Рішення № 93829070, 24.12.2020, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 грудня 2020 року м. Київ № 640/22969/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні)

за позовом ОСОБА_1

до Київської обласної прокуратури

про визнання протиправним і скасування наказу, зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва (далі також - суд) звернулася ОСОБА_1 (далі також - позивачка, ОСОБА_1 ) з позовом до прокуратури Київської області, в якому просила:

- визнати протиправним і скасувати наказ прокуратури Київської області України від 23.10.2019 №608к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника слідчого відділу прокуратури Київської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 28.10.2019;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника слідчого відділу прокуратури Київської області в органі прокуратури з 28.10.2019;

- стягнути з прокуратури Київської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 28.10.2019 і до моменту фактичного поновлення на роботі.

Ухвалою суду від 04.12.2019 відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Ухвалою суду від 09.12.2020 відмовлено у задоволенні клопотання позивачки про заміну неналежного відповідача прокуратури Київської області на належного - Київську обласну прокуратуру. Водночас цією ухвалою суду замінено назву відповідача з прокуратури Київської області на Київську обласну прокуратуру (далі також - відповідач); витребувано у відповідача довідку про середній заробіток позивачки станом на час звільнення з прокуратури Київської області 28.10.2019 з урахуванням коефіцієнтів коригування відповідно до змін в законодавстві щодо оплати праці працівників органів прокуратури на підставі пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.

В обґрунтування позовних вимог позивачка вказала на протиправність оскаржуваного наказу про звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», якою передбачено звільнення прокурора з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури. Проте, відповідач не конкретизував яка саме з перелічених в цій правові нормі підстав зумовила звільнення позивачки, що є порушенням принципу правової визначеності. До того ж, станом на день видання оскаржуваного наказу ліквідації, реорганізації або скорочення чисельності або штату Генеральної прокуратури України не відбулося.

Підпункт 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №113-ІХ), на який посилається відповідач в оскаржуваному наказі, може бути підставою для звільнення прокурора лише з посади, а не з органів прокуратури.

Оскаржуваний наказ виданий прокурором області поза межами його повноважень, оскільки позивачка обіймала адміністративну посаду, звільнення з якої здійснюється Генеральним прокурором.

Пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» врегульовує питання звільнення з посад прокурорів та не врегульовує питання звільнення керівників органу досудового розслідування та слідчих, тому не підлягає застосуванню до позивачки, оскільки посада, яку вона обіймала, передбачала виконання функцій керівника органу досудового розслідування. До того ж відповідно до пункту 5 розділу ХІІ «Перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» положення цього Закону, поширюється на слідчих органів прокуратури до початку діяльності Державного бюро розслідувань. Оскільки днем початку діяльності Державного бюро розслідувань є 27.11.2018, то з указаної дати на слідчих органів прокуратури, зокрема, й на позивачку як на керівника органу досудового розслідування, не поширюються положення Закону України «Про прокуратуру», що також свідчить про її незаконне звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Звільнення відбулося без дотримання гарантій, встановлених статтями 40, 42 та 184 Кодексу законів про працю України. Зокрема, відповідачем не враховано тривалість безперервної служби позивачки в органах прокуратури, її бездоганну роботу, відсутність в сім`ї інших осіб із самостійним заробітком та її статус одинокої матері, на утриманні якої перебуває малолітня дитина,

Закон №113-ІХ, яким внесено зміни до статті 51 Закону України «Про прокуратуру» та до статті 40 Кодексу законів про працю України є дискримінаційними та суперечить вимогам статей 1, 3, 21, 22 та 24 Конституції України.

Встановлення цим Законом обов`язковою умовою для переведення прокурора до Офісу Генерального, обласної прокуратури, окружної прокуратури подання прокурором заяви про таке переведення та надання згоди на проходження атестації, а в подальшому проходження такої атестації не узгоджується з приписами Закону України «Про професійний розвиток працівників».

Указану заяву позивачка не подавала, вважаючи, що визначені додатком 2 до Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженим наказом Генерального прокурора України від 03.10.2019 № 221, форми такої заяви містять низку нелогічних та оціночних понять, які суперечать здоровому глузду та не відповідають закону, порушують її конституційні права та ставлять під загрозу забезпечення життєдіяльності її малолітньої дитини. Зокрема, форми заяв містять розділ про надання прокурором згоди про можливість прийняття кадровою комісією до уваги інформацію, отриману від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімну), яка не підлягає додатковому офіційному підтвердженню.

