбачено єдиний можливий варіант поведінки адміністративного органу, але він діє в іншій спосіб, аніж той, що передбачено законом, мова про дискрецію не йде, в такому випадку порушено принцип законності як складової принципу Верховенства права. Слід зауважити, що межі судового контролю за рішеннями та діями адміністративного органу дозволяють оцінити їх за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у тому числі у розрізі висвітленої проблематики.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Так, за відсутністю підстав до відмови вимоги заяви позивача підлягали задоволенню. Жодного іншого законного способу поведінки для відповідача положеннями Земельного кодексу України не передбачено.

Практика Європейського суду з прав людини підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (див. рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» №. 30985/96).

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.3 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Водночас, згідно пункту 4 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

Відповідно до ч.4 ст.245 Кодексу адміністративного судочинства, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року у справі №826/4418/14 зазначив, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

З урахуванням тієї обставини, що оскаржувана бездіяльність відповідача в розглядуваній ситуації не ґрунтується на дискреційних повноваженнях, суд вважає за необхідне зобов`язати відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Згідно з ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України

Відповідач, як суб`єкт владних повноважень, доказів, які б спростовували доводи позивача, не надав.

Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв`язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.

Стосовно клопотання позивача про відшкодування йому витрат на професійну правничу допомогу, суд враховує наступне.

Відповідно до частини першої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Компенсація витрат на професійну правничу допомогу здійснюється у порядку, передбаченому статтею 134 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, в силу положень частини другої цієї статті, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Відповідно до частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на правничу допомогу адвоката, зокрема, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною четвертою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина п`ята статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Аналізуючи наведені вище норми, суд дійшов висновку, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі стороною, яка хоче компенсувати судові витрати. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання таких послуг та їх вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом, зокрема, в постановах від 23.04.2019 в адміністративній справі № 826/9047/16 та 12.08.2018 в адміністративній справі № 810/4749/15.

При цьому за змістом положень частини сьомої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З матеріалів адміністративної справи вбачається, що на підтвердження права надання позивачу правової допомоги до матеріалів позовної заяви приєднано копії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю від 15.01.2020 серії ЧК № 001258, ордеру на надання правничої допомоги серії СА №1005157, договору про надання правової допомоги від 22.08.2020 № б/н, укладеного між позивачем та адвокатом ОСОБА_2 , відповідно до умов якого останній надає позивачу юридичну допомогу, зокрема, шляхом представлення інтересів в адміністративних судах.

У свою чергу наявні в матеріалах адміністративної справи такі копії документів як: акт надання правової допомоги від 23.08.2020 №б/н на суму 1600,00 грн., довідки на підтвердження отримання гонорару на розмірі 1600,00 грн. свідчать про отримання позивачем наведених вище послуг та їх оплату в повному обсязі.

При цьому суд враховує, що матеріали справи не містять будь-яких клопотань представника відповідача про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката з огляду на їх необґрунтованість та недоведеність надання позивачу.

В силу положень частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки за результатами розгляду адміністративної справи судом задоволено позовні вимоги, витрати позивача, пов`язані зі сплатою судового збору у сумі 840,80 грн, а також витрати, пов`язані з професійною правничою допомогою у розмірі 1600,00 грн, підлягають відшкодуванню позивачу з Державного бюджету України за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Щодо вимоги про встановлення судового контролю, то суд зазначає, що встановлення судового контролю за виконанням рішення суду є правом, а не обов`язком суду. Перевіривши матеріали справи, суд не вбачає підстав для застосування такого виду контролю.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним рішення Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області №1916-67-VІІ від 10.07.2020 про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,20 га на території села Вороньків Бориспільського району Київської області.

Зобов`язати Вороньківську сільську раду Бориспільського району Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовним розміром 0,20 га на території села Вороньків Бориспільського району Київської області.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області (код ЄДРПОУ 04363509) судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок) грн.80 коп.

Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Вороньківської сільської ради Бориспільського району Київської області (код ЄДРПОУ 04363509) витрати на правову допомогу у розмірі 1600 (одна тисяча шістсот) грн.00 коп.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Василенко Г.Ю.