Рішення № 93763361, 22.12.2020, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа №2/1519/5874/11

Провадження №2/521/8/20

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 грудня 2020 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси в складі:

головуючий суддя – Плавич І.В.,

секретар судового засідання – Дукіна Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності із компенсацією вартості частки на майно, припинення права власності на частку у спільному майні, виселення та вселення,

УСТАНОВИВ:

У провадженні суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності із компенсацією вартості частки на майно, припинення права власності на частку у спільному майні, виселення та вселення.

У обґрунтування правової позиції позивача та пояснюючи підстави звернення до суду, представник позивача, замінивши первісного відповідача ОСОБА_3 – належним відповідачем – ОСОБА_2 , пояснював, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками будинку АДРЕСА_1 . Частка майна у вигляді будинку АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 , - становить ѕ спірного майна, а ОСОБА_2 – ј частку.

У зв`язку із неможливістю в позасудовому порядку дійти порозуміння стосовно спільного користування будинком, представник позивача ОСОБА_1 звернувся з цим позовом до суду, в якому просив визнати право власності на будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 ; стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за ј частку будинку АДРЕСА_1 , яка складається з однієї житлової кімнати, площею 12,4 кв.м., надвірної споруди, розташованої на земельній ділянці, площею 138,2 кв.м. та частки у загальному в`їзді 11,8 кв.м., яка належить їй на праві приватної власності, у розмірі 196 806,00 гривень; позбавити ОСОБА_2 ј частки будинку АДРЕСА_1 , яка складається із однієї житлової кімнати, площею 12,4 кв.м., надвірної споруди, розташованої на земельній ділянці, площею 138,2 кв.м. та частки у загальному в`їзді 11,8 кв.м.; виселити ОСОБА_2 з ј частки будинку АДРЕСА_1 , яка складається з однієї житлової кімнати, площею 12,4 кв.м., надвірної споруди, розташованої на земельній ділянці площею 138,2 кв.м., та частки в загальному в`їзді 11,8 кв.м.; вселити ОСОБА_1 у ј частку будинку АДРЕСА_1 , яка складається з однієї житлової кімнати, площею 12,4 кв.м., надвірної споруди, розташованої на земельній ділянці площею 138,2 кв.м., та частку в загальному в`їзді 11,8 кв.м.

Правом подачі відзиву на позовну заяву відповідач ОСОБА_2 не скористалась, відзив на позовну заяву до суду не надходив.

Позивач ОСОБА_1 у відкрите судове засідання не з`явилась, але від представника особи надходила заява про підтримання заявлених вимог з клопотанням про розгляд справи за відсутності сторони в порядку ст. 211 ч.3 ЦПК України.

Відповідач ОСОБА_2 у відкрите судове засідання не з`явилась, про розгляд справи була повідомлена належним чином, причини неявки суду не відомі.

Згідно із ст. 280 ч. 1 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

З огляду на неявку відповідача по даній цивільній справі, врахувавши позицію сторони позивача, суд вважає можливим розглядати справу в заочному порядку.

Вивчивши наявні матеріали справи у їх сукупності, дослідивши письмові докази, надавши належну юридичну оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд доходить наступного висновку.

Під час судового розгляду справи було встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право приватної власності на будинок від 22 вересня 1995 року, виданим Управлінням ЖКГ виконкому Іллічівської районної ради народних депутатів, будинок АДРЕСА_1 належав на праві власності ОСОБА_1 .

Утім, відповідно до рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 червня 2005 року право власності у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 на ј частку домоволодіння АДРЕСА_1 , що складається із однієї житлової кімнати, площею 12,4 кв.м., надвірної споруди, розташованої на земельній ділянці площею 138,2 кв.м., та частки в загальному в`їзді 11,8 кв.м., визнано за ОСОБА_3 , виселено ОСОБА_1 з житлової кімнати, площею 12,4 кв.м., домоволодіння АДРЕСА_1 . Вселено ОСОБА_3 в житлову кімнату, площею 12,4 кв.м., домоволодіння АДРЕСА_1 , та надвірну споруду (сарай).

Рішення суду набрало законної сили у встановленому законом порядку.

