Ухвала суду № 93754191, 04.12.2020, Лисянський районний суд Черкаської області

Справа № 694/1258/17

Провадження № 2/700/131/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2020 року смт.Лисянка

Лисянський районний суд Черкаської області

у складі: головуючого судді Яценко Г.М.,

при секретарі судового засідання Кравець І.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в смт. Лисянка справу матеріали цивільної справи №694/1258/17 (провадження №2/700/131/20) за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», треті особи без самостійних вимог: ФОП ОСОБА_2 , Інспекція з питань захисту прав споживачів у Черкаській області, про захист прав споживачів,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», треті особи без самостійних вимог: ФОП ОСОБА_2 , Інспекція з питань захисту прав споживачів у Черкаській області, про захист прав споживачів.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що червні 2015 року на її адресу від ПАТ КБ «ПриватБанк» надійшов лист (копію листа від 12.06.2015 року додається). Зі змісту вказаного листа слідує те, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» і позивачем укладено кредитний договір від 21.01.2014 року №SAMDN51000135061566, по вказаному кредитному договору є заборгованість на загальну суму 3063,53 грн.

Позивач не укладала та не підписувала кредитний договір з ПАТ КБ «ПриватБанк», і не мала жодного наміру на укладення договору кредиту, та з метою з`ясування обставин щодо підписання договору кредиту, позивач неодноразово зверталася до ПАТ КБ «ПриватБанк» з вимогою надати примірник договору та з`ясувати спірні питання, проте по даний час примірник договору не отримала, тому вважає, що такий договір взагалі відсутній.

Зважаючи на викладені вище обставини, позивач вважає що зазначений договір є недійсним, нікчемним та є неправомірними дії ПАТ КБ «ПриватБанк» щодо порушення прав споживача, а саме, прав позивача щодо укладання кредитного договору від 21.01.2014 року №SAMDN51000135061566, отже даний договір слід визнати недійним (нікчемним) з моменту укладення, застосувавши наслідки недійсного (нікчемного) правочину.

Позивачем 11.01.2015 року було укладено договір КС19-20 із ФОП ОСОБА_2 на виконання робіт з виготовлення та встановлення ПВХ конструкцій за цінами виконавця.

Під час укладення вказаного договору для ідентифікації особи було використано пенсійну картку позивача.

У подальшому, при з`ясуванні обставин та претензій зі сторони ПАТ КБ «ПриватБанк» було з`ясовано, що під час укладення договору КС19-20 мала місце оплата вказаного договору, проте кошти були зняті з віртуального рахунку відкритого у ПАТ КБ «ПриватБанку» та перераховані на користь третьої особи (не на користь ФОП ОСОБА_2 ) встановити невідому особу не вдалося, оскільки, ПАТ КБ «ПриватБанк» інформацію про перерахунок коштів, суду не надав.

Разом з цим, як слідує із повідомлення ПАТ КБ «ПриватБанк» від 12.06.2015 р. позивачем було укладено договір від 21.01.2014 року №SAMDN51000135061566 відповідно до якого встановлено кредитний ліміт (що відповідно до правил надання ПАТ КБ «ПриватБанк» кредитів) кредитний ліміт встановлюється для споживчого кредитування.

Враховуючи викладені вище обставини, правочин укладений з ПАТ КБ «ПриватБанк» є недійсним, на тій підставі, що відповідач ввів при укладанні договору №SAMDN51000135061566 від 21.01.2014 р. позивача в оману щодо обставин щодо обставин, які мають істотне значення.

З урахуванням викладених обставин позивач звернувся до суду з даним позовом, у якому просить визнати недійсним кредитний договір від 21.01.2014 року №SAMDN51000135061566, укладений між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством Комерційний Банк «ПриватБанк» застосувавши наслідки недійсності правочину.

У судове засідання позивач та представник позивача не з`явилися, просив суд розглянути справу без їх участі, позовні вимоги підтримують у повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання не з"явився. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомив.

Треті особи у судове засідання не з"явилися. Про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили.

Згідно з частиною першою статті 64 ЦПК України представник, який має повноваження на ведення справи в суді, здійснює від імені особи, яку він представляє, її процесуальні права та обов`язки.

Учасники справи мають право: подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб (пункти 2, 3 частини першої стаття 43 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 частини другої статті 223 ЦПК України, суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, зокрема з підстави першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які мають бути справедливими.

