Рішення № 93744714, 11.12.2020, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2020 року справа №1.380.2019.006457

Львівський окружний адміністративний суд, суддя Гавдик З.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу № 1.380.2019.006457 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання відмови та вимог про сплату боргу неправомірними, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач – ОСОБА_1 звернулася до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом, в якому із врахуванням заяви про зменшення позовних вимог, просила:

- визнати відмову Стрийського управління Головного управління ДПС у Львівській області від 29.10.2019 року по сторнуванню нарахованих сум ЄСВ за 2017-2019 роки з ОСОБА_1 не правомірною;

- визнати вимогу про сплату боргу (недоїмки) № 2328-54 від 03.10.2019 року виданої ГУ ДПС у Львівській області про стягнення з ОСОБА_1 боргу зі сплати ЄСВ не правомірною.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у серпні 2019 року позивач звернулась до відповідача із заявою про сторнування неправомірно нарахованих сум за 2017-2019 рік по сплаті ЄСВ у зв`язку з тим, що 06.03.2009 року Львівським окружним адміністративним судом у справі № 2а-7732/08/1370 задоволено позовну заяву ДП у Сколівському районі, та припинено підприємницьку діяльність ФО-П ОСОБА_1 , так як вона не займається підприємницькою діяльністю з 2007 року, а відтак нарахування будь-яких внесків в подальшому є неправомірним.

Заява про сторнування стосувалась вимоги про сплату боргу № Ф-2328- 54У виданої відповідачем 22.02.2019 року, яку позивач вважала помилковою, так як знала, що її підприємницька діяльність припинена в 2009 році.

Як з`ясувалось в подальшому, державний реєстратор Сколівської РДА не зареєстрував, а ДПІ у Сколівському районі не перевірила факт припинення підприємницької діяльності позивача, оскільки в тексті рішення у справі № 2а-7732/08/1370 Львівським окружним адміністративним судом допущено помилку в ідентифікаційному коді позивача та вказано 1809414064 замість НОМЕР_1 .

03.09.2019 року Позивач звернулась до Львівського окружного адміністративного суду з заявою про виправлення описки та ухвалою вид 09.09.2019 року заяву задоволено та виправлено допущену описку в тексті постанови у справі № 2а-7732/08/1370, вказавши правильно ідентифікаційний

Проте, як вбачається з листа від 29.10.2019 року Стрийського управління ГУ ДПС у Львівській області, оскільки ухвала Львівського окружного адміністративного суду про виправлення описки набрала законної сили з 09.09.2019 року та державна реєстрація припинення підприємницької діяльності за судовим рішенням згідно відомостей

державного реєстру становить 20.09.2019 року, вони не вбачають правових підстав для сторнування нарахованих за 2017-2019 роки сум по сплаті ЄСВ за позивачем.

Позивач зазначає, оскільки не здійснювала підприємницької діяльності, не

сплачувала податки та збори за здійснення підприємницької діяльності, проте підприємництво її було не зупинене, обов`язок провести контроль за виконанням рішення суду державним реєстратором, в частині реєстрації припинення підприємницької діяльності позивача, на підставі рішення суду за позовом самого ж відповідача, являвся прямим обов`язком відповідача, який останній не виконав.

Відповідач зазначає, що в рішенні Львівського окружного адміністративного суду у справі № 2а-7732/08/1370 існує помилка в ідентифікаційному коді позивача, не може слугувати причиною та не заслуговує па увагу, оскільки відповідач мав можливість звернутися до Львівського окружного адміністративного суду з заявою про виправлення описки, як це передбачала ст. 169 КАС України в редакції чинній па той час, та отримавши рішення з виправленням описки, проконтролювати здійснення реєстрації припинення підприємницької діяльності позивача, що в свою чергу б призвело до відсутності підстав для нарахування позивачу ЄСВ за 2017-2019 роки.