На підставі указаного рішення суду відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №9876908 ОСОБА_3 зареєструвала за собою право власності на ј частку спірного майна.

Як убачається із висновку експерта №5591 судової будівельно-технічної експертизи, складеного за матеріалами даної справи судовим експертом Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України К.В. Рапачем 26 листопада 2018 року, у результаті проведеного дослідження установлено, що у відповідності до СОУ ЖКГ 75.11 - 35077234. 0015:2009 «Правила визначення фізичного зносу житлових будинків» ј ідеальна частка жилого будинку індивідуального житлового фонду АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 на праві власності, знаходиться у задовільному технічному стані. У результаті проведеного дослідження установлено, що з технічної точки зору неможливо виділити в натурі ј ідеальну частку жилого будинку індивідуального житлового фонду АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 на праві власності, як самостійну, незалежну від будівлі АДРЕСА_1 . Згідно із проведеним дослідженням установлено, що неможливо вважати ј ідеальну частку жилого будинку індивідуального житлового фонду АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 на праві власності, за складом приміщень як ізольовану з окремим обладнанням, кухні для приготування їжі, опалення та придатну до індивідуального функціонування житлову квартиру. Ринкова вартість ј ідеальної частки жилого будинку індивідуального житлового фонду АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_3 з урахування користування земельною ділянкою, на момент проведення експертизи складає: 196 806,0 грн. (по курсу НБУ на дату оцінки: 100 доларів США = 2779,5828 грн.).

Так, ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 18 квітня 2019 року надано ОСОБА_1 дозвіл на внесення на депозитний рахунок Малиновського районного суду м. Одеси в ТУ ДСА України в Одеській області – 196 806,00 гривень.

Так, відповідно до квитанції №СВ02208389/1 ПАТ «Банк Восток» від 23 вересня 2019 року ОСОБА_1 сплатила 196 806,00 гривень на депозитний рахунок Малиновського районного суду міста Одеси в ТУ ДСА України в Одеській області.

Проте, як убачається із договору дарування від 07 листопада 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицьким О.В., ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 ј частку домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 20 серпня 2020 року замінено первісного відповідача – ОСОБА_3 – належним відповідачем – ОСОБА_2 – у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності із компенсацією вартості частки на майно, припинення права власності на частку у спільному майні, виселення та вселення. Продовжено розгляд цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності із компенсацією вартості частки на майно, припинення права власності на частку у спільному майні, виселення та вселення.

Як регламентує ст. 355 ч. 1, 2 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Згідно із ст. 356 ч. 1 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

У силу ст. 358 ч. 1, 2, 3 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , від 14 листопада 2019 року ОСОБА_2 дійсно належить ј частка спірного майна.

Крім того, ОСОБА_2 належить на праві власності будинок, зокрема, АДРЕСА_2 .

Згідно із ст. 317 ч. 1, 2 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Відповідно до ст. 319 ч. 1, 2 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а також має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

За положеннями ст. 321 ч. 1, 2 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, установлених законом.

До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини (1948) та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950).

Ст. 17 Загальної декларації прав людини проголошує право приватної власності як основне і невідчужуване право людини.

Крім того, як регламентує ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У параграфі 22 рішення у справі «Кечко проти України» («Kechko v. Ukraine», заява №63134/00), Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого Протоколу, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Першого Протоколу (див. рішення у справі «Броніовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland», заява №31443/96, п. 98).

Водночас, Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах «Меллахер та інші проти Австрії» («Mellacher and Others v. Austria», заяви №10522/83; 11011/84; 11070/84), «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» («Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland»), заява №12742/87), визначив, що під поняттям «майно» мають розумітись і «правомірні очікування», «законні сподівання» особи.

Згідно з рішенням Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року поняття «охоронюваний законом інтерес» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Згідно з параграфами 47, 49, 55 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Україна-Тюмень проти України» («Ukraine-Tyumen v. Ukraine», заява №22603/02 (щодо суті), стаття 1 Першого протоколу містить три чітких норми: «перша норма, викладена в першому реченні першого пункту, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого пункту, стосується позбавлення власності та містить умови такого позбавлення; третя норма, викладена в другому пункті, визнає право Договірних держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Ці норми не є окремими, а є пов`язаними між собою. Друга та третя норми стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном, та, отже, їх слід тлумачити в світлі загального принципу, викладеного в першій нормі» (див., наприклад, рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» («Jahn and Others v. Germany», заяви №46720/99, 72203/01 та 72552/01, п. 78).