Статтею 6 Конвенції передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У пункті 26 рішення ЄСПЛ від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Клопотання від відповідача та третіх осіб про відкладення розгляду справи до суду не надходило.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до п.п. 1, 2, 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.

Частиною 1 ст. 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Розглянувши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Судом встановили, що у 12.06.2015 року на адресу позивача від ПАТ КБ «ПриватБанк» надійшов лист №2145106464. Зі змісту вказаного листа слідує те, що між ПАТ КБ «ПриватБанк» і позивачем укладено кредитний договір від 21.01.2014 року №SAMDN51000135061566. Станом на 12.06.2015 року за позивачем рахується заборгованість у сумі 3063,53 грн.

Згідно заяви ПАТ КБ «ПриватБанк» від 07.05.2018 року №3085 позивачу було оформлено кредитну картку № НОМЕР_1 тип договору GOLD 55+, з кредитним лімітом 0 грн. Під час перегляду руху по рахунках позивача банком 16.04.2014 року було підвищено кредит до 25000 грн.

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України, встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.1066 ЦК України, за договором банківського рахунка банк зобов`язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

Згідно з ч.1 ст. 1068 ЦК України, банк зобов`язаний вчиняти для клієнта операції, які передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка.

Відповідно до ч.1 ст.1069 ЦК України, якщо відповідно до договору банківського рахунка банк здійснює платежі з рахунка клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунка), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу.

При цьому, згідно ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказує, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

У даному випадку договірні правовідносини виникли між банком та фізичною особою - споживачем банківських послуг (частина перша статті 11 Закону України від 12.05.1991 року № 1023-XII«Про захист прав споживачів» (далі - Закон №1023-XII).

Згідно з пунктом 22 частини першої статті 1 Закону № 1023-XII споживач – фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийняті 09 квітня 1985 року №39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями.

З урахуванням основних засад цивільного законодавства та необхідності особливого захисту споживача у кредитних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2019 року по справі №342/180/17 зауважує, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору.

Крім того судом встановлено, що між позивачем та ФОП ОСОБА_2 11.01.2015 року було укладено цивільно-правовий договір КС19-20, згідно з яким ФОП зобов`язався організувати роботи з виготовлення ПВХ-конструкцій та передати їх у власність позивача, за що позивач повинна була сплатити 10880 грн. (розділ 2 договору від 11.01.2015 р.). Адресою ФОП ОСОБА_2 , як виконавця за цим договором вказано: АДРЕСА_1 .

Відповідно до ч.4 ст.12 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова установа під час надання інформації клієнту зобов`язана дотримуватися вимог законодавства про захист прав споживачів.

Відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності врегульовані Законом України «Про захист прав споживачів», який встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до п.17 ст.1 цього Закону, послуга - діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб та згідно ст.ст.4, 22 вищевказаного Закону, споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на належну якість обслуговування, звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом порушених прав.

Статтею 1054 ЦК України передбачено що, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені також і Законом України «Про захист прав споживачів».

Згідно зі ст.1051 ЦК України, позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_7 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) дія цього Закону поширюється і на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем за договором про надання споживчого кредиту), що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Згідно ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов`язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов`язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин за участю інших суб`єктів здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах. А тому незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Згідно з положеннями пунктів 22 і 23 ч.1 ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем вважається фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника. А споживчий кредит це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції. Як вбачається із умов укладання договору кредиту (який зберігається у ПАТ КБ «ПриватБанк») договір надрукований дрібним, нерозбірливим шрифтом.

У відповідності до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» забороняється у будь-який спосіб ускладнювати прочитання споживачем тексту детального розпису сукупної вартості споживчого кредиту, зазначеного у договорі про надання споживчого кредиту або у додатку до такого договору.

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (далі Закон) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Відповідно до ч.1 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», нечесна підприємницька практика забороняється і включає, зокрема, будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (п.2 ч.1 ст.19).

Згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно, зокрема, характеру, атрибутів та прав продавця або його агента (п.5 ч.2 ст.19). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Відповідно до ч. 6 ст. 19 Закону України «Про захист прав споживачів» правочини здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними.

Відповідно до підпункту «б» п. 2.1 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007 року № 168, банки зобов`язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши серед умов кредитування мету, для якої кредит може бути використаний.