Відповідач подав відзив на позов в якому зазначив, що Львівським окружним адміністративним судом 06.03.2009 року у справі №2а-7732/08/1370 було винесено постанову, якою адміністративний позов ДПІ у Сколівському районі Львівської області задоволено. Постанова суду набрала законної сили 17.05.2009 року, була направлена сторонам процесу та державному реєстратору Сколівської районної державної адміністрації.

При винесенні постанови судом було здійснено описку, а саме невірно вказано

ідентифікаційний код відповідача - ФОП ОСОБА_1 , що не уможливило занесення відповідних даних про припинення підприємницької діяльності до Державного реєстру державним реєстратором Сколівської районної державної адміністрації.

Виходячи з вищенаведеного, враховуючи той факт, що ухвала ЛОАС про виправлення описки в судовому рішенні від 09.09.2019 року набрала законної сили з моменту підписання суддею, тобто з 09.09.2019 року та державна реєстрація припинення підприємницької діяльності за судовим рішенням, що не пов`язано з банкрутством по ФО-П ОСОБА_1 , згідно відомостей державного реєстратора становить 20.09.2019 року, Стрийське управління Головного управління ДПС у Львівській області не вбачає правових підстав для проведення списування нарахованих сум єдиного соціального внеску за 2017-2019 роки в розмірі 23785,08 грн. по ФО-П ОСОБА_1 .

Відповідно до ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на

загальнообов`язкове соціальне страхування» та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів Головним управлінням ДПС у Львівській області винесено податкову вимогу від 22.02.2019 року № Ф-2328-54 У, від 03.10.2019 року № Ф-2328 на суму 23264,17 грн.

Станом на 02.09.2019 року, відповідно до даних АІС «Податковий блок», в реєстрі страхувальників по ФО-П ОСОБА_1 згідно відомостей ЄДР внесена реєстраційна дія 20.09.2019 року – державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем за її рішенням.

Враховуючи наведене вище, у інтегрованій картці платника ФО-П ОСОБА_1 станом на 02.09.2019 року обліковуються автоматичні нарахування та не сплачений єдиний внесок за 2017 рік у сумі 8448 грн. (розмір мінімального страхового внеску у 2017 році – 704 грн. за місяць), за 2018 рік у сумі 9828,72грн. (розмір мінімального страхового внеску у 2018 році - 819,06 грн. за місяць) та січень-червень 2019 року – 4987,45 грн. (розмір мінімального страхового внеску у 2019 році – 918,06 грн. за місяць).

Вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 22.02.2019 № Ф-2328-54, та від 13.08.2019 року за № Ф-2328-54 на суму заборгованості з єдиного внеску, що виникла станом на 31.07.2019 року в розмірі 23264,17 грн. сформовано відповідно до вимог Закону № 2464 -VI.

Згідно п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою від 21 квітня 2020 року у даній справі відкрито спрощене провадження у справі. Ухвалою судді від 26 червня 2020 року постановлено про перехід з спрощеного провадження в загальне позовне провадження. Ухвалою судді від 30.09.2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Судом встановлені наступні обставини:

06.03.2009 року Львівським окружним адміністративним судом прийнято постанову у справі №2а-7732/08/1370 якою позовні вимоги ДПІ у Сколівському районі Львівської області задоволено повністю, припинено підприємницьку діяльність фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 яка зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 , ідентифікаційного код НОМЕР_2 .

09.09.2019 року ухвалою Львівського окружного адміністративного суду у справі №2а-7732/08/1370 виправлено допущену описку у постанові Львівського окружного адміністративного суду від 06.03.2009 року у справі №2а-7732/08/1370, вказавши правильно ідентифікаційний код ОСОБА_1 « НОМЕР_1 ».

03.10.2019 року Головним управлінням ДПС у Львівській області винесено Вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф – 2328-54, згідно якої станом на 30 вересня 2019 року заборгованість зі сплати єдиного внеску ОСОБА_1 становить 21991,43 грн.