Відповідач надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в її задоволенні з огляду на необґрунтованість. Спростовуючи доводи позивачки про протиправність звільнення, що Законом №113-ІХ запроваджено реформування системи органів прокуратури і з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори вважаються повідомленими про наступне можливе звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Відсутність факту ліквідації чи реорганізації Генеральної прокуратури під час звільнення не повинна братися до уваги судом, оскільки юридичним фактом, що зумовив звільнення позивачки на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» є неподання в установлений строк заяви за встановленою формою про переведення на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, окружної прокуратури та регіональної прокуратури та надання згоди на подальше проведення атестації.

Заперечуючи доводи позивачки щодо відсутності у неї статусу прокурора з огляду зайняття адміністративної відсутності і неможливості застосування до неї Закону України «Про прокуратуру», відповідач вказав на пункт 12 частини першої та частину другу статті 15 вказаного Закону в редакції до внесення до нього змін Законом №113-ІХ, відповідно до якого прокурором органу прокуратури є заступник керівника підрозділу обласної прокуратури, прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає в прокуратурі.

Наказ про звільнення позивачки прокурор Київської області видав в межах наданих йому повноважень.

Кодекс законів про працю України не поширюється на спірні правовідносини, які врегульовані актами спеціального законодавства про службу в органах прокуратури, до яких в тому числі належить і Закон №113-ІХ. Указаний Закон в цілому чи окремі його норми неконституційними не визнавалися.

Доводи позивачки, що вона є одинокою матір`ю та не могла бути звільнена з роботи без надання пропозицій для працевлаштування, за висновком відповідача, не підтверджені належними доказами.

У відповіді на відзив позивачка вказала, що Закон №113-ІХ, на її думку не є спеціальним законом, що регулює статус прокурорів, а лише вносить зміни до низки законів, тому необґрунтовано застосований при її звільненні. Повторно заперечила щодо типової форми заяв Генеральному прокурору про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, визначеної додатком 2 до Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 03.10.2019 №221. Наполягала на тому, що є одинокою матір`ю і подані нею до суду докази належним чином підтверджують цю обставину.

В обґрунтування протиправності її звільнення позивачка вказала на акти міжнародного законодавства, практику Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України, на практику Верховного Суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

У період з 2011 по жовтень 2019 року позивачка перебувала на публічній службі, а саме проходила службу в органах прокуратури на різних посадах.

Наказом прокурора Київської області від 14.03.2019 №143к її призначено на посаду заступника начальника слідчого відділу прокуратури Київської області.

Наказом прокурора Київської області від 23.10.2019 №608к позивачку звільнено з посади заступника начальника слідчого відділу прокуратури Київської області та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 28.10.2019.

Не погоджуючись із таким наказом, позивачка звернулася до суду з адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить із такого.

Згідно зі статтею 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України.

Статтею до статті 4, частини першої, третьої статті 16 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII «Про прокуратуру» (в редакції до внесення змін Законом №113-ІХ «), передбачено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Незалежність прокурора забезпечується, поміж іншого, особливим порядком його призначення на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом.

Згідно з пунктом 9 частини першої, пунктом 1 частини другої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

За змістом частини другої указаної статті Закону України «Про прокуратуру» повноваження щодо прийняття рішення про звільнення прокурорів Генеральної України надано Генеральному прокурору.

25.09.2019 набув чинності Закон України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (Закон №113-ХІІ).

Метою Закону України №113-IX згідно з пояснювальною запискою до проекту закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/ webproc4_1?pf3511=66266) зазначено запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов`язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури шляхом атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навивки, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури. Створення передумов для побудови системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності.

Пунктом 21 Закону №113-IX внесено зміни до Закону України «Про прокуратуру». Відповідно до указаних змін Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, обласна прокуратура є органом прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури та у тексті Закону слова «Генеральна прокуратура України» замінено словами «Офіс Генерального прокурора».

Відповідно до пунктів 3-7, 9, 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

День початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті «Голос України».

Офіс Генерального прокурора є правонаступником Генеральної прокуратури України у міжвідомчих міжнародних договорах, укладених Генеральною прокуратурою України.

З дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.

Прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

Згідно з пунктом 1 частини дев`ятнадцятої розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав: неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

Таким чином, Законом №113-ІХ запроваджено процедуру атестації працівників прокуратури, повноваження щодо затвердження Порядку проходження прокурорами атестації делеговано Генеральному прокурору, підставою для звільнення визначено неподання заяви про переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

За висновком суду, Закон №113-ІХ є законом, який в розумінні статті 131-1 Конституції України, статті 4, частин першої, третьої статті 16 Закону України «Про прокуратуру» визначає організацію та порядок діяльності прокуратури.

Станом на час звільнення позивачки з прокуратури Київської області та станом на час розгляду справи по суті вказаний Закон є чинним, неконституційним не визнавався, тому підлягає застосуванню судом при вирішенні даного спору.

Згідно зі статтею 150 Конституції України вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційність) Закону №113-ІХ є компетенцією Конституційного Суду України.

Відповідно до частини четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України.

Наразі суд не вбачає підстав для висновку, що Закон №113-ІХ не підлягає до застосування як неконституційний, тому при вирішенні даного спору не надає оцінку відповідності положень цього Закону нормам Конституції України, незважаючи на те, що частково свої вимоги позивачка обґрунтовує доводами про невідповідність Закону №113-ІХ нормам Конституції України.

Судом установлено, що підставою для звільнення позивачки згідно з оскаржуваним наказом слугував пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», за яким прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Відповідач в оскаржуваному наказі не конкретизував, яка саме з перелічених в цій правовій нормі підстав зумовила звільнення позивачки. Водночас зі змісту наказу вбачається, що його прийняття, окрім пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», аргументоване також підпунктом 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, згідно з яким прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посаду у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови неподання у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

З огляду на викладене суд дійшов висновку, що підставою для звільнення позивачки стало неподання нею в установлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

Аналіз викладених вище положень розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ дає підстави суду стверджувати, що подання такої заяви в установлений строк є однією з необхідних умов для переведення прокурора, слідчого прокуратури до Офісу Генеральної прокуратури, обласної прокуратури, окружної прокуратури.

За змістом приписів пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ, окрім прохання про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури, в такій заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.

Форму та порядок подачі указаної заяви визначено Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженим наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 №221 затверджено (далі - Порядок), який видано на виконання пунктів 7-17 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ.

Порядок оприлюднено 04.10.2019 на офіційному сайті Генеральної прокуратури України (https://www.gp.gov.ua/ua/konogp.html?_m=publications&_t=rec&id=259860).

У додатку 2 до Порядку встановлено типову форму заяви Генеральному прокурору про переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури та окружної прокуратури.

Як встановлено судом, позивачка, не погоджуючись із вимогами до змісту та форми указаної заяви, в установлений строк заяву Генеральному прокурору про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури або окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію не подала.

Незважаючи на викладене, суд дійшов висновку про протиправне звільнення позивачки, що обґрунтовується порушенням відповідачем при її звільненні гарантій, визначених Кодексом законів про працю України.

Так, Верховний Суд неодноразово звертав увагу на пріоритетність норм спеціального законодавства при вирішенні справ про звільнення публічних службовців та про субсидіарне застосування норм трудового законодавства. Так, в постановах від 11.10.2018 у справі №823/244/16 та від 17.10.2018 у справі №823/276/16 Верховний Суд вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Частиною п`ятою статті 32 Кодексу законів про працю України з урахуванням змін, внесених Законом №113-ІХ, встановлено, що переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус. Разом з тим, стаття 40 КЗпП України з урахуванням змін внесених Законом №113-ІХ, передбачає, що особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Таким чином, статті 40 та 42 Кодексу законів про працю України, на порушення яких вказує позивачка, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а тому не порушені відповідачем.

Водночас Законом України «Про прокуратуру» та Законом №113-ІХ, не врегульовано питання вивільнення працівників, які мають певні пільги, зокрема, одиноких матерів. Відтак, відповідно до частини шостої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у спірних правовідносинах підлягає застосуванню стаття 184 Кодексу законів про працю України, яка забороняє звільнення для жінок, які є одинокими матерями, та передбачає можливість такого звільнення лише у випадку повної ліквідації підприємства й за умови обов`язкового працевлаштування.

Такий висновок узгоджується із висновком Верховного Суду, що міститься в постанові від 04.10.2018 у справі №825/3752/15-а та від 11.10.2019 у справі №821/73/16.

Поняття одинокої матері визначено в постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9, відповідно до пункту 9 якої одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває в шлюбі та у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька дитини зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує й утримує дитину сама.