Згідно з п. 1.3 цих Правил банки зобов`язані забезпечувати їх виконання, зокрема, під час укладення кредитних договорів зі споживачами.

За правилом ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, відповідач включив до умов оспорюваного договору положення про мету використання кредиту, відмінну від тієї, для якої цей договір укладався. А такі умови, виходячи зі змісту ст.ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», є несправедливими, суперечать принципу добросовісності та мають наслідком істотний дисбаланс договірних прав і обов`язків на погіршення становища споживача, оскільки за умовами оспорюваного договору позивачка не могла отримати продукцію, яку замовляла і для отримання якої його укладала, внаслідок перерахування відповідачем кредитних коштів третій особі.

Суд також звертає увагу, на недотримання банком принципу добросовісності - постанова ВП ВС від 3 липня 2019 року у справі № 342/180/17 провадження № 14-131цс19 та інших постановах КЦС ВС у відповідних справах про те, що підписання анкети-заяви про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг «ПриватБанку» не може бути договором приєднання. Суд приймає до уваги, що ВП ВС зауважила, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності не може ефективно здійснити свої права бути поінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки це значний за обсягом документ, який стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил, тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Тому немає підстав вважати, що при укладенні договору з позивачем «ПриватБанк» дотримав вимог законодавства про повідомлення споживача щодо умови кредитування та узгодження зі споживачем саме тих умов, які вважав узгодженими банк. Інший висновок не відповідав би принципу справедливості, добросовісності й розумності та уможливив покладання на слабшу сторону – споживача невиправданий тягар з`ясування змісту кредитного договору. У банківських спорах, якщо умови договору викладені банком, їх тлумачення здійснюється на користь слабшої сторони – фізичної особи з урахуванням правила «сontra proferentem» (постанова ВС КСЦ від 21.08.2019 року у справі №727/6357/16-ц, провадження № 61-19772св18).

Матеріалами справи встановлено, що безпосередньо ОСОБА_1 не отримувала кредитних коштів, оскільки, мало місце перерахування коштів безпосередньо від банку на користь ФОП ОСОБА_2 , тобто кошти отримані безпосередньо ОСОБА_2 чи іншою невідомою особою.

Суд звертає увагу, на те, що позивачем було заявлено клопотання про проведення експертизи, з метою підготовки до якої також позивач заявляв клопотання про витребування у відповідача необхідних документів та інформації, проте відповідач не надав необхідних документів, таким чином не виконавши ухвалу суду та в наслідок саме таких дій (бездіяльності) відповідача експертиза проведена не була.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Відповідно до ст. 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

З огляду на вище викладене, слід зазначити, що укладений кредитного договір №SAMDN51000135061566 від 21.01.2014р. між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 не відповідає вимогам чинного законодавства, вимогам Положення про кредитування ПАТ КБ «ПриватБанк» та іншим нормативним та законодавчим актам з регулювання банківської діяльності здійснення операцій ПАТ КБ «ПриватБанк» за рахунками пенсійної картки № НОМЕР_2 реф. SAMDNWFC00001037442 та кредитної картки № НОМЕР_3 реф. SAMDN51000135061566 ОСОБА_1 , оскільки кошти ОСОБА_1 за кредитним договором №SAMDN51000135061566 від 21.01.2014р. не отримувала, сума заборгованості ОСОБА_1 не підтверджена.

Суд бере до уваги положення п. 10 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», відповідно до якого позивач звільнений від сплати судового збору за подання позову до суду та стягує судовий збір з відповідача, керуючись при цьому вимогами ч. 6 ст. 141 ЦК України, в якій зазначено, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Таким чином, із відповідача слід стягнути судовий збір у розмірі 840 гривень 80 копійок у дохід держави.

Керуючись ст.ст. 5, 12, 13, 81, 142, 211, 258, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», треті особи без самостійних вимог: ФОП ОСОБА_2 , Інспекція з питань захисту прав споживачів у Черкаській області, про захист прав споживачів - задовольнити.

Визнати недійсним кредитний договір №SAMDN51000135061566 від 21.01.2014 року, укладений між ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживаючої за адресою: АДРЕСА_2 ) та Публічним акціонерним товариством Комерційний Банк «ПриватБанк».

Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» код ЄДРПОУ 14360570, місце знаходження: 01001, м. Київ, вул. Грушевського,1 Д, на користь держави 840 грн 80 коп (вісімсот сорок гривень вісімдесят копійок) судового збору.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Г.М. Яценко