29.10.2019 року Головним управлінням ДПС у Львівській області листом № 8721/10/57.06 відмовлено ОСОБА_1 для сторнування нарахованих сум єдиного соціального внеску за 2017-2019 роки в розмірі 23785,85 грн. по ФО-П ОСОБА_1 .

Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що позивач вважає спірну відмову та вимогу протиправною та такими, що підлягають скасуванню, оскільки у відповідача не було жодних законних підстав для їх прийняття.

Вказані обставини, та зміст спірних правовідносин підтверджені наявними у справі доказами.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України від 08.07.2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (із змінами та доповненнями).

Згідно п. 5 ч. 1 ст. 4 цього ж Закону, платниками єдиного внеску є особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 7 цього ж Закону, єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

Згідно ст. 8 цього ж Закону, єдиний внесок не входить до системи оподаткування. Кошти, що надходять від сплати єдиного внеску та застосування фінансових санкцій відповідно до цього Закону, не можуть зараховуватися до Державного бюджету України, бюджетів інших рівнів та використовуватися на цілі, не передбачені законодавством про загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається цим Законом, в частині адміністрування - Податковим кодексом України, та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Згідно п. 1 ч. 2 ст. 6 цього ж Закону, платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Згідно ч. 5 ст. 8 цього ж Закону, єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.

У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.

При нарахуванні заробітної плати (доходів) фізичним особам з джерел не за основним місцем роботи ставка єдиного внеску, встановлена цією частиною, застосовується до визначеної бази нарахування незалежно від її розміру.

Згідно ч. 2 ст. 9 цього ж Закону, обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

Згідно ч. 4 ст. 25 цього ж Закону, орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Відповідно до абзацу другого пункту 2 розділу VI Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.15 №449 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 4.05.18 №469), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 7.05.15 за №508/26953 (надалі Інструкція №449), у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VII цієї Інструкції.

За змістом пункту 3 розділу VI Інструкції №449 органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску.

У випадках, передбачених абзацами третім та/або четвертим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається (вручається): платникам, зазначеним у підпунктах 1, 2 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом 10 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій); платникам, зазначеним у підпунктах 3, 4, 6 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом 15 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій).

Абзацом першим пункту 4 розділу VI Інструкції №449 визначено, що вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).

Сплата єдиного внеску є формою участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Мета такої участі полягає у гарантуванні особі матеріального забезпечення у разі настання страхового випадку (як то безробіття, тимчасова непрацездатність, нещасний випадок на виробництві чи професійне захворювання, досягнення пенсійного віку тощо).

У той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Суд зазначає, що в інтегрованій картці по єдиному внеску (код платежу 71040000) станом на 02.09.2019 року обліковуються автоматичні нарахування та несплачений єдиний внесок за 2017 рік у сумі 8448 грн., за 2018 рік ц сумі 9828,72 грн. та січень-червень 2019 року – 4987,45 грн.

Разом з тим, суд звертає увагу на те, що згідно Довідки КНП «Сколівської ЦРЛ» СРРЛО від 26.05.2020 року № 01-14/756 позивач працює в КНП «Сколівська ЦРЛ» СРРЛО на посаді кухара та за період з 2017, 2018, січень-червень 2019 роки їй нараховувався та сплачувався єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Матеріалами справи підтверджено, що за 2017 - 2020 роки з заробітної плати позивачки був утриманий єдиний соціальний внесок в сумі 30588,71 грн.

Судом встановлено, що позивач протягом вказаного періоду була застрахованою особою і єдиний внесок за неї регулярно нараховували та сплачували роботодавці у розмірі не менше мінімального. У зв`язку з наведеним, одночасне нарахування та сплата єдиного внеску позивача згідно з оскаржуваною вимогою є некоректним, оскільки таке оподаткування набуває подвійного характеру.

Зважаючи на те, що основоположним принципом збору єдиного внеску є обов`язковість законодавчого визначення умов і порядку його сплати, відсутність у законі конкретної вказівки на необхідність сплати єдиного внеску у вищеописаному випадку свідчить на користь висновку про відсутність у позивача обов`язку з його сплати.