Суд нагадує, що перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом всіх статей Конвенції (див. рішення у справах «Амюр проти Франції» («Amuur v. France», від 25 червня 1996 року, п. 50; «Колишній Король Греції та інші проти Греції» («Former King of Greece and Others v. Greece», заява №25701/94, п. 79) та «Малама проти Греції» («Malama v. Greece»), заява №43622/98, п. 43).

Суд також нагадує, що втручання в право на мирне володіння майном повинно бути здійснено з дотриманням «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи (див., серед інших, рішення у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції» («Sporrong and Lonnroth v. Sweden», від 23 вересня 1982 року, п. 69). Вимога досягнення такого балансу відображена в цілому в побудові статті 1 Першого протоколу, включно із другим реченням, яке необхідно розуміти в світлі загального принципу, викладеного в першому реченні. Зокрема, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти шляхом вжиття будь-якого заходу для позбавлення особи її власності (див. рішення у справі «Прессос Компанія Нав`єра С.А. та інші проти Бельгії» («Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium», від 20 листопада 1995 року, п. 38).

Європейський суд з прав людини у рішення у справі «Андрій Руденко проти України» («Andriy Rudenko v. Ukraine», заява №35041/05) чітко визначив, що припинення права власності особи в порядку статті 365 ЦК України становить втручання у право на мирне володіння майном та таке втручання є «позбавленням власності» у значенні другого речення п. 1 ст. 1 Першого протоколу. Відтак, розгляд такого питання має відбуватись із чітким, послідовним дотриманням вимог національного закону та забезпеченням гарантій захисту основоположних прав особи.

Відповідно до параграфів 40-44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03), згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме – від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» («Prokopovich v. Russia»), заява № 58255/00, п. 36).

Утрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom»), заява №19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» («Saviny v. Ukraine»), заява №39948/06, п. 47).

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 року у справі «Власов проти Росії» («Vlasov v. Russia»), заява №78146/01, п. 125). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див., наприклад, рішення у справі «Озтюрк проти Туреччини» («Ozturk v. Turkey») [ВП], заява № 22479/93, п. 55). Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Слівенко проти Латвії» («Slivenko v. Latvia») [ВП], заява №48321/99, п. 105; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia»), заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лупса проти Румунії» («Lupsa v. Romania»), заява №10337/04, п. 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі «С.G. та інші проти Болгарії» («С.G. and Others v. Bulgaria»), заява №1365/07, п. 42,46 та 49-50).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява №20082/02, п. 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява №66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, п. 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» («Cosic v. Croatia»), заява №28261/06, п. 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia»), заява №3572/06, п. 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy») [ВП], заява №33202/96, п. 110).

З урахуванням викладеного суд зазначає, що майнові права відповідача ОСОБА_2 на ј частину будинку АДРЕСА_1 дійсно охоплюються категорією «майно» в розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, а сама належна їй частина є «житлом» в розумінні ст.і 8 Конвенції.

Але, у матеріалах справи відсутні достатні та триваючі зв`язки ОСОБА_2 із даним житлом.

Як убачається із відомостей відділу адресно-довідкової роботи ГУДМС України в Одеській області, наданих суду 16 травня 2020 року, ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Перевіряючи обґрунтованість заявлених вимог щодо припинення права власності ОСОБА_2 на ј частину будинку АДРЕСА_1 суд також звертає увагу, що стороною позивача було внесено суму вартості ј частки спірного майна на депозитний рахунок суду у розмірі, яка реально пропорційна із належною часткою у спірному майні ОСОБА_2 .

Також, суд дійшов висновку про те, що з огляду на висновок експерта, що знаходиться у

Зважаючи на викладене, суд зазначає, що припинення права власності відповідача на ј частку в спільному майні сторін не завдасть істотної шкоди інтересам ОСОБА_2 у розумінні вимог статті 365 ч. 1 п. 4 ЦК України.

