Рішення № 93842167, 26.11.2020, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/4065/20

Справа №754/1761/20

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 листопада 2020 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В.

за участю секретаря - Грей О.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення зі службового житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва`звернулась до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення зі службового житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, мотивуючи свої вимоги тим, що 15.12.1983 року ОСОБА_4 був прийнятий на роботу на підприємство житлово-комунального господарства, яке в подальшому у зв`язку з виконанням ним трудових відносин надало йому службове житлове приміщення. Па підставі рішення виконавчого комітету Дніпровської райради від 27.11.1984 р. № 827 був виданий ордер № 3639 від 28.12.1984 року на вселення у службову квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_4 , як двірнику-наглядачу ЖЕУ-1008, та членам його сім`ї: ОСОБА_5 - дружині і дітям - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 13.07.1992 року ОСОБА_4 звільнився з підприємства, яке надавало йому спірну службову квартиру. Отже, з 13.07.1992 трудові відносини між ОСОБА_6 та підприємством, яке надало службове житло, були припинені. Проте, ОСОБА_4 разом зі членами своєї сім`ї не звільнив службове приміщення у добровільному порядку. Згідно інформації, яка міститься станом на 28.11.2019 р. у Витязі з Реєстру територіальної громади м. Києва, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані 3 особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Станом на сьогоднішній день квартира АДРЕСА_1 не виключена із числа службових жилих приміщень. Враховуючи відсутність правових підстав для зайняття житлового приміщення, 27.01.2020 року на адресу відповідачів було направлено припис за № 46-305 відповідно до якого наше підприємство вимагало від ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 протягом 10 днів виселитися зі спірної службової квартири. Станом на 01.02.2020 р. заборгованість за послугу з утримання будинків, споруд та прибудинкових територій, яка рахується за особовим рахунком відповідачів складає 42 499,37 грн., в тому числі і перед нашим підприємством заборгованість становить 11 472,82 грн. На підставі викладеного позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить Визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ; виселити без надання іншого житлового приміщення ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 .

В судове засідання представник позивача не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, у своїй заяві просить розглядати справу у його відсутність.

Відповідачка ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилась, про день, час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином, про причини неявки не повідомила. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутність відповідачки, за наявних у справі матеріалів.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутність відповідача, за наявних у справі матеріалів.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки не повідомив. Суд вважає можливим розглядати справу у відсутність відповідача, за наявних у справі матеріалів.

Вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню в повному обсязі з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Судом встановлено, що згідно розпорядження Деснянської районної в м. Києві державної адміністрації № 99 від 01.03.2016 року «Про закріплення на праві господарського відання за комунальним підприємством «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» службового житла» квартира АДРЕСА_1 (як службова квартира) була передана з балансу КП по УЖГ «Житлорсмбудсервіс» Деснянського району м. Києва на баланс КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» та закріплена за підприємством на праві господарського відання (а.с. 12-15).

На підставі ордеру на житлове приміщення №3639 від 12.12.1984 року, виданого на підставі виконкому Дніпровської ради від 27.11.1984 року №827, ОСОБА_4 та його сім`ї було надано в користування квартиру АДРЕСА_1 . До складу сім`ї увійшли жінка ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , які є дітьми

ОСОБА_4 (а.с. 17).

Спірна квартира АДРЕСА_1 має статус службового жилого приміщення, що зокрема підтверджується листом №102/24-46-4754 від 13.11.2019 року.

Як вбачається з Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва від 28.11.2019 року в квартирі АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (а.с. 18)

Комунальним підприємством 27.01.2020 року складено припис № 46-305 про добровільне звільнення відповідачем самовільно зайнятого службового приміщення, за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки №46-484 від 07.02.2020 року за особовим рахунком для оплати житлово-комунальних послуг НОМЕР_1 квартири АДРЕСА_1 станом на 01.02.2020 року рахується заборгованість за послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій в сумі 42499, 37 грн. (а.с. 21).

Згідно з ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін, кожна з яких, відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України, повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод встановлено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy vs. Ukraine», заява N 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

У пункті 36 рішення від 18.11.2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому, чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Відповідно до вимог статті 47 Конституції України, держава гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з ч. 4, 5 ст. 9 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Стаття 53 цього ж кодексу визначає, що жилі приміщення в будинках громадського житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням органу відповідної організації та її профспілкового комітету з наступним повідомленням виконавчому комітетові відповідно районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів про надання жилих приміщень для заселення.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.61, ст.64 та 65 ЖК УРСР, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.

Частиною першою статті 106 ЖК УРСР передбачено, що повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11.07.2012 року №6-60цс-12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (ч.1, 2 ст.64 ЖК УРСР).

Окрім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ч.2 ст.65 ЖК УРСР).

При цьому під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача суд повинен з`ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім`ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні ч.2 ст.64 ЖК УРСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем.

Відповідно до ст. 124 ЖК УРСР України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Згідно зі статтею 125 ЖК УРСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: зокрема, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Разом з тим, ОСОБА_4 фактично відпрацював на підприємстві 8 років 6 місяців та 28 днів.

У судовому засіданні відповідачами не надано доказів на підтвердження їх права проживання у квартирі АДРЕСА_1 та не спростовано доводи позивача, якими він обґрунтовує свої позовні вимоги.

Згідно з ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч.ч.1-4 ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частиною 1 статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частинами 5, 6 цієї статті визначено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Статтею 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

За нормами ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року), суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів.

Таким чином, приймаючи до уваги викладені вимоги матеріального та процесуального закону, оцінивши зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, суд вважає, що доводи позовної заяви знайшли своє підтвердження в ході розгляду справи, тому, з метою захисту порушених прав позивача, суд вважає позов обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, згідно зі ст.141 ЦПК України, суд вважає за необхідне стягнути з відповідачів на користь позивача 367, 33 грн. з кожного в рахунок відшкодування судового збору.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 258-260, 263-265 ЦПК України, Конституцією України, ст. 9, 64, 109 Житлового Кодексу України, -

ВИРІШИВ:

Позов Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про виселення зі службового житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення та визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити.

Виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» 367, 33 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» 367, 33 грн.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» 367, 33 грн.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду через Деснянський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Позивач - Комунальне підприємство "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Деснянського району м. Києва", ЄДРПОУ 39605452, адреса: м. Київ, пр. Закревського, 15.

Відповідач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса: АДРЕСА_1 .

Повний текст рішення виготовлений 24 грудня 2020 року.

Суддя О.В. Лісовська