З цих же підстав судом не враховуються заперечення відповідача надані у відзиві на позовну заяву, оскільки що позивач у період за період 2017 року, 2018 року, та січень-червень 2019 року відомо, за який відповідачем здійснено нарахування єдиного внеску оскаржуваною вимогою, був найманим працівником, отримував заробітну плату, з якої щомісячно відраховувались суми єдиного внеску не нижче встановленого законодавством розміру

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про відсутність у позивача обов`язку зі сплати єдиного внеску за спірний період.

Отже, відповідачем безпідставно сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від № Ф-2328-54 від 03 серпня 2019 року.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 04.12.2019 року у справі № 440/2149/19 адміністративне провадження № К/9901/28514/19.

Щодо позовної вимоги позивача визнати відмову відповідача від 29.10.2019 року по сторнуванню нарахованих сум ЄСВ за 2017-2019 роки з ОСОБА_1 неправомірною суд зазначає.

Виходячи із положень ст.17 КАС України предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства є рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Із наведених норм права вбачається, що позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Проте ці рішення, дія або бездіяльність у будь-якому випадку повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

У свою чергу неодмінним елементом правовідносин є їх зміст, тобто суб`єктивне право особи та її обов`язок. Відтак, судовому захисту підлягає суб`єктивне право особи, яке порушується у конкретних правовідносинах.

Таким чином, до адміністративного суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Водночас, відповідно до зазначених норм право особи на звернення до адміністративного суду обумовлено суб`єктивним уявленням особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту, однак обов`язковою умовою здійснення такого захисту судом є наявність відповідного порушення права або законного інтересу на момент звернення до суду.

При цьому неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб`єктивних прав та обов`язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов`язку.

Отже, рішення суб`єкта владних повноважень є таким, що порушує права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, таке рішення прийнято владним суб`єктом поза межами визначеної законом компетенції, а по-друге, оспорюване рішення є юридично значимим, тобто таким, що має безпосередній вплив на суб`єктивні права та обов`язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов`язку.

Як зазначалося судом раніше, крім іншого предметом оскарження в цій справі є відмова Стрийського управління Головного управління ДПС у Львівській області оформлена листом № 8721/10/57.06 від 29.10.2019 року.

На переконання суду, саме по собі відмова Стрийського управління Головного управління ДПС у Львівській області оформлена листом не є юридично значимим для позивача, оскільки вона не порушує його суб`єктивні права та не має безпосереднього впливу на обов`язки шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов`язку, отже саме по собі таке не породжує для позивача настання будь-яких несприятливих юридичних наслідків та не впливає негативно на його права та обов`язки.

Аналогічна за змістом позиція Верховного суду наведена у постанові від 29.01.2019 у справі №826/10853/17.

Поряд з цим, з урахуванням приписів статей 2, 5, 9 КАС України, обов`язковою умовою надання правового захисту адміністративним судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення, за загальним правилом, має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Однією з умов розгляду судом питання про визнання дій/бездіяльності/рішення суб`єкта владних повноважень протиправними є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями/бездіяльністю/рішенням.

Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 11.11.2020 у справі №640/19903/19, від 17 жовтня 2018 року у справі № 360/1193/17.

Іншими словами, судовому захисту підлягає лише право позивача, яке порушене і, відповідно, скасовано може бути лише таке рішення суб`єкта владних повноважень, що порушує права позивача.

З цих же підстав судом не враховуються заперечення відповідача зазначені у відзиві на позовну заяву.

Натомість вказана відмова жодним чином не порушує права та інтереси позивача, а тому її скасування судом не матиме наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач звернулася до суду.

Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Беручи до уваги наведене, та оцінюючи надані сторонами по справі письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими, документально підтвердженими та такими, що ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, отже підлягають задоволенню частково з урахуванням вказаних вище висновків суду.