Перевіривши факти і обставини, якими сторона позивача обґрунтовувала свої вимоги щодо визнання права власності на будинок АДРЕСА_1 , припинення права власності ОСОБА_2 на ј частку указаного майна із компенсацією її вартості, дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв`язку, установивши характер правовідносин, що виникли між сторонами у справі, і надавши їм належну правову оцінку, – суд доходить висновку про задоволення вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на будинок АДРЕСА_1 , припинення права власності ОСОБА_2 на ј частку указаного майна із компенсацією її вартості.

Крім того, ОСОБА_1 указувала, що з боку, зокрема, ОСОБА_2 чиняться перешкоди у користуванні спірним майном, зокрема, на це вказують чисельні речі особи, що знаходяться на території об`єкту, відповідач зачиняє вхід до приміщення, чим чинить перешкоди у доступі позивача до спірної частини будинку, що позбавляє позивача вільно користуватись у повному обсязі будинком.

Відповідно до ст. 383 ч. 1 ЦК України, ст. 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок і частину будинку, квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Як чітко регламентує ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ст. 9 ЖК УРСР, зокрема, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно із ст. 109 ЖК УРСР, зокрема, у разі припинення договору найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, наймач і особи, які проживають разом з ним, зобов`язані звільнити жиле приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Крім того, відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відтак, за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України суд доходить висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жилого приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові №6-92цс15 від 27 травня 2015 року, передбачений статтею 391 ЦК України спосіб захисту - усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядженням своїм майном, підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником майна і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем.

З огляду на викладене, у тому числі звертаючи на те, що ОСОБА_2 позбавлена права власності на ј частку будинку АДРЕСА_1 за цим рішенням суду, а ОСОБА_1 є єдиним власником спірного будинку, та управі розпоряджуватись належним їй майном та власний розсуд, суд вбачає доцільним також задовольнити позовні вимоги позивача щодо виселення відповідача із ј частини будинку АДРЕСА_1 та вселення ОСОБА_1 у тому числі і в ј частину будинку АДРЕСА_1 .

Згідно зі ст. 141 ч. 1, 2 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову – на відповідача; 2) у разі відмови в позові – на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову – на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку із задоволенням позову, суд вбачає доцільним стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму оплаченого судового збору у розмірі 934,60 гривень.

Керуючись ст. 10, 11, 12, 13, 19, 76, 81, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 281, 282, п. 8, 15.5 розділу ХІІІ ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності із компенсацією вартості частки на майно, припинення права власності на частку у спільному майні, виселення та вселення – задовольнити повністю.

Визнати право власності на будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за ј частку будинку АДРЕСА_1 , яка складається з однієї житлової кімнати, площею 12,4 кв.м., надвірної споруди, розташованої на земельній ділянці, площею 138,2 кв.м. та частки у загальному в`їзді 11,8 кв.м., які належать ОСОБА_2 на праві приватної власності, у розмірі 196 806,00 гривень.

Припинити право власності ОСОБА_2 на ј частки будинку АДРЕСА_1 , яка складається із однієї житлової кімнати, площею 12,4 кв.м., надвірної споруди, розташованої на земельній ділянці, площею 138,2 кв.м. та частки у загальному в`їзді 11,8 кв.м.

Виселити ОСОБА_2 з ј частки будинку АДРЕСА_1 , яка складається з однієї житлової кімнати, площею 12,4 кв.м., надвірної споруди, розташованої на земельній ділянці площею 138,2 кв.м., та частки в загальному в`їзді 11,8 кв.м.

Вселити ОСОБА_1 у ј частку будинку АДРЕСА_1 , яка складаєся з однієї житлової кімнати, площею 12,4 кв.м., надвірну споруду, розташовану на земельній ділянці площею 138,2 кв.м., та частку в загальному в`їзді 11,8 кв.м.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яку може бути подано до Малиновського районного суду міста Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд – якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому ЦПК України шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду до Одеського апеляційного суду через Малиновський районний суд міста Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повні відомості про учасників справи згідно зі ст. 265 ч. 5 п. 4 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 – місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 – місце реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Суддя: І.В. Плавич