Отже, для визнання «іншої жінки» одинокою матір`ю необхідними є наявність таких сукупних ознак: жінка сама виховує дитину, жінка сама утримує дитину.

Верховний Суд у постанові від 20.11.2019 у справі №818/779/16 також вказав, що при визначенні, чи є жінка, яка сама виховує дитину, одинокою матір`ю, визначальним є сплата батьком дитини аліментів на утримання дитини.

На підтвердження свого статусу одинокої матері позивачка надала:

- копію свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 11.03.2009, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Оболонського районного управління юстиції у м. Києві, відповідно до якого позивачка є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьком якого є ОСОБА_3 ;

- копію рішення Оболонського районного суду міста Києва від 13.07.2016 у справі №756/6435/16-ц, яке набрало законної сили 24.07.2016, та яким розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Указаним судовим рішенням також встановлено, що від шлюбу у них є неповнолітній син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- копію акта обстеження житлових умов від 22.08.2019, складеного Крюківщинською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області, відповідно до якого ОСОБА_1 , з 08.05.2017 проживає, але не зареєстрована, за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з нею проживає син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , якого вона виховує самостійно без участі батька;

- копії наказів прокуратури Київської області від 30.08.2019 №1184вк, 04.05.2018 №278вк, відповідно до яких їй надавалась додаткова оплачувана відпустка як одинокій матері.

За висновком суду, акт обстеження житлових умов від 22.08.2019, складений Крюківщинською сільською радою Києво-Святошинського району Київської області, не є належним доказом щодо відсутності у позивачки аліментів, які батько дитини ОСОБА_3 повинен сплачує на утримання дитини. Інші документи також не містять інформацію про отримання цих аліментів.

Відповідно до приписів частини четвертої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України суд збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Судом встановлено, що в Єдиному державному реєстрі декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, розміщеному на сайті Національного агентства з питань запобігання корупції, за посиланням https://public.nazk.gov.ua/declaration/67f9a934-ba54-4a40-992a-6e377f0a38eb міститься щорічна декларації ОСОБА_1 за 2019, в якій зазначено, що членом її сім`ї є син ОСОБА_4 , при цьому відомості про отримання нею аліментів відсутні.

Копію указаної декларації судом долучено до матеріалів справи.

За наведених обставин суд погоджується, що позивачка є одинокою матір`ю, оскільки сама виховує та утримує малолітнього сина, тому при її звільненні підлягають застосуванню гарантії, визначені статтею 184 Кодексу законів про працю України.

Однак, відповідач таких гарантій не дотримав та при звільненні позивачки жодних пропозицій їй щодо працевлаштування не висловив.

Верховний Суд при вирішенні спорів щодо звільнення з публічної служби неодноразово зауважував, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

У даному випадку, як вбачається з наказів Офісу Генерального прокурора від 03.09.20120 «Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур» та від 08.09.2020 №414 «Про день початку роботи обласних прокуратур», ліквідації прокуратури Київської області не відбулося, мало місце лише її перейменування в Київську обласну прокуратуру, тому відповідач зобов`язаний був забезпечити працевлаштування позивачки.

Звільнення працівника з порушенням установленого законом порядку свідчить про протиправність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.

Така позиція суду у даній адміністративній справі узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 04.10.2018 у справі №825/3752/15-а.

Згідно з обставинами зазначеної справи, позивачка, одинока мати, була звільнена із займаної посади та зі служби в органах внутрішніх справ у запас Збройних Сил за пунктом 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 № 114, оскільки не висловила бажання щодо подальшої служби у новостворених органах поліції і не подала відповідного рапорту про переведення до новоствореного органу поліції.

Пунктом 10 Розділу XI Прикінцевих та Перехідних положень Закону № 580-VІІІ обумовлено, що працівники міліції, які відмовилися від проходження служби в поліції та/або не прийняті на службу до поліції в тримісячний термін з моменту попередження про наступне вивільнення, звільняються зі служби в органах внутрішніх справ через скорочення штатів.

З огляду на порушення одним із відповідачів в указаній справі вимог законодавства в частині обов`язкового працевлаштування позивачки як одинокої матері, Верховний Суд дійшов висновку про протиправність наказу про її звільнення з цих підстав з органів внутрішніх справ, поновивши її на раніше займаній посаді.

Викладених вище висновків суду достатньо для задоволення вимоги позивачки про визнання протиправним і скасування оскаржуваного наказу про звільнення, тому суд не надає оцінки решті її доводів, викладених в позовній заяві, що узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини.

Так, зокрема, згідно з пунктом 58 рішенням у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 09.12.1994, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При цьому закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235, статті 240-1 Кодексу законів про працю України з покладанням на відповідача непередбачених законодавством обов`язків, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Відповідно до пункту 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993, днем звiльнення вважається останнiй день роботи.

Ураховуючи вищевикладене належним способом поновлення порушеного права позивачки є її поновлення на посаді, яку вона обіймала до звільнення, а саме на посаді заступника начальника слідчого відділу прокуратури Київської області та органів прокуратури з дня, наступного після дня її звільнення, тобто з 29.10.2019, тоді як позивачка помилково вважає, що вона підлягає поновленню на посаді з 28.10.2019.

Отже позовна вимоги про поновлення позивачки на посаді заступника начальника слідчого відділу прокуратури Київської області та в органах прокуратури з 28.10.2019 підлягає частковому задоволенню, шляхом її поновлення з 29.10.2019.

Згідно з частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Таким чином, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. При цьому суд звертає увагу, що спір про поновлення позивачки на роботі розглядався судом більше одного року з причин, що не залежали від неї.

Вимога позивачки про стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 28.10.2019 і до моменту фактичного поновлення на посаді є частково обґрунтованою, а тому підлягає частковому задоволенню, оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу належить стягнути на її користь з відповідача, починаючи з 29.10.2019 (дата її поновлення на посаді відповідно до рішення суду) та до 24.12.2020 (дата прийняття судом рішення про її поновлення на посаді), оскільки суд позбавлений можливості встановити дату фактичного поновлення позивачки на посаді.

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100) виплата здійснюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події ( у цьому випадку звільнення).

Згідно з довідкою Київської обласної прокуратури від 18.12.2020 №21ф-463, наданою на вимогу суду, середньоденний заробіток ОСОБА_1 становить 1 039,78 грн., середньомісячний - 21 835,38 грн.

Період вимушеного прогулу позивачки обраховується, починаючи з 29.10.2019 по 24.12.2020, та становить 271 робочих днів, а саме:

- у жовтні 2019 року - 3 робочих дні;

- у грудні 2019 року - 21 робочий день;

- у січні 2020 року - 21робочий день;

- у лютому 2020 року - 20 робочих днів;

- у березні 2020 року - 21 робочий день;

- у квітні 2020 року -21 робочий день;

- у травні 2020 року - 19 робочих днів;

- у червні 2020 року - 20 робочих днів;

- у липні 2020 року - 23 робочих дні;

- у серпні 2020 року - 20 робочих дні;

- у вересні 2020 року - 22 робочих дні;

- у жовтні 2020 року - 21 робочий день;

- у листопаді 2020 року -21 робочий день;

- у грудні 2020 року - 18 робочих днів.

Відтак, середній заробіток, що належить стягнути з відповідача на користь позивачки за 270 днів вимушеного прогулу, становить 281 780, 38 грн. (271 робочих днів х 1 039,78 грн. = 281 780,38 грн.).

Суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку зменшується на суму податків і зборів ( правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 15.02.2019 у справі №826/6583/14, від 18.04.2019 у справі №812/2/16 та від 08.07.2019 у справі №809/4462/15)

Згідно з пунктом 2-3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Отже, рішення суду в частині поновлення позивачки на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає до негайного виконання.

Враховуючи викладене, позовні вимоги є частково обґрунтованими та підлягають до часткового задоволення судом.

Керуючись статтями 6, 72-77, 139, 244, 246, 250, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Київської обласної прокуратури (бульвар Лесі Українки, 27/2, м. Київ, код ЄДРПОУ 02909996) задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ прокуратури Київської області від 23.10.2019 №608к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника слідчого відділу прокуратури Київської області та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 28.10.2019.

Поновити ОСОБА_1 на посаді посади заступника начальника слідчого відділу прокуратури Київської області з 29.10.2019.

Стягнути з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 281 780, 38 грн. (двісті вісімдесят одна тисяча сімсот вісімдесят гривень 38 коп.).

Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника слідчого відділу прокуратури Київської області та органів прокуратури з 29.10.2019 та стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, а саме в розмірі 1 039,78 грн., (одна тисяча тридцять дев`ять гривень 78 коп.).

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.С. Мазур