Щодо клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду, таке на думку суду таке є безпідставним, оскільки відповідач вважає що позивачем пропущено строк звернення до адміністративного суду на оскарження вимог від 22.02.2019 року № Ф-2328-54 та другу вимогу від 13.08.2019 року № Ф-2328-54, однак вказані вимоги не є предметом спору у даній справі, відтак вказане клопотання судом не береться до уваги.

Щодо вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у сумі – 7000 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п. 1 ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до ч. 2 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

За правилами частини третьої цієї статті, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

За правилами частини четвертої цієї статті, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

На виконання вимог цієї норми позивач подала:

- копію Договору про надання правової допомоги від 25.11.2019 року;

- копію додатка №1 до Договору № б/н від 25.11.2019 року;

- оригінал квитанції №952191 РК про оплату правової допомоги.

Згідно переліку послуг та калькуляції виконаних робіт;

- усна консультація 2 год. – 1000 грн.;

- ознайомлення з документами, вивчення судової практики 3 год. – 1500 грн.;

- формування позовної заяви 3 год. – 3000 грн.;

- участь у судовому засіданні у суді першої інстанції – 2 год. – 1500 год.

Як видно із поданих позивачем документів, розмір судових витрат позивача за надання правової (правничої) допомоги у цій справі становить 7000,00 грн.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 КАС України. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (частина 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

При цьому суд не має право змінювати розмір гонорару і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Однак, з аналізу статті 134 КАС України, випливає, що крім того, що зазначена стаття забезпечує право особи на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу в т.ч. неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в частині 5 цієї статті. Тобто суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

Відповідно до частин дев`ятої статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 N 3477- IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited" проти України», заява N 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Водночас, для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача, має бути встановлено, що позов позивача задоволено, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто, суд оцінює рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

У даному випадку суд зазначає, що дана справа згідно положень статей 12, 262 КАС України є справою незначної складності, з невеликим обсягом досліджуваних доказів, яка розглядається судом в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами у справі.

Окрім того, відповідно до ч. 6 ст. 12 КАС України справи про оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг відносяться до справ незначної складності.

Також, судом враховано відомості Єдиного державного реєстру судових рішень http://reestr.court.gov.ua, за даними яких мають місце оприлюднення численних судових рішень судів різних інстанцій (в т.ч. рішення Верховного Суду у зразковій справі) з аналогічного предмету спору та аналогічними мотивами тим, що приведені у адміністративному позові позивача, що спрощувало роботу адвоката при підготовці даного адміністративного позову.

Суд, дослідивши надані представником позивача докази на підтвердження розміру витрат на правничу допомогу, дійшов висновку, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу в суді не є співмірними по відношенню до складності справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), а розмір заявлених витрат не є обґрунтованим та пропорційним до предмета спору.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що присудженню на користь позивача підлягають судові витрати на правничу допомогу адвоката на рівні мінімальної ставки гонорару адвоката у розмірі 1500 грн., тому вимоги позивача щодо стягнення на його користь витрат, понесених ним на правову допомогу адвоката у сумі 7000 грн., підлягають частковому задоволенню, шляхом стягнення таких витрат в сумі 1500 грн.

Згідно ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, –

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) до Головного управління ДПС у Львівській області (79003, м. Львів, вул. Стрийська 35) про визнання відмови та вимог про сплату боргу неправомірними, - задоволити частково.

Визнати протиправною і скасувати вимогу Головного управління ДПС у Львівській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-2328-54 від 03 жовтня 2019 року зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в сумі 21991,43 грн.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Львівській області (ЄДРПОУ 43143039, м. Львів, вул. Стрийська, 35) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) 840,80 грн. сплаченого судового збору.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Львівській області (ЄДРПОУ 43143039, м. Львів, вул. Стрийська, 35) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) понесені судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу на суму 1500,00 грн.

У решті вимог про присудження судових витрат на правничу допомогу адвоката - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 295 -297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» цього Кодексу.

Рішення складено у повному обсязі 21.12.2020 року.

Суддя Гавдик